— Я не боюся нічого, — знову пролунав голос. Відтак повільно, ледь-ледь тліючи кволим світлом, схожим на сяйво чарівної патериці, з темряви виринув чоловік. Він стояв трохи вище від Геда й Арена, на самому березі Сухої Ріки, серед велетенських диких скель. Високий та довгорукий, як і тоді, коли з'являвся перед ними на вершині дюни та на піщаному березі острова Селідор, Коб тепер, одначе, виглядав набагато старшим. Його довге волосся над високим чолом було геть сивим і скуйовдженим. Отакою повернулася душа їхнього ворога у Потойбіччя: його не спалило і не покалічило полум'я драконового подиху, і все ж таки він не був живою людиною — очниці Коба зяяли пусткою.
— Я не боюся нічого, — повторив він. — Та й чого може боятися мертвий? — Коб засміявся, і його сміх у цій безживній пустелі пролунав настільки неприродно та моторошно, що Аренові на мить перехопило подих. Але натомість він тільки сильніше стиснув руків'я меча і нашорошив вуха.
— Я не знаю, чого може боятися мертвий, — відповів Гед. — Гадаю, що не смерті. І все ж таки, здається, ти її боїшся... Навіть попри те, що зумів знайти шпарину, крізь яку можеш дременути від неї.
— Так, знайшов! Я живу! Тіло моє живе!
— Власне кажучи, виглядає воно не надто добре, — сухо заперечив маг. — Чарівна мана може приховати справжній вік, але, вочевидь, Орм-Ембар зовсім не панькався із твоїм тілом...
— Це пусте! Я можу загоїти будь-які рани. Мені відомі секрети зцілення і вічної молодості, а це не просто ілюзії. Ким ти мене вважаєш? Тільки тому, що сам став Архімагом, ти ставишся до мене, як до сільського ворожбита? Це принизливо для мене, єдиного серед магів, хто зумів знайти шлях до безсмертя, — досі це ще нікому не вдавалося!
— Хтозна, можливо, ми просто його не шукали, — недбало кинув Гед.
— Ні, ви шукали його. Всі ви. Ти шукав його і не міг знайти, а тому й вигадав оті пусті словеса про "невідворотність смерті", "збереження Рівноваги" і "відновлення світобудови". Але все це лише слова — брехня, що приховує твою ганебну поразку, твій страх перед смертю. Хіба людина відмовиться жити вічно, якщо отримає таку можливість? А я це можу! Я — безсмертний! Я здійснив те, чого ви зробити не змогли, а тому тепер я ваш володар — і ти це розумієш. Хочеш дізнатися, як я цього домігся, Яструбе?
— Хочу.
Коб підійшов ближче. У нього не було очей, але рухався він упевнено й легко, вочевидь, добре уявляючи, де стоять Гед з Ареном, і остерігаючись їх, хоча в бік юнака Коб жодного разу навіть не повернувся. Мабуть, він вдавався до якоїсь особливої магії, завдяки якій, скажімо, могли бачити й чути його безтілесні посланці, — в усякому разі, Коб чудово орієнтувався в темряві, хоча й був позбавлений справжнього зору.
— Я жив на Пельні, — почав він, звертаючись до Геда, — після того, як ти, бундючний чаклуне, вирішив, що, зганьбивши мене, зламав мій дух. О, ти й справді дав мені добрий урок, але зовсім не той, на який сподівався! Я тоді сказав собі: тепер я бачив смерть, і я її не хочу. Нехай уся ця дурна природа йде своїм недолугим шляхом, але я — людина, найвище досягнення природи, навіть вище, ніж вона сама. Я не піду шляхом смерті і залишуся тим, ким був досі! Відтак я знову взявся студіювати твори Пельнських мудреців, але знайшов там лише натяки і поверхові згадки про те, що мене цікавило. Тож я, по суті, перекроїв їх на свій лад і склав нове заклинання — наймогутніше з-поміж заклять, які будь-коли існували у Всесвіті! Наймогутніше й останнє!
— Але, промовивши це закляття, ти сконав...
— Так! Я помер! Мені тоді вистачило духу піти в небуття і знайти те, що нікому з вас, боягузів, відшукати не вдалося, — дорогу з Потойбіччя у світ живих. Я відчинив двері, які були замкнені від початку часів. І тепер я вільно приходжу у країну темряви і вільно повертаюся у світ живих. Я, єдина людина в історії людства, став Повелителем Двох Світів. І знайдені мною двері відчиняються не тільки тут, а й у душах живих людей, у найпотаємніших куточках буття, у таких глибинах, де всі ми рівні перед Великою Пітьмою. Люди розуміють це і приходять до мене. І душі мертвих мусять являтися на мій поклик, бо я анітрохи не втратив чарівної сили живого мага: якщо я наказую, вони всі вирушають до кам'яної стіни — геть усі: душі великих володарів, і чаклунів, і гордих жінок!.. Зі смерті — в життя; і навпаки, з життя — у смерть. За моїм наказом! Всі мусять коритися мені, і живі, й мертві, мені — єдиному володареві, котрий помер, але залишився живим!
— І де ж вони зустрічаються з тобою, Кобе? Де вони можуть тебе знайти?
— Поміж двох світів.
— Але ж це не життя і не смерть. Що таке, по-твоєму, життя?
— Влада.
— А що таке любов?
— Влада, — важко повторив сліпець, знизавши плечима.
— А що таке світло?
— Пітьма!
— Назви своє ім'я!
— Я не маю імені.
— У цій країні ніхто не приховує свого Істинного імені...
— Тоді назви мені своє!
— Моє ім'я Гед. А твоє?
Сліпець трохи повагався і сказав:
— Коб. Павук.
— Це тільки прізвисько, а де ж твоє ім'я, твоє Істинне ім'я? Де твоя справжня суть? Чи не залишилася вона на Пельні, коли ти помер? Ти надто багато не пам'ятаєш, Повелителю Двох Світів. Ти забув, що таке світло, любов, Істинне ім'я...
— Зате тепер я знаю твоє Ім'я, а отже, маю владу над тобою, чаклуне Геде! І що тобі з того, що колись ти був Архімагом?
— Моє Ім'я не стане тобі в пригоді, — спокійно промовив Гед. — І ти не маєш жодної влади наді мною. Я — жива людина, тіло моє лежить на березі Селідору, під сонцем, на землі, яка невпинно обертається навколо своєї осі. І лише тоді, коли моє тіло помре, я потраплю сюди: але то вже буде лише моє Ім'я, тільки тінь справжнього Геда. Невже ти цього не второпав? Невже ти ніколи не розумів цього? Ти, що зумів викликати із небуття стільки душ, кому вдалося змусити явитися на білий світ навіть душу мого повелителя Ерет-Акбе, наймудрішого з-поміж людей? Хіба ти не збагнув, що навіть він — тепер всього лише тінь, безтілесне ім'я. Але його смерть не перекреслила Життя — як не применшила вона і слави його великого імені, і значення його видатних подвигів. Зараз Ерет-Акбе там — розумієш, там, а не тут! Тут нема нічого, крім куряви і тіней. А там він став землею і сонячним світлом, листям дерев і польотом орла. Він живий. І всі, хто помирає, теж живуть; вони відроджуються, бо життя не має і ніколи не матиме кінця-краю! Життя кожної людини триває вічно! Лише ти один занапастив своє життя, намагаючись уникнути власної смерті. Ти втратив смерть, щоб урятувати себе, але ти втратив і життя. О так, звісно, ти врятував себе! Своє безсмертне "я"! Але що воно таке? Хто ти такий?
— Я — це я. Моє тіло ніколи не зітліє, ніколи не помре.
— Жива плоть відчуває біль, Кобе; живе тіло старіє і помирає. Смерть — це та ціна, яку ми платимо за наше життя. І за Життя взагалі.
— А я нікому ні за що не платитиму! Я можу вмерти і тієї ж миті ожити знову! Мене не можна вбити, я безсмертний, тільки я збережу своє "я", свою сутність на віки вічні!
— Тоді хто ж ти такий?
— Безсмертний! Єдиний безсмертний у Всесвіті!
— Назви своє ім'я.
— Я — Великий Король.
— Назви моє ім'я. Я сказав його тобі хвилину тому. Назви моє ім'я!
— Ти несправжній. У тебе нема ніякого імені. Існую тільки я один.
— Так, ти існуєш — без імені, без плоті. Не можеш бачити ні сонця, ні темряви. Ти зрадив нашу зелену землю, сонце і зорі, щоб урятувати себе, власне "я". Ти задарма віддав усе, а натомість отримав ніщо. І тепер намагаєшся заманити у своє павутиння цілий світ, усе те світло та життя, які ти назавжди втратив. Ти прагнеш заповнити це ніщо — свою власну порожнечу. Але ніщоту заповнити неможливо. Навіть усі пісні землі й усі зорі небес не здатні заповнити твого спустошеного нутра.
Гедів голос лунав у холодному вузькому виярку, і сліпець аж відсахнувся від жаху. Він підняв голову, і тьмяне світло зірок упало на його спотворене обличчя. Здавалося, він плакав, але сліз не було, адже його очниці були порожніми. Коб то роззявляв, то стуляв рота — чорне провалля посеред обличчя — але жодного слова не злетіло з його вуст. Нарешті він вичавив з себе одне-єдине слово: "Життя".
— Кобе, я дав би тобі життя, якби міг. Але я не можу. Ти мертвий. Проте я можу дати тобі смерть.
— Ні! — заволав сліпець і повторив: — Ні, ні! — Він ридав, але щоки його залишалися такими ж сухими, як і кам'янисте річище, по якому струменіла нічна пітьма. — Ти не можеш. Ніхто не зможе визволити мене. Я відчинив двері між світами і тепер не годен їх замкнути. Ніхто не зможе їх зачинити. І ці двері постійно тягнуть мене до себе... Я мушу знову і знову повертатися до них. Я мушу проходити крізь них і знову повертатися сюди — у куряву, холод і німоту. Двері виснажують мою силу. Я не можу ні покинути їх, ні зачинити! Врешті-решт, крізь них просочиться все світло світу. А тоді всі ріки стануть такими, як ця Суха Ріка. І нема такої сили, яка б могла замкнути двері, відчинені мною!
У його словах і голосі химерно переплелися розпач і мстивість, страх і марнославство. Проте Гед тільки запитав:
— Де вони, ці двері?
— Отам. Неподалік. Ти можеш туди піти, але вже нічим не зарадиш. Навіть якщо ти змарнуєш усю свою силу, то й цього буде не досить!
— Може, й так, — відповів Гед. — Але якщо ти сам удався в розпач, то не думай, що й ми готові опустити руки. Веди нас туди!
Сліпець підвів голову, на його обличчі явно боролися страх і ненависть. Перемогла зненависть.
— Не поведу, — відрізав він.
І тут уперед виступив Арен і сказав:
— Поведеш.
Сліпець завмер. Крижана тиша потойбічного світу щільно огортала їх зусібіч — слова наче повисали у ній.
— Хто ти такий?
— Моє ім'я — Лебанен.
— Хіба ти, називаючи себе Великим Королем, не знаєш, хто це такий? — насмішкувато спитав Гед.
І знову Коб завмер як укопаний. Потім сказав, ледь задихаючись:
— Але він помер... Ви обоє мертві! Ви не можете повернутися назад. Звідси немає вороття. Ви потрапили у пастку!
Він говорив, і мерехтіння світла навколо нього згасало. Вони почули, як привид розвернувся у пітьмі й поквапно пішов геть від них у темряву.
— Мій повелителю, дай мені світло! — закричав Арен, і Гед підняв патерицю, і біле сяйво розігнало прадавню тьму, в якій роїлися тіні. Між ними миготіла висока зсутулена постать сліпця, який, ховаючись, де тільки міг, поспішав уверх по річищу своєю дивною, незрячою, проте невтомною ходою. Арен з мечем у руках кинувся за ним, Гед — услід за юнаком.
Скоро Арен відірвався від свого супутника, і світло стало дуже слабким, бо його заступали валуни і закрути річища. І тоді за дороговказ правили звуки Кобової ходи та відчуття його присутності попереду. Шлях крутішав, і відстань між ним та Ареном стала скорочуватися. Ось вони вже друться крутою ущелиною, захаращеною каменюками. Русло Сухої Ріки, чим вище, тим вужче, звивалося поміж крутими берегами. Камені зривалися з-під ніг, а коли доводилося лізти рачки, то й з-під рук. Арен, відчуваючи, що береги от-от зімкнуться, рвонув уперед і наздогнав Коба перед самісіньким заглибленням, що мало ліктів п'ять чи шість у попереку та могло служити запрудою, якщо колись тут протікала вода. Над ним височіли стрімчак і груди шлаку. А в цьому стрімчаку зяяла чорна діра — джерело Сухої Ріки.
Коб навіть не пручався. Він стояв як укопаний весь час, поки світло від Гедової патериці не освітило його безоке обличчя. Аж тоді він обернувся до Арена.
— Ось це місце, — промовив він, і на губах його заграла якась подоба усмішки. — Те місце, яке ти шукаєш. Бачиш? Там ти зможеш відродитися. І все, що від тебе потрібно, — це просто піти за мною. Там тебе чекатиме вічне життя, і ми з тобою запануємо над світом.
Арен дивився у ту безвідрадну, запилену діру. Там, у тьмі-теменній, мертві душі зміюками звивалися у пилюзі, знову перероджуючись у мертвяків. Видовище наповнило його огидою, і, ледве стримавши нестерпну нудоту, він сказав:
— Нехай би вже та діра запалася!
— Вона западеться, — озвався Гед, порівнюючись із ними, і світло заструміло вже з його рук і обличчя, неначе не чоловік це був, а зірка, що впала на землю у цю безмежну ніч. Перед ним зяяло пусткою пересохле джерело — двері у Пітьму. Отвір був широкий і глибокий, але наскільки сягала його глибина, судити було важко, оскільки погляду не було за що зачепитися. То була безодня, яка не знала ні світла, ні темряви, ні життя, ні смерті. Вона була нічим, була дорогою в нікуди.
Гед звів догори руки і заговорив.
Арен усе ще тримав Коба за руку. Іншою рукою сліпець зіперся на стрімчак. Піддавшись силі чарів, вони обидва застигли.
Зібравши мудрість усього свого життя, напруживши усі сили свого пристрасного серця, Гед силкувався зачинити двері тьми, щоби відновити у світі Рівновагу. І, скоряючись його голосу, слухаючись його жестів, скелі важко рушили назустріч одна другій, аби зімкнутися, стати одним цілим. І водночас з кожною миттю чимраз тоншало сяйво, покидаючи спочатку руки, потім — обличчя і чарівну тисову патерицю, допоки від нього не залишилося ледь помітне мерехтіння. Але й при цьому непевному світлі Арен побачив, що скелі майже зімкнулися.
Тримаючи руку на камені, сліпець відчував, як рухаються скелі, чув, як вони змикаються... Однак він відчував і те, як вичерпуються сила та міць Архімага, щоразу меншаючи і меншаючи.
— Ні! — раптом заволав він, випручуючись із Аренових рук, потім стрибнув уперед і наосліп ухопив Геда своєю дужою рукою. Пригинаючи чаклуна до землі вагою свого тіла, він схопив його за горло і почав душити.
Арен вихопив меч Серіадха і щосили рубонув просто по зігнутій Кобовій шиї, що прозирала з-під сплутаної кучми волосся.
Потрапивши у потойбічний світ, жива душа не втрачає своєї сили, а тінь її меча така сама гостра, як і сам меч. Блиснуло гостре лезо — і зі страшної рани ринула чорна кров.
Убивши мерця, годі сподіватися чогось доброго, а Коб, власне, уже не перший рік був небіжчиком. Його рана миттю загоїлася, сліпець випростався у повен зріст і з перекошеним від ненависті обличчям навмання сягнув довжелезними ручищами до Арена. Так ніби тільки тепер він утямив, хто його справжній ворог і суперник.
Бачачи таке моторошне воскресіння після смертоносного удару та безсмертя смерті, яка сама була бридкішою за будь-яку смерть, Арен весь аж закипів од люті і звіром кинувся на мертвяка. Він вклав в удар усю свою нелюдську ненависть, і Коб упав долі з розрубаним черепом та заюшеним кров'ю обличчям. Тієї самої миті Арен знову був над ним, готовий ударити, перш ніж затягнеться рана, і бити доти, поки той сконає...
А неподалік, важко вклякнувши на землю, Гед промовив якесь слово.
Зачувши його голос, Арен завмер, немов хтось схопив його караючу руку. Закам'янів і сліпець, котрий почав було знову підводитися. Ледь похитуючись, Гед випростався і повернувся обличчям до стрімчака.
— Будь єдиним цілим! — дзвінко вигукнув він і змахнув патерицею, вогненними лініями викреслюючи проти кам'яного входу якийсь знак. То була руна "Аґнен", Руна Кінця, яка знаменує завершення шляху і яку малюють на віках домовин. Відтак між валунами не залишилося жодної безодні, навіть жодної шпари. Вхід було замкнено.
Під їхніми ногами затремтів ґрунт Сухокраю, а голим змертвілим небом прокотився гуркіт грому і стих удалині.
— Словом, яке не буде мовлене до скінчення часів, я прикликав тебе. Тепер же словом, мовленим при створенні світу, я даю тобі свободу. Ти вільний!
І, схилившись над сліпцем, котрий стояв навколішки, Гед щось зашепотів йому на вухо, що ховалося під сивою скуйовдженою чуприною.
Коб підвівся. Роздивився навколо, кліпаючи темними очицями. Зиркнув спершу на Арена, тоді на Геда. Його губи не зронили жодного слова, а обличчя не виражало ні гніву, ні зненависті, ні смутку. Коб повільно обернувся і побрів геть по річищу вниз, аж поки не розчинився вдалині.
Гедове обличчя і його тисова патериця більше не світилися. Кромішня темрява огорнула чаклуна. Коли Арен підійшов до нього, той схопився за його руку, намагаючись утриматися на ногах. На якусь мить його тіло пересмикнула коротка судома.