Біля сходів, що вели на пристань, не було ні душі. Стояла мертва тиша. У грубій матроській куртці і вовняній шапці Аренові було доволі тепло, і все ж його проймала дрож, коли він сам не свій стояв на кам'яних східцях, у сутінках чекаючи Архімага.
Човнові навіси похмуро височіли над чорною водою; раптом всередині одного з них щось тричі глухо грюкнуло. Арен завмер від несподіванки. І нараз на водну гладінь легко впала довга вузька тінь. То був човен, який тихо підійшов до причалу. Арен притьмом підбіг до суденця і заплигнув усередину.
— Візьми-но румпель, — сказав Архімаг, худорлява постать якого бовваніла попереду, — і тримай рівно, а я тим часом напну вітрило.
Коли вони вийшли з бухти, вітрило, наче біле крило, замайоріло над човном, купаючись у перших променях зорі.
— Вітер західний, отже, поки що веслувати нам не доведеться. Вочевидь, Майстер-Вітровод постарався на прощання. Стеж за стерном, юначе, цей човник дуже слухняний! Ось так. Ну що ж, західний вітер і погожий ранок — чудова погода для весняного рівнодення.
— Це і є "Світозор"? — Арен знав про човен Архімага із пісень та легенд.
— Авжеж, — відповів чаклун, перебираючи снасті.
Вітер дужчав, і човен то пірнав униз, то злітав на гребені хвилі. Арен, зціпивши зуби, намагався твердо тримати стерно суденця.
— Повелителю, хоча твоїм човном і справді легко керувати, проте мені здається, що він у тебе доволі норовистий!
Архімаг засміявся.
— Нехай собі робить, що хоче! Можеш не хвилюватися, це дуже кмітливий човник. Слухай, Арене, — повагом почав чаклун, вклякнувши біля щогли і дивлячись юнакові в очі. — Я тепер уже не "повелитель", а ти не королевич. Мене звати Соколом, я купець, а ти мій небіж Арен, котрий мандрує разом зі мною і принагідно опановує морську справу. Ми родом з Енладу. З якого міста? Та з будь-якого великого — щоби не боятися випадкової зустрічі із "земляками"!
— Може, з Теміри? Це на східному узбережжі. Тамтешні купці торгують з усіма Широтами.
Архімаг ствердно кивнув.
— Але, мій пане, — обережно зауважив Арен, — твою вимову важко назвати енладською...
— Знаю. Вона в мене ґонтійська, — засміявся його супутник і поглянув на обрій — саме почало світати. — І все ж я гадаю, що зможу ще дечого в тебе навчитися. Отож, ми з тобою — темірці, наш човен називається "Дельфін", і я ніякий не маг, не повелитель, не Яструб, а... Як мене звати?
— Сокіл, повелителю.
Арен промовив це і прикусив язика.
— Вправляйся, небоже, — сказав Архімаг. — Треба просто більше вправлятися. Ти ж ніколи ніким, крім принца, не був... А от мені таки довелося побувати у бувальцях! Але, між іншим, Архімагом я був чи не найменше... Та годі про це! Отже, ми з тобою пливемо на південь за емелем — знаєш, це такі сині камінці, на яких заведено різьбити різні помічні закляття. По-моєму, на Енладі їх неабияк цінують. Здається, з допомогою цих камінців лікують і біль у попереку, і нежить, і печію, а також коли шию надме чи язика прикусиш...
Арена це розсмішило і він зареготав. Саме в цю мить човен високо зринув на гребені дужої хвилі, і на обрії перед ним сяйнув золотавий край вранішнього сонця, що піднімалося з морських глибин. Яструб стояв, тримаючись однією рукою за щоглу, тому що човен хитало таки добряче. Зустрівши перші промені весняного рівнодення, він раптом заспівав якусь давню пісню. І хоч Арен не знав Істинної Мови, якою розмовляють маги і дракони, проте у голосі Яструба він відчував щиру радість — у чіткому ритмі його співу хвилі набігали одна на одну, а новий день приходив на зміну ночі, і ніхто не міг порушити цієї одвічної рівноваги. У небі кричали чайки, берег Твіля залишився далеко позаду — човен опинився серед неозорих водних просторів, залитих сонячним світлом. То було Потаємне море.
Хоча Ґорт знаходиться наче й не дуже далеко від острова Роук, а все ж мандрівники провели у морі цілих три дні. Перед відплиттям Архімаг прагнув якнайшвидше вирушити в путь — здавалося, його дратує будь-яке зволікання, однак він одразу повеселішав, щойно "Світозор" покинув Твільську гавань. Коли захищений магією острів Мудреців зник за обрієм, вітер перемінився, але Яструб вирішив не викликати попутного чар-вітру, хоча на його місці будь-який вітровод вчинив би саме так. Натомість маг узявся вчити Арена керувати човном при постійному зустрічному вітрі — вони не одну годину маневрували поміж скелями, якими рясніло море біля східного узбережжя острова Ісель. Уранці, на другий день подорожі, почався затяжний дощ — пронизливий, крижаний березневий дощ, але Яструб і пальцем не поворухнув, щоб угамувати негоду. Арен подумав про це наступної ночі, коли вони, окутані непроникною холодною мрякою, от-от мали увійти у Ґортську гавань: дивовижно, але за весь час їхнього знайомства Архімаг жодного разу не скористався магією!
Зате Яструб виявився неперевершеним мореплавцем. За ці три дні Арен дізнався від нього більше, ніж за десять років плавби у Берильській затоці. Зрештою, чаклуни мають багато спільного з моряками: адже і тим, і другим доводиться змагатися із силами небес та морів, аби хоч на крок наблизитися до жаданої мети. А втім, у Яструба-мага і Сокола-моряка мета була єдиною.
Загалом то був доволі неговіркий, але напрочуд зичливий чоловік. Його зовсім не дратувало, коли Арен робив щось не до ладу — маг завжди залишався простим і товариським; тож невдовзі хлопець упевнився в тому, що кращого попутника годі й шукати. Утім, вряди-годи Яструб надовго поринав у мовчазні роздуми, і тоді, відповідаючи на якесь із численних Аренових запитань, чаклун говорив незвично хрипким голосом, а його очі, здавалося, дивилися крізь співрозмовника. Щоправда, це зовсім не применшувало захоплення, з яким хлопець ставився до мага, але тепер щира приязнь поєднувалася з шанобливим острахом. Мабуть, Яструб відчув це, бо тієї туманної ночі, коли їхній човен дрейфував біля берегів острова Ваторт, чаклун раптом завів мову про себе і про те, що його тривожить.
— Завтра ми знову будемо серед людей. А мені зовсім цього не хочеться, — зітхнув він. — Я повсякчас намагався уявити себе вільним... Запевняв себе, що у світі все гаразд. Що я не Архімаг і навіть не чаклун. Що я лише Сокіл, простий гендляр із Теміри, котрий нікому нічого не винен і не має жодних особливих прав та обов'язків... — Він трохи помовчав, а тоді продовжив: — Арене, коли настане час робити вибір, намагайся зважувати кожен свій крок. Замолоду мені довелося вибирати, як жити: у відстороненому спогляданні чи у вирі постійної діяльності? Я вчепився за другу можливість, наче рак за палець. Але кожен твій вчинок, навіть дуже незначний, бере тебе в полон своїх наслідків і зв'язків, а відтак ти мусиш діяти знову і знову. Нагода перепочити від виснажливої доконечності життя випадає дуже рідко, — але тільки в такі хвилини, як-от зараз, можна дозволити собі просто жити і, зрештою, просто подумати над тим, хто ж ти насправді такий.
"Дивно, — губився у думках Арен, — як може така людина сумніватися в собі й у власному покликанні?" Досі юнак вважав, що вагання і непевність — то талан молодих, які ще нічого в житті не досягли.
Човен хитався серед неозорої крижаної пітьми.
— Ось за це я і люблю море, — пролунав у темряві Яструбів голос.
Арен розумів його, але власні думки юнака наввипередки мчали вперед і тільки вперед — до мети їхньої подорожі. Та оскільки Яструб нині був явно не проти поговорити, то Арен зрештою наважився запитати:
— Гадаєш, ми знайдемо в Ґорті те, що шукаємо?
Чоловік похитав головою: чи то заперечливо, чи то невпевнено.
— А може, це щось на кшталт пошесті? Якась моровиця, що спустошує острів за островом, нищить збіжжя, худобу і людські душі?
— Будь-яка пошесть чи моровиця — це, по суті, лише звичне коливання маятника Великої Рівноваги. Але зараз коїться щось зовсім інше — я відчуваю втручання злих сил. Ми інколи страждаємо від того, що Всесвіт намагається відновити порушену Рівновагу, але однаково не втрачаємо надії, не цураємося магії та не забуваємо слів Створення. Адже природа ніколи не повстає проти себе... Тож я певен, що зараз Рівновага не відновлюється, а навпаки — ще більше порушується. І на це здатна лише одна істота...
— Ти маєш на увазі людину? — напруженим голосом запитав Арен.
— Так, людей.
— Але чому?
— Через свою надмірну жагу життя.
— Життя? А хіба це погано — любити життя?
— Ні, в цьому немає нічого поганого. Але коли ми намагаємося здобути владу над життям — домагаючись безмежного багатства, цілковитої безпеки, особистого безсмертя — тоді природна жага стає захланністю. А коли така непогамовна жадоба поєднується з древніми знаннями, тоді у світ приходить Зло і, нищівним тягарем упавши на шальки всесвітніх терезів, порушує Велику Рівновагу.
Арен замислився над його словами.
— Отже, ти вважаєш, що ми шукаємо людину? — озвався врешті юнак.
— Так, людину і, до того ж, мага. Така моя думка.
— А я завжди вважав, і так мені пояснювали батько та вчителі, що мистецтво Високої Магії залежить від Великої Рівноваги, від всесвітнього ладу, і саме тому не може слугувати для втілення лихих намірів.
— Ну, це ще, як мовиться, вилами на воді писане, — гірко посміхнувся Яструб. — "Суперечки магів не мають меж". На будь-якому острові Земномор'я є ворожки, котрі промишляють лихими чарами, і чаклуни, котрі вдаються до магії, щоби розбагатіти. Але це, так би мовити, дріб'язок! Бо іноді йдеться про значно складніші речі... Приміром, Повелитель Вогню, котрий намагався перемогти темряву і назавжди зупинити у зеніті полудневе сонце, був видатним магом. Навіть Ерет-Акбе, і той навряд чи зміг би його здолати... Могутнім магом був і Той, хто занапастив Мореда. Перед ним ставали навколішки непереможні воїни і вожді. Цей чаклун прокляв Мореда, і це заклинання виявилося таким сильним, що навіть після смерті Мореда воно продовжувало діяти, і морська безодня поглинула острів Солею разом з усіма його мешканцями... Ті маги були людьми, котрі своєю великою силою і знаннями служили Злу. Саме Зло надихало і живило їхні душі... Власне кажучи, ніхто не знає, чи завжди магія, що служить Добру, перемагатиме Зло. Ми можемо тільки сподіватися на це.
Коли замість твердої упевненості тобі подають надію, завжди відчуваєш деяке розчарування. І Аренові раптом стало тоскно і незатишно у холодному піднебессі таких високих матерій.
— Здається, я тепер розумію, чому зло чинять лише люди, — сказав юнак. — Адже, порівняно з людьми, навіть акула невинна: вона вбиває, бо саме для цього створена.
— Тому-то ніщо в цілому світі не може протистояти людям. Зупинити людину, серце якої наповнене злом, може лише інша людина. У нашій ганьбі — джерело нашої слави. Тільки людський дух, споконвіків здатний творити зло, може знайти у собі силу, щоби здолати його.
— Ну а дракони? — запитав Арен. — Хіба вони не чинять зла? Хіба вони безвинні?
— Дракони! Дракони безжальні, захланні та підступні; вони не здатні на співчуття, у них не буває докорів сумління... Та чи є вони носіями зла? Хто я такий, аби судити їхні вчинки?.. Вони набагато мудріші за людей. Для нас вони наче мрії, Арене. Ми, люди, мріємо, вивчаємо магію, творимо добро і зло. А дракони не мріють, вони самі — сон, мрія. Їх не цікавлять Урочі Мистецтва, бо магія — то їхня сутність, основа їхнього буття. Дракони не діють, вони просто існують поза межами добра і зла.
— У Серілуні, — сказав Арен, — мені показували шкуру дракона Бар-Отха, вбитого Кеором, принцом Енладським, триста років тому. Відтоді у небі над Енладом ніхто не бачив жодного дракона. До речі, шкура Бар-Отха — важенна, наче з криці, і така велетенська, що нею, либонь, можна застелити Серілунську торговицю. А зуби у нього завдовжки з лікоть! І це при тому, що Бар-Отха був іще молодим драконом — так би мовити, недоростком...
— Здається, тобі страшенно кортить побачити дракона, — мовив Яструб.
— Авжеж! Чом би й ні?
— Тоді май на увазі: їхня кров — холодна й отруйна, а в очі їм взагалі краще не зазирати. Вони набагато древніші за людський рід... — Архімаг ненадовго замовк, а тоді заговорив знову: — І все ж, хоч іноді я починаю забувати або жалкувати про те, що колись накоїв, однак завжди пам'ятатиму той невимовний захват, що наповнив моє серце у мить, коли перед моїми очима, осяяні промінням надвечірнього сонця, легко і безтурботно ширяли величні дракони, котрі знайшли собі притулок на далеких Західних островах...
Говорити чомусь більше не хотілося. Мандрівці надовго замовкли, краєм вуха дослухаючись до шемрання хвиль, які щось недорікувато нашіптували "Світозорові", що незворушно погойдувався над морською безоднею. Отак, розчинившись у густій темряві глупої ночі, зморені подорожани і позасинали.
* * *
Над морем м'яко стелився серпанок ранкового туману, коли "Світозор" увійшов у Ґортську гавань. Біля портових причалів на якорі стояло кількадесят суден: рибальські човни, краболови, торгові кораблі, дві двадцятивесельні галери й одна велетенська, шістдесятивесельна, що вже давно дихала на ладан, а також кілька легких лодій під трикутними вітрилами, призначеними для того, щоби ловити висхідні потоки розжареного повітря у тихих Південних широтах.
— Це військовий корабель? — поцікавився Арен, коли вони пропливали повз одну із двадцятивесельних галер, і Гед відповів: — Ні, він пристосований радше для перевезення рабів... Он, бачиш залізний шворень? Отже, веслярів тут приковують до лавок ланцюгами. А втім, у Південних широтах торгівля людьми — звична справа.
Арен якусь мить розмірковував над почутим, а тоді витяг зі скрині свій меч, якого сам сховав туди вранці того дня, коли вони пустилися у дорогу. Тримаючи уславлену зброю в руках, юнак зрештою наважився поділитися з Яструбом своїми сумнівами.
— Надто розкішна річ, як на простого крамарчука, — промовив він нарешті, а тоді насмішкувато додав: — А піхви, піхви — очей не відвести!..
Чаклун, котрий керував човном, обернувся до юнака:
— Та чого ж... Якщо хочеш, можеш узяти його з собою.
— Я просто подумав, що в чужому місті зброя може нам знадобитися...
— Якщо меч сам проситься до рук, то заважати йому не можна, — сказав Яструб, пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутися у заповненій кораблями гавані. — Адже це саме той клинок, про який кажуть, що над ним не владні злі наміри?
— Авжеж, це він, — кивнув Арен. — І все ж йому доводилося вбивати. Вбивати людей, — він перевів погляд на гладеньке руків'я. — Він уже вбивав, а я ще ні. Тож тепер, причепивши його до пояса, я почуваюся просто дурнем. Цей меч настільки старший від мене... Візьму-но я краще ножа, — зрештою вирішив хлопець, а тоді загорнув меч у полотнину і знову поклав його на дно скрині. На його обличчі чаклун прочитав зніяковілість і роздратування.
— Може, трохи повеслуєш, хлопче? Нам потрібно причалити отам, біля сходів, — через деякий час буркнув Яструб.
Місто Ґорт, один із семи найбільших портів Архіпелагу, розкинулося на схилах трьох високих пагорбів, вражаючи уяву чужинців різнобарв'ям своїх вулиць, що зусібіч збігалися до завжди заповненого галасливим людським тлумом морського берега. Тутешні мешканці жили у покритих червонястою черепицею будинках, стіни яких обмащували жовтогарячою та білою глиною. Навколо запашним темно-рожевим цвітом буяли дерева. Між дахами багатьох будинків люди понапинали барвисті намети, в тіні яких затишно влаштувалися крихітні базари. Починався чудовий сонячний день. Гамірні вулички, що вели вглиб міста, нагадували вузькі шпари, в яких вирували тіні і люди.
Прив'язавши човен до причалу, Яструб присів, удаючи, що перевіряє на міцність вузол, і тихенько сказав Аренові:
— Хлопче, тут, у Ґорті, є люди, котрі добре мене знають. Тож поглянь на мене уважно, щоби не загубити у натовпі.
Промовивши це, Архімаг звівся на ноги, і з'ясувалося, що шрам, що спотворював його обличчя, раптом кудись зник, волосся геть посивіло, ніс зробився м'ясистим і кирпатим, а замість довгої тисової патериці в руках Яструба з'явилося різьблене зі слонової кості берло, яке чаклун одразу ж сховав за пазухою.
— Ну що, не впізнаєш? — посміхаючись, звернувся він до Арена, вимовляючи слова на енладський лад. — Небоже, ти що, ніколи не бачив свого дядька?