Яків утратив нагоду довідатися щось від самого Ізидора, але люди у тих місцях, де він зупинявся, могли б розповісти якусь дещицю. Можливо, він з ними був говіркіший. Тому Яків охоче пішов з Савою на хутір, де сам не був ніколи, однак знав, що там живе стареньке подружжя, яке за нерозлучність прозвали Філемоном і Бавкідою. Сава привів його під хату і далі пішов сам, просто у ніч, божевільний, сказавши на прощання:
— Ми ще зустрінемось!
Він знав, куди йде, а Яків мусив іти ледь не навпомацки. Але не до Східних Воріт, бо це зайняло б дуже багато часу. Як писав хтось з його попередників: «Як не може сонце рухатись із заходу на схід, так і Писареві Західних Воріт не личить йти до Писаря Східних Воріт». У кожному забобоні завжди є крапля істини.
На жаль, до Філемона й Бавкіди не заходили ті троє. Якби не ніч та мороз, Яків не залишився б ночувати на хуторі. Він теж не хотів втрачати час, відміряний Симеоновою терплячістю. Старі не питали, куди прямує така поважна особа, як Писар Західних Воріт. Вони самі викликали таку безмежну довіру, що перед ними розкривалися усі серця. Сава, видно, не хотів розкривати серце в присутності Якова. Вони вміли, мабуть, читати й невисловлене. І їхні літературні прототипи були вбиті не випадково. Плата за довіру завжди дуже висока — життя того, кому довірився.
Сидячи за столом навпроти сивих дрібних стареньких, Яків не міг не помітити, що вони складають одне ціле. Його батьки з роками теж ставали схожими один на одного. На мить йому здалося, що він повернувся додому й перед ним сидять батько і мати, а стілець брата приставлений до стіни. На лице його одразу набігла тінь. Він не міг їм сказати, що батьки теж отак зворушливо піклувалися одне про одного, а самі колись не простили старшого сина і розчарувались у молодшому. Яків не вірив у святість сім’ї. Його не зворушувала сімейна ідилія, наскрізь егоїстична, цей патріархальний острівець посеред моря сліз і страждань. Щось у цьому було несправедливе, фальшиве. Мабуть, інші мандрівники сприймали Філемона та Бавкіду як гостинних господарів, а не як твердиню подружнього щастя, проте рана Якова була надто глибока і постійно боліла. Він з дитинства був чутливим до фальші й не хотів одружуватись, щоб створити таку спілку, де хтось мусить над кимось домінувати і перетворювати іншого на власну подобу. А потім жінки, пропащі, принижені, викликали у нього співчуття, а не любов, чи пристрасть, одержимість, про яку він читав у книжках. Усі б помітили, що він нещасний, якби він вчинив так, як веліли батьки і суспільні звичаї. Долю він не обирав: у нього був завжди один-єдиний шлях, на відміну від брата, котрий хотів повернутись, але був не прощений, бо не виявляв каяття. Брат хотів пізнати життя, зазнати ударів, болю, сильних відчуттів, щоб більше ніколи не бажати цього.
Щоб зрозуміти це, потрібно було чимало часу. І ось тепер Яків відчував дивний спротив, сидячи в теплій чистій оселі, прикрашеній жіночою рукою, у товаристві уважних господарів. Йому хотілося йти у темряві, як личить справжньому пілігриму, що вирушив на пошуки істини. Та до ранку це було неможливо. Окрім того, він не знав про що з ними говорити, а Філемон і Бавкіда мовчали. Волосся стара зачісувала достоту, як його мати, залишаючи відкритими вуха. Бракувало лише молитви перед їжею. Та тут за пічкою озвався цвіркун і обличчя у всіх трьох посвітліли.
— Була у нас пташка, — сказав Філемон якось несміливо, — А тепер цвіркун.
— А що з пташкою?
— Випустили, як піддужчала. Зграя спершу її не приймала, а потім вона, видно, знайшла іншу.
— Цвіркун — теж добре, — мовила Бавкіда. — Співає на зміну погоди.
— А в мене — вуж, — повідомив Яків.
— Та що ви кажете?
І Яків мусив розповісти в подробицях, як знайшов вужа, як той відігрівався у нього під ковдрою, як спав на грудях, доки не поринув у довгий зимовий сон.
— На болоті багато пташок. І вужів, — сказав Філемон.
Усі подумали про одне: жорстокість існування. Хто не помічає страждань тварин, той не помітить і страждань людей. Батьки Якова вважали домашніх тварин джерелом інфекції і їхня віра з цим не узгоджувалась. Вона взагалі не узгоджувалась з прощенням чи милосердям. У Притулку було мало домашніх тварин, тобто котів і собак. Мабуть, існує ще один Притулок — для скривджених тварин, так було б справедливо. Домашні тварини зникають у тому світі дуже часто без сліду. Мабуть, вони знаходять свій Притулок, оті старі, хворі, й через те непотрібні, жертви людської байдужості та немилосердя. І напевно тварини переповідають одне одному про Притулок, вказують дорогу. Яків уявив це і посміхнувся.
— Святий Франциск називав звірят своїми братами і сестрами, — сказав він. — Кажуть, ніби вони розуміли, що він говорить. Хоча, швидше за все тварини відчували любов до них і довіряли йому…
Він не знав, навіщо це говорить і яке це має стосунок до зимової нерухомості, в якій, здається, потонув увесь Притулок, відколи його покинув одержимий Ізидор. Але тут людині дається можливість пізнати взаємозв’язок речей, несумісних і далеких. Старих, що ожили на хвилю, втомила розмова і вони ще більше віддалились від нього, поринувши у якісь невиразні марення. Вони звикли слухати людину, яка розкриває перед ними серце. Якова пройняв гострий жаль: адже вони колись прийдуть до Західних Воріт й дивитимуться на сіру смутну порожнечу, де більше неба, ніж землі, а, можливо, ще й падатиме дуже холодний дощ. До цих поглядів у порожнечу він ніколи не звикне. Ці старі так довго прожили в обох світах, що у них залишилася, певно, дрібка сили, щоб вийти з Притулку. На жаль, настає час, коли починає вмирати пам’ять. Яків не хотів дожити до цього.
Він делікатно кашлянув:
— Ви, напевно, рано лягаєте? Та й мені треба вийти якнайшвидше…
— Завтра буде сніг. Ноги крутить, — мовив старий, важко підводячись.
«Я б не хотів снігу!» — ледь не вигукнув Яків. Але промовчав, бо що таке сліди на снігу чи піску? Він обов’язково відшукає людей, котрі бачили Ізидора, Марту й дівчинку. Навіть, коли ті ніде не зупинялись. Можливо, навіть боялись, що їх хтось зупинить і буде відмовляти так, як Яків. Його мучило сумління, що покинув писарювання на якийсь час, аби дізнатись про людей, котрих немає уже в Притулку. «Навіщо розв’язувати розрубаний вузол?» — спитали б його у тому світі, хоч і там не бракує детективів-дилетантів. Скільки ще має минути часу, щоб Яків перестав мислити категоріями того світу?
Чоловікові стало ще сумніше. Не так від того, що сидить у чужому домі, а що довкола темрява і сніги, які перешкоджають навіть діткнутися до себе думкою. Через те аж зменшився, зібгався у клубок, потребуючи лиш одного: щоб його залишили в спокої. Він нічим не може віддячити за гостинність цим дорогим людям. Зрештою, вони не потребують віддяки. І він так само не потребував ніколи ні тут, ні там. Власне, увесь Притулок такий: ніхто нікому не зобов’язаний, навіть не знати, кому дякувати. Тут немає храмів з ідолами, немає потреби читати священні книги. Усе збулося.
— Усе збулося, — прошепотів Яків, засинаючи. Ці слова заспокоїли його і м’яке тепло огорнуло тіло. І спав він без снів, і прокинувшись побачив, що надворі падає сніг, на щастя, дрібний. Усе збулося.
Йому кортіло якнайшвидше покинути цей дім. Для когось Філемон та Бавкіда були б ангелами-хоронителями, але він опинився у невластивий час у невластивому місці на самому початку подорожі. Уже потім, коли він, пройшовши трохи Савиними слідами, знайшов потрібні йому, то аж зітхнув полегшено, бо нарешті по-справжньому приступив до задуманого. Йтиме, доки не стемніє, як, напевно, йшли ті троє, охоплені єдиним бажанням — вийти. О, Писар Західних Воріт Притулку не любив заплутаних справ, і тому обрав найпростіший шлях — по слідах. Якщо їх геть засипле снігом, він просто повернеться назад. Хоча мав би покладатися на інтуїцію. На узгірку свіжі сліди Сави остаточно розлучилися з тими, які цікавили Якова. Сава, безперечно, знав дорогу краще й був підготований до зимової подорожі. Дивно, як оці одержимі не впали від утоми, борсаючись в глибоких снігах. Але такі вже вони, одержимі, звідкись черпають сили, та — коли досягнуть мети — здійснення бажань може їх вбити.
Хоч Яків не був слідопитом, однак не міг не помітити, що навіть сліди Ізидора вказували на одержимість. Він не оминав те, що можна було оминути: пагорбки чи яри. Продирався через чагарники, залишаючи на них клапті одежі. Іноді його благали почекати, і тоді якийсь час усі троє йшли разом. Ціла книга була на снігу, але, на відміну, від книг, писаних на папері, підлягала знищенню. Свіжий сніг і сонце виконували вирок. Яків на разі був у безпеці, бо позираючи на небо, не встигав пройнятися одержимістю Ізидора. Нагадував радше мисливця, що боїться згубити слід. Не зовсім порядний вчинок, але Яків не мав іншого виходу, та й міг загубитися у сніговому безмірі, що продовжувався і за туманом.
Втім, після полудня його ентузіазм почав спадати. У продуманій системі пошуків з’явилися перші тріщини. Ноги потребували спочинку. Безпечний був з нього мандрівець: навіть не подумав, що треба буде розпалити вогонь. Оті так само про це не думали. Яків не помітив жодних слідів багаття. Десь неподалік озивалися півні й відчувався запах диму, проте сліди оминали людське житло. Можливо, так поводять себе усі, хто йде до Західних Воріт, щоб не прощатись і не зазнати спокуси побути ще трохи в Притулку. Їм страшно. Один раз вони вже увійшли через Східні Ворота. І винні у тому обидва Писарі, бо своєю присутністю ускладнюють перехід. Дехто розгублюється і навіть вертає назад, відчувши себе не готовим до такого рішучого кроку, бо не знає, чи то його власний вибір, чи миттєва омана самого себе. І все ж ця недосконалість в облаштуванні Притулку доцільна, адже мета його — не в перетворенні недосконалих людей на досконалих. Люди не прагнуть досконалості. У недосконалому світі досконалість завдає болю, й тому потрібно якось захиститись від неї. Довершеність квітки не рятує її від раннього морозу.
Яків трохи постояв, з’їв коржа, якого дала на дорогу Бавкіда, й відчув себе ліпше. Навкруги потемніло. Він думав, що сутеніє, але то почав падати сніг, не такий дрібний, як вранці, а настирливий, аж густий. Книга на снігу могла зникнути за пару годин, тому він пришвидшив ходу, забувши про втому, вступивши в боротьбу із стихією. Мабуть, Сава вирішив його провчити, покинувши самого, бо знав, що читання слідів не варте клопоту.
Врешті Яків зупинився і поглянув довкола. Хмари наступали на нього, а небо опускалось все нижче. Нічого зловісного в тому не було, навіть стало тепліше. Якова почало хилити на сон.. Він струсив з себе налиплі клапті снігу й повернув туди, де, здавалось, мешкали люди. Та потім щось згадав і кинувся назад. Сніг падав тихо і прямо, бо не було вітру. Дощ супроводжують часом грім та блискавка, але сніг завжди підкрадається несподівано. Яків присів навпочіпки на тому місці, де ще збереглись сліди й написав перше, що спало на думку: «Чому?» Потім зрізав пласт снігу долонею й пішов.
Ті люди, що жили поруч зі слідами, теж не знали, хто він. Чоловік був заразом ковалем і теслею, майстрував на ґанку сани, а коло нього крутився син-підліток. Яків раптом відчув, що не зможе у них нічого спитати, бо доведеться щось пояснювати, і тоді одна брехня потягне за собою іншу. А вигадувати небилиці не хотів. Коли ж трохи відтанув від самотньої мандрівки, то сказав по-іншому: хотів би знати, чи не проходили тут його знайомі. Не тепер, а кілька днів тому.
— Ніхто не проходив, — почухав коваль потилицю. — Може, малий бачив…
Але й той сказав, що не бачив нікого. Виглядали обоє на відлюдників: Яків упізнавав таких, здебільшого, одразу по сиротливому погляді. Усе в хаті було грубе, міцне, без тієї мудрої практичності, яку привносить у житло кожна жінка. Але їжа приготована смачно і зголоднілий Яків віддав їй належне.
— Ви йдіть додолу, до міста, — порадив хлопчик, коли коваль, якого звали Йосифом, вийшов. — Там завтра буде багато людей з усіх околиць. Ми з татом теж підемо. А тут неподалік, крім нас, живе ще сліпий Нестор.
Яків стрепенувся:
— Я б пішов до нього!
— Можу вас провести. Треба йому дещо показати. Тільки тата спитаю…
Яків і так не хотів у них залишатися, марнувати ніч на сон. Тим більше, побачив, що Йосиф має спішну роботу. Під повіткою височіла ціла гора санчат з дерев’яними полозами, оббитими знизу залізом.
— Для кого стільки санчат? — поцікавився Яків.
— Це — для Притулочку, — пояснив хлопчик. — Треба ще зробити, але до завтра ми не встигнемо.
Тут він затнувся, щось згадавши. Кинув швидкий погляд на Йосифа:
— Я не надовго!
Той щось буркнув і взявся до роботи. Запах снігу перебивав запах стружки, що нагадав Якову про дім, залишений ним учора. Яків не попрощався, бо думав, що, можливо, ще зайде сюди. Як тільки вони відійшли, малий тихо сказав:
— Не знаю, це правда чи ні, але я чув, ніби якусь дівчинку забрали з Притулочка. Та жінка, в якої вона жила, дуже побивалася.
Усі знали про це місце, де діти жили зі своїми прибраними матерями, щоб могли разом вчитись і бавитись. А от Якову навіть на думку не спало, що дівчинка може бути звідти.
— Цікаво… — пробурмотів Писар. — А це далеко?
— Та ні, але снігом замело дорогу. Он там! — і хлопець показав рукою у білу мряку, однакову всюди.
Однак, Яків стримався і дозволив себе відвести до сліпого Нестора, який, швидше за все, теж нічого не знав. До того ж він чув, що в Притулочку свої правила, і туди не кожного пускають. Взагалі, Притулочок не часто згадували у розмовах. Була це тема болюча: дитина не повинна жити в Притулку. Діти — особливі. Безмірно скривджені світом дорослих, надто сильні, щоб загинути, і надто слабкі, щоб жити у ньому. Хлопчик теж міг жити раніше в Притулочку, бо нічим не нагадував Йосифа. Був, напевно, його прийомним сином.
— У місті буде феєрверк! — сказав малий. — Вам треба на це подивитися!
Яків почав пригадувати усі феєрверки, які колись бачив. Їх було багато, проте жоден не на його честь. Втім, таке йому й на думку не спадало. Йшлося радше про причетність до тих магічних вогнів.
— Не знаю, — відказав, стріпуючи із себе разом зі снігом далекі дитячі враження. — Побачимо.
Сліпий Нестор виявився зовсім молодим. На очах у нього були чорні окуляри, що зовсім не пасували до грубої, місцями порваної одежі. Стояв надворі, байдужий до снігу, перед хижкою, що майже ховалась у землі. Навіть здалеку можна було помітити неймовірну чутливість цього чоловіка, що, здається, чув, як падає сніг і торкається землі. Він не потребував очей, аби бачити. Чи природня вада, чи люди відібрали у нього одне, наділивши більшим. Так видалось Якову й він раптом гостро відчув власну недосконалість. Тільки подумав: цей чоловік не читає книг не тому, що не хоче, а тому, що не може. Либонь, у бібліотеці є книги і для незрячих. Там усе може бути. І Якова охопив жаль за бібліотекою, таким затишним спокійним місцем, де нема ні хаосу, ні сум’яття, куди заходиш неквапливо, з надією. Усі великі бібліотеки світу пройшли повз нього, усі чудеса світу, усі екзотичні краєвиди, усі музеї. Йому судилось жити на Смітнику Господа Нашого, як називав Звалище один деморалізований священик, відлучений від церкви. У цьому була своя трагічна краса, якщо дивитись очима митця на кшталт Достоєвського чи Кафки, своя поезія, якби ж у приреченому світі ти сам поступово не ставав приреченим і не пристосованим до кращого, достойнішого людини, способу життя. Печать убогості лягала спершу на одяг, далі на обличчя, а тоді вже на свідомість. Яків потрохи ставав своїм серед волоцюг, втрачав над ними перевагу, але і такою ціною не зумів повернути собі брата.
У Притулку не було ні своїх, ні чужих. І сліпий чоловік радісно посміхався назустріч.
— Доброго вечора! — привітався Яків.
Ніздрі сліпого Нестора тремтіли. «Чим від мене може пахнути? — подумав Писар. — Західними Воротами, димом моєї печі, старими книгами?..» Нестор вловлював звуки й запахи так жадібно, що чимось нагадував тварину, і це було неприємно. І голос у нього виявився високим, жалібним, як у тих сліпих жебраків, що стояли на розі вулиць, виставивши поперед себе тоненькі ціпки з гумовими наконечниками. Про сліпих та німих завжди думають, ніби вони знають більше за інших. Пророки часто бували незрячими, бо, оскільки не могли дивитись назовні, добре бачили всередині.