— Той корабель? — нетерпляче вигукнув юнак.
— Дуже схожий, — відповів капітан. — Треба підійти трохи ближче.
Він глянув на щогли, — принц також, — додати вітрил неможливо.
Гирей знов навів трубу на корабель:
— Здається, кліпер.
За годину можна було роздивитись у трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.
— Тепер сумнівів нема — він, — запевнив спадкоємця престолу капітан.
— До ночі наздоженемо? — непокоївся принц.
— За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, — прикинув Гирей, — ми візьмемо їх на абордаж.
Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати (а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.
Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат із портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.
Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.
Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпеченого прута у запал гармати.
Г-у-у-у-! — виплюнула ядро з пломенем і димом гармата. Гирей простежив за ядром:
— Недоліт! — і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар, впевнений і зібраний, щось наказував канонірам.
— Телепень, стріляти не вміє! — вилаявся нетерплячий Зульфікар.
— Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, — начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло — дістати втікача!
Г-у-у-у-у-х! — ще гучніше вистрілив лейтенант, і відразу — дим і вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук — донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро — Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!
Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.
— Вправні хлопці, — похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.
— Де взявся той сучий туман! — у розпачі вигукнув принц. — Атакуймо їх, швидше!
Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить — і він зовсім зник.
— Прокляття! — схопився за голову принц, вдарив по перилах містка п’ястуком, затупотів ногами.
— Ні, не може того бути, — видихнув Гирей.
— Чого не може бути? — роздратований, перепитав принц.
— Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.
— Що це за маячня? Що ти мелеш? — остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. — Хто бачив Морських Мольфарів наочно?
Капітан тихо відповів:
— Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІI та капітан Устін Блек.
Глава 7
…Туман, який падає сонячним днем, у старовинних оповідях, що їх передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.
Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і… махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.
Раптом із туману з’явилися одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел і вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперові сховатися від погоні.
Принцова рука потяглася до пістоля — один із Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:
— Йди на Ядран, — простягнув руку до Зульфікара чаклун. — Там відповіді на перші твої запитання.
— Я не ставив тобі жодних запитань, — закричав принц.
— Ти їх ставиш собі, хоча ще не визнав цього, — посміхнувся чарівник.
— Нащо ти перетнув мені шлях? — роздратовано, але вже спокійніше сказав принц. — Як я тепер знайду крадіїв, як поверну собі меч?
— Йди на Ядран, — повторив Мольфар і раптом зник з усією своєю флотилією і туманом. Вітерець заворушив обвислі, було, вітрила. На небокраї ще виднівся невеличкий шматочок сонця, який кидав останні червоні промені на вечірній океан.
— Йди на Ядран, — повернувся у Гиреїв бік і розвів руки принц.
— Тепер Мольфарів багато хто бачив, — стиха сказав капітан. І голосно додав: — Ядран великий, ваша Небесна високосте, куди саме йти?
— Йди на столицю, на цей, як його… — забув назву Зульфікар.
— Гасхурн, — підказав капітан.
— Гасхурн, — затвердив королівський син і пішов до кают-компанії.
Каптурник Зенон сидів за столом і читав старовинний звиток, манускрипт. Перед ним стояв великий келих димчастого скла, повний білого вина.
— Очуняв? — посміхнувся принц. — Гиреєві мало весь корабель не… — хотів сказати — «заблював», але передумав, — забруднив. А зараз, дивись, вино п’є.
— Я, як побачив, що сталося, забув про морську хворобу. Хто вони, чому допомагають неправдивим? — захвилювався Зенон.
— Ну то що, знайшов відповіді на свої запитання?
— Поки що ні, — сумно опустив очі чернець.
— Йди на Ядран, — Мольфаровим голосом глухо пробасив Зульфікар. Монах здригнувся. Задоволений жартом, принц всівся у крісло на чолі столу, поглянув на дошку з виставленими камінцями, на якій збереглася недограна позиція.
— Поталанило лейтенантові канонірів, він уже фактично програв, але партію не дограно — отже, поразка не відбулася, — принц забрав гроші, що так і лишалися на столі, і плеснув у долоні. — Вина, червоного, міцного! — наказав меткому стюартові. Взяв вино, ковтнув, замислився:
— Скільки днів ходу до Ядрану?
— Я не знаю, — розгубився монах.
— Тобі й не обов’язково знати, — глянув крізь вино на світло юнак. — Я спитаю в Гирея.
Королівства Ядрану займають більшу частину Східного континенту, лише північна третина якого належить королівству Руттія — єдиній державі Небесного народу, яка має суходільний кордон із Ядраном по річках Оло та Олол. Умовним кордон був в Ольській низині, де ріка губилася в прісних трясовинах, які переходили поступово в морське мілководдя. Між Ядранськими горами, звідки витікала повноводна Оло, та Ольською низиною в прадавні часи рутійці побудували величезний вал, з’єднавши ним три фортеці: Тургал, Апіру та Анц. Скільки в Ядрані королівств, де їхні столиці, пранги не вельми добре знали. Достеменно було відомо, що їхній верховний правитель живе у місті Гасхурн, що розташований на південному, найвіддаленішому від Гряди узбережжі. Гасхурн — то було єдине ядранське місто, в якому був консул прангів і діяло крихітне їхнє земляцтво.
— Скільки днів до Гасхурна? — спитав принц, коли, нарешті, з’явився Гирей.
— За сприятливого вітру — днів сорок….
— Хай допоможе нам Небо з вітром, — підвів очі Зенон.
Після вечері всі офіцери, крім вахтових, розійшлися по каютах. Гирей зайшов до новоспеченого лейтенанта Брайта, погомонів з ним та й пішов спати. Тільки, здавалося, очі заплющив, як у двері каюти хтось голосно стукає — з петель зриває! Капітан підхопився:
— Хто там?
— Пане капітане, попереду — ядранський кліпер, — відповіли з-за дверей. Гирей вистрибнув з ліжка, як дельфін із води, стрімко вбрався, натяг чоботи, перепоясався ременем з мечем, схопив капелюха з пером і, виходячи, зиркнув у дзеркало — нічого особливого не побачив.
Високий прозорий світанок заполонив небо на сході. Було прохолодно і хитавиця посилилася.
— Де? — кинув Гирей черговому офіцерові.
— Он там, — вказав той. Капітан витяг свою чудову трубу, налаштував, навів на маленьку цяточку на горизонті, і за хвилину на кораблі почався активний рух і галас: задудніла боцманська дудка, потім друга, затупотіли по палубі матроські ноги, потім вийшла Брайтова піврота, уже в обладунках та зі зброєю, по вантах побігли прудкі матроси, заходилися коло гармат каноніри. Вийшов Зульфікар, — офіцери виструнчилися, — жестом дозволив бути вільно та спитав:
— Гарячі напої — сюди принесуть?
«Кляте низьке походження, — подумав Гирей. — Як у дитинстві не навчили, потім вчись — не вчись, усе одно — не надолужиш». Він поглянув на старшого помічника — той зник, і за п’ять хвилин на місток подали гарячий шоколад. Принц завів світську бесіду, жартував з офіцерами, дрібними ковтками пив духмяний напій, і тільки Гирей бачив, як косував він оком у бік далекого ще кліпера.
— Та він не втікає? — здивувався вартовий.
Принц сіпнувся до перил — Гирей простяг йому трубу. Зульфікар хвилину роздивлявся вітрильник, повернув прилад капітанові: а ну, ти скажи.
Гирей глянув: вітрила на єдиній вцілілій щоглі плескалися, як білизна на мотузці десь у дворі бідного портового квартала Квінізорайї. Кліпер гойдався на хвилях, і відстань до нього швидко скорочувалася.
— Він не тільки не втікає, — повідомив принца Гирей, — ним ніхто не керує.
Юнак вихопив у капітана трубу і завмер, не відводячи її від ока. Гирей наказав готувати абордажні гаки та зброю. Піврота лейтенанта Кера Брайта стояла із зарядженими пищалями — ледь диміли запалені ґноти.
Фреґат притерся бортом до кліпера, і з нього одразу ж полетіли абордажні гаки з мотузами, а з тих мотузів на палубу посипалися страшні, як чорти, матроси. Брайтові ґвардійці наблизилися і навели зброю у бік «Морської ворони». Ніхто не встав назустріч прангам: чи не пастка? — насторожився Гирей, але нападники кинулися до трюмів і оволоділи судном без жодного пострілу — на борту захопленого судна нікого не було.
Гирей перебрався на кліпер, зайшов зі своїми людьми до рубки, до капітанської каюти — бортового журналу не знайшов.
— Шукайте меч! — крикнув із фреґата Зульфікар.
— Шукаємо, — відповів Гирей і пішов на камбуз. Навіть на погляд плита була холодною: сьогодні її не розпалювали. У крюйт-камері був повний запас пороху, в трюмах — провіанту.
— Вони покинули судно ще вчора ввечері чи, щонайпізніше, вночі. Пішли швидко, але без паніки: судовий журнал, корабельну касу, особисті речі та найцінніше майно винесено. Меча не знайдено, — доповів знизу капітан Зульфікарові.
— Бодай вони повиздихали, — вилаявся принц, неначе посполитий, вихопив подаровані адміралом пістолі і вистрілив — раз та другий — у вцілілу щоглу кліпера.
— Дайте мені вогню! — закричав.
— Не треба його палити, — майже благально промовив Гирей. — Це — призовий корабель. І він, як я й думав, зовсім не ядранської побудови. Приведемо його до Квінізорайї, відремонтуємо — буде чотири судна у Небесній ескадрі.
— Нащо він мені, такий тихохідний? — попри гнів, зацікавився принц.
— Якщо обдерти все, що наросло на його бортах, — Гирей показав на товстий шар водоростей та молюсків, що обліпили судно, — то не такий уже й тихохідний.
— І що, буде плентатися за нами до Гасхурна?
— Та ні, ваша високосте, посадимо на нього одного з моїх офіцерів, кількох матросів і десяток солдатів, і хай ідуть потроху на Квінізорайю.
— Хай буде так, — покидав принц пістолі, які все ще тримав у руках, по кобурах.
За три дні дивне судно увійшло до порту Квінізорайї: сильбертальський за обводами кліпер з однією щоглою під ядранськими вітрилами та прапором Небесного принца.
Глава 8
За місяць і тиждень плавання принц вивчив багато морських слів: фок, ґрот, бізань, гітов, рея, стеньґа, марс, півбак, пів’ют… У ясну погоду навіть кілька разів постояв за штурвалом — не сподобалося. Потім він вигадав розвагу: ставив на фальшборт порожню пляшку з-під вина і стріляв по ній із пістолів. Якщо влучав — вона розліталася, і скалки летіли за борт. Бувало, через хитавицю бив мимо цілі — кулі летіли у море чи з шаленою силою пробивали дошку фальшборту: тріски відколювалися з зовнішнього боку.
Одного разу Зульфікар побачив: дивиться Гирей на це скоса, але, з тяжким серцем, мовчить.
— Зробіть мені так, щоби пляшку можна було підвісити за бортом, — наказав принц. Тепер стріляти стало ще важче: гойдається корабель на океанській хвилі, гойдає пляшку. Попервах все мимо бахкав принц, потім призвичаївся: замре корабель на мить на гребені хвилі — гримить влучний постріл.
А то ще розвага — фехтування. Виявилося, що вправних фехтувальників на борту всього троє: він сам, Брайт, який завжди навчав фехтуванню новачків, і, хоч як дивно, капітан Гирей.
Брайт чудово володів класичною технікою: поки він стояв у стійці, то був небезпечним і майже невразливим. Його треба було вивести в незручне, а ліпше — в нестандартне положення, тоді він діяв гірше і — програвав.
Гирей — навпаки. Школою моряк володів слабше, зате не тяжів до шаблонних комбінацій, чудово рухався, був розслаблений і, що найголовніше, імпровізував. Одного разу, у безвихідному, здавалося, становищі, він кинув у лице принцові жменю дрібних монет. Вони не могли вразити очей — маска надійно захищала, та у той момент Зульфікар не встиг подумати — відсахнувся і пропустив удар дерев’яним мечем по кірасі. Був би меч справжній — пробив би, мабуть, мідну шкаралущу.
Зульфікар помітив, як швидко Гирей перебирає в нього прийоми, стійки, зв’язки елементів, захисти і удари… Брайт же працював мечем, як машина: дуже добре, та, здебільшого, одноманітно. Але загалом принц переважав братів, так що і ця розвага не завжди радувала.
За час плавання всі, хто був на кораблі, зрозуміли: більше однієї з десяти партій в камінці у Брайта може виграти тільки Анвар: дві — три…
Вже тижнів зо два не зустрічаються прангівські кораблі — лише ізерлонські, атріанські, руттійські, частіше — строкаті шхуни з Південних Морів, і чимраз частіше — ядранські, бузково-помаранчеві.
Раз по раз, майже з коленого ядранського судна, злітав при зустрічі зі «Світанковою зорею» поштовий голуб.
Старовинні карти, на яких зображено Ядран, досить точно відображали узбережжя: фреґат «Світанкова зоря» на тридцять восьмий день плавання обігнув мис на півострові та увійшов, стрімкий, до великої затоки. Десь далеко, на березі, миль за десять, виблискував на сонці мідними дахами величезний Гасхурн, а значно ближче, майже на відстані пострілу доброї гармати, великою дугою стояли неоковирні, непропорційні якісь ядранські бойові судна, а попереду, на чолі бойового порядку — доладніший, схожий будовою на корвет, корабель із яскравим прапором на ґроті: на ультрамариново-чорному тлі бузковий змій обвиває помаранчеве сонце.
Гарматні порти його було зачинено. Ядранський корвет дуже повільно рушив у бік «Світанкової зорі», і над щоглою замайорів невеличкий кольоровий прапорець.
Гирей роздивився у трубу клапоть тканини:
— Не може бути! Вони підняли прапор «Ласкаво прошу»!
… Протокол — складна штука. Консул королівства Гряди прибув на «Світанкову зорю» на ядранському корветі й відтоді невідступно крутився біля принца.
Величезний почет зустрів Зульфікара на причалі. Принц потискав чиїсь руки, кивав головою, посміхався, аж поки, нарешті, не подали величезного критого візка, запряженого чудовими блакитними муфлонами. «Непогана штука, — оцінив принц. — А в нас на ношах досі тягають». Частина його команди, солдати Брайта, ну і, звісно, каптурник, мали стати за візком високого гостя. За ними вишикувалася почесна варта ядранських мечоносців, потім — ченці з музиками, а хто далі — прангам не видно.
Вельможа, що зустрічав принца («Брат короля» — зробив великі очі консул), влаштувався у такому ж точно візку, що стояв поряд із Зульфікаровим.