Адмірал спустошив іще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца — Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.
— Я був за консультанта з корабельних гармат, — трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.
— То що сталося з майстром, який робив гармати для фортів? — нагадав спокійно Зульфікар.
— Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх — півтори сотні! — з усіх боків і каже: заряджай їх усі та сам стріляй! Якщо жодну не розірве — отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу — одержиш те, що мали би мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав скарбникові платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.
Корабельні гармати відбирали в першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а вздовж усього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати галерами: щоб не залежати від вітру.
Так от, я був зайнятий роботою десь днів із десять, а потім часто — густо обходилися без мене.
У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж — жодного театру. У Люнні — навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера… Я родом із Мезуми — там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є в кожному місті.
— Та що то за опера? — не стримався Зульфікар.
— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці — не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей у тій опері — аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — «Світанкова зоря».
— Чому так? — спитав принц.
— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:
— Гидота!
— Пішов ти до опери… — повернувся до історії принц.
— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.
Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним — чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…
Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої — ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.
— Передню? — аж підвівся принц.
— Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу…». Прангі так знає — яку… Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, — адмірал посміхнувся, — жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоч я розумів: корчмар торгує екзотикою в тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж… Хто торгує гарматами, а хто… Я не став їй нічого казати: яка різниця — передню лапу їсти чи задню — тому, хто їх не розрізняє на смак?
У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю — це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі й дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах — де ще є дахи в оселях, навіть у храмах.
Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить — хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.
Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ — в землю повгрузали.
Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.
Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла… Лотта сказала, що в місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.
Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них іще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скорші за все, вони були дерев’яні і згоріли ще в день падіння міста.
Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.
— Тут була зала, — чи говорила, чи стверджувала вона, — тут — кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину…
Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поруч фиркали коні.
Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих — полохливо й гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоби ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею в безодню і злітати з нею, переплітатися тілами і розплутуватись. Як ніколи, я Добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!
Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами та безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом…
Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.
Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорозі». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж доки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:
— Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.
— Я хотів побратися з тією жінкою, — спробував виправдатись я.
— Я не дозволяю тобі одружуватися з Лоттою, — відрубав він.
— Я кохаю її.
— Ти що, не знаєш, — заревів король, — що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта — метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?
— У ядранців жовті зіниці…
— А в метисів — ні! Єдине, як можна вирізнити метиса — це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона — метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!
Він вийшов із каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» за попутного вітру жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії…
…Адмірал зітхнув:
— Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то й не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!
— А ти ж так і не одружився?
— Ні.
— І дітей у тебе так і нема?
— Таких, щоб я знав про них, нема. Може, — припустив адмірал, — і є в якомусь порту…
— Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? — підбив підсумок принц.
— Не знаю, — сказав адмірал і відвернувся.
— Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундирові, — просто в широку адміралову спину сказав Зульфікар.
Глава 5
Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.
Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що в неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще — контрабандні, сильбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.
Вже півроку минуло від тієї пам’ятної сутички у Жаб’ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з’ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен — дарма.
— Ні за цапову душу старався, — підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. — Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов із порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?
— Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав…
— Ну, не знаю: тіла нема, то й справи нема, — по-поліційному зняв питання Едвард. — Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців, — скажеш.
Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з’явився на «Лазуровій лілеї» та наказав Гиреєві відвести її в док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.
Хоч як любив Гирей «Лазурову лілею», але коли ступив на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.
Звернув увагу на гармати: на «Лазуровій лілеї» вони були фатійські, а «Світанкову зорю» спорядили своїми, на позір нічим не гіршими.
Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: «Лазурова лілея» — бриґ, він значно менший від фреґата. «Треба добрати людей», — вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.
Увесь тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, — капітанові турбот вистачає, — і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.
Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.
Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: «До діда, звісно, ще далеко, але — цілком задовільно».
Це вже завтра — початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.
Це вже завтра…
Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих — заради свята — клобуках вишикувався живим коридором через площу — від собору до палацу Небесного принца. За ними — королівська ґвардія, і аж тоді — натовп.
Поміж цих живих стін ледь рухається до собору — процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля — золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського — золоте на синьому; Небесного принца — золоте на срібному.
За ними — ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.
Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним — але трішечки все ж позаду, — єпископ і принц Азиз Мезумський, за ними — духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблено коштовним камінням і написом: «Найхоробрішому від Доара IІІ». Посміхається адмірал — блищать молоді зуби.
Офіцери гвардії — окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві — як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.
Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери — надія держави. Однострої — сині, золотом шиті. А ці троє — у чорних зі срібними галунами — командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик із нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни «Акула», капітан Да Карро (нещодавно був старшим помічником) з бриґа «Лазурова лілея» та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата «Світанкова зоря». Цей Гирей і на пранга не дуже то схожий, радше, на фатійця чи сильбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне — жовте.
Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили — безперечно, кращі.
За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.
Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.
Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.
Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.
Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.
Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до собору.
Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.
Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.
Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.