— Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!
Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих гранувальників кришталю, наказав зробити вісім тузенів копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король і Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.
Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного легіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової затоки і живцем утопили, прив’язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.
По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався… Не було на Ядрані сили, яка могла би встояти проти Залізних леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.
Король дедалі рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.
Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.
Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли по нього.
Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:
— Ти — справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!
Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні легіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.
А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум’я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів і прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси — на Східну землю.
Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях — не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий…
Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети і навіщо він це зробив?
Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати».
Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.
…Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.
— Я знаю, що ти не спиш, любий! — прошелестіла на вухо принцеві Оло. — Піднімайся, бо вже час!
— Я не в змозі, — простогнав принц.
— Твої сили може відновити тільки мате, — потягла його за руку княжна.
— А що це — мате?
— Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.
— Давай своє мате, — погодився принц.
— В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці — таверні «Жовта троянда».
— Це ще кудись іти? — жахнувся принц.
— У сусідній будинок, — заспокоїла Оло.
Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом-лакизою, що мовчки схилився в поклоні.
З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. «Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки…», — подумав він, глянув на ядранку і вирішив: «Ні, таки вона збуджувала та виснажувала».
Вони лежали на великому ложі, сьорбали, чергуючись, мате з колебаси — глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.
До зали увійшов чоловік із красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї було пов’язано різнобарвну хустинку з тонкого місцевого шовку. Він чемно й гідно вклонився княжні, кивнув принцові («Який вихований», — подумав Зульфікар) і пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.
— Хто це? — спитав зацікавлений принц.
— Це — Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі…
— Добрі вірші?
— Послухай, — і вона заговорила, як заспівала.
Спливають сірі дні —
холодні та байдужі,
І через океан не наведеш мости…
А туга — чорний кат, що розтинає душу,
Бо в серці тільки ти,
бо в серці — тільки ти.
Кохання небеса
лиш обраним дарують,
Любов’ю небеса карають без жалю…
А серце і душа — і вірують й вирують,
Бо я одну тебе,
як небеса, люблю.
Покль почув, підвівся на лікті, глянув і продовжив:
— Між нами і літа, і океанські хвилі:
Безжальні та гіркі — убрід не перейти.
Спливають сірі дні —
бездарні та безкрилі.
А в серці — тільки ти.
І — тільки в серці ти.
Коли вщухли оплески, зітхнув і гірко сказав:
— І ти, Оло, пізнала любов Небесних. Знай же, що це — назавжди, і тепер тобі не звільнитися.
Поет узяв в офіціянта велику колебасу, ковтнув і впав на ложе.
— Батько каже, що в ядранській літературі Покль — найяскравіша постать сучасности, — зашепотіла на вухо Зульфікарові княжна.
— Очевидно, твій батько знає, що каже. А у прангів інша поезія: про океани, вітрила, хвилі, течії… Пранги майже всі моряки. Нас не шукатимуть там, у палаці?
— Мабуть, уже шукають, — засміялася княжна.
Коли Зульфікар та Оло, взявшися за руки, підійшли до Палацу гостей короля, на порозі, схрестивши на грудях руки, важко сопучи, стояв капітан Кер Гирей:
— Тут уже здійнявся справжній рейвах! — І додав: — Ваша небесна високосте!
— Ми ж на ти, Гирею! — здивувався принц.
Гирей глянув на принца, зазирнувши у його сяючі очі, потім — на княжну і пом’якшав:
— Звісно, на ти…
Закохані пішли до палацу, а моряк засмучено подивився їм услід:
— Звісно, на ти. Ти ще не читав свідчення Тала Правдивого…
Глава 12
— А це — барон Покль, радник Короля десяти королів його величности Раала П’ятого з питань мистецтва і культури, — представив принцові вельможного пана князь Олол.
— А ми вже трішки знайомі, — подарував братові короля усмішку Зульфікар. — Доброго дня, пане бароне!
Увійшовши до зали, барон одразу зрозумів, хто був вранішнім супутником княжни Оло… Як міг знати тоді стомлений Покль, що цей юнак із гордим лицем — Небесний принц? Зульфікар усміхнувся поетові приязно й тепло і стиха спитав у князя Олола:
— Ви не знаходите, що Покль — одна з найяскравіших постатей у ядранській літературі?
Олол витріщився на принца, а той продовжував:
— У нього епітети яскравіші, ніж в Ондра, і метафори виразніші й точніші, ніж, скажімо, в Акси Зе…
Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.
Редж з-поміж місцевих поетів віддавав перевагу Ондрові, але чудово знав і сильні сторони баронових віршів — саме це було потрібно Зульфікарові. Вражений князь мовчав, а юнак безжально добив його, назвавши ще кілька імен ядранських поетів, і, вичерпавши всі знання теми, перейшов на літературу прангів, бо нещодавно її вивчав.
Брат короля влаштував гучне прийняття на честь гостей — завтра зранку вони мали від’їхати. Княжна Оло, як ніколи, сяяла звабливою красою, а сестра її Олма — навіть не вийшла зі своїх покоїв, назвавшися хворою.
Пранги справили загалом непогане враження на ядранську шляхту; вже кілька днів їх обговорювали по палацах і салонах, і врешті-решт суспільство вирішило: екзотичні, але цілком прийнятні…
П’ять ночей Оло приходила до Зульфікара, прийде й сьогодні, вшосте і востаннє. «Династичні шлюби — безглузді», — згадав він Раала. Шкода. Вона чудова. Але ані Доар, ані інші Гадрузи не дозволять йому побратися з ядранкою. Хто тоді успадкує трон? Метис? А після метиса, у якого не буде дітей? А як не прийме Гряда принца-метиса і королеву-ядранку? Що тоді — міжусобна війна? Зульфікар поклав руку на руків’я меча Гадрузів, але не відчув спокою, який передавався йому зазвичай від зброї з першим же дотиком.
…Принц Азиз Мезумський подякував королеві за обід і спитав:
— Коли ваша величність прийде обідати до свого старшого сина?
— Як скажеш, хоч би й післязавтра, — зрадів примиренню Доар. Принц чемно вклонився:
— Я чекатиму на вашу величність, — вийшов з палацу Небесних принців, сів у ноші й наказав. — До форту!
Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому — не міг зрозуміти і сам. Обшуки припинив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там із мушкетів і пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з’явився блідий та замкнений.
— Післязавтра у нас обідатиме король, — тільки й сказав майорові.
Браво, мов груди королівських гвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно-чорних мундирах. Тріпоче на ґрот-щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається та бере курс на захід флаґман Небесної ескадри — неперевершений фреґат «Світанкова зоря».
Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей — могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.
На причал і — весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто — просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королю.
Стоїть Раал, величний та спокійний — збулися (чи — почали збуватися) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей із корабля прангів — здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з’явився молодий пранг — і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а «…через океан не наведеш мости»… Радник Редж біля барона, а далі — знатні та багаті… скільки око йме.
Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це — востаннє.
— А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? — раптом спитав принц. — Ми ж ніколи не зможемо пробратись… — То що? У мене ж буде дитина!
— Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? А ні прангом, ані ядранцем?
— Яка мені різниця? — здивувалася вона. — Це ж буде твоя дитина!
— Тебе не осудять в Ядрані?
Оло махнула рукою:
— У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов — коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя…
«Молю, щоб не дали», — подумав Зульфікар.
Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич і красу, майже зливається з темною смугою суходолу Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати — був чи ні.
А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє «Світанкову зорю» Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.
Глава 13
Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя… Третій місяць минає від того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца «Світанкова зоря».
Змарнів і схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сильбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран… Дивні речі казали ті люди. Їх допитали — кожного окремо, — неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п’ять років тому бачив з борту «Морського носорога» адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.
Свистять боцмани в дудки, біжать по вантах матроси — летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасилойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан — пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию… Бахкає Небесний принц із партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.
А на горизонті — ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.
«Після Гасхурна Оквілла здається жалюгідним селищем, — подумав Гирей. — Цікаво, якою видасться Квінізорайя?»
Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому «Світанкову зорю» потріпав сильний шторм, тож було необхідно оглянути й підправити такелаж перед останнім — найдовшим — кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав іще один ядранський порт — Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.
Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.
— Владнати всі справи з місцевою владою, — наказав старшому офіцерові Гирей.
Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме — тільки офіцери, — начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітанові:
— Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.
Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.
— Спочатку підемо по борделях, — зрозумів гру Кер Брайт.
— І я пішов би, та, на жаль, вахта, — гучно зітхнув Анвар.
— А ви, батюшко, яким жінкам віддаєте перевагу: худеньким чи повненьким? — долучився до гри Гирей. Зенон почервонів, але наважився:
— Танцівницям!
— Ги! — не втримався принц.
— Го-го-го, — за ним зареготав Гиреїв брат, за Брайтом — сам капітан і всі офіцери.
— Поцілив, — відреготавши, погодився моряк. — Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.
Сильбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому «Морська ворона», під сильбертальським же прапором, пройшов поряд зі «Світанковою зорею» і взяв курс на північ.
— Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, — глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.
— «Лебідь. Шванентайх», — прочитав уголос монах.
— Шванентайх — найбільший сильбертальський порт, — не знати для чого повідомив Гирей.