Колись у тому світі було чимало міст-притулків, храмів-притулків, де люди рятувались від смертельної небезпеки, ворожості та несправедливості. Але згодом вони зникли і з’явились прихистки для убогих тілом і духом. Жоден з них не виконував свого священного призначення: не відновлював рівності, гідності та справедливості. Однак це місце завжди існувало, вміщуючи у собі історії людей, тобто історії злочинів проти них. Не для того, щоб покарати при нагоді той світ, не задля помсти. Сам Притулок, можливо, бажав би забути кривди, але стерти їх з пам’яті виявилось не під силу. Тому існував заради людей, що потребували захисту.
Зима була для кожного і, в тому числі Писаря Західних Воріт, часом роздумів над Притулком і своїм місцем у ньому. Але і взимку люди покидали Притулок, долаючи сніги, затуливши лице від колючого вітру. А хтось, можливо, нудьгуючи в теплій хаті, записував власні думки. Але ні, мабуть, ні… Думки на папері завжди є блідою копією несамовитих відчуттів і вражень, та й не кожен умів писати. Є люди, котрі бояться писати, як інші — фотографуватись, щоб не виокремлюватись із того буття, яке зцілює, обдаровує, винагороджує після пережитих страждань. Треба зберегти цілість, аби знову вийти назустріч стражданням чи припасти до ласкавих грудей Смерті, цієї справжньої матері нас усіх.
Яків запам’ятав слова Тлумача снів, який хотів почути сміх жінки, але не знав, що має з ними робити. Йому здавалось, що сміх дитини набагато приємніший, бо він здебільшого щирий. Та похмурого дня, коли обтяжене хмарами небо аж торкалось землі, його раптом охопив відчай: він ніколи не збагне сенсу цих слів. Йому ніколи не вдасться зазирнути в чужу душу, аби порозумітися з людиною сповна. Люди — наче ті піщинки, які ніколи не склеюються докупи. Візьмеш мокрою рукою жменю піску — він зліпиться, але, коли висохне знову розпадеться і втратить форму. Мало би бути щось схоже на камінь, що складається з піщинок, спресованих часом, та чи є в цьому сенс? Перебування в Притулку нагадує вічність, але ніхто там не залишається довіку, хоча подібне бажання виникає у втомленої зляканої людини. Яків колись хотів накласти на себе руки, але не зміг перервати лінію життя, даровану кимось, Хто знає усе. Той, хто вірить у Нього, не посміє. Притулок складається з тих, хто не посмів. Втім, Яків не засуджував тих, хто наважився. Ні там, ні тут. Якби вдалося зупинити такого самогубця вчасно…
У кожної людини є потаємний куточок, де зберігається те, про що не можна нікому розповісти. Бо коли зробиш це, дуже собі зашкодиш. І не тільки собі. Розкриваючи деякі таємниці, ми руйнуємо підвалини світобудови. Навіть так. А щодо сповіді… Може, найщиріша з них і є в бібліотеці Західних Воріт, але та книжка ніколи не дасться до рук, доки щось у тому світі не перестане бути таємницею. Отже, сенс книги не в тому, щоб бути чиєюсь сповіддю, а просто в бесіді з читачем.
…Настав час, коли можна було без страху чекати першого снігу, який, щоправда, завжди приходить несподівано. Як і той, хто вирішив покинути Притулок. Сніг не ховався у небі. бо воно було синє й прозоре. Він ховався десь за стінами Притулку й вирішував, коли прийти. Природа ніби бавилася з людьми: то світило сонце, виманюючи з-під землі паростки рослин, то падав дощ, такий холодний, що земля зранку вкривалася плавкою криги. Вуж, безперечно, знав, коли настане остаточна переміна осені в зиму. Відчувши себе у безпеці, істота, що ледь не потонула в калюжі, перебувала ніби одночасно у кількох місцях: то у бібліотеці під полицями, то під ліжком, то між дровами коло печі, то в шафі з одежею. Брати й сестри цього вужа давно охолодили собі кров і апетит, й спали, згорнувшись клубочками в дуплах дерев, між корінням, щілинах мурів, у купах каміння. Вони знайшли мир і спокій. Люди, думав Яків, були б значно кращими, якби могли отак відпочивати взимку, поповнюючи сили, відмовившись від наземних турбот. Він часом розмовляв із вужем своєю мовою, а той відповідав сичанням і порухами звинного тіла, хоч усе ще не довіряв людині. Втім, полохливим він не був, як і весь тутешній дрібний народ: звіриний, пташиний, комашиний і зміїний.
— Ти пам’ятаєш, братіку, як сюди потрапив? Це — ненадовго. Весною підеш грітися на сонечку. Коли я приніс тебе сюди, ти навіть не пручався. Але потім ти бачив, що я відчиняв двері, однак не покинув мене. Вирішив, що у цій теплій норі можна пожити, зважаючи на форс-мажорні обставини. Я знаю, що це таке порушити ритм життя. Тоді день плутається з ніччю, осінь з весною. Ніби й недобре, проте настає мить і ти починаєш відчувати себе, як окрему істоту. В тебе з’являється воля до перемоги над цими обставинами. Якщо не маєш її в собі, то мусиш шукати деінде.
Яків зітхнув.
— Як на мене, то в наших стосунках найліпше буде не заважати один одному. Якщо я потребуватиму тебе, а ти мене — тоді інша річ. Потрібно вгадувати бажання, коли вони ще не виражені чітко. Я завжди хотів це вміти. Збоку виглядає, ніби в людей, які тут з’являються, лише одне бажання: аби я відчинив Ворота. Але насправді вони хочуть затримати цю останню мить, залишити після себе якийсь слід, і, звичайно, озирнутися. Тому й збудована вежа. Взагалі, кожен писар намагається якось урізноманітнити своє служіння. Люди вважають, що наша робота дуже тяжка, бо ми випускаємо їх назад у той світ, де ними нехтували і завдавали їм болю. Але ми мусимо вволити їхні бажання. Ми не відповідаємо за них, коли бачимо, що то не сновиди, а свідомі люди. Натомість ти вчинив мудро, затримавшись біля мене. Ти не хочеш приймати необачного рішення. А я, щоб пережити ці виходи, намагаюсь повірити, що ми ще зустрінемось колись з цими людьми. Ні, я вийду звідси лише тоді, коли переконаюсь, що там мене чекає велика радість…
Отак розмовляв Яків з вужем. Підсвідоме чекання снігу врешті втомило їх усіх, тобто Саву, Симеона, Якова, бо жили вони поблизу Західних Воріт і були чомусь переконані, що весна приходить спершу до Східних Воріт, а зима — до Західних. Тому зима триває тут довше, а весна — коротше. Весни ніколи не буває забагато. Про це вони не говорили між собою. Власне, причина такого некорисного зміщення полягала в тому, що західна частина Притулку знаходилась на пагорбі, де завжди було трохи холодніше.
Для Симеона зима наставала тоді, коли озеро вкривалось кригою і не можна було плавати в човні. Перший сніг зазвичай танув, але лід залишався, міцно примерзаючи до берега. Сьогодні він сидів посеред озера, відклавши весла. Слухав тишу, чи просто дивився, як поверхня води завмирає, звикнувши до човна та його, Симеонової, присутності. Коли вода особливо була прозорою, він помічав, як на дні ворушаться джерела, а коли каламутною — бачив у ній своє відображення.
Озеро було його найкращим другом. Не надто велике, але й не маленьке. Симеон вивчив його настрій, переживав за нього, тішився дощами, які поповнювали озеро водою, дбав, аби воно не замулювалося, віднаходячи занедбані кволі джерела в лісі. Він аж занадто переймався ним. Так не повинно бути: не можна приростати, приліплюватися до того, що мусиш покинути, хай навіть через багато років. Проте не заборониш людині в Притулку приручати звірів, садити дерева, будувати хати і заводити друзів, тобто облаштовувати собі життя, яке вони могли б мати у тому світі, однак не мали. «Ефемерне буття, — думав Симеон. — Хмари у воді, чекання зими у човні посеред озера… Але мені байдуже. Я бачу себе у воді на тлі хмар, що пливуть небом, коли сам пливу у човні. Ніяких суперечностей, жодних інь чи янь, світла і темряви, мене і решти людства. Лише прозорість і глибина. Цього я завжди хотів, чи не цього?» Його уява витворила, а, можливо, то було реальне видиво золотисто-зеленого дракона у небі, що давно обірвав мотузку, яка його стримувала. І він летів лише завдяки вітру, бо без нього був би лише шматком паперу. Тут вода ледь здригалась, але угорі вітер був далеко потужнішим.
То був не перший повітряний змій, якого побачив Симеон над Притулком, і він завжди летів зі Сходу на Захід. Дракона змайстрував Лі, котрий іноді жив біля Східних Воріт. Тоді Писарем був кульгавий чоловік з ногою, що погано зрослася. Він давно вже пішов звідти. По тій нозі його пізнавали, коли він йшов до Західних Воріт, й казали: «Ось іде Писар Східних Воріт». Але той нікого не впізнавав і не зупинявся побалакати. Симеон бачив його майже останнім і сказав навздогін: «Щасливо тобі, Писарю Східних Воріт!» І той озирнувшись відповів: «Бувай!» І пішов догори ходою людини, яка вміє добре ходити і по калюжах, і по болоті, і по піску.
Кривий не признався Писареві Західних Воріт, хто він. Його ім’я було записане у книзі, але оскільки він перестав бути писарем уже давно, то навіщо про це нагадувати чужій людині? Звали його Альбін. Важко збагнути вчинки Писаря, коли ти ніколи ним не був.
Паперовий дракон Лі не лише оживив глибоко-осіннє небо свіжими веселими барвами, а й збудив очі Симеона і той по-іншому побачив м’які пастельні кольори очерету, що майже не кидав тіні на воду, настільки висох. Води вистачало: бракувало життєвої снаги. Сонце теж розлилося по небу, втративши свою густину. Дмухнув вітер. По воді побігли хвильки. Дракон відлетів і почав падати сніг, що танув, не долітаючи до води. Перед Симеоном розігрувалось дійство, і він у своєму благенькому човнику посеред озера, застуканий зненацька, став учасником цієї драми.
А в цей час горбатий Сава, що скрутився від болю на лежанці, побачив сніг і з полегшенням подумав: «Це ж на зміну погоди мене ламало!» І одразу перестало боліти: зміна погоди настала. У хаті було тепло, затишно, але він не піддався дрімоті, бо то був дуже важливий момент — перший сніг. Він сів і простягнув руку до покинутої роботи: вистругував держак до мотики, але очі прикипіли до сніжинок, спочатку дрібних, а потім великих і лапатих. Скоро сніг добереться і до Східних Воріт.
У цей час Яків, Писар Західних Воріт, знову розмовляв з вужем, що поклав голову на подушку, а тулуб сховав під ковдру:
— Ось і зима, — сказав Яків, — час, який людина воліла б проспати, але не може. І ти теж не спиш. Тут забагато світла і шуму. Я певний, що твоя природа врешті дасть тобі перепочинок, а я ще встигну розповісти тобі, як я тут опинився. Це було дуже просто. Я ніби почув голос: «Ти маєш стати Писарем Західних Воріт Притулку!» Я три рази чув той ніби голос, а на четвертий пішов. Тоді вперше світ розділився у мені на дві половини. Той голос відколов якийсь шмат. Як би це тобі пояснити? То було боляче. Ти мусиш знати, що таке біль. Його ніхто не може уникнути.
Історія Якова, Писаря Західних Воріт Притулку,
якої він ще нікому не розповідав
Хтозна, чому нічні метелики летять на світло, адже це проти їхньої природи. Вони забувають про небезпеку, і коли світло гаряче, обпалюють собі крила і навіть гинуть. Шкода їх. Людина теж часом тягнеться до того, що приносить їй самі страждання, але метелик заслуговує більше співчуття, бо він нічого не може вдіяти проти вогню. Людині часом щось перемикає і вона йде на поклик чогось, що перетворює її на необачного метелика. Звісно, коли людина нагадує машину, з нею нічого такого не може трапитися. Навіть, коли вона опиниться серед розбурханої стихії, діятиме для власної вигоди й порятунку. Такі ніколи не відчувають відчаю і в нещасті починають ревно служити злу, бо зло завжди вигідне і під рукою. Якову бракло сили і тому він змушений був її шукати. Жив він у великому місті й мав старшого брата, якого усі ставили йому в приклад. Брат був меткіший і розумніший за нього. Вони мали завжди рівно стільки, щоб не впасти занизько і не піднятися зависоко. Їм треба було ціле життя дотримуватись цієї середини, яка не завжди буває золотою. Яків шукав саме золотої середини, але тільки в Притулку зрозумів, чим вона його так приваблювала. Гармонією і постійністю. Метелики з обпаленими крилами стукають у Східні Ворота.
Почалося усе з відчуження від брата. Яків не міг стати таким, як він. Брат любив його, але завжди був на голову вищий у їхньому маленькому серединному світі. Коли вони виросли, брат став автомеханіком, але погорів на вкраденому автомобілі, й після року в’язниці не повернувся додому. Йому було соромно. Яків здогадувався, де міг бути брат: на Звалищі, вбогих кварталах, де жили люди, що не вміли дотримуватися середини. Яків не пішов його шукати. Йому здавалось, що брат мусить оговтатись перш, ніж повернутись додому. Слід було наближатись повільно, щоб Яків міг пізнати щось дуже коштовне. Батьки не згадували старшого сина, наче не мали його ніколи. Але не було дня, щоб Яків не думав і не переживав за нього. Він завжди був надто несміливим і тихим. Розумів, що батькам дуже прикро і намагався нічим їх не засмутити. Однак у мріях він був зухвалий і це рано чи пізно мало вийти назовні. Яків уявляв собі сотні разів, як одного дня брат повернеться і стане на порозі. Йому так не вистачало його поблажливої опіки. Але той все не повертався. Батьки із просто віруючих людей поступово перетворювались на фанатиків і знаходили втіху у тому, що несуть покуту за старшого сина. З часом Яків почав навіть боятись братового повернення, адже батьки дуже змінились. Вони могли зустріти його з ненавистю, хоча хіба Бог не вчив прощати? Сліпе служіння Богу робить людину жорстокою. Натомість Яків у душі оббілював брата, ідеалізував його аж доки не зрозумів, що зайшов у глухий кут. Життя не раз заганяло його у глухий кут, і він повертався, обираючи інший маршрут. На зміну впливало будь-що: чужа розмова, сон, якийсь образ, пісня. Завжди щось скеровувало його, що завгодно, тільки не розрахунок. Після школи він пішов працювати у благодійний фонд при церкві, бо не виявляв схильності до якогось конкретного заняття. Він чекав брата, гадаючи, що тільки той може допомогти йому вирватись на волю і розкрити приховані схильності, про які він сам ще не мав тоді уявлення. Батьки були ним задоволені: Яків виявляв покірливість і їм здавалось, що вони отримали сатисфакцію. Про його пристрасність і чутливість ніхто не здогадувався. Яків проходив школу терпіння, а школу колись доведеться закінчити. Батьки перестали його помічати, поринувши у світ власного болю, визнаючи лише обов’язок і вдячність. Він хотів, щоб зміна, яка колись настане, була ними помічена…
Яків дивився на сніг і не помічав його. Перед очима було ошатне подвір’я з традиційною підстриженою галявиною. Між кущами малини, які росли під огорожею, не було жодної травинки; до сніжно-білих штахет ніколи не тулилась кропива, а дерева з обрізаним гіллям не давали прохолоди. Він не міг жити без тіні, без випадковостей, без приємних дрібничок. Мав їх у своєму власному світі. У кімнаті Якова, і братовій також, не висіли постери, не клеїлись моделі літаків, і стіл не був заляпаний фарбами… І чим старшим він ставав, тим більше шкодував за втраченим.
Напередодні власних заручин Яків побачив видіння: величезне обличчя брата, змучене і виснажене. Той повторював одне слово: «Допоможи!» Яків прокинувся, чи отямився, й усмішка з’явилась на його устах. Він чекав цього поклику. Кожен день наближав його до брата, зневаженого, покинутого напризволяще. Коли брат пішов, то ніби заразив Якова вірусом, і ось цей вірус тепер почав діяти, і за одну ніч зробив порядне життя неможливим.
Спершу він ще надсилав батькам листи, розуміючи, що вчинив жорстоко. Однак жодної відповіді не отримав, і вже остаточно повернувся спиною до батьківського дому. Яків поселився на Звалищі, у найгіршому районі міста, щораз більше занурюючись в океан злиднів, відчаю, брутальності. Усе було марно: допомога підтримувала життя на якийсь час, але не змінювала його. Вона опускалась у безодню, звідки не прозирав жоден промінчик надії. Настав момент, коли Яків зламався від тяжкої зневіри. Він забув навіть, як виглядають чистота і затишок серединного світу. Вони вже викликали у ньому спротив, схожий на огиду. В старому індіанці, котрий повільно висихав з голоду під трухлявим деревом, він відкрив мужність, спокій і цілковиту байдужість до життя. «Я не потребую притулку, — сказав Джо. — Я сам собі притулок». Йшлося про жалюгідний притулок для бездомних старих, темний, безнадійний і брудний, але згодом Яків зрозумів, що індіанець не потребував навіть цього Притулку, що його свідомість вільно ширяє по всіх світах, і лише зрідка спускається на землю, аби відповісти якомусь надокучливцю. Він охоче помінявся б з ним місцями, бо Джо мав уже все, що хотів.
Ні, брата не було серед живих. Він, правда, не розпитував за нього, бо не годилося працівнику соціальної служби ходити з фотокарткою, й показувати її повіям, барменам і торгівцям наркотиками. Він втратив би довіру цих людей, вже не кажучи про смерть через необачну цікавість. Лише з тими, хто прихилився до нього, він розмовляв про брата. Іноді він подумки проходив через усі кола пекла, яким був світ Звалища, і зливався з постаттю брата, ставав ним на якусь часину. Від цього у нього побільшувались сили і він мріяв про Притулок, де кожен отримує те, чого бажають втомлені душа і тіло, як отой притулок, що був усередині індіанця Джо, де людина віднаходить гідність і здатна порозумітись з кожним, у кому є хоча б дрібка безсмертя. Він не знав, чи є десь такий Притулок і чи можна його створити. Однак мав право мріяти про нього. Щодня бачив людей, яким не можна було вже нічим допомогти, і тільки смерть дала б їм звільнення, і вони покірно, хоч із острахом чекають на неї. Сам Яків не міг з цим змиритися. Поза життям людина втрачає пам’ять і тіло перестає дихати. Занадто дорога плата за спокій. Сам він був молодим і сильним, але чужа старість, звичайна людська незахищеність. самотність, біль знесилювали його. Жив він не набагато краще за тамтешню злидоту, але міг будь-коли піти й зайняти якесь вище місце в суспільній ієрархії, а вони — ні, бо були змалку приречені. Щоб пізнати свободу, треба десь її навчитись. Притулок, вважав Яків, був школою свободи. Не раз сидячи коло безнадійно хворого, Яків несподівано починав говорити про чудовий край, де живуть, а не виживають. Він описував тихі сади, невеликі будиночки з квітами на підвіконні, ліси, де повно ягід і грибів, про те, як гарно сидіти на ґанку власного дому й дивитись на захід сонця. Слова лились з його уст і він не міг зупинитись. Уява вимальовувала затишні мури, що поросли мохом, під якими росли кущі шипшини й бузини, ворота, ковані з невідомого металу, що блищав як золото. Врешті він почав вирізняти людей, що могли би жити в цьому Притулку, бо жоден інший не зумів би зробити їх щасливими. Він боявся про це говорити їм, бо не знав, де той Притулок. Хоча й вірив у його існування, однак де та карта, по якій можна відшукати це місце?