— Авжеж, твоя правда, — замислено промовив маг, утягнувши голову в плечі, як справжній яструб. Попри невисокий ріст, його крок був доволі широким. — Але чого ж їм все-таки бракує?
— Смаку до життя, — не вагаючись відповів Арен.
— Маєш рацію, — погодився Яструб і знову задумався. Небавом, після нетривалої мовчанки, він продовжив: — Хлопче, я радий, що ти зумів висловити мої думки. Стомився я, і голова працює кепсько. Щось тлить моє серце від самого ранку, відколи ми поговорили з тією жінкою, котра колись звалась Акарен. Я терпіти не можу руїни і хаосу. І ворога мені не треба. Але якщо вже у мене конче повинен бути ненависник, то я принаймні не хотів би марнувати своє життя, тиняючись світами і шукаючи із ним зустрічі. Метою пошуку має бути щось цінне, а не всяка мерзота!
— Це ви про свого ворога, мій пане? — запитав Арен.
Яструб ствердно кивнув головою.
— І коли та жінка говорила про Велику Людину, Володаря Тіней, то...
Яструб знову кивнув.
— Гадаю, що так, — погодився він. — Здається мені, що ми досягнемо мети своєї подорожі, коли відшукаємо не лише джерело лихоліття, а й людину, котра ним "опікується". Те, що зараз коїться на цьому острові, — Зло, справжнісіньке Зло. Люди розгубили майстерність, утратили гідність, скрізь панує похмуре спустошення. Тутешнє лихоліття, без сумніву, є наслідком чиєїсь злої волі. Але це зло безпосередньо не пов'язане з островом — насправді зловмисника не обходили ані ці люди, ані Акарен, ані шовки Лорбанері. Слід, по якому ми йдемо, нагадує вирву від гарби, що зірвалася з кручі в урвище і викликала лавину.
— А чи не могла ця Акарен розповісти тобі докладніше про цього ворога: хто він, і де його шукати, і чого йому треба?
— Зараз не варто її розпитувати, Арене, — тихо і сумовито відповів чарівник. — Звісно, вона могла би розповісти багато цікавого! Світло мудрості ще й досі пробивається крізь імлу її шаленства. Але я мусив дати їй спокій — вона занадто страждала.
Раптом позаду почулося чиєсь тупотіння. Арен обернувся. Їх наздоганяв якийсь чоловік. Непевне світло призахідного сонця, дорожня курява і руда розпатлана чуприна утворювали навколо голови незнайомця кривавий ореол, а його довжелезна тінь, немов якась фантастична істота, вистрибувала серед дерев, що росли обабіч дороги.
— Стривайте! — кричав він. — Стійте! Я знайшов! Я знайшов!..
Він нарешті наздогнав їх. Спершу Арен навіть сягнув рукою туди, де донедавна було руків'я меча, потім лапнув порожнечу там, де колись висів ніж, а тоді юнак якось несамохіть стиснув пальці в кулак — він діяв блискавично, не роздумуючи.
Незнайомець був на голову вищим від Яструба, доволі кремезним і плечистим. Засапавшись, він дико, наче божевільний, вирячував очі і все повторював: "Я знайшов, знайшов!", аж поки Арен суворим погрозливим тоном не гаркнув: "Чого тобі треба?" — і не рушив на нього, намагаючись відтіснити шаленця подалі від Архімага.
Незнайомець спробував обминути юнака та підступити до Яструба з іншого боку. Проте Арен знову перегородив йому шлях.
— Ти, мабуть, один із фарбарів Лорбанері? — сказав Яструб.
Почувши ці слова, Арен зрозумів, що поводився по-дурному, намагаючись захистити свого товариша. Він відступив убік, пропустивши незнайомця, котрий уже перестав задихатися та розмахувати здоровенними, поплямленими фарбою руками. Чоловік заспокоївся і кивнув у відповідь.
— Я був фарбарем із Лорбанері, — уточнив він, — але тепер не можу більше займатися цим ремеслом. — Він скоса глипнув на Яструба, усміхнувся і труснув рудою чуприною. — Це ти забрав Ім'я у моєї матері. Тепер я не впізнаю її, а вона — мене. Мати й досі любить мене, хоч і покинула мене. Вона померла.
Аренове серце болісно стислося, але нараз він помітив, що Яструб заперечливо хитає головою.
— Ні, ні, — сказав чаклун, — вона не померла.
— Але помре. Вона помре!
— Авжеж. Усі живі створіння рано чи пізно помирають, — відказав маг.
Фарбар, здавалося, якийсь час намагався розгадати приховане значення Яструбових слів, а тоді підійшов впритул до мага, схопив його за плече, нахилився до вуха і голосно зашепотів:
— Я знайшов діру у пітьмі. Там, біля неї, стояв Король. Він стежить за нею, він — володар пітьми. У нього в руці був крихітний вогник, свічечка. Він дмухнув — і вона згасла. Знову дмухнув — і вона зайнялася! Зайнялася!
Яструб не пручався. Він просто запитав:
— Де ж ти був, коли бачив усе це?
— У своєму ліжку.
— Спав?
— Ні.
— Ти побував за Стіною?
— Ні, — відповів фарбар, скривившись так, наче йому раптом стало дуже незатишно. Він відпустив мага і відсахнувся від нього. — Ні, я... Я не знаю, де це було... Але я можу знайти це місце... Хоч і не знаю де.
— Саме про це я й хотів би дізнатися, — пояснив Яструб.
— Я можу допомогти тобі.
— Як?
— У тебе є човен. Ти приплив сюди і збираєшся плисти далі. Рушите на захід? Якраз туди вам і треба. Там починається стежка, якою Він приходить у наш світ. Приходить, тому що Він — живий, а не дух чи примара, які перебираються через Стіну на цей бік. Ні, у Нього є живе тіло! Невмируща плоть! Я сам бачив, як у темряві від Його подиху коливається полум'я свічки. Я бачив це на власні очі! — Обличчя фарбаря змінилося: у золотавому промінні вечірнього сонця воно здавалося диким і майже прекрасним. — Я знаю, що Він переміг смерть, адже колись я також був магом! І ти також це знаєш, і збираєшся піти туди... Тож візьми мене із собою.
Вечірнє світло осяяло і Яструбове обличчя, проте він навіть бровою не повів.
— Так, я справді хочу дістатися туди, — сказав він сухо.
— Дозволь мені піти з вами!
Яструб коротко кивнув.
— Якщо будеш на місці, коли ми відпливатимемо.
Фарбар ще трохи позадкував і пильно поглянув на чаклуна. Його досі збуджене обличчя поступово захмарювалося; погляд став дивним, похмурим — здавалося, розум намагається пробитися крізь вихор слів, почуттів і видінь, які бентежать його душу. Врешті-решт фарбар мовчки обернувся і побіг геть, щезнувши у мареві пилу, що висів над дорогою. Арен зітхнув із полегкістю.
Яструб і собі зітхнув, але було очевидно, що йому аж ніяк не полегшало.
— Що ж, — зауважив він, — де дивні дороги, там і дивні проводирі. Ходімо, хлопче!
— Ти ж не візьмеш його з нами? — з надією запитав Арен, ідучи поряд.
— Це залежатиме від нього.
"І від мене теж!" — подумав юнак, раптово розсердившись. Але вголос не промовив нічого, і мандрівці мовчки рушили далі.
У Сосарі їх зустріли непривітно. На такому крихітному острівці, як Лорбанері, про будь-яку подію негайно стає відомо кожному, тож, поза всяким сумнівом, хтось бачив, як чужинці звернули з дороги до будинку фарбарів і як розмовляли із безумцем. Тепер господар заїзду поводився з ними доволі безцеремонно, а його дружина сахалася від постояльців, немов від пошесті. Увечері, коли остров'яни знову зібралися на посиденьки під стріхою, то спершу навіть намагалися робити вигляд, що не помічають чужинців, розважаючись власними невигадливими жартами та побрехеньками. Проте невдовзі їм, либонь, набридло вдавати безтурботні веселощі. Запала довга німа тиша, аж поки врешті-решт староста не запитав Яструба:
— Ну що, знайшов ти свій синій камінь?
— Авжеж, дещо знайшов, — ввічливо відповів Яструб.
— То, мабуть, Сеплі показав тобі, де шукати!
— Га, га, га! — зареготали місцеві поціновувачі витонченої іронії.
— Сеплі — це, мабуть, отой рудий, якого ми зустріли на дорозі?
— Недоумкуватий. Вранці ви навідувалися до його матері.
— Я шукав чарівника, — пояснив Яструб.
Змарнілий чоловік, котрий сидів поруч із ним, сплюнув у темряву:
— А навіщо?
— Я гадав, що чарівник допоможе мені знайти те, що я шукаю.
— Люди припливають на Лорбанері, щоби купити шовк, — озвався староста. — А за камінням сюди нічого їздити! І за магією також... Нас не цікавлять всі оті шахрайські дива та чарівне ошуканство! Тут живуть чесні люди, які заробляють на життя чесною працею.
— Атож! Саме так! Він правду каже! — підхопили інші.
— І нічого тут нишпорити всіляким зайдам, що пхають свого носа куди не слід!
— Правильно, правильно! — підтримав старосту цілий хор голосів.
— Та якби в наших краях знайшовся хоч один тямущий чаклун, то ми б і його навчили якогось пристойного ремесла! Але ж чаклуни про чесну працю й уявлення не мають!
— І чого б вони могли у вас навчитися? — різко запитав Яструб. — Ваші майстерні давно спорожніли, сади занедбані, а про славні тутешні шовки скоро тільки згадка залишиться! Чим ви взагалі займаєтеся тут, на Лорбанері?
— Ми робимо свою справу! — огризнувся староста, аж раптом у розмову втрутився худий.
— А скажи-но, чому це торгові кораблі обминають наш острів? Може, тому, що наше теперішнє ткання не порівняти з шовками давніх майстрів?
Його слова спричинили справжню бурю. Зчинився неймовірний гамір, староста почав розмахувати кулаком перед самісіньким носом Яструба, хтось схопився за ножа. У повітрі запахло бійкою. Арен напружено дивився на Яструба, сподіваючись, що той скористається магічною патерицею і змусить всю оту наволоч вгамуватися. Але Яструб продовжував сидіти на призьбі, наче нічого й не сталося, не зводячи з остров'ян спокійного погляду і незворушно вислуховуючи їхні погрози. І поступово люди затихли, немов їх нараз покинула лють (так само як раніше — безглузді веселощі). А відтак вони почали поволі розходитися, наче собаки після бійки: одні — гордо випнувши вперед груди, інші — підібгавши хвоста.
Коли мандрівці залишилися самі, Яструб підвівся, зайшов до кімнати, в якій вони зупинилися, і довго пив із глиняного жбана, що стояв за дверима.
— Ходімо, хлопче, — сказав він зрештою. — Наразі з мене досить!
— До човна?
— До човна!
Яструб залишив на підвіконні пару срібних монет, заплативши за нічліг, і зібрав свої речі. Арен стомився, йому хотілося спати, проте, окинувши поглядом брудну та непривітну кімнату з безліччю кажанів, що кишіли на кроквах, юнак згадав минулу ніч, і ноги самі понесли його за Яструбом. До того ж, подумав він, прямуючи однією з темних вуличок Сосари, якщо вони відпливуть саме зараз, то божевільний фарбар Сеплі не зможе пристати до їхнього гурту. Одначе Сеплі уже чекав їх на березі.
— Отже, ти вирішив плисти з нами? — сказав чаклун. — Гаразд, тоді ласкаво просимо на борт "Світозора"!
Не зронивши й слова, Сеплі заплигнув у човен і зіщулився під щоглою, немов здоровенний кудлатий пес. І тут Аренові урвався терпець.
— Але ж, мій пане! — обурився юнак. Яструб обернувся до нього; вони стояли віч-на-віч над водою. — Я знаю, вони всі тут збожеволіли, але ж вам не бракує здорового глузду! Навіщо ви берете його із собою?
— Він буде проводирем.
— Проводирем?.. Куди ж він нас поведе — до цілковитого божевілля? Чи, може, до смерті? Щоб ми потонули або сконали від ножа, встромленого у спину?
— Так, він поведе нас до смерті, але я поки що не знаю, якою дорогою.
Арен гарячкував. Яструб, хоч і відповідав йому спокійно, та все ж насилу стримував гнів: він не звик, щоби його допитували, і не збирався звітувати перед юнаком. Ще тоді, на запилюженій дорозі, спробувавши захистити Архімага від атаки безумця, Арен зрозумів, наскільки марними і безглуздими є його зусилля. Усвідомлення цього остаточно зіпсувало юнакові настрій, а від любові та відданості, які надихали його ще сьогодні вранці, тепер не залишилося й сліду. Аренові було не під силу захистити Яструба. Йому навіть не було дозволено приймати самостійні рішення. Він нічогісінько не знав про мету їхніх пошуків. Його просто вели за руку, безтямного та безпорадного, як дитину. Але він уже давно не вважав себе дитиною!
— Мій пане, я не хочу сваритися з вами, — сказав Арен, намагаючись говорити крижаним тоном. — Але це... це просто розумом не осягнути!
— Так, це й справді розумом не осягнути. Ми прямуємо туди, де розум безсилий. То ти підеш зі мною чи ні?
Від гніву Аренові аж сльози на очі набігли.
— Я вже давно сказав, що піду з вами куди завгодно і служитиму вам. Я не порушую свого слова!
— Оце добре, — похмуро сказав чаклун і відвернувся. Але за мить знову поглянув юнакові у вічі. — Арене, ти дуже потрібен мені, а я — тобі. І от що я скажу: я переконаний у тому, що ми йдемо тим шляхом, який тобі визначила доля. І ти мусиш пройти цей шлях — але не тому, що заприсягнувся служити мені, а тому, що цей шлях був твоїм іще до того, як ми з тобою зустрілися, до того, як ти прибув на Роук, і навіть до того, як покинув Енлад. Ти не можеш ні звернути з цього шляху, ні повернути назад.
Голос мага, як і раніше, був похмурим і суворим. І Арен відповів йому не менш похмуро:
— Як же я можу повернути назад, не маючи човна? Та ще й опинившись тут, на самому краю світу?
— То це, по-твоєму, край світу? Ні, до нього ще дуже далеко. Але, можливо, нам таки доведеться там побувати.
Арен стримано кивнув і стрибнув у човен. Яструб підняв вітрило і наповнив його чар-вітром. Щойно вони вийшли з порожньої гавані Лорбанері, як стало прохолодніше. Подув свіжий північний вітер, а коли човен, огинаючи острів, рушив на південь, молочно-біла повня простелила срібну стежину просто перед очима мовчазних подорожан.
ШАЛЕНЕЦЬ
Божевільний, фарбар із Лорбанері тихо сидів у човні, спершись на щоглу й обхопивши руками коліна. Його скуйовджена руда чуприна при місячному сяйві здавалася геть чорною. Яструб, накрившись ковдрою, задрімав на кормі. Жоден із них не ворушився. Натомість Арен сторожко чипів на носі човна, бо заприсягнувся самому собі, що чатуватиме цілу ніч. Якщо Яструбові хочеться вірити, що їхній божевільний попутник не зашкодить ні йому самому, ні Аренові і не нападе на них серед ночі, то нехай собі вірить. Але він, Арен, теж дещо тямить і має власну думку з цього приводу, а коли так, то він і сам подбає про власну безпеку.
Проте ніч виявилася надто довгою і тихою. З неба невпинно лилося місячне світло. Зіщулившись під щоглою, голосно хропів Сеплі. Човен м'яко прямував уперед, і Арен мимоволі занурився у сон. Але тієї ж миті прокинувся. І побачив, що місячна повня майже не зрушила з місця. Тоді юнак вирішив припинити своє жертовне пильнування, вмостився зручніше і міцно заснув.
Майже відразу йому приснився сон — один із тих, до яких Арен уже встиг звикнути за час їхньої подорожі. Невдовзі у дрімотній свідомості юнака завирували уривчасті, але напрочуд приємні та життєрадісні образи. Йому ввижалося, що замість щогли на "Світозорі" виросло могутнє дерево, вкрите густим смарагдовим листям. Відтак човен зусібіч оточили лебеді — вони пливли поряд, б'ючи по воді дужими крилами. Далеко попереду над синьо-зеленим морем мріли білі вежі незнайомого міста. А ще за якусь мить Арен чомусь опинився в одній із тих веж — він легко і жваво підіймався крученими сходами. Сни змінювалися, повторювалися та чергувалися, не залишаючи у пам'яті навіть сліду. І раптом він знову опинився посеред огорнутого жахними сутінками пустища, і, як і раніше, в душі юнака знову зародився колишній страх, що розростався, міцнів, аж поки йому не перехопило подих. Але Арен уперто йшов уперед — він відчував, що мусить рухатися далі. Минуло доволі багато часу, допоки хлопець нарешті не зрозумів, що тут іти вперед — означає кружляти по колу, щоразу повертаючись на те саме місце. І все ж звідси однаково треба було якось вибиратися. Причому — негайно! Тож Арен кинувся бігти. Він мчав щодуху, а кола тим часом дедалі вужчали, земля дибилася під ногами, перетворюючись на крутосхил. Сутінки густішали, а він біг і біг — наче над краєм урвища, вздовж берегів велетенської вирви, яка поступово засмоктувала його кудись у темряву. І, щойно збагнувши це, Арен раптом втратив рівновагу, заточився й упав...
— Що сталося, Арене? — почувся з корми голос Яструба. (Недавно почало світати, море було напрочуд спокійним).