Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.
— Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?
— Атомні батареї.
— Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…
— А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!
Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.
— Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?
— Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.
— Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!
— Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!
— Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.
Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.
— Так куди ж ви все-таки везете нас? — крикнув Горовий, нагинаючись до Гнатенка.
— Ще хвилину, друже. Уже недалеко…
Вертоліт знизився, блискавично промчав над сосновими заростями, над квадратами зелених полів, над вулицями селищ. Потім внизу з’явилася широка смуга сріблястих тополь. Вона тягнулася на багато кілометрів, пропадаючи в імлі. Відразу ж за тією смугою була величезна забетонована площа, на якій виднілися овальні споруди, схожі на ангари. Горовий і Діжа припали до ілюмінаторів, обмінюючись схвильованими вигуками.
— По-моєму, це шосе на Бориспіль!
— Тут десь був аеродром!
— Оце ж він і є!
— Але чому такий величезний?
— А он дивись, дивись, стріла! Велетенська стріла!
— Стріла, — прошепотів Горовий. — Стріла, націлена в небо… Космічний корабель. Мрія моя дитяча!..
Вертоліт плавно приземлився. Гнатенко хутко відчинив дверцята, вискочив назовні.
— Оце другий сюрприз! — сміючись, сказав він. — Ну та ти сам догадався, що воно таке! Як ти сказав? Стріла, націлена в небо? А це здорово!
— Стріла, що пробиває небо! — підхопила Оксана. — Стріла, яка відкриває невідоме!
Василь Горовий мовчки вийшов з вертольота, подивився навколо. Скільки оком кинь, матово виблискує площа космодрому. На ній височіють естакади, узорчаті башти, прозорі ангари. А ось, зовсім недалеко — космічний велетень, що формою своєю ніби уособлює прагнення невгамовної людської думки, порив неспокійного духу в незвідані глибини. Василь заплющив очі. В його уяві виник пам’ятник Вогняному Смерчу — революціонеру далекої системи. Акорди безконечності сколихнули простір, яскраво спалахнула гігантська зоряна спіраль… Горовий труснув головою, відганяючи видіння. Ось він — початок спіралі, початок титанічного стрибка у Всесвіт — оця стріла, схожа на закуту в метал блискавицю!
— Подобається? — тихо спитала Оксана.
Горовий, не повертаючись, мовчки кивнув. Потім, після довгої паузи, запитав:
— Робота ще не закінчена?
— О ні, вона триватиме ще кілька років. Адже цей корабель готується для польоту до зовнішніх планет.
— А поки що?
— А поки що… далі Марса люди не бували… крім вас!
Горовий метнув швидкий погляд на Оксану. Сміється, чи що? Ні. очі серйозні і навіть сумні. Ось вона ніжно поклала свою долоню на руку Василя, по-материнськи погладила.
— Я розумію вас… Але ж ви даремно так… переживаєте! Ви недавно сказали: почнемо перші кроки. От і робіть їх. Знаєте, для чого ми привезли вас сюди? Для того, щоб нагадати вам, що треба робити!
— Днями я повертаюся до Москви, — обізвався Гнатенко. — Поїдемо разом. В школу астропілотів. Там ти й передаси свій проект космічного корабля в Інститут космонавтики!
— Але ж та конструкція розрахована для міжзоряних перельотів?
— От і чудесно! Значить, ми ще, може, побуваємо в інших системах… Ну як? Василю, Іване! Чого ви похнюпилися? Чи вигляд оцієї стріли запаморочив вас?..
Три руки дружно піднялися вгору, зустрілися в сильному потиску. Потім Гнатенко охопив Горового і Діжу за плечі і потягнув до вертольота.
— Я знаю, вам хочеться подивитися, походити, порозпитувати! Знаю і співчуваю! Але сьогодні не треба. Ну, прошу вас, друзі… Єй-єй, вам ще надокучить мати справу з ракетами. Мамо, ну скажи їм!
— Вони підкоряться мені! — удавано грізно сказала Оксана, нахмурюючи брови. — Ану, діти мої, сідайте до вертольота, а то як візьму лозину!..
Вона не втримала, розсміялася і зовсім лагідно додала:
— Бачите, сонце закотилося за обрій, скоро ніч. А сьогодні треба зробити вам ще один сюрприз. І хто зна… — Оксана пильно подивилася на Горового і Діжу. — Хтозна, який із сюрпризів вам припаде більше до душі?
Діжа підняв руки вгору, кумедно заплющив очі. Хрящуватий ніс його смішно заворушився.
— Здаюся, везіть, куди хочете. Тільки не моріть голодом! Ми ж не в чужому світі, а на Землі! Чи є тут якийсь ресторан або буфет, як в добрі минулі часи?
— Діжа невиправний, — засміявся Василь-старший. — Але я згоден… Везіть, куди хочете. Тільки скажіть же, мучителі, чи далеко?
— П’ять хвилин, — запевнив Гнатенко. — Там буде все — і ресторан, і буфет!
— Правда? — зрадів Діжа. — Ну, то я готовий…
Він легко підскочив і зник в отворі машини. Василь ще раз оглянув широке поле космодрому, зітхнув і поліз слідом за ним. Гнатенко вийняв з кишені дві чорні пов’язки, наблизився до Діжі.
— Доведеться вам зав’язати очі на час польоту.
Іван закліпав повіками.
— Що це за піратські прийоми? Василю! Ми не в майбутнє прилетіли, а в часи середньовіччя! Тікаймо звідси…
— Пізно! — зачиняючи дверцята, гримнула Оксана. — Ви в наших руках. Повний послух або скинемо на землю…
— Без парашутів? — жалібно запитав Горовий.
— Без…
— Ну, то робіть з нами, що хочете. Пов’язки, то пов’язки…
Гнатенко, сміючись, зав’язав Івану і Василю очі, помахав перед їх обличчям кулаком.
— Тільки не зривати. Інакше — буде біда. Даєте слово?
— Даємо!
— Ну тоді тримайтеся!
Сріблиста машина колихнулася, задрижала. Над нею виникло туманне коло гвинта, яке швидко понесло мініатюрний апарат у височінь…
ЗНОВУ РОЗЛУКА
Через кілька хвилин вертоліт почав знижуватися.
— Що, вже? — здивувався Василь.
— Уже! — хитро відповів Гнатенко.
— Назад в Київ прилетіли, чи що?
— Побачиш!
Машина легко здригнулася, заколихалася на місці. Горовий чув, що відчинилися дверцята, мотор заглух. Пролунав тихий сміх.
— Знімати пов’язку? — крикнув Діжа.
— Ні в якому разі! — зашипів Гнатенко. — Починається найцікавіше. Виходьте…
Василь намацав отвір, стрибнув на землю. Під ногами шелестіла трава. В обличчя дихнув прохолодний вітрець, він ніс з собою запахи квітів і ріки. Горовий відчув, що його взяли за руку.
— Оксано?
— Я, друже…
— Дивно як… Ніби в дитинстві. Що ви хочете показати мені?
— Дитинство, Василю. Мовчіть і йдіть…
Горовий замовк і йшов у повній темряві, спираючись на руку Оксани. Ну, звичайно, все повернулося назад. Сон закінчився, дивний, неземний сон! Минуть канікули… і він повернеться до Києва. Здавати дипломну роботу… і мріяти про чудову незнайомку… про зеленооку Оксану…
— Оксано!
— Я, Василю…
— Ви плачете?
— Ні, ні, друже… То вам здається… Мовчіть. Ще трохи.
Під ногами м’який пісок. Він ніби запрошує лягти і спочити. Що він нагадує, який час, кого?
— Сідайте…
— Слава богу, — почувся буркотливий голос Діжі. — Комедія закінчилася?
Василь обережно сів. Під ним камінь. Чому камінь? Де ж вони? Пахне димком багаття, потріскують іскри, в обличчя пашить тепло. Щось клекотить — весело, пустотливо… І пахне, пахне юхою!
Горовий зірвав пов’язку, скочив на ноги. Ніч, зоряна ніч охопила його, обвила темно-синім серпанком, притиснула до землі. Прямо перед ним — вогнище. На триніжках — казан. А праворуч, рядом з Гнатенком та Оксаною — дід Данило. Він весь заріс бородою та вусами, згорбився, тільки очі — дитячі сині очі — сяють з хащів щетини веселими вогниками. Сміється він чи плаче?
— Діду! — несамовито крикнув Горовий.
— Сину!
Обнялися гаряче, як найближчі родичі, як найрідніші люди. Дід затих в могутніх обіймах Василя, тільки плечі його дрібно тремтіли та чулося схлипування. Потім він одхилився, любовно оглянув Горового, здивовано похитав головою.
— Чудеса, та й годі! Живий Василь! Мати рідна… Такий як і був! Коли б не читав брошури про Ейнштейна, нізащо не повірив би, що таке побачу…
— Що я, діду! — сказав Василь зворушено. — Ви подивіться на професора!
Дід зачудовано глянув на Діжу, який уже скинув пов’язку і, посміхаючись, наблизився до гурту.
— Оце… професор?
— Еге ж. Це він!
— Той самий?
— Той самий! Іван Ігнатович!..
— Так він же був лисий? І старий? Ну ти — я розумію! А як же це?..
— А його там омолодили, діду, в чужому світі… Ну та ми все розповімо!..
— А бий тебе сила божа! — Вдарив дід руками об коліна. — Доведеться нову євангелію писати, отакі чудеса творяться! Ну, здрастуй, перероблений професор! Почоломкаємося!.. А тепер познайомтеся!
З-за дідової спини до вогню підступив високий, дужий хлопець у білій сорочці нарозхрист, в чорних штанях. Василь пильно поглянув на нього. Хто ж це? Трохи піднятий вгору ніс, великі чорні очі, каштанове волосся…
Хлопець наморщив ніс, застрибав на одній нозі і запищав тонким голосом:
— Гаряче, кругле! Лежить біля посадки!..
— Льонька! — крикнули разом Діжа і Горовий. — Не може бути!
— Ха! — вигукнув дід. — Молодий професор може бути, а старий Льонька не може бути! Він, власною персоною!
— Так той же був білий, як сметана!
— Почорнів! — махнув рукою дід. — Цілуйтеся, вражі сини! Ану всі, до гурту! Бачите, юха вариться. Спеціально сома зловив для такого случаю. Спасибі Оксані, попередила, що будуть такі гості… Ну, діти, дякую вам за все…
— За що ж, діду? — озвався Василь.
— Мовчи. Ти ще розкажеш мені про ваші мандри. А я хочу подякувати вам за те, що… пробачте мені за дубовий язик!., за те, що дожив до світлого часу. Це ж ви мріяли про нове, чудесне життя… І воно прийшло! І очищаються душі людей від скверни віковічної, од гидоти всякої… Дихати легко, сини мої… Виднокіл уже не отам, за горою дніпровською, а між зорями. Спасибі вам, роботящі руки, голови золоті! Тепер уже і вмерти не страшно, бо кожному ясно, що вороття назад нема, де можуть ще приживатися паразити і…
— Чиряки! — підказав Горовий.
— І чиряки!.. Молодець! Не забув дідових слів!.. Ну, то вип’ємо ж за всіх тих, що прокладали в тяжкій праці наші ясні дороги, і за вас, любі сини мої! Чого ви так дивитеся на мене? Заплакав старий пес? Ну й що ж? Хіба нема причини? Ану тримайте стакани, згадаємо сиву давнину та вип’ємо шипучого, хмільного меду! Еге, Оксано, куди ти?
Усі завмерли, в тривожному мовчанні дивлячись, як темна постать поволі віддалялася від багаття. Горовий одставив склянку убік, хутко наздогнав жінку. Вона не зупинилася, не обернулася.
— Оксано! Що з вами? Куди ви?
— Верніться назад, Василю! Не треба…
— Ні! Так не можна. Зачекайте!..
Він ніжно взяв її за плечі, заглянув у очі, наповнені сльозами.
— Погляньте навколо, — прошепотіла вона. — Чари які. Та сама верба шумить плакучим листям над нами, таке ж чарівне небо і пахучі трави… І тільки я…
— Що ви?
— Одна я… дисонансом всьому цьому. Фальшива нота!
— Як ви смієте, Оксано?
— Смію, друже! Прощайте… Я піду… Тільки на пам’ять, може, прочитаєте мені свій вірш… Як колись…
— Який з мене поет, — похмуро обізвався Василь.
— А я почала писати вірші, — слабо усміхнулася Оксана. — І ось вам моє поетичне слово… як зуміла…
Стежечками старими
Не ходи.
Почуття примарами
Не буди…
Нам весни, минулої
Не вернуть,
Я пішла зозулею
В іншу путь…
Спогад тінню синьою
По сліду,
Та по ньому нині я
Не піду…
Почуття не вернеться
Золоте,
А сліди метелиця
Замете…
— Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!
— А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?
— Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?
— Що ж? — понуро сказав Василь.
— Слова Вогняного Смерча. «Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!» Дуже слушно сказано…
Василь не встиг нічого відповісти. Оксана гаряче обняла його, поцілувала. Потім відступила рішуче назад.
— Прощайте, друже!
— Оксано!..
Вона пройшла трохи в пітьму, зупинилася.
— Прощай, мріє моя, любов моя! Спасибі тобі за все…
І ось уже не чути кроків. Тільки шелест кущів та плюскіт дніпровської хвилі. Нема її, нема… А може, й не було? Може, то тільки вигаданий, вистражданий образ? Мине час, і чудовий ідеал втілиться в ще незнайомій дівчині…
— Василю-ю-у! — докотилося з темряви.
Горовий оглянувся. Там блимав приємний вогник, він закликав до себе, манив своєю неповторною щирістю. Там товариші, соратники майбутніх справ, бійці грядущих космічних походів…
Василь широко розвів руки, ніби хотів охопити ними пружний і теплий вітер, глибоко вдихнув запашне живлюще повітря. Постоявши мить, ліг на прохолодний пісок, наче хотів дістати сили від рідної землі.
Земле, мати єдина… Візьми мене, мій розум, мою мрію! Тобі я присвячую своє життя, твоїй майбутній долі, завидній і прекрасній!
НА МАРСІ
…Минали дні, місяці, роки. Горовий і Діжа з головою поринули в напружену, кипучу роботу, в навчання. Пережиті пригоди ніби відкрили в їх розумі бездонну прірву, яку неможливо було наповнити ніякими знаннями. Побачивши прообраз далекого майбутнього, вони намагалися бодай трохи наблизити його і на Землі. Вони ніколи не згадували про систему, де вони побували, але часто перед їх внутрішнім поглядом виникали велетенські очі Народженого Небом, бовваніли голубі фантастичні споруди на небесних станціях…
Проект гравітаційної ракети, запропонований Горовим, Інститут космонавтики схвалив. Сотні людей займалися конструюванням міжзоряного корабля. Але робота над ним була попереду. А тепер два Василі, Льоня і Діжа, що готувалися створити окремий екіпаж, «об’їжджали» трасу Земля — Місяць. Горовий проявив незвичайний талант в пілотуванні ракет, і йому спеціалісти пророкували блискуче майбутнє. Гнатенко одержав диплом астроштурмана, Діжа спеціалізувався в астронавігаторській справі, а Льоня поєднав знання інженера з пілотажем.
Минуло три роки. На Київському космодромі, під Борисполем, закінчувалося будівництво унікального космічного корабля з іонними двигунами, який мав вирушити в політ до зовнішніх планет. Багато молодих астропілотів мріяли про небесного красуня, але в Інституті космонавтики все частіше згадувалося ім’я Горового, коли йшла мова про цей корабель. Нарешті Рада Інституту вирішила перевірити зрілість екіпажу Горового в далекому польоті. їх викликали в Інститут, запропонували два маршрути: на Марс і на Венеру. Горовий, не задумуючись, рішуче відповів:
— Ми полетимо на Марс…
…Ще до вильоту ракети наукова експедиція на Марсі передала на Землю важливе повідомлення. В ньому говорилося, що в районі «Озера Сонця» знайдено залишки розумних істот та сліди їх діяльності. Сенсаційне відкриття сколихнуло весь світ. Громадська думка вимагала подробиць, але таких подробиць не було. Інститут космонавтики доручив екіпажу Горового привезти на Землю з Марса експонати, знайдені експедицією. А тим часом закордонні журналісти один з перед другого вигадували найнеймовірніші історії про колишні квітучі цивілізації Марса і їх таємничу загибель…