— Що-о-о?
— Немає, — повторила вона. — Це роблять тепер роботи.
Запала мовчанка. Я сидів і міркував, що нелегко буде мені перетравити цей новий світ. І раптом мені спало на думку таке, до чого я навряд чи домислився б, якби хтось змалював мені щось подібне лише як теоретичну можливість: мені здалося, що цей захід, який знищує у людині вбивство, є… каліченням.
— Наїс, — сказав я, — вже дуже пізно. Я, мабуть, піду.
— Куди?
— Не знаю. Справді не знаю. На вокзалі на мене мав чекати представник Адапту. Я зовсім забув! Не міг його знайти, розумієш? От. Ну так… піду пошукаю якогось готелю. Готелі ж, мабуть, існують?
— Існують. Ти звідки?
— Звідси. Я тут народився.
З цими словами я знову відчув нереальність усього навколишнього: я вже не міг ручатися, чи існувало насправді те місто, яке я колись покинув і яке жило тепер у моїй уяві, і чи реальним є це — примарне, з квартирами, до яких зазивали голови велетнів. У мене майнула думка, що, може, я ще й досі на борту корабля і мені лише верзеться ще одно, найхимерніше, диво повернення.
— Брег, — долинув до мене неначе звідкись здалеку голос Наїс. Я здригнувся, бо зовсім забув про неї.
— Слухаю…
— Залишайся.
— Що?
Вона мовчала.
— Ти хочеш, щоб я залишився?
Вона мовчала. Я підійшов до неї, нахилившись над кріслом, взяв її за холодні руки, підвів. Вона безвольно встала. Голова її відкинулася назад, зуби заблищали. Я нічого від неї не хотів. Хотів лише сказати: "Адже ж ти не боїшся?" І хотів, щоб вона підтвердила, що ні. Нічого більше. Очі у неї були заплющені, потім під віями блиснули білки, я нахилився над її обличчям, зазирнув зблизька у ці осклілі очі, наче хотів відчути її страх, розділити його з нею. Важко дихаючи, вона почала вириватися, але я не відчув цього, і лише коли вона простогнала: "Ні! Ні!" — випустив її. Вона мало не впала. Зупинилася під стіною, закривши собою частину великого, товстощокого обличчя, яке сягало до стелі і яке там, за склом, без упину щось говорило, ворушачи величезними губами, м'ясистим язиком.
— Наїс… — тихо промовив я, опускаючи руки.
— Не підходь!
— Та ти ж сама сказала…
Її очі виглядали стомленими.
Я пройшовся по кімнаті. Вона стежила за мною поглядом так, ніби я був… ніби вона була у клітці…
— Піду вже, — озвався я. Вона нічого не відповіла. Я хотів щось додати, кілька слів вибачення, подяки на прощання, але не міг. Коли б вона боялась лише, як жінка боїться незнайомого чоловіка, хай навіть страшного, невідомого — це було б іще сяк-так. Але тут було інше. Я поглянув на неї і відчув, що мене охоплює лють. Взяти б за ці білі оголені плечі, трусонути…
Я повернувся і вийшов; вхідні двері відчинились від мого поштовху, великий коридор був майже темний, Я не знав, як вийти на ту терасу, аж поки не натрапив на сповнені слабким синюватим світлом циліндри — скляні шахти ліфтів. У тій, до якої я наблизився, ліфт уже піднімався вгору; можливо, для цього досить було стати ногою на поріг. Ліфт спускався довго. Я бачив поперемінно поклади темряви і розрізи перекрить — білі з червонуватими прокладками, мов шари сала на м'ясі, — що відлітали вгору; я втратив їм лік. Ліфт спускався, все ще спускався, це було як подорож на дно: ніби мене кинули в незнану глибочінь стерильного проводу і цей гігантський будинок, що поринув у спокійний сон, випроваджував мене. Аж ось частина прозорого циліндра розчинилася, я вийшов.
Твердий широкий крок, руки в кишенях. Темрява. Я жадібно вдихав холодне повітря, відчуваючи, як розширюються ніздрі, як спокійно працює серце, нагнітаючи кров. У розколинах доріг палахкотіли вогні, час від часу їх закривали безшумні стрімкі машини. Жодного перехожого. Між чорними силуетами я побачив заграву і подумав, що то, можливо, готель. Виявилося, що це лише освітлений тротуар. Я поїхав ним. Наді мною пропливали контури якихось конструкцій, десь далеко, над чорними силуетами будинків, рівномірно пересувалися сяючі літери останніх новин: аж раптом тротуар разом зі мною вплив до освітленого приміщення. Тут він і закінчувався.
Широкі сходи, що сріблилися, як застиглий водоспад, спливали вниз. Мене дивувало це безлюддя: відколи покинув Наїс, я не зустрів жодного пішохода. Ескалатор був дуже довгий. Унизу світилась вогнями широка вулиця, з обох її боків було видно пасажі в будинках. Під деревом з голубим листям (зрештою, це, може, не було справжнє дерево) я побачив дві постаті, наблизився до них і пройшов мимо. Вони цілувалися. Я йшов назустріч приглушеним звукам музики; якийсь нічний ресторан чи бар, нічим не відділений від вулиці, постав переді мною. Там було трохи людей. Я вирішив зайти і спитати, де тут готель, коли раптом усім тілом наштовхнувся на невидиму перешкоду. То була абсолютно прозора шиба. Вхід був поруч. Всередині хтось засміявся, показуючи на мене іншим. Я увійшов. Чоловік у чорному в'язаному одязі, трохи навіть схожому на мій светр, але з якимсь дивним, ніби надутим, коміром, сидів із склянкою в руках, боком до столика, й дивився на мене. Я зупинився перед ним. Сміх завмер на його напіврозтулених устах. Стало тихо. Чути було лише музику, що долинала ніби десь з-за стіни. Якась жінка тихо зойкнула. Я глянув на скам'янілі обличчя присутніх, вийшов і вже на вулиці пригадав, що збирався спитати про готель.
Я зайшов до пасажу. Суцільні вітрини. Всілякі бюро подорожей, магазини спорттоварів, манекени у різних позах. Власне, вітринами це можна було назвати лише умовно, бо все стояло і лежало просто на вулиці, з обох боків дещо піднесеного тротуару, що пролягав посередині. Кілька разів мені здалося, що там, у глибині, люди. То були рекламні ляльки, які по черзі виконували одні й ті самі рухи. Одну з них — майже таку, як я, завбільшки, що, карикатурно надимаючи щоки, грала на флейті — я розглядав досить довго. Вона робила це так вправно, що мені аж хотілося заговорити до неї. Далі йшли зали якихось атракціонів, там оберталися великі райдужні кола, подзвонювали підвішені на певній відстані одна від одної срібні трубки, мигтіли призматичні дзеркала, але скрізь було порожньо. Аж у кінці пасажу в темряві блиснув напис ТУТ ГАГАГА. І зник. Я рушив туди. Знову заблищало ТУТ ГАГАГА і знову зникло, ніби хтось його здув. Коли засвітилося знову, я побачив вхід і почув якісь голоси. Я пройшов крізь завісу теплого подуву.
Віддалік я побачив два автомобілі, з тих без коліс, світилося кілька ліхтарів, коло них, ніби сперечаючись, жваво жестикулювало троє чоловіків. Я підійшов до них.
— Алло, громадяни!
Вони навіть не озирнулися; розмовляли собі далі, а я стояв, мало що розуміючи.
— Ну й сопи, ну й сопи, — пискливе повторював низенький, з невеличким животиком. На голові в нього стирчала висока шапка.
— Послухайте, я шукаю готель. Де тут…
Вони не звертали жодної уваги, ніби взагалі я тут не існував. Це вже мене розлютило. Ні слова не кажучи, я ступив уперед і став поміж нимию Той, що був найближче (я бачив придуркуватий вираз його очей і тремтячі губи), зашепелявив:
— Що? Я маю сопіти? Сопи сам!
Можна було подумати, що він звертався до мене.
— Навіщо ви вдаєте з себе глухих? — запитав я, і в ту ж мить з місця, де я стояв, ніби з мене, з моїх грудей почувся пискливий крик:
— Я тобі! Я тобі зараз!
Я відскочив і лише тоді побачив власника голосу, того товстуна в шапці. Хотів схопити його за руку, але мої пальці пройшли крізь неї і зімкнулись у повітрі. Я остовпів, а вони розмовляли далі; раптом мені здалося, що згори, з темряви понад автомобілями хтось на мене дивиться. Я приглянувся і побачив білі плями, схожі на людські обличчя; там, угорі, було щось на зразок балкона. Яким блазнем я мав бути в їхніх очах! Я побіг, ніби за мною хтось гнався. Наступна вулиця йшла вгору і закінчувалась ескалатором. Я подумав, що, можливо, мені пощастить знайти якийсь Інфор, і поїхав блідо-золотими сходами. Потрапив на круглий, не дуже великий майдан. У центрі його стояла висока прозора колона, немов із скла, щось сновигало в ній — пурпурові, коричневі й фіолетові безформні фігури — ніби ожив якийсь абстрактний малюнок, тільки дуже смішний. Ці кольорові фігури то одна, то друга тужавіли, концентрувалися, кумедно розросталися, набиралися людського вигляду, хоч і були позбавлені облич, голів, рук, ніг. Борсаючись, вони виглядали карикатурно. Скоро я збагнув, що фіолетовий чоловічок був ніби буфон — зарозумілий, пихатий і водночас боягузливий. Коли він розсипався зливою стрибаючих кульок, його змінив блакитний. Цей був ангельський, скромний, зосереджений, але якийсь святенницький, ніби сам на себе молився. Не знаю, як довго я дивився. Ніколи в житті мені не доводилось бачити нічого подібного. Крім мене, тут не було нікого, лише чорних автомобілів стало більше. Я не знав навіть, чи ці машини з пасажирами, чи порожні, бо вони не мали вікон. З цього округлого майдану вело шість вулиць: одні — вгору, інші — вниз; їхні перспективи тяглися тонкою мозаїкою кольорових вогників, мабуть, на цілі милі. І жодного Інфору! Я добре-таки стомився, і не лише фізично — мені здавалося, що я вже ніяк не реагуватиму на нові враження. Іноді ноги в мене підгиналися, і я вже не пам'ятаю, як і коли вийшов на широку алею; на перехресті я уповільнив крок, підвів голову й побачив у хмарах відблиск заграви над містом. Я здивувався, бо вважав, що й досі перебуваю під землею. Попростував далі, тепер уже серед моря рухливих вогнів, вітрин без скла, серед манекенів, що жестикулювали, крутились, мов дзиґи, заповзято виконували гімнастичні вправи, подавали один одному блискучі предмети, щось надимали, але я навіть не дивився в їхній бік. Віддалік я помітив кілька рухливих постатей, проте я не був певен, люди то чи лише ляльки, а тому не брався їх наздоганяти. Будинки розступилися, і я побачив великий напис ПАРК ТЕРМІНАЛЬ і сяючу зелену стрічку.
Ескалатор починався в проході між будинками: майже одразу я потрапив у сріблястий тунель, стіни якого пульсували золотом, ніби під ртутною поверхнею і справді плинув благородний метал. Я відчув теплий його подих, потім світло зникло, і я опинився в заскленому павільйоні, що формою нагадував черепашку, його віялоподібний верх ледь помітно мерехтів зеленню — це світло випромінювали тендітні жилочки, його можна було порівняти з люмінесценцією одного у багато разів збільшеного тремтячого листка; на всі боки виходили двері, за ними — темрява і дрібні літери, що стелилися по землі: Парк Терміналь, Парк Терміналь.
Я вийшов. Це й справді був парк. Шуміли невидимі у темряві дерева, хоч я не відчував вітру; він віяв десь вище. Темрява і монотонний шум дерев наді мною. Вперше я відчув себе самотнім, але це було інше відчуття, не те, що в натовпі. Тут я почував себе добре. У парку, мабуть, було чимало людей. Я чув шепіт, інколи світлою плямою мелькало чиєсь обличчя, раз я навіть зіткнувся з кимось. Крони дерев сходилися вгорі, у просвітах блимали зірки. Я пригадав, що до парку їхав униз, і вже там, на тому майдані з танцюючими кольорами, бачив над собою небо, щоправда, затягнуте хмарами. Але як все-таки сталося, що тепер, рівнем нижче, я бачу небо, зоряне небо? Цього я не міг собі пояснити.
Дерева розступилися, і я відчув запах води, мулу, трухлявини, прілого листя. Я завмер.
Хащі чорним колом оточували озеро. Я чув шелест очерету, а вдалині, навпроти мене, суцільною масою підносилися сяючі скляні скелі — напівпрозора гора над рівнинами ночі: примарне ніжне голубувате сяйво йшло від її прямовисних урвищ, кришталеві бастіони над бастіонами й амбразури проваль, і весь цей сяючий велет — фантастичний і неймовірний — відбивався, тільки довший і блідіший, у чорних водах озера. Я зупинився, приголомшений і захоплений. Вітер доносив ледь чутні звуки музики. Напружуючи зір, я побачив яруси горизонтальних терас цього велетня, і раптом у мене сяйнула думка, що це вже вдруге я бачу вокзал, гігантський Терміналь, де блукав минулого дня і де зустрівся з Наїс.
Чи це була ще архітектура, чи вже творення гір? Вони зрозуміли, що, переступаючи певні межі, треба відмовитися від симетрії, від пропорційності форм і вчитися у найвеличнішого вчителя — кмітливі учні планети!
Я обійшов озеро. Велет ніби супроводив мене своїм застиглим, сяючим зльотом. Так, треба було мати відвагу, щоб задумати таку форму, надати їй суворості гір, відтворити шерехатість урвищ, не впадаючи в той же час у механічне копіювання, нічого не загубити, не сфальшувати. Я повернувся під стіну дерев. Бліда блакить Терміналю, пронизуючи чорне небо, світилася крізь віти, аж поки я не зайшов у гущавину. Довелось відводити руками гнучке гілля, колючки чіплялися за мій светр, за холоші штанів, роса з високої гілки дощем посипалася мені на обличчя. Я вхопив ротом кілька листків, пожував їх, вони були молоді, гіркі. Вперше після повернення я почував себе добре; нічого вже більше не хотів, не шукав, не бажав; мені було досить іти в цій темряві, у шелестінні хащів, наосліп, без мети. Чи ж не це малював я собі в уяві протягом десяти років?
Кущі розступилися. Звивиста алейка. Рінь шаруділа у мене під ногами, я йшов уперед, туди, де під кам'яною ротондою бовванів людський силует. Не знаю, звідки там бралося світло; навколо було безлюдно, якісь лавки, кріселка, перекинутий столик, пісок, сипкий і глибокий, я відчував, як грузнуть у ньому ноги і який він теплий, незважаючи на нічну прохолоду.
Під склепінням, що спиралось на потріскані, понадбивані колони, стояла жінка, ніби чекала на мене. Я вже бачив її обличчя, бачив, як іскрилися діамантові пластинки, що закривали їй вуха, білу сукню, що невиразно світилася в тіні. Невже це було можливим? Сон? Я був кільканадцять кроків від неї, коли вона заспівала. Серед невидимих дерев її голос здавався слабким, майже дитячим, я не міг розібрати слів, можливо, їх і не було, уста у неї залишались напіврозтуленими, так, ніби вона щось пила; її обличчя застигло в спокої, і тільки уважний, зосереджений погляд свідчив, ніби вона бачила щось, чого інші не можуть побачити, і саме про це співала. Я боявся, що вона мене помітить, і уповільнив кроки. Я був уже в смузі світла, що огортала кам'яне коло. Голос жінки зміцнів, прорізуючи темряву, він благав про щось; нерухома, зі звислими руками, вона наче взагалі забула про них. Здавалося, що ця співачка вже не мала нічого, крім голосу, в якому розчинялась сама, що вона втратила все найдорожче і тепер прощалася з ним, знаючи, що з останнім завмираючим звуком скінчиться не тільки спів.
Я не йняв віри всьому. Жінка замовкла, а її голос усе ще бринів у моїх вухах. Раптом позад себе я почув дріботіння легких кроків. Я оглянувся і побачив дівчину, за якою хтось гнався. Сміючись коротким горловим сміхом, вона промчала сходами, прорізала собою жінку — наскрізь! — і вже мчала далі; темний силует переслідувача майнув біля мене; потім вони зникли з поля зору. Знову я почув звабливий сміх дівчини і став як укопаний, не знаючи — сміятися мені чи плакати. Неіснуюча співачка щось тихо замугикала. Я не хотів її слухати. Відійшов у темряву, зажурений, немов дитина, якій довели брехливість казки. Це було як профанація. Я йшов, а її голос переслідував мене. Алея тяглася далі, я повернув і побачив зелень живоплоту; мокрі фестони листя звисали над металевою хвірткою. Відчинив. Здавалося, там було світліше. Живопліт утворював широке коло, на траві лежали наче кам'яні брили. Одна з них ворухнулася, виросла, я побачив два блідих вогники очей і завмер. Кроків за п'ять від мене був лев. Він важко підвівся, спершись на передні лапи; тепер я бачив його усього, бачив його скуйовджену густу гриву. Він потягнувся раз, другий і повільно, безшумно рушив просто на мене. Перший переляк минув. "Ну, ну, не лякай", — промовив я. Звір не міг бути справжнім. Привид, як та співачка, як оті отам, унизу, біля чорних автомобілів. Лев зупинився за крок від мене, позіхнув, у чорній пащі блиснули ікла, клацнув зубами, наче замкнув пащу на засув, я відчув його смердючий подих, що…
Лев пирхнув. Крапельки слини впали мені на руку, і перш ніж я встиг здивуватися, він штурхнув мене своєю здоровенною головою в стегно, муркочучи, почав тертись об мене, підставляючи підгорля. Очманілий, я почухав його, він муркотів дедалі дужче, за ним уже блищала друга пара очей, другий лев, ні, левиця; вона штовхнула його. Щось забулькотіло у нього в горлі, це було муркотіння, а не ричання. Левиця наступала. Він ударив її лапою. Вона сердито пирхнула.
"Це погано скінчиться" — подумав я. У мене не було зброї, а леви такі живі, такі справжні, яких тільки можна собі уявити. Я стояв, вдихаючи важкий запах їхніх тіл. Левиця знову пирхнула. Раптом лев вирвав свої шерсткі кудли з моїх рук, повернув до неї величезну голову й заревів. Левиця припала до землі.
"Зараз вони візьмуться за мене", — майнула думка, і я повільно позадкував у бік хвіртки. Ця хвилина була не з приємних. Та лев, здавалося, вже взагалі мене не помічав. Він важко опустився па землю і знову став схожий на видовжену кам'яну брилу. Левиця стояла над ним і терлася об нього мордою.
Зачинивши за собою хвіртку, я мусив зробити над собою зусилля, щоб не побігти. Коліна у мене підгиналися, у горлі пересохло, і раптом я зареготав, мов навіжений. Я пригадав собі, як говорив до лева: "Ну, ну, не лякай" — переконаний, що це лише ілюзія…
Крони дерев вимальовувалися на тлі неба все чіткіше. Світало. І я навіть зрадів, бо не знав, як вибратися з цього парку. Він був уже зовсім безлюдний. Я проминув кам'яну ротонду, де перед тим співала жінка. У наступній алеї натрапив на робота, що підстригав траву. Він нічого не міг сказати про готель, зате пояснив мені, як дістатись до найближчого ескалатора. Я з'їхав униз на якихось кілька поверхів і, вийшовши на вулицю рівнем нижче, здивувався, коли знову побачив небо над головою. Але навіть здатність дивуватися в мене вже майже вичерпалась. З мене було досить. Якийсь час я йшов, потім, пам'ятаю, сидів біля фонтана (а може, це й не фонтан?), нарешті підвівся й попрямував далі у сяйві нового дня, аж поки мене не вивели з цього забуття великі яскраві літери: ГОТЕЛЬ "АЛЬКАРОН".