Річардс труснув головою і зареготав.
— Я теж так думаю,— мовив Кілліан, сухо посміхаючись. — Маєте якісь запитання?
— Лише одне,— відповів Річардс, подавшись уперед. На його обличчі й сліду не залишилося від гумору. — Як би ви самі почувалися на місці такого переслідуваного?
І тут справжній сміх напав на Кілліана. Він тримався за живіт, а його регіт, гучний і поважний, як меблі з червоного дерева довкола, котився по кімнаті.
— Ой... містере Річардс... п-пробачте... — І він знову зайшовся сміхом. Нарешті він кілька разів приклав до очей чималенького білого носовичка й, здавалося, заспокоївсь. — Бачите, ви не тільки маєте почуття гумору, містере Річардс. Ви... Я... — Кілліан затамував новий вибух сміху. — Пробачте, будь ласка. Через вас на мене смішки напали.
— Бачу.
— Хочете ще про щось запитати?
— Ні.
— Дуже добре. Перед початком програми у нас буде обговорення. Якщо ваш блискучий розум додумається до ще якихось запитань, будь ласка, притримайте їх до того часу. — Кілліан натиснув кнопку на своєму столі.
— Тільки звільніть мене від кралі,— промовив Річардс. — Я одружений.
Брови Кілліана полізли вгору.
— Ви певні того, що кажете? Вірність викликає захоплення, містере Річардс, але від п'ятниці до вівторка довго чекати. А коли зважити на те, що вам, може, й не доведеться вже побачитися з дружиною...
— Я одружений.
— Чудово. — Він кивнув дівчині, що з'явилася була у дверях, і та відразу зникла. — Ви матимете окремий люкс на дев'ятому поверсі, а кухарі виконуватимуть ваші замовлення в розумних межах. Чим же ми все-таки могли б вам ще прислужитися, містере Річардс?
— Доброю пляшкою віскі „Бурбон“. І телефоном, щоб я міг подзвонити своїй друж...
— Е ні, вибачайте, містере Річардс. Віскі — будь ласка. Але з моменту підписання цієї угоди,— він підсунув її до Річардса разом із ручкою,— ніяких контактів з містом аж до вівторка. То як щодо дівчини? Може, передумаєте?
— Ні,— відповів Річардс, ставлячи недбалий підпис на пунктирній лінії. — Зате нехай принесуть дві пляшки віскі.
— Ухвалено. — Кілліан підвівся і знову простяг руку.
Не потиснувши її й цього разу, Річардс вийшов.
Кілліан дивився йому вслід невидющими очима. На його обличчі не було й тіні усмішки.
86 проти 100...
Коли Річардс повернувся до приймальні, секретарка вигулькнула із свого окопчика й простягла йому конверта. На конверті було написано:
85 проти 100...
Номер люкс виявився розкішним.
Уся підлога у вітальні, спальні й туалетній кімнаті була встелена такими пухнастими килимами, що хоч брасом плавай. Телевізор вимкнений, усюди благословенна тиша. Довкола — вази з квітами, а на стіні біля дверей — кнопка зі скромним написом „Обслуга“. „Чого-чого, а обслуги тут вистачає“,— цинічно подумав Річардс. Двері люкса охороняли два полісмени на той випадок, якби він надумався прогулятись по будинку.
Він натиснув кнопку, і в дверях з'явився полісмен.
— Слухаю вас; містере Річардс,— сказав він. Річардс спробував уявити, як йому кисло в роті від отого „містер“. — Ви замовляли віскі — його зараз...
— Я не про те,— перебив його Річардс і простяг залишену йому Кілліаном книжечку з купонами. — Мені треба надіслати оце.
— Напишіть ім'я та адресу, містере Річардс, а я подбаю, щоб усе було зроблено.
Річардс знайшов у кишені свою квитанцію від шевця й на звороті написав адресу, ім'я та прізвище Шійли. Потім подав полісменові пом'ятого папірця й купони. Той уже був обернувся, щоб іти, коли Річардсові сяйнула нова думка:
— Стривай!
Полісмен спинився, і Річардс висмикнув у нього з руки книжечку з купонами. Розгорнувши її, відірвав уздовж перфорації одну десяту купона: еквівалентна вартість — один новий долар.
— Ти знаєш полісмена Чарлі Грейді?
— Чарлі? — Полісмен кинув на Річардса сторожкий погляд. — Атож, я знаю Чарлі. Він чергує на п'ятому поверсі.
— Передай йому оце. — Річардс простяг полісменові відірвану частину купона. — Скажи, п'ятдесят центів — процент за позику.
Полісмен обернувся, але Річардс знову зупинив його.
— Принесеш мені розписку від дружини й від Грейді. Гаразд?
На полісменовому обличчі відбилася неприхована відраза.
— Не можеш на слово повірити?
— Де ж пак, на слово,— відказав Річардс із ледь помітною усмішкою. — Ваші хлопці показали мені, що таке довіра. Поки я жив за Каналом, ви дали мені добру науку.
— А цікаво буде подивитися,— сказав полісмен,— як вони за тобою ганятимуться. Візьму в обидві руки по бляшанці пива й не відходитиму від екрана.
— Ти краще не забудь мені розписки принести,— сказав Річардс і тихенько причинив двері перед носом у полісмена.
Віскі принесли через двадцять хвилин, і Річардс попросив здивованого служника дістати йому один-два товстих романи.
— Романи?
— Книжки. Ну, щоб почитати. — Річардс погортав уявні сторінки.
— Слухаюсь, сер,— промовив служник недовірливим тоном. — А на обід що замовите?
Господи, це лайно таки починає засмоктувати його. Він уже тоне в ньому. Перед очима в Річардса раптом замиготіло щось наче мультиплікат: чоловік падає в нужник і потопає в рожевому лайні, що пахне, як „Шанель номер п'ять“. Мораль: лайно є лайно.
— Біфштекс із горошком та картопляним пюре. — „Господи, а чим обідатиме Шійла? Протеїновою таблеткою та чашкою сурогатної кави?“ — Молоко. Яблучний пиріг з вершками. Записав?
— Так, сер. А може?..
— Все,— сказав Річардс, відчуваючи, як його охоплює розпач. — Все. Іди геть.
У нього не було апетиту. Ні до чого.
84 проти 100...
Річардс відчув похмуру втіху від того, що посильний зрозумів його так дослівно: він, мабуть, вибирав романи з лінійкою в руці. Годилося все, що було більше ніж півтора дюйми завтовшки. Посильний приніс три книжки, про які Річардс ніколи й не чув: „Бог є англієць“ і „Не бути чужаком“, написані в золотий вік роману, та грубезний томисько трирічної давності під назвою „Радощі праці“. Річардс почав з нього й невдовзі зморщив носа. Бідному хлопцеві ведеться добре у „Дженерал атомікс“. Він посувається вгору від підсобника до кваліфікованого робітника. Відвідує вечірні курси (Що він там робить? Вчиться грати в „Монополію?“). На гулянці закохується в гарну дівчину („Мабуть у неї ще не встиг відгнити ніс од сифілісу“). Блискуче складає іспит, і його переводять на посаду молодшого техніка. Підписує шлюбний контракт на три роки і...
Річардс пожбурив книжку через кімнату. „Бог є англієць“ виявилась трохи цікавішою. Він налив собі віскі з льодом і заглибився у читання.
Коли почувся тихий стук у двері, Річардс уже дійшов до трьохсотої сторінки, та ще й добряче залив очі. Одна пляшка стояла порожня. Він підійшов до дверей, тримаючи другу в руці.
— Ось ваші розписки, містере Річардс,— промовив полісмен і зачинив двері.
Шійла нічого не написала, зате передала одну з перших фотографій Кеті. Бен глянув на неї й відчув, як в очах запекли п'яні сльози. Тоді сховав фотографію до кишені й узяв другу розписку. На звороті бланку квитанції про сплату штрафу за порушення правил вуличного руху Чарлі Грейді коротко написав: „Дякую, недоноску. Іди к бісу. Чарлі Грейді“.
Річардс захихотів і кинув папірця на килим.
— Дякую, Чарлі,— промовив уголос. — Саме цього мені й бракувало.
Він ще раз подивився на фотографію Кеті: крихітне червонолице немовля,
якому всього чотири дні, заходиться плачем, купаючись у пошитій Шійлою білій сорочечці. Річардс знову відчув, як на очі йому набігають сльози, й змусив себе думати про записку, що її написав добра душа Чарлі. Цікаво, чи зможе він вижлуктити й другу пляшку, перш ніж у голові йому геть потьмариться? Вирішив спробувати.
Він майже досяг своєї мети.
83 проти 100...
Цілу суботу Річардса мучило глибоке похмілля. На вечір воно майже минуло, і до вечері він замовив ще дві пляшки віскі. Так само видудлив їх і, прокинувшись у неділю вранці, побачив у бляклому світлі дві велетенські гусениці з тупими кровожерливими очима, що повільно спускалися по протилежній стіні спальні. Річардс дійшов висновку, що не в його інтересах геть очманіти майже перед самим вівторком, і припинив пиятику.
Цього разу похмілля минало повільніше. Він довго блював, а коли блювати стало нічим, залишилися самі спазми. Десь близько шостої вечора вони поступово стихли, і Річардс замовив на обід бульйон. Про віскі й не заїкнувся. Потім попросив принести з десяток записів різних виконавців неороку. Одначе музика швидко йому набридла.
Він рано ліг. І спав погано.
Більшу частину понеділка Річардс просидів у крихітній заскленій лоджії спальні. Далеко внизу простягся порт. День був доволі приємний — поперемінно то дощило, то виглядало сонце. Річардс прочитав дві книжки, знову рано ліг і цю ніч спав трохи краще. Йому приснився поганий сон: Шійла померла, він був на її похороні. Хтось підвів їй голову в труні й напхав повен рот нових доларів, спотворивши обличчя. Річардс кинувся до неї, щоб витягти цей гидкий кляп, але його затримали ззаду. То були полісмени, цілий десяток. Серед них — Чарлі Грейді. Він ошкірився й сказав: „Ось що жде тих, хто програє, дурню“. Коли йому приставили до голови кілька пістолетів, Річардс прокинувся.
— Вівторок,— промовив він сам до себе й, перекотившись на бік, устав із ліжка. Модний годинник фірми „Дженерал атомікс“ у вигляді променистого сонця показував дев'ять хвилин на восьму. За менш як одинадцять годин уся Північна Америка дивитиметься в прямому ефірі та об'ємному зображенні перший випуск „Переслідування“. Від страху в Річардса похололо в животі. А через двадцять три години він стане дичиною, на яку дозволено полювати.
Він довго стояв під гарячим душем, потім надяг свій комбінезон і замовив на сніданок яєчню з шинкою. Коли з'явився посильний, попросив його принести пачку сигарет „Блемс“.
До полудня він спокійно читав. Рівно о другій у двері постукали. До кімнати ввійшли три полісмени та Артур Берне, доволі смішний у фірмовій куртці Будинку розважальних телепрограм. Всі три полісмени мали при боці кийки.
— Час для заключного інструктажу, містере Річардс,— сказав Берне. — Чи не будете ви такі ласкаві...
— Звичайно,— відповів Річардс. Він позначив місце, до якого дочитав, і поклав книжку на столик. Жах, який несподівано охопив його, нагадував паніку, і він був дуже радий, що ніхто не помічає, як у нього тремтять пальці.
82 проти 100...
Десятий поверх Будинку розважальних телепрограм був зовсім не такий, як нижні поверхи, і Річардс знав, що вище його не повезуть. Враження безупинного руху вгору по соціальній драбині, яке починалося з брудного вестибюля на першому поверсі, закінчувалося на десятому. Звідси велися телевізійні передачі.
Коридори були широкі, білі, без жодних прикрас. Яскраво-жовті автовізки, що працювали на сонячних батареях фірми „Дженерал атомікс“, снували туди-сюди, розвозячи технічний персонал безплатного телебачення по різних студіях та апаратних.
Біля ліфта на них уже чекав візок, і всі п'ятеро — Річардс, Берне і три полісмени — стали на нього. Зустрічні в коридорах витягали шиї й показували на Річардса. Якась жінка в жовтих фірмових шортах і ліфчику підморгнула йому й послала поцілунок. Річардс стис кулак і зігнув руку в непристойному жесті.
Вони проїжджали коридор за коридором, і здавалося, що позаду лишилась уже не одна миля. Річардс устиг зазирнути в десяток студій. В одній стояло сумнозвісне колесо з не раз баченої передачі. Довкола юрмилися екскурсанти з фешенебельних житлових районів, із хихотінням ставали на диск і пробували, як то воно крутиться.
Нарешті візок зупинився перед дверима з написом: „Переслідування“. Вхід суворо заборонено». Берне махнув рукою вартовому, що сидів у куленепробивній кабіні, потім обернувся до Річардса.
— Опустіть перепустку у проріз між кабіною вартового й дверима,— сказав він.
Річардс виконав наказ. Щойно його картка щезла, в кабіні засвітилась маленька лампочка. Вартовий натис кнопку, двері відсунулися вбік, і вони заїхали у якусь кімнату.
— А де моя картка? — спитав Річардс.
— Вона вам більше не знадобиться.
Кімната виявилась апаратною. Біля пульта нікого не було, крім лисого техніка, що сидів перед темним екраном монітора, проказуючи у мікрофон: «Один, два, три, чотири...». Ліворуч у кінці кімнати, за столом, на якому стояли матові келихи, сиділи Ден Кілліан і два незнайомці. Один, красунчик, мало схожий на техніка, невиразно нагадував Річардсові когось.
— Вітаю, містере Річардс. Привіт, Артуре. Вип'єте чогось неміцного, містере Річардс?
Річардс відчув спрагу; на поверсі було досить жарко, хоча дорогою він бачив чимало кондиціонерів.
— «Руті-Тут»,— сказав він.
Кілліан підвівся з-за столу, підійшов до холодильного бару й відкрив пластикову пляшку. Річардс сів і, подякувавши кивком голови, взяв пляшку.
— Містере Річардс, джентльмен ліворуч від мене — Фред Віктор, режисер програми «Переслідування». А цього добродія, я певен, ви знаєте. Це — Боббі Томпсон.
Ну звісно ж, Томпсон. Ведучий «Переслідування». Куртка мінливого кольору зеленого горіха, грива сріблястого волосся, надто красивого, щоб не викликати підозри.
— Воно у вас фарбоване? — спитав Річардс.
Томпсонові бездоганно вигнуті брови поповзли вгору.
— Що-що?
— Та ні, нічого,— відповів Річардс.
— Вам доведеться зважати на одну особливість містера Річардса,— промовив Кілліан, усміхаючись. — Він часом схильний до грубощів.
— Його можна зрозуміти,— сказав Томпсон і запалив сигарету. — Якщо зважити на ситуацію, в якій він опинився.
На Річардса хвилею накотилося відчуття нереальності всього, що з ним діється.
— Містере Річардс, підійдіть, будь ласка, сюди,— втрутився Віктор. Він підвів Річардса до екранів у протилежному кінці кімнати. Технік уже закінчив перевіряти апаратуру і вийшов.
Віктор натис дві кнопки, і на екранах з'явилися зображення лівої та правої половини сцени.
— Ми не проводимо репетицій,— пояснив Віктор. На нашу думку, так ви почуватимете себе вільніше. Боббі просто імпровізує, а він своє діло знає з біса добре. Ми вийдемо в ефір о шостій за місцевим часом. Боббі буде в центрі сцени, на отому блакитному помості. Він скаже вступне слово й підготує глядачів до зустрічі з вами. Монітор покаже кілька фотографій. Ви чекатимете за правою кулісою в супроводі двох вартових. Вони вийдуть з вами на сцену, озброєні спецрушницями. Звичайно, на випадок прикрих несподіванок з вашого боку кийки були б практичніші, але рушниці, що застосовуються проти порушників громадського порядку, створюють кращий ефект.