Поперед водяного тарана, що мчав униз і ніс нас на собі, лежало над самою поверхнею дерево, велетенський стовбур, що впав звисока і утворив щось на зразок мосту. Ті двоє попадали на дно човна. Кілька секунд я вагався, чи мені зробити так само, чи залишатись сидіти. Я знав, що все — і негри, і ця подорож, і африканський водоспад — це лише гідний подиву обман, але сидіти склавши руки, коли ніс човна сковзнув попід облитий водою смолистий стовбур величезного дерева, було понад мої сили. Я миттю припав до днища, але одночасно підніс угору руку, і вона пройшла крізь стовбур, не зачепившись за нього. Я не відчув нічого, як і сподівався, і все-таки враження, що ми чудом уникли катастрофи, залишалося.
Але на цьому не скінчилося: на наступній хвилі пірога стала сторч, величезний вал накрив нас, крутонув, протягом кільканадцяти ударів серця пірога описала круту дугу і попрямувала у саму середину виру. Якщо жінка й кричала, то я цього не чув і не почув би нічого; тріск дерева, коли ламалися борти, я відчув усім тілом, крізь рев водоспаду не долинав жоден звук; пірога, підкинута з страшенною силою догори, заклинилася між камінням. Ті двоє вискочили на брилу, яку заливала піна, поповзли по ній, а я — за ними.
Ми опинилися на уламку скелі, що стирчав між двома рукавами спіненого потоку. Правий берег був досить-таки далеко, до лівого вела закріплена в скельній розщілині кладка, яка пролягала над самими хвилями, що мчали в глиб пекельного котла. Повітря було холодне від імли, водяних бризок, по цьому слизькому від вологи вузькому помості, по його струхнявілих дошках, сяк-так зв'язаних ліанами, треба було пройти кілька кроків до берега. Ті двоє, що були попереду, зупинилися біля кладки, не зводячись на ноги, і, здається, сперечалися між собою, хто піде першим. Я нічого не міг чути. Нарешті молодий чоловік підвівся й промовив щось до мене, показуючи рукою вниз. Я побачив рештки піроги; на поверхні хвилі майнула її відломлена корма і, крутячись усе більше, зникла, засмоктана виром. Молодий чоловік у тигрячій накидці здавався вже не таким байдужим чи сонним, як на початку подорожі; тепер він був злий, як буває злою людина, що всупереч власній волі дала втягти себе в авантюру. Він схопив жінку за плечі, і я подумав, що цей чоловік збожеволів, бо зовсім недвозначно намагався зіштовхнути її просто у спінений вир. Жінка щось крикнула йому, я бачив обурення в її очах. Тоді я поклав їм на плечі руки, даючи знак, щоб вони мене пропустили, і ступив на кладку. Вона гойдалась і підплигувала; я ступав не дуже швидко, балансуючи руками, раз і другий хитнувся посередині, бо дошки раптом загойдалися підо мною, і я мало не впав. Ця жінка, не дочекавшись, поки я пройду, вибігла на кладку. Побоюючись впасти, я зробив сильний стрибок уперед і, опинившись на березі коло самої води, одразу ж озирнувся.
Жінка не пройшла, відступила назад. Тоді, тримаючи її за руку, пішов попереду молодий чоловік. Фантастичні воронки вирів служили тлом цього небезпечного переходу. Молодий чоловік був уже близько, я подав йому руку, і в ту ж мить жінка спіткнулася, кладка загойдалася. Я потягнув його так, що скоріше вирвав би йому руку, ніж дав би впасти: від цього ривка він випустив руку своєї супутниці, пролетів два метри і впав позад мене навкарачки.
Жінка була ще в повітрі, коли я плигнув ногами вперед з наміром попасти у воду під кутом до поверхні між берегом і боком найближчої кам'яної брили. Над цим усім я роздумував уже потім, коли в мене був час. У принципі я знав, що й водоспад, і переправа — ілюзія, найкращим доказом тому був той стовбур, через який наскрізь пройшла моя рука.
І все-таки я плигнув, ніби жінка й справді могла загинути, я навіть пам'ятав, що цілком підсвідоме приготувався до зіткнення з холодною водою, бризки якої не переставали летіти на наші обличчя й одяг.
Проте, летючи, я не відчув нічого, крім сильного плину повітря, і на зігнутих злегка ногах опустився в просторому залі так, ніби скочив з висоти не більше метра. Розлігся дружний регіт.
Я стояв на м'якій, неначе з пластику, підлозі, навколо — повно людей, у декотрих з них одяг був іще мокрий; позадиравши голови, вони мало не падали зо сміху.
Я простежив за їхніми поглядами. Це було неймовірно.
Жодного сліду водоспаду, скель, африканського неба, я бачив блискуче склепіння, а під ним пірогу, що якраз надпливала. Власне, це була не пірога, а декорація, що нагадувала човен лише своєю верхньою частиною та бортами; в її дні містилася металева конструкція. У човні розпласталося четверо людей, коло них не видно ні чого: ані негрів-веслярів, ані скель, ні ріки, лише інколи приховані сопла вистрілювали струмочки води. Трохи далі застиг нерухомо, як прив'язаний аеростат (бо його ніщо не підтримувало), той уламок скелі, на котрому завершилася наша подорож. Від нього вела кладка, що закінчувалася на кам'яному виступі в металевій стіні. Ще вище виднілися сходи з поручнями і двері. Це було все. Пірога з людьми металася, підлітала вгору і падала стрімголов без жодного навіть шереху, злітали тільки вибухи веселощів, якими супроводжувався кожен черговий етап спуску по неіснуючому водоспаду. Через якусь мить пірога вдарилась об скелю, люди повискакували з неї, тепер їм треба було йти через кладку…
Відколи я стрибнув, минуло секунд двадцять. Я пошукав очима жінку, разом з якою їхав. Вона також подивилась на мене. Я почував себе якось по-дурному і не знав, чи треба до неї підходити. Але люди саме почали вибиратися з залу, і вже за хвилину ми з нею опинилися поруч.
— Завжди одне й те саме, — промовила вона тоді, — завжди я падаю.
Ніч у парку, штучні вогні і звуки музики були, здається, справжніми. Ми йшли у натовпі людей, що перебували ще під свіжим враженням недавніх страхів; я побачив супутника жінки, він саме протискувався до неї. Виглядав сонним, як і раніше. Здавалося, мене він взагалі не помічає.
— Пішли до Мерліна, — сказала йому жінка так голосно, що я теж почув ці слова. Я не збирався прислухатися до їхньої розмови, але нова хвиля тих, що виходили, збила нас докупи, і я зустрівся з ними віч-на-віч.
— Це схоже на втечу… — сказала вона, посміхаючись. — Невже ти боїшся чарів?…
Вона говорила до нього, але дивилась на мене. Звичайно, я міг би пробитися крізь юрбу, проте, як і завжди в подібних випадках, понад усе боявся видатися смішним. Рушили, стало вільніше, інші, ті, що стояли поруч зі мною, також раптом вирішили відвідати палац Мерліна, і коли разом з усіма я вже повертав у бік цієї споруди, а кілька чоловік розділили нас, я вже не сумнівався, що тільки-но почуті мною слова були сказані випадково,
Крок за кроком ми просувалися вперед. На газонах стояли, лопочучи вогнями, бочки із смолою; їх відблиск зсвітлював стрімкі цегляні бастіони. Ми пройшли по мосту над фортечним ровом, попід вістрями піднятих ґрат, де в напівмороці війнуло на нас холодом кам'яних сіней; далі догори вели гвинтові сходи, що гули від людських кроків. Але стрілчастий коридор другого поверху, куди ми вийшли, був уже не такий людний. Він виводив на внутрішню галерею, з якої видно було подвір'я, де верещала, гарцюючи на вкритих чепраками конях, якась голота; я йшов нерішуче, не знаючи куди, серед десятка людей, яких починав уже розрізняти; попереду, серед колон, промайнули постаті жінки та її супутника, у нішах стін стояла рицарська екіпіровка. У глибині галереї відчинилися окуті мідною бляхою двері, зроблені ніби для велетнів, ми увійшли до оббитого червоним адамашком залу, освітленого смолоскипами, дим від яких лоскотав ніздрі. За столами бенкетувало галасливе товариство чи то піратів, чи то мандрівних рицарів, на рожнах, над язиками полум'я, смажилися величезні шматки м'яса, кістки хрумтіли на зубах закутих у панцирі бенкетуючих, інколи, встаючи з-за столу, вони проходили поміж нами. У наступному залі більше десяти велетнів грали в кеглі, замість шарів вони користувалися черепами. Ця картина здалася мені наївною і халтурною. Я зупинився поруч з гравцями, ріст яких дорівнював моєму, коли раптом хтось штовхнув мене в спину і скрикнув зненацька, ніби чимось вражений. Озирнувшись, я зустрівся поглядом з очима якогось хлопця. Він пробелькотів слова вибачення і швидко віддалився з дурнуватим виразом на обличчі, аж погляд чорнявої жінки, яка спричинилась до того, що я опинився у цьому палаці дешевих див, дав мені зрозуміти, що сталося: цей тип хотів пробігти крізь мене, прийнявши мене за одного з примарних гуляк Мерліна.
Сам Мерлін зустрів нас у віддаленому крилі палацу, оточений свитою в масках, що непорушне спостерігала за його чарами. Усе це вже починало мені набридати, і я байдуже сприймав одкровення чорнокнижного мистецтва. Видовище скінчилося швидко, і присутні саме почали виходити, коли сивий, величний Мерлін заступив нам дорогу і мовчки вказав на чорні, оббиті крепом двері.
Лише нас трьох він запросив туди. Але сам не зайшов. Ми опинились у невеликому, зате дуже високому залі, одна стіна якого була дзеркальною від стелі і до самої кам'яної підлоги, викладеної білими і чорними
квадратами. Враження було таке, наче в залі, вдвоє більшому, ніж насправді, стояло на кам'яній шахівниці шестеро людей.
Тут не було жодних меблів, лише висока алебастрова урна з букетом квітів, схожих на орхідеї, але з надзвичайно великими пелюстками. Кожна квітка була іншого кольору. Ми стояли обличчям до дзеркала.
Раптом моє віддзеркалення підвело голову і глянуло на мене. Цей рух не копіював мого. Я застиг на місці, а той, великий, широкоплечий, не поспішаючи, подивився спочатку на чорняву жінку, потім на її супутника; жоден з нас не ворушився, лише наші віддзеркалення, здобувши якимось чином самостійність, ожили й розіграли між собою мовчазну сцену.
Молодий чоловік у дзеркалі підійшов до жінки, заглянув їй в очі, вона заперечливо похитала головою. Потім уже вона наблизилася до вази, доторкнулася до квітів і, перебираючи їх пальцями, вибрала три: білу, жовту і чорну. Білу вона вручила йому, а з тими двома наблизилась до мене. До мене — в дзеркалі. Простягла обидві квітки. Я вибрав чорну. Потім вона повернулась на своє попереднє місце, і всі троє там, у дзеркальному залі, прийняли ті ж самі пози, які ми мали насправді. Коли це сталося, квіти зникли з рук наших копій, що знову були нічим іншим, як звичайними віддзеркаленнями з такими, як у нас, рухами.
На протилежній стіні відчинилися двері, по гвинтових сходах ми спустилися вниз. Колони, аркади непомітно розчинилися в білизні й сріблі пластикових коридорів. Ми продовжували йти мовчки — окремо і разом водночас. Ця ситуація гнітила мене дедалі більше. Але що ж я мав робити? Вдатися до банального прийому і зав'язати знайомство, відрекомендувавшись їм?
Приглушені звуки оркестру. Ми були немов за кулісами невидимої сцени. Віддалік стояло кілька вільних столиків з відсунутими стільцями. Біля них жінка зупинилася і запитала свого приятеля:
— Може, потанцюємо?
— Не маю бажання, — відповів він. Я вперше почув його голос.
Цей молодий чоловік був красивий, але якийсь надзвичайно інертний, просто-таки насичений байдужістю, ніби нічого в світі не змогло б примусити його захвилюватися. Мав гарні, майже дівочі, губи. Він подивився на мене. Потім перевів погляд на неї. Стояв і мовчав.
— Ну то йди, коли хочеш… — сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.
— Алло, ви чуєте? — пролунав за моєю спиною її голос.
Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.
— Можна вас запросити сісти? Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.
— Я Аен Аеніс.
— Халь Брег.
Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім'я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька, її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів — теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.
— Ви мене не любите? — запитала вона спокійно. Тепер уже настала моя черга дивуватися.
— Я вас не знаю.
— Я Аммай, із «Справжніх».
— Що це за «Справжні»?
її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.
— Ви не дивилися «Справжніх»?
— Я навіть не знаю, що це таке.
— Звідки ви сюди потрапили?
— Прийшов з готелю.
— Ага, он воно що. З готелю… — в її голосі прозвучало неприховане кепкування. — А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?
— Можна. У Фомальгауті.
— Що це таке?
— Сузір'я.
— Як це?
— Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.
Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.
— Астронавт?
— Так.
— Розумію. Я реалістка, досить відома.
Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.
— Ви танцюєте?
— Те, що танцюють зараз, — ні.
— Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?
— Як?
— Там, на кладці. Я відповів не одразу.
— То був… рефлекс.
— Ви не знали?
— Що буде така подорож? Ні.
— Ні?
— Ні.
Хвилинна мовчанка, її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.
— Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне… — сказала вона ніби знехотя. — Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала… що ви…
Я чекав.
— …могли б… бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?
— Не знаю. Можливо.
— Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий? Я мушу йому сказати… Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду…
Я розреготався. Вона здригнулася.
— Вибачте. Але — о небо! — ви хотіли… запросити мене до…
— Так.
Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.
— Дякую, швидше всього, — ні. Розумієте?
— Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?
— Як це — як? Адже ви бачили… Я перебив сам себе:
— Чи вас цікавить те, як я міг?
— Ви дуже здогадливі.
Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. «Зачекай-но, зараз я відіб'ю в тебе охоту мене спокушати…» — подумав я.
— Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.
— Ой…
З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей — великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.
— Ви можете?…
— Вбити? — відповів я, люб'язно посміхаючись. — Так, можу.
Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.
— Поїдете зі мною?
— Куди?
— До мене.
— На брит?
— Ні.
Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла — пливла. Як королева.
Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку. Йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.
— Ти… — промовила низьким голосом, коли я перестав.
— Мовчи.
Вона спробувала звільнитись.
— Ще ні, — прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.
— Що з тобою? — запитала вона тихо.
— Нічого.
Вона взяла мене під руку.
— Ходімо!
Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною.
Я немовби включився в якусь фальшиву гру, — таку ж фальшиву, як ота недавня подорож і чари, — і йшов далі. Ні гніву, ні ненависті, нічого — мені було байдуже. Високо над нами сяяли вогні, і в їхньому світлі я всім своїм єством відчував, як гротескно виглядаю я поруч з нею. Але вона, здавалося, не думала про це. Ми йшли вздовж невисокого валу, за яким рядами стояли глідери. Я хотів відстати, але вона взяла мою руку. Щоб звільнитися, треба було б її висмикнути, і тоді я став би іще смішнішим — статуя астронавтських чеснот, спокушувана Путіфарою. Я сів слідом за нею, машина рвонула з місця й помчала. Вперше я їхав глідером і тепер уже розумів, чому в ньому немає вікон. Зсередини він увесь був прозорий, ніби із скла.