Я поклав її на своєму ліжку. Укрив її.
— Так краще?
Вона кивнула. Я не знав, чи тільки зі мною вона така мовчазна, чи взагалі така. Я став навколішки біля ліжка.
— Говори мені що-небудь, — прошепотів я.
— Що?
— Про себе. Хто ти. Чим займаєшся. Чого хочеш. Але — не те, чого хотіла раніше, поки я не звалився тобі на голову.
Вона злегка знизала плечима, наче даючи зрозуміти, що їй нема чого сказати.
— Не хочеш говорити? Чому, чи…
— Це не має значення… — сказала, ніби вдарила мене цими словами. Я відсахнувся.
— Що це означає, Ері… що це, — белькотів я. Але вже розумів. Добре розумів.
Я скочив на ноги й почав ходити по кімнаті.
— Я так не хочу. Не можу так. Не можу. Так не можна, я…
Я остовпів. Знову. Бо вона усміхнулася. Невиразно, ледь помітно.
— Ері, що ти…
— Він має рацію, — сказала вона.
— Хто?
— Той… ваш приятель.
— В чому?
їй важко було це вимовити. Вона відвела очі.
— В тому, що ви — нерозумний.
— Звідки ти знаєш, що він це сказав?
— Я чула.
— Нашу розмову? По обіді?
Вона кивнула головою. Почервоніла. Навіть губи її порожевіли.
— Я не могла не чути. Ви розмовляли страшенно голосно. Я б вийшла, але…
Я зрозумів. Двері її кімнати виходили до холу. «Який кретин», — подумав я про себе. Я був приголомшений.
— Ти чула… все? Вона знову кивнула.
— І знала, що це я про тебе?…
— Угу.
— Звідки? Адже я не назвав…
— Я знала ще перед тим.
— Як!?
Вона повернула голову.
— Не знаю. Знала. Тобто спочатку я подумала, що це мені здається.
— Ти дуже боялася? — спитав я похмуро.
— Ні.
— Ні? Чому — ні?
Вона ледь помітно посміхнулася.
— Ви зовсім, зовсім, як…
— — Як що?!!
— Як у казці. Я не знала, що можна… таким… бути… і якби не те, що… ви знаєте… я б подумала, що це мені сниться…
— Запевняю тебе, що ні.
— Ох, я знаю. Я тільки так сказала. Ви знаєте, про що я?
— Не дуже. Мабуть, я тупий, Ері. Олаф мав рацію. Я дурень. Дурень. А тому ти мені розтлумач — добре?
— Добре. Ви думаєте, що ви страшний, а ви зовсім не такий… Ви лише…
Вона замовкла, ніби не могла підшукати слів. Я слухав її з напіввідкритим ротом.
— Ері, дитинко, я… я взагалі не думав, що я страшний. Безглуздя. Присягаюсь тобі. Тільки коли я прилетів і наслухався, надивився й дізнався про всяку всячину… Але годі. Я вже досить говорив. Значно більше, ніж треба. Ніколи в житті я не був таким балакучим. Говори, Ері, говори. — Я присів на ліжко.
— Немає чого, справді. Тільки… я не знаю…
— Чого ти не знаєш?
— Що буде?…
Я схилився над нею. Вона дивилася мені в очі, не кліпаючи. Наше дихання злилося.
— Чому ти дозволила себе цілувати?
— — Не знаю.
Я доторкнувся губами до її скроні. До шиї. Я лежав так, з усіх сил стискаючи зуби. Такого зі мною не було ніколи. Я не знав, що таке може бути. Мені дуже хотілося плакати.
— Ері, — прошепотів я самими устами. — Ері. Рятуй мене.
Вона лежала непорушне. Я чув, наче десь далеко-далеко, полохливі удари її серця. Я сів.
— Ти… — почав я, але не наважився закінчити. Я підвівся, підняв лампу, поставив на стіл, щось зачепив — це був туристський ніж. Він лежав на підлозі. Я кинув його в чемодан. І обернувся до неї.
— Я погашу світло, — сказав я, — добре? Вона не відповіла. Я натиснув кнопку. Морок. У широко розчиненому вікні не було видно жодних, навіть далеких, вогнів. Нічого. Чорно. Так чорно, як там. Я заплющив очі. Тиша бриніла.
— Ері, — шепнув я. Вона не відізвалася. Я відчував її страх. Навпомацки підійшов до ліжка. Намагався почути її подих. Але тільки тиша дзвеніла, огортаючи все навколо, і наче матеріалізувалася в цій темряві… «Я мушу вийти», — подумав я. Так. Зараз вийду. Але нахилився і наче в якомусь ясновидінні відшукав її обличчя. Вона затамувала подих.
— Hi, — видихнув я. — Нічого. Справді нічого… Я доторкнувся до її волосся. Я гладив його кінчиками пальців і пізнавав ще чуже, ще незвідане. Я так хотів це все зрозуміти. А може, не було чого розуміти? Яка тиша. Чи Олаф спить? Напевно ні. Сидить, прислухається. Чекає. Отже, піду до нього. Але я не міг. Все було надто вже неправдоподібне, напевне. Я не міг. Не міг! Я поклав голову на її плече. Один рух, і я вже поруч із нею. Я відчув, що все її тіло заклякло. Вона відсунулася. Я прошепотів:
— Не бійся.
— Ні.
— Ти тремтиш.
— Це просто так.
Я обняв її. її голова, що була на моєму плечі, пересунулася в згин ліктя. Ми лежали так поруч, а навколо — мовчазна пітьма.
— Пізно вже, — шепнув я. — Дуже пізно. Можеш спати. Прошу тебе. Спи…
Я заколисував її повільним напруженням м'язів плеча. Вона лежала тихо, але я відчував тепло її тіла й подиху. Дихала часто. І серце в неї калатало швидко-швидко. Повільно, дуже повільно заспокоювалося воно. Мабуть, була дуже втомлена. Я прислухався спочатку з відкритими, потім із заплющеними очима, бо мені здавалося, що так я краще чую. Чи вона вже спить? Хто вона? Чому вона стільки для мене значить? Я лежав у темряві, з-за вікна тягло легким вітерцем, він ворушив фіранку, яка слабо шелестіла, мов пісок. Я ніяк не міг отямитися. Енессон, Томас, Вентурі, Ардер. Отже, все це було для цього? Для цього? Купка пороху. Там, де ніколи не віє вітер. Де немає ні хмар, ні сонця, ні дощу, де немає нічого. І я був там? Справді був? Заради чого? Я вже нічого не знав, усе зливалося в безформну темряву — я завмер. Ері здригнулася. Повільно повернулася на бік. Але голова її лишилася на моєму плечі. Вона іцось тихенько пробурмотіла. І спала далі. Я намагався уявити собі хромосферу Арктура. Безмежність, безмірність, над якою я летів і летів, обертаючись, як на химерній невидимій каруселі вогню, із сльозами на опухлих очах, і повторював самими губами: «Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім» — тисячі, тисячі разів, так що потім від самої лише думки про ці слова щось у мені здригалося, наче вони були випалені в мені, наче вони були раною; а у відповідь чувся лише
тріск у навушниках і глузливий півнячий крик, на який моя апаратура перетворювала полум'я протуберанців, і там був Ардер, його обличчя, його тіло й ракета, перетворені на променистий газ. А Томас? Томас 'загинув, і ніхто не знав, що з ним сталося… А Енессон? Ми з ним були в поганих стосунках — я не терпів його. Але в камері тиснення я сперечався з Олафом, який не хотів мене випускати, бо було вже надто пізно: який я був благородний, великі небеса, чорні й блакитні… Але це не було благородством, це була справа людської ціни. Так. Бо кожен з нас був чимось дорогоцінним, людське життя мало надзвичайну вагу там, де не могло важити ніщо, де лише така тонесенька, майже неіснуюча плівка відділяла його від кінця. Той дротик чи контакт у радіо Ардера. Або той шов у реакторі Вентурі, якого Фосс не доглядів (а може, він одразу розійшовся, адже це буває, втома металу), і Вентурі протягом, ну, я знаю, п'яти секунд перестав існувати. А повернення Турбера? А чудесний порятунок Олафа, який розгубився, коли була перебита спрямовуюча антена? Яким чином? Ніхто цього не знав. Олаф повернувся чудом. Так, один на мільйон. А яке щастя мав я! Яке незвичайне, неможливе щастя… Плече в мене терпло, і мені було від цього нсвимовно хороше. «Ері, — сказав я в думці, — Ері». Як пташиний голос. Таке ім'я. Пташиний голос… Як ми просили Енессона, щоб він покричав по-пташиному… Він це вмів. Умів, а коли загинув, то разом з ним — усі птахи…
Але все це вже мішалося у мене в голові, я поринав і плив крізь темряву. В останню мить, перед тим, як заснути, мені здалося, що я там, на своєму місці, на підвісній койці, глибоко, біля самого залізного дна, а поруч зі мною лежить малий Арне — і я на мить пробудився. Ні. Арне мертвий, я на Землі. Дівчина тихо дихає.
«Будь благословенна, Ері», — сказав я в думці, вдихаючи запах її волосся, і заснув.
Я розплющив очі, не знаючи, де я і хто я. Темне волосся, розсипане на моєму плечі, — я не відчував його, бо плече заніміло, — здивувало мене. Це тривало якусь мить. А потім я знав уже все. Сонце ще не зійшло, світанок був молочно-білий, чистий; він був у вікнах, і від нього віяло холодом. Я дивився в її обличчя, наче бачив його вперше. Вона спала міцно, дихаючи із стуленими губами, їй, мабуть, було не дуже зручно на моєму плечі,
бо підклала собі під голову долоню і часом легенько ворушила бровами, ніби дивувалася знову й знову. Цей рух був ледь помітний, але я дивився уважно, немов на її обличчі була написана моя доля.
Я подумав про Олафа. Надзвичайно обережно почав визволяти плече. Та вона спала глибоким сном, їй щось снилося — я застиг, намагаючись відгадати… Не її сон, тільки те, чи він не поганий. Обличчя в неї було майже дитяче. Сон не був поганий. Я відсунувся від неї, встав. Я був у купальному халаті, так, як ліг. Босоніж вийшов у коридор, тихо, дуже повільно причинив двері і так само обережно зазирнув до Олафової кімнати. Ліжко стояло незайманим. Він сидів за столом і спав, поклавши голову на руки. Він не роздягався, як я і гадав. Не знаю, що його збудило — мій погляд? Він одразу ж прокинувся, глянув на мене ясними очима, випростався й почав потягатися, розминаючи кістки.
— Олафе, — сказав я, — якби через сто років…
— Заткни рота, — запропонував він. — Халь, ти завжди мав погані нахили…
— Вже починаєш? Я лише хотів тобі сказати…
— Знаю, що ти хотів сказати. Я завжди знаю, що ти хочеш сказати, за тиждень до того, як почнеш говорити. Якби па «Прометеї» потрібен був бортовий капелан, ти б придався. Чому я, до дідька, раніше про це не подумав. Ти б у мене мав роботу. Халь, ніяких проповідей! Ніяких клятв, присяг і тому подібного. Як справи? Добре?
— Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про… то між нами нічого.
— Ні, ти спочатку стань на коліна, — сказав він. — Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Невже не розумієш?… Я маю на увазі перспективи і таке інше.
— Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.
— Так. Це прикро, — зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. — Скільки ти важиш? Сто десять?
— Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.
— Святий-святий, а завжди щось поцупить, — пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: — Та ти з глузду з'їхав, облиш. У мене в чемодані друг…
— Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? — спитав я.
Олаф спідлоба зиркнув на мене — він нахилився над чемоданом — і закліпав очима.
— Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати «на здоров'я». Чи нема тут людської ванни, з водою?
— Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.
— Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Бона спить?
— — Спить.
— Ну то побігли.
Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.
— Май на увазі, — кинув мені з берега Олаф, — тепер ти мусиш бути обережним. Пам'ятаєш Маркля?
— Так. Ну і що?
— Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.
— Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.
— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на Місяць, почав кашляти.
— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.
— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.
— Оль, я вже побіг.
— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.
— Звичайно.
Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.
Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньки наблизився до ліжка, вона розплющила очі.
— Я спала… тут?
— Так. Так, Ері…
— Мені здавалося, що хтось…
— Так, Ері, це був… я.
Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову;
крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.
Я відкашлявся.
— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або…
— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат. Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.
— Цс… вже… справді так?… — сказала вона тихо, таким тоном,наче з чимось розлучалася.
Я мовчав.
Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась.
Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.
— Чи ви, Брег…
— Моє ім'я Халь. Так мене звуть.
— Чи ви… Халь…
— Що?
— Але… він…
Не хотіла чи не могла сказати «мій чоловік»?
— Післязавтра він повернеться.
— Так?
— Що буде?
Я проковтнув клубок у горлі.
— Чи мені треба з ним поговорити? — спитав я.
— Як це поговорити? Ви хочете самі?
— А хто?
— Це вже буде… кінець?
Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.
— Адже… нема іншого виходу.
— Я думала, що це… меск.
— Що це?…
— Ви… не знаєте?
— Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? — промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.
— Це такий… якщо хтось когось зустрічає… якщо хоче, на якийсь час… Ви справді нічого про це не знаєте?
— Стривай, Ері, не знаю, але мені здається, що починаю… це, мабуть, щось тимчасове, така відпустка, така скороминуча пригода?
— Ні, — сказала вона, і очі її округлилися. — Ви не знаєте… Не знаю сама докладно, як це робиться, — призналася вона. — Я лише чула про це. І думала, що ви хотіли так…
— Ері. Нічого я не знаю. І хай мене чорти заберуть, коли я щось розумію. Скажи мені, чи це… має щось спільного з шлюбом?
— Авжеж. Ідуть до установи й там, докладно не знаю що, в усякому разі, потім це вже… це вже…
— Але що?
— Незалежність. Так, що вже нічого не можна сказати. Ніхто не скаже. А значить, і він…
— Отже, це значить… це, так би мовити, узаконення… — та до біса! — узаконення подружньої зради? Так?
— Ні. Так. Це значить, що це вже не зрада, зрештою — так про це не кажуть. Я знаю, що це значить; нас цього вчили. Немає зради, бо, бо ж я з Сеоном тільки на рік.
— Що-о?… — сказав я, бо мені здалося, ніби я недочуваю. — А що це значить? Як це на рік? Шлюб на рік? На один рік? Навіщо?
— Це випробування…
— Великі небеса, блакитні і чорні! Випробування. А що то за меск? Може, аванс на наступний рік?
— Не знаю, що таке аванс. Це… це значить, що якщо через рік подружжя не розходиться, то тоді це стає серйозним. Як шлюб.
— Цей меск?
— Так.
— А як ні, тоді що?
— Тоді нічого. Тоді все це не має жодного значення.
— Ага. Ну от, тепер я вже знаю. Ні. Ніяких месків! Повік-віки. Знаєш, що це значить?
— Знаю. Слухайте, Брег…
— Так.
— Я цього року закінчую курс археології…
— Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам? Вона всміхнулася.
— Ви дуже круто висловилися.
— Так. Пробач. Отже, Ері, я можу з ним поговорити?
— Про що?
— Ох, як це важко… — я прикусив язика. — Про нас.
— Адже так не робиться.
— Ні? Ага. Будь ласка. А як робиться?
— Провадиться розділ. Але знаєте, Брег, правду кажучи… адже я… я так не можу…
— А як ти можеш?
Вона безпорадно знизала плечима.
— Чи це має значити, що між нами нічого не сталося? — запитав я. — Не сердься, Ері, що я так кажу, адже я в подвійно невигідному становищі, розумієш? Я ж не знаю всіх формальностей, звичаїв, того, що слід і чого не слід робити навіть щодня, а тим більше в таких…