Борис просунув крізь сітку спицю, торкнув мишу. Вона тяжко дихала. На боку чітко виднілася вкрита миршавими сірими волосинками пухлина, чимось нагадуючи йому вершника, що вчепився в кінський круп.
— Жени вперед коня, о недолугий вершник… — задумливо сказав Борис.
— …він упаде, а разом з ним і ти, — почулося за спиною.
Позаду стояв професор Карпеко. Гола, як коліно, голова поблискувала неприємно, наче випромінювала холод, зате жваві очі в полоні зморшок дивилися ласкаво, з принадною увагою.
— Над чим замислились, юначе?
— Я думаю, професоре, як називається дорога, котра нікуди не веде.
— Ну-ну, навіщо ж так песимістично?
— Коли я згадую, що кожен день, втрачений нами задарма, завдає людям стільки страждань, мені хочеться… А що коли ми робимо не те, зовсім не те? Я знаю, ви переконаний імунолог, зараз ви скажете…
Борис раптом замовк, рука його сковзнула по обличчю, ніби проганяючи настирливе видіння.
— Чого ж ви замовкли? Продовжуйте, я слухаю…
— Перепрошую, професоре, я, здається, наговорив дурниць.
— Давайте сядемо, — лагідно сказав Карпеко. — Ось так. А тепер кажіть: у вас є якась ідея?
— Ідея? — Борис збентежився. — Ні, ідеї, як такої, нема. Власне, деякі міркування є, та й ті не мої… Що, коли у ліхтаря вкрасти конус? Зараз при опроміненні прихованої пухлини нам явно бракує локальності. Промені вбивають хворі клітини, а разом з ними і здорові. Ось тут і допоможе конус. Уявіть собі, що ми проходимо здорову тканину порожнистою голкою, а всередині неї — крихітний “зонтик”, що відбиває рентгенівські промені…
— Так-так, — Карпеко зацікавлено засовався на стільці, - а матеріал? Де ви візьмете матеріал?
— Натиснемо на хіміків. Вони давно обіцяють пластмасу, що відбиватиме жорсткі промені.
— Маючи таку голку, можна буде, як кажуть військові, вести прицільний вогонь, — замислено мовив Карпеко. — Я не спеціаліст у фізіотерапії, я послідовний імунолог…
Борис почервонів.
— …але ваша ідея мені подобається. Я зведу вас з потрібними людьми.
— Це не моя ідея, професоре. Ви пам’ятаєте Валентину Волох? Вона працювала в лабораторії Маркова. Якось увечері ми довго чекали автобус. Над нами гойдався од вітру ліхтар. Звичайний електричний ліхтар, — Борис говорив уривчасто, наче кожне слово давалося йому через силу. — Старомодний, з конусом. Тим-то по землі бігало велике кружало. Як світло рампи. Саме тоді Валентині й спало на думку… Хоча її спеціальність — мікробіологія…
— Волох… Валентина Волох. Пригадую. А де вона зараз? Сподіваюсь, ви нас познайомите?
— Я не знаю, де вона, — Борис підвівся й поквапливо відійшов до вікна. За спітнілими шибками лиснів чорний від першого весняного дощу асфальт. З інститутського подвір’я, обминаючи ще мертву клумбу, стікали талі води. — Восени Валя… я хочу сказати Валентина Волох несподівано для всіх звільнилася і виїхала невідомо куди.
Карпеко уважно подивився Борисові в спину.
— Завтра підемо до директора. Гадаю, він підтримає. А наші досліди… Рано чи пізно антиканцерин ми знайдемо. Не ми, так хтось інший. Вчений не має права на відчай.
— Так само казала й вона.
Уже на порозі Карпеко обернувся.
— Ви її любите?
І, не діждавшись відповіді, зачинив за собою двері.
Тоді була тиха ніч. І для нього — неповторна. Він читав їй вірші.
Як завжди, над ними, напівдорозі до вершини, височіла осика. Супроти мовчазного неба вона здавалася вигапто-ваною на зоряному тлі.
— У нас буде син?
— Ні, у нас буде донька…
Дивачка! Відки така певність?.. Він хотів сина.
— Завтра ж оголосимо день весілля.
— Ні, ні, - в її голосі вчувалася погано прихована тривога, — не будемо поспішати.
— Але чому?
— Невже для тебе це головне? Почитай краще вірші.
І він слухняно читав:
Вони ще не раз приходили до цієї осики, довіряли їй своє щастя. Потім сталося щось незрозуміле. Тишком-нишком від нього вона розрахувалася в інституті й зникла. А він одержав листа, якщо можна назвати листом коротеньку записку.
“Любий! Одне прошу — не шукай мене. Так треба. А ще — пересади осику на вершину. Хай гляне на світ з висоти”.
Звісно, він не послухався, шукав, поки й надію не втратив. “Так треба”. Ну, чому так треба? Кому, нарешті, так треба? Йому? їй?.. Якесь божевілля. Він зчорнів, від друзів відсахнувся. Осику пересадив, за кілька кілометрів носив воду, аби не засохла. Це дерево було їх спільником, воно зв’язувало його з минулим.
Невдовзі після травневих свят професор Карпеко сказав:
— Ну от, юначе, і настав ваш день. Завтра комісія. Випробування локалізатора “ВВ” пройшли успішно, отже… Але я не бачу радості. Невже ви невдоволені?..
Борис потер двома пальцями сизе підборіддя, запалі очі дивилися втомлено.
— Ні, професоре, я радий, я дуже радий. Та все ж це не те, чого ждуть від нас люди. Тут ми трохи схожі на криміналістів. Знешкоджуємо злочинця, коли він встиг уже стільки лиха накоїти…
— Тож нехай живуть миші?!
— Так, хай живуть миші, - Борис зітхнув. — Та поки що вони вмирають. Як одна. Наче змовилися будь-що не видати таємницю.
Саме цієї хвилини Борисові й принесли телеграму. Крейдяна блідість повільно наповзала на його обличчя, поки він читав, наповзала якось дивовижно зримо — від підборіддя до вилиць.
— Вона вмирає… Як же це так? Не може бути… Ви чуєте, професоре, вона вмирає…
За відчиненим вікном гуло весняне місто. Хтось молодий і дужий на повні легені, крізь сміх, гукав услід іншому, з ким, мабуть, щойно розлучився:
— Не забудь квіти! Квіти, кажу, не забудь!..
Минула хвилина, а може й п’ять. Час інколи виявляє тактовність, залишаючи людей наодинці. Вони мовчали, бо надто багато хотілося сказати їм одне одному.
У цій кімнаті все було сліпучо біле: стіни, ліжко, підвіконня. Навіть підлога. Борис знав, що ця білизна має заспокійливо впливати на психіку людини, одначе його вона дратувала: в бездоганній чистоті йому вчувалася приреченість.
Валя лежала розслаблено — лебедино білі руки зверх ковдри до підборіддя, в очах… Тільки художники уміють вловити пензлем очі молодої матері, є в них щось таке, чого не передати словами.
— Як бачиш, я всього-навсього слаба жінка.
Це були перші її слова, але сказані вони були так, ніби продовжували раніше розпочату розмову.
— Я не хотіла писати тобі, і все ж написала… Я знаю, що ти скажеш, та спершу вислухай мене. І не дивись так докірливо. Зараз тобі покажуть доньку… нашу доньку…
— Люба…
Борис припав до її руки, прозоро-білої, з голубими жилками. На мить йому здалося, що він бачить, як пульсує цими жилами кров.
— Ти пам’ятаєш нашу розмову біля осики?..
— О! Я пересадив її, вона вже на вершині.
— На вершині. Це добре, це дуже добре, — тихо сказала Валя.
— Тоді я розповіла тобі казку. Ти розгнівався… А то була не казка. Я знала… Але я так любила. І в глибині душі у мене жевріла надія… Те прокляття й справді лежить на нашому роду. Так моя мати вмерла, так вмерла моя бабуся. У нас всі жінки народжували дочок і всі вмирали. Від скірра…
Все попливло перед очима Бориса, затанцювало, сплітаючись в оранжеві химери, підлога нахилилася, і він схопився за холодні бильця ліжка. Про тяжкий стан Валентини він знав з телеграми, надісланої лікарем, та гадав, що спричинили це невдалі пологи, а небезпеку лікар перебільшив. І ось тепер…
— Це неправда! Я не вірю!.. — хрипко закричав Борис. — Це казка! Казка і більш нічого. Ти вбила її собі в голову і тепер хочеш переконати мене… Навіщо? Навіщо тобі це треба?
Валя мовчала. Прихилилася щокою до подушки, очима до вікна. В очах була мука, сама мука, глибока і непроглядно-чорна.
— Кепську послугу робите ви дружині. Позичили б витримки у неї.
В дверях стояв розгніваний лікар.
Борис покірно дозволив вивести себе в ординаторську. Сідаючи на стілець, зачепив щось ліктем. Дзвін розбитого скла змусив його оговтатися.
— Лікарю, — глухо сказав він, — це я вбив її, розумієте, я…
— Не верзіть дурниць. Ви знаєте, що таке скірр молочної залози?
— Знаю, лікарю, аж надто добре знаю. Я онколог.
Борис підхопився, картаючи себе за те, що в горі досі не згадав про локалізатор Він уже мчав на аеродром, сідав у літак. Як найбільшу на світі-щінність, він підраховував години й хвилини, ті самі години й хвилини, з яких складається людське життя. Пекуча жага діяти оволоділа ним.
— Мені потрібні два дні, і може… Ви даєте мені два дні?
Лікар довго припалював цигарку, рука його тремтіла.
— Ви хотіли побачити дочку, — похмуро сказав він. — Ходімте, я вас проведу.
Леонід Залата
БУМЕРАНГ
АВТОР: Вранці 26-го лютого, щойно я прийшов на роботу, мене запросили до редактора. Це не викликало у мене ентузіазму, бо я спізнився майже на півгодини, а наш редактор цього страшенно не любить. Посеред дня ви можете йти куди заманеться і на скільки завгодно — ніхто й слова не скаже, але о дев’ятій нуль-нуль маєте сидіти на своєму стільці й працювати, як віл.
Та редактор не знав про моє запізнення або ж не захотів згадувати.
— Ви давно були в Інституті геріатрії? — спитав він.
— Вчора, — сказав я. — Нічого цікавого. Черепаха дала б їм фору і не прогадала…
Редактор покрутив у пальцях товстий червоний олівець, на його сухорлявому обличчі майнула тінь усмішки.
— Зате ви прогадаєте, якщо надвечір у мене на столі не лежатиме триста рядків.
Хвилин за десять таксі вже мчало мене на Правобережну. Я розумів: сталося щось екстраординарне. Ви, звісно, не знаєте нашого редактора, так я вам скажу: в цієї людини можна взяти хоч би й останнього карбованця, а от випрохати зайвих десять рядків — дзуськи.
В інституті начебто панував спокій, та мене це не збентежило, я й не розраховував на метушню. Начальницькі кабінети обминув (люди там, як правило, не балакучі), а заходився розшукувати знайомих, бо який то газетяр, Що не має будь-де добрих знайомих. Важливо вхопитися за кінчик нитки, а вона вже поведе до клубка.
Я боюся щось переплутати, тим-то нехай все буде так, як мені розповідали. Слово в слово.
ЯРЕСЬКО, ПРАЦІВНИК ІНСТИТУТУ, ФІЗІОЛОГ: Була вже дев’ята година, коли я зібрався додому. Думки мої крутилися навколо засідання Вченої Ради. Його призначили на сьогодні, і я теж мав доповідати. Та головною, — заради неї, власне, й скликалося засідання, — була доповідь Черенкова. Особисто мене вона не торкалась, одначе я знав, що робота Черенкова сягнула критичної грані, ось-ось можна чекати на якесь відкриття. Пам’ятаю, я подумав: Іванові буде не солодко, Борода затисне його своїм авторитетом. Хто такий Борода?.. О, перепрошую, ми, молоді, маємо кепську звичку ліпити маститим прізвиська, але повірте — це з поваги, тільки з поваги. Його прізвище Бородін. Василь Семенович — відомий геріатр, вельмишановна людина…
За день до цього я був свідком їхньої сутички в кабінеті директора. Власне, сутичкою назвати цю розмову, мабуть, і не можна. Гарячкував лише Борода, а Іван… Іван ні. Борода наполягав, щоб лабораторія Черенкова негайно припинила досліди. І натякав на якусь небезпеку.
— Ви, юначе, нагадуєте мені людину, яка сіла в незнайому їй машину і по черзі натискує на всі кнопки, — сердито говорив Борода. — А що серед тих кнопок може трапитися й червона, тільки її не встигли пофарбувати, це вас не турбує…
Черенков ввічливо посміхався.
— Ну, навіщо такі страхи, Василю Семеновичу? Та й прошу я всього-навсього тиждень. Три роки згаяли, а про сім днів сперечаємося. Мені бракує деяких даних…
— От-от, бракує даних, — бубонів Борода. — Вам, Черенков, солідності бракує, звичайнісінької солідності. А для вченого, скажу вам, це не так уже й мало.
Не знати, скільки б ще точилася ця суперечка, якби директор не поклав їй край, призначивши на сьогодні засідання Вченої Ради.
Я, здається, вже сказав, що вчора засидівся в інституті, бо готував і свою доповідь. Поставив останню крапку і — за цигарку. Як на те, жодного тобі сірника. Ви палите? Ні?.. З вашого дозволу. Так от, одягнувся я, йду коридором, скрізь темно, а з дверей лабораторії Черенкова пробивається світло. Ага, думаю, ось і сірнички. Постукав, сіпнув за ручку — двері відчинилися. Ну, я, значить, через поріг, а сам готую підходящу фразу, аби вибачитися за пізнє вторгнення. Спершу мені здалося, що в лабораторії нікого немає. Горіла тільки настільна лампа, темнувато, знаєте. Вікно відчинене навстіж. Я машинально відзначив, що вікно відчинене давно — зализані снігові віхті вже сягали столу. І лиш затим помітив на підлозі, біля батареї, Черенкова. Схоже було — змерз і ліг погрітися. Аби я не знав, що Іван людина непитуща… Я швиденько зачинив вікно і підбіг до Черенкова. Ось тут я й побачив його. Кого побачив? Хлопця, кого ж іще… Так ви нічого не знаєте? Овва, а я гадав, що вас цікавлять подробиці…
Враження у мене було таке, наче я влип у якийсь детектив. Ніч, відчинене вікно, Івана нема, зате є якийсь хлопчина. Та ще й одягнений… Як би ви думали?.. В тім-то й річ, що на ньому був одяг Черенкова. Від черевиків до краватки. І все зашнуроване, зав’язане, застебнуте. Фарс та й годі… Хлопець спав, чи, може, був непритомний, обличчя у нього було восково-бліде. Я переніс його на канапу, помацав пульс — пульс був слабенький — і подзвонив Сліпчуку. Вони приятелюють — Черенков і Сліпчук, тому я й подзвонив саме йому.
Скільки зараз? Одинадцята?..
Шкода, але я мушу покинути вас — на мене чекає директор. І це надовго. Знаєте що? Підіть до Сліпчука, він людина компанійська…
СЛІПЧУК, ПРИЯТЕЛЬ ЧЕРЕНКОВА: Оповідач з мене поганенький, але ж ви прийшли не за красними словами, я так розумію?.. Тоді слухайте.
Я дивився хокейний матч, коли задзвонив телефон. Дзвонив Яресько. Він був такий схвильований, що я зрозумів одне: треба негайно їхати в інститут. Я лайнувся. У мене є машина, тим-то за якихось десять чи п’ятнадцять хвилин я був у лабораторії Черенкова.
Хлопчика я одразу впізнав, хоча обличчя аж світилося, таке було прозоре І риси загострилися. Це був Сашко, Іванів син, тільки чомусь у батьковому одязі. Якби не зляканий Яреськів вигляд і не його плутана розповідь, я подумав би, що зі мною пожартували.
Сашко лежав на канапі. Він був такий кумедний — штани, піджак висіли на ньому, як на жердині, з широкого комірця сорочки стирчала худенька шия. Ми перезирнулися. Яресько спитав:
— Що ти про це думаєш? До речі, вікно було навстіж, он бачиш, скільки снігу намело…
— Батько вистрибнув у вікно, а син заліз по ринві, - похмуро сказав я. — Вельми вірогідна версія, коли згадати, що лабораторія — на шостому поверсі. А щоб ми з тобою сушили голови, вони взяли та й пєреодяглися.
— То що ж маємо робити?
Я сказав, що насамперед треба відвезти Сашка додому, час пізній, Галина, певно, уже хвилюється. А потім будемо думати. Може, й думати не доведеться, бо Іван сидить і п’є свою улюблену каву.