Але пора збиратися. Попрощаюсь з сином і… в небеса!.. Страшно…
25 травня 1979 року.
Сиджу оце в гостях у мами, в Гребенях, перегортаю пожовклі листки щоденника і думаю, думаю. Ніби вернулося моє прекрасне дитинство, мовби знову прилетіла з південних країв юність разом з журавлями і ластівками. Та ба! Дзеркало на столі говорить інше. Густа сивина в косах і зморшки на щоках свідчать про невпинний плин часу. А що ж, сорок дев’ять років, не жарт! А втім, це так, настрій! Життя навколо таке, що сумувати не можна. Навіть мама моя, якій вже перевалило за сімдесят, жартуючи, каже, що готова жити ще сто років у такий вік, коли люди бога за бороду хапають. Це вона має на увазі польоти на Місяць, Венеру і Марс.
Проте ніхто вже не дивується тому, що я побувала на Марсі. Повідомлення про карколомні відкриття в Космосі стали буденними. А жаль…
Навіть син, мій чудесний Василько, вже побував на Місяці. Це був його пробний політ. Писав, що здав на «п’ять». Я поздоровила його і… проплакала всю ніч… Чому? Та хто ж його знає, чому підстаркувата жінка плаче вночі, згадуючи юність!
Скоро приїде до Києва Василько, він хоче бути присутнім при будівництві великого космічного корабля, який готується для польоту до зовнішніх планет і в пояс астероїдів. Хочу повезти його в гості до діда Данила…
До речі, про діда Данила. Йому вже далеко за вісімдесят, але він нізащо не хотів покидати своєї роботи куговщика, хоч куги вже далеко не такі, як раніше. В управлінні поговорили, подумали і залишили його в старенькій хатинці під лісом (там тепер заповідник). Як тільки наступає вечір, дід Данило підходить до пульта, встановленого на столі, включає систему сигналізації, і сотні вогнів на бакенах спалахують червоними та зеленими зірочками вздовж Канівського моря…
Тиждень тому я зустрілася з дідом. Він пізнав мене і навіть просльозився, побачивши мою сивину. Показував фотографії онука Льоньки. Правда, він тепер не Льонька, а Леонід Григорович, радіоінженер. Конструює астронавігаційні прилади для нових космічних кораблів. Дід повів мене до старезної дуплистої верби, що росла недалеко від хатинки, зупинився біля неї і пильно поглянув на мене. Я зрозуміла його думку і тихо промовила:
— Василь…
— Молодець, Оксано, — радісно випростався дід. — Не забула.
Діду, діду! Хіба можна забути дитинство, хіба можна забути весну, сонце, спів солов’я і першу, нездійснену любов?..
26 травня…
…Тільки що прийшов листоноша, приніс картограму. Що це? Сон чи марення? На ній написано знайомим, знайомим, як власна рука, як відображення в дзеркалі, почерком лаконічні слова:
«Дорога Оксано! Я повернувся. Вірніше, ми з професором. Скликається засідання в Академії. Я дуже хочу бачити вас. Жду.
Василь Горовий».
Горовий! Який Горовий? Що зі мною? Де я? Чи знову повертається час, стрімко розкручується його туго звита спіраль? Боже! Та це ж Василько! Він повернувся. Я побачу його! Лечу! Лечу, мій соколе, моя мрія, мій далекий юнацький сон! Поспішаю тобі назустріч!..
ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ
Оксана вхопилася руками за груди, мовби хотіла стримати нестримний біг серця, глибоко вдихнула повітря. Один крок, ще тільки один крок, і… вона побачить його… Ось двері до номера. Він тут живе, він зараз у себе. Сміливіше, Оксано… Що з тобою? Навіть коридорна покоївка здивовано подивилася на неї, хутко підійшла і турботливо запитала:
— Вам недобре? Ви зблідли… Може, допомогти?
— Ні, ні! — Оксана нетерпляче нахмурила брови, прикусила губу. — Пройшло. Просто запаморочилося в голові… Дякую.
Покоївка відійшла, зникла за поворотом. Оксана рішуче натиснула кнопку дзвінка. Згори, з динаміка над дверима почувся голос:
— Прошу…
Двері безшумно відчинилися. Оксана, затамувавши подих, увійшла до вузького передпокою. З глибини кімнати з’явилася висока постать. Ось вона на мить зупинилася. Запанувала тривожна, напружена мовчанка. Оксана, слабіючи, притулилася до стіни. Мов крізь туман, бачила, як він кинувся до неї, чула болючий і торжествуючий крик:
— Оксано!
Він, Василь. Живий, неушкоджений! У напівмороці передпокою Оксана бачить його обличчя. Такий, як і був — молодий, прекрасний, сильний. Він цілує їй руки, дивиться ніжним поглядом в її очі.
— Оксано, друже мій? — шепоче він. — Як бачите, наше побачення трохи затяглося…
Що він говорить!!! Боже, що він сказав? Трохи?!
— Світло, — ледве чутно сказала Оксана, холодіючи від думки про те, що зараз має статися.
Василь здивовано відступив крок назад.
— Навіщо, Оксано?
— Світло…
Спалахнула велика лампа вгорі, осяяла м’яким матовим промінням кімнату. Василь скрикнув. Він розширеними очима здивовано дивився на Оксану, не маючи змоги промовити хоч слово. А в свідомості вирувала болюча думка:
«Ні, це не та Оксана! Зовсім сива, змарніла. Тільки очі ті самі — блискучі, лагідні, зеленкуваті, ніби морська вода. Що ж трапилося, що трапилося?»
Оксана прикрила долонею очі, сумно промовила:
— Так, Василю… затяглося наше побачення… На двадцять п’ять років. Чверть століття. Ви бачите, що сталося зі мною? Але ви? Що з вами?.. Чому ви такий, як і тоді, в роки нашої юності?..
Василь стиснув кулаки так, що пальці побіліли, лоб його болісно зморщився.
— В польоті для нас пройшло за відносним часом півмісяця, а тут…
— А тут, — похиливши голову, закінчила Оксана, — молода дівчина перетворилася в стару бабу… Сумно закінчилося наше побачення, Василю…
— Оксано! — з болем простогнав Василь. — Ще нічого не втрачено! Ми з професором привезли з іншого світу таємницю довголіття і молодості. Наші вчені розгадають ці тайни, вам повернуть молодість, і тоді…
Жінка заперечливо похитала головою. її наповнені сльозами прекрасні очі усміхались.
— Попливла моя молодість, любий хлопче, в такі краї, звідки ніщо не повертається… Для чого даремні старання? Оживляти труп? Ні, не треба. У вас інша дорога. Випадково чи волею долі ви перескочили через покоління — це ж чудесно! Хіба ви не мріяли раніше про таке?
— А ви, Оксано?..
— Що я? Я ждала… Я мріяла… Я несла вас у серці, як святиню. Ви допомагали мені в житті, в роботі. Спасибі вам за це!..
— Оксано…
— Не треба, зачекайте!.. Бачите, я спокійна. Уже все пройшло… І ви не сумуйте. Все закономірно. Ви зустрінете іншу Оксану…
— Що ви говорите?
— Смішний мій юначе! Ви ж син мій… Не дивуйтеся, саме син! У мене є син Василь, він майже ваш ровесник…
— Син? Василь? — здивувався Горовий,
— Так… Ім’я йому я дала на пам’ять про вас. Я познайомлю його з вами, він теж космонавт…
Щось обірвалося в грудях Василя, стисло в горлі. Він сів у крісло і, схопивши голову руками, глухо заридав. Оксана метнулася до нього, ніжно відвела долоні від обличчя.
Очі його потемніли, щелепи були міцно стиснуті.
— Що я наробив? Для чого? Я втратив вас… Оксано…
— Навіщо так говорити? Чи ви це? Ні, не вірю… Подивіться в мої очі… Смішний, хороший хлопче! Не жалкуйте… Любов ви ще знайдете — я певна, а те, що бачили ви… навряд чи побачить хто-небудь з нашого покоління…
Василь здригнувся, завмер. Погляд його затуманився.
— Так, це правда, — прошепотів він. Очі його заіскрилися дивними огнями, обличчя освітилося якимсь внутрішнім світлом. А може, то тільки краплі сліз на віях? Чи гра проміння від вуличних ліхтарів та неонових реклам? Ні, то відблиски велетенських зоряних спіралей, відгомін небаченого, дивовижного чужого життя…
— Сідайте, Оксано… сідайте і слухайте… Я розповім вам про нашу неймовірну подорож… про подорож у далекий і дивний світ…
Частина друга. На краю Космосу
ПРОБУДЖЕННЯ
Останнє, що я пам’ятаю, — музика. Дивні, гармонійні акорди, могутні і пестливі, рвали моє тіло на частки, висмоктували кров, руйнували мозок. Свідомість жила ще якусь мить. І в ту неповторну частку часу мені здалося, що я падаю в густу, тягучу чорну рідину… Правда, навіть чорною її назвати не можна. Це був морок — густий, непроникливий, всепоглинаючий. В ньому розтанули, розвіялися мої почуття, бажання, воля, розум. Мільйони голок впилися гострими вістрями в нерви, але той біль був десь ніби поряд зі мною. Гарячий вихор налетів, захопив те, що залишилося від мене, і покотив залишки свідомості по безконечних сходах… вниз і вниз…
Залишилася тільки музика… І я був музикою… Я був дивною гармонією, прекрасною гамою звуків, що кружляли в замкнутому сферичному просторі, звиваючись у тугу спіраль і знову розкручуючись. Неймовірне, неземне, казкове відчуття…
Музика звучала довго, дуже довго… чи, може, мені так здавалося, бо не було взірця, виміру, з яким би я міг порівняти свої враження… і не було також пам’яті про минулий світ, про Землю, друзів, навіть… про вас, Оксано…
Гармонія спрощувалася, звуки злітали з недосяжних висот, зливалися в єдине русло, з’єднувалися в один могутній звук, в одну ноту. Нота блискавично мчала десь в безконечність, рвала чорний морок простору, розкидала навколо блакитні іскри, хвилювала неосяжний океан небуття… Тим хвилюванням був я… Тепер я певен, що якби замовкла нота, наступила б смерть… Життя, інтелект, почуття, — все, що складало мене, жило в тій ноті, як живе рослина в зерні, в спорі, як живе майбутня машина в мозку конструктора, як живе ціле покоління грядущих людей в поцілунку закоханих…
Та ось нота роздвоїлася, звуки розійшлися в неозору даль, охопили собою безконечність і зійшлися знову. А в те велетенське коло полилися інші акорди, сплітаючись у знайому мелодію. Мелодія наростала, могутнішала, сповнювалася значимістю і змістом…
І ось…. у суцільному потоці замерехтіли перші проблиски світла… та ні, не світла… то ще були тільки розмаїті плями… Вони химерно спліталися між собою у такт з гармонією, знову розходилися, яснішали. Звуки і фарби з’єднувалися, закручувалися спіраллю і мчали все швидше і швидше вузьким, стрімким і пружним потоком.
То був потік життя, знову народженої дійсності. Поверталася свідомість, почуття, пам’ять. Я відчув самого себе, своє «я». Потім прийшла радість буття. Я довго ще не міг згадати, що зі мною. Не хотілося розплющувати очей, ворушити руками й ногами. Відчувалася дивовижна легкість, свіжість.
Нарешті, музика поволі затихла. Останні її звуки одлунали і покотилися в далечінь… Згасли й дивовижні фарби, що супроводжували гармонію. Мені захотілося руху, життя…
Я поворушив пальцями рук і ніг. Щось заважало. Глибоко вдихнув повітря. Груди міцно обплутувало щось м’яке. Я розплющив очі…
Навколо мерехтіла ніжна блакить. Крізь цей лагідний тон ледь помітним серпанком пливла зеленкувата імла. І тут… я згадав!.. Ми ж разом з професором мали вилетіти з Землі! Що трапилося? Чому я не відчуваю ніякого польоту? Чому навколо така незвичайна тиша? Може, в чужому апараті знову щось зіпсувалося?
Та вже в наступну секунду я збагнув, що помиляюся. Адже при вильоті крізь прозору сферу апарата було видно стіну лісу, небо і зелену галявину. А тепер нічого цього не було…
Даремно я намагався розглядіти що-небудь за межами нашої кулі. Нічого знайомого! Якісь непевні обриси, примарні плями, райдужні кола…
Мною оволоділо нетерпіння. Не вічно ж лежати в цих невидимих обіймах! Треба якось вийти з кулі…
Апарат ніби відчув моє бажання. Тиск слабшав, обійми розмикалися. Потім безшумно розчинилися «дверцята» моєї тюрми. З неймовірним хвилюванням я зробив крок уперед. Потім другий. Озирнувся. Я опинився в знайомому овальному коридорі, посеред сфери.
Навколо нікого не було, але мені стало якось ніяково, бо я не мав на собі ніякої одежини. В ту ж мить в кінці приміщення з’явився отвір, і з нього вийшов іншопланетний космонавт в своєму чорному одязі.
Чужинець запитливо поглянув на мене, зрозумів. В його очах промайнула лагідна посмішка. Він відкрив якусь нішу і подав мені щось на зразок комбінезона, але малесенького, зовсім дитячого розміру.
Я здивовано знизав плечима. Космонавт відкрив долоню, на якій лежав мініатюрний апарат-перекладач.
— Не дивуйтеся, — почулося з отвору. — Вбрання еластичне, підходить на будь-кого.
Я спробував. Справді темно-синя тканина легко розтягувалася. Вона м’яко облягала мої руки і ноги, зімкнувшись на шиї. Залишався ще своєрідний капюшон, але я не захотів закривати вуха. Космонавт оглянув мене, задоволено кивнув. Я з подивом відзначив, що хоч руки мої й закриті, почуття легкості й свіжості залишилося.
Чужинець відчинив сусідню нішу. Я ждав, що звідти вийде професор Діжа. Минуло кілька секунд. Почулося радісне зітхання, потім у коридорі з’явилася постать людини.
Я був здивований до краю. Що таке? Галюцинація? Перед нами стояла земна людина, але не професор Діжа. Це був молодий, худорлявий хлопець, міцно збудований, з матово-білим тілом і стрункою поставою. І потім… в Івана Ігнатовича була лисина, а в цього незнайомця он яка чорна чуприна! Тільки форма носа та погляд невеликих очей чимось нагадували «консервованого Моржа». Напевне, космонавт взяв ще якусь людину з Землі?!
— Прибули, Василю? — почулося запитання.
Я був зовсім приголомшений і, мабуть, мав кумедний вигляд, бо хлопець зареготався.
— Що з вами? Чого ви витріщилися на мене? Не впізнаєте?
— Хто ви?
— Як? — заїкнувся хлопець. — Ви не впізнаєте мене, Василю? Що ж зі мною трапилося? Невже триклята машина так мене покалічила? Я завжди був переконаний, що кібернетика до добра не доведе! Бач ти — людину консервувати, а потім знову воскрешати!
Я не міг стриматися від усмішки, слухаючи цю тираду. Перед нами був все-таки професор Діжа, тільки чомусь він став молодшим на добрих тридцять років.
— Заспокойтеся, Іване Ігнатовичу, — озвався я. — Якщо апарат змінив вас, то, повірте, тільки на краще. Погляньте хоча б на руки!
Помолоділий професор простяг руки вперед, занепокоєно оглянув їх. В його очах промайнув вираз здивування, а потім задоволення.
— Гм… гм! Дивно! Неймовірна трансформація! Невже вони вміють омолоджувати? Я добре бачу, що моя шкіра така, як була в дні юності! Дзеркало! Дайте мені дзеркало!..
— Пробачте, професоре, — розвів я руками, — але в мене, крім оцієї чудної одежини, нічого нема… А у вас тим більше…
Тільки тут Іван Ігнатович зрозумів, що він голий. На його щоках спалахнув рум’янець. Він жестом попросив що-небудь прикритися. Космонавт подав йому таке ж вбрання, як і в мене. Одягнувшись, професор знову попросив дзеркало. Чужинець якусь мить задумливо згадував, потім розвів руками.
— Я зрозумів. Але тут нічого подібного нема. В нас в далекі часи теж вживали шліфовані поверхні, які відбивають світло. Такі речі використовували, крім побуту, в астрономії, для конденсування променів далеких світил…
— Рефлектор! — задоволено озвався професор.
— Але то була первісна стадія культури, — продовжував космонавт. — Тепер у нас інша техніка, інші методи. Потім ви зрозумієте…
— Не знаю, яка тут техніка, — пробубонів Іван Ігнатович, — а подивитись на свою фізіономію нема змоги, це я добре зрозумів. То скажіть же, яким чином я став молодим? Та й супутник мій теж якийсь інший, ніби обновлений…
Я справді відчував себе незвичайно легко, піднесено. Думки були ясні, чіткі.
— Нічого складного нема, — сказав космонавт. — Записуючи вас у свою «пам’ять», апарат запам’ятовує тільки потрібні, здорові елементи, а все непотрібне для організму — залишається поза програмою…
— Зрозумів! — вигукнув професор. — Чорт забери! Це ж здорово! Це ж вирішення проблеми довголіття!..