Я відкриваю засліплені забобонами віків очі, бачу обриси нової домівки. Вона безмежно простора і прекрасна. Вона — моя спадщина, і я її господар. Звільнений Розум переборює інерцію звички, косності і егоїзму. Він лине вперед і вперед, руйнуючи один за одним кордони таємниць, і з подивом та гордістю бачить, що всі вони легко вміщуються в його неосяжному лоні. Воістину прекрасна доля твоя, людино! Ти бездонна чаша пізнання, що вічно буде черпати іскристе вино мудрості з океану Безконечності…
АСТЕРОЇД
Кілька годин я летів з вимкнутими двигунами. Невагомість — нечуване блаженство свободи. Я впивався ним, вбирав його в душу, в свідомість, в нерви. Хтось говорив, що невагомість — протиприродне відчуття, стан, ворожий людині! Дурниці! Цей стан — мета. Це — велика свобода від тяжіння, від кайданів інертної маси. Недарма нам в дитинстві сниться політ в просторі. Політ без крил, за одним лише бажанням Розуму. Закладена в наше єство глибинна, нерозкрита суть природи тривожить нас, кличе до сонця, в світ, де нема ваги, де розум відчуває свою спорідненість з Всесвітом…
Стрілка хронометра, сигнали приладів на пульті сповістили мені: пора гальмувати! Знову загули двигуни, тепер вже сповільнюючи політ ракети…
Локатори знайшли в просторі мініатюрну планетку. На екранах з’явилася світла цятка. Пройшовши крізь електронний інвертор, зображення збільшилось, набуло чіткіших обрисів. Запрацювала портативна лічильна машина, узгоджуючи теоретичні розрахунки кривої польоту з даними приладів Відхилення не було. Незабаром ракета наблизилася до небесного каменя, тихенько приліпилася до скелястої поверхні.
Я кілька хвилин лежав у кріслі, заплющивши очі. Слухав плин крові в своєму тілі, схвильований ритм свідомості. Чи був я задоволений, щасливий тим, що перший з людей Землі так далеко вирвався в Космос, відчув недосяжне для безлічі минулих поколінь?
Ні! Це була гордість за велику дорогу людства, тривога Розуму, що заглянув у прірву таємниці. І ще одне… турбота… Звичайна людська турбота про долю тих, хто на Землі з острахом чекає падіння астероїда.
Я отямився. Перевірив сигнали всіх вузлів корабля Апарати працювали нормально. Ввімкнув передавач. Через півхвилини почулися позивні — відповідь радіостанції Комітету Космонавтики. Я з насолодою слухав голос Любавіна:
— Ми чуємо твої сигнали, Михайле. Ждемо повідомлень.
— Корабель біля астероїда, — відповів я. — Все гаразд.
— Як здоров’я? Ти добре себе почуваєш?
— Дивовижний стан. Але про це потім… Зараз хочу вийти і почати буріння…
— Бажаємо успіху. Чекаємо. Будь обережним…
Я закінчив передачу, вимкнув станцію. Перевіривши скафандр, вийшов з каюти в тісний кільцевий коридор, що тягнувся навколо реактора. Захопивши вібратор, рушив до шлюзів.
Космос охопив мене такими величними обіймами іскристого безмежжя, що я довго стояв біля ракети непорушно — приголомшений, заворожений. Словами не можна описати того враження. Сказати про красу зоряних вогнів, про безмежність Космосу — це повторювати банальні описи, відомі вже сотні років. Товаришу, що читаєш ці рядки, якщо ти молодий, незабаром сам відчуєш те, про що я кажу, бо космічна ера відкривається для всіх. А якщо ти літня людина, спробуй знайти схожі емоції в глибині власної душі.
Я вийшов на скелястий майданчик, перед тим прив’язавшись до ракети. Обережно, щоб не одірватись від астероїда, рушив вздовж майданчика. Намітив кілька місць для отворів. Трохи далі я помітив досить глибокі щілини. Два заряди я вирішив закласти в них.
Повернувшись до ракети, я ввімкнув шнур вібратора в електромережу корабля. Підготував заряди. Потім протягнув шнур до наміченого місця. Скеля легко піддавалась. Вона безшумно спресовувалась під дією невидимої вібрації прилада. Три отвори я приготував за півгодини.
Затамувавши подих, я виніс з ракети перший балон з водневим зарядом. Я знав, що він не може вибухнути без спеціальної команди по радіо, а все-таки не міг стримати нервової дрожі в ногах. Уява малювала яскраву картину руйнування, яку я недавно бачив у фільмі. Вогняний пекельний вихор котився по планеті, на десятки кілометрів навколо змітаючи дерева, будівлі, людей. Яке щастя, що людство відмовилося від диявольської могутності ядерної зброї, вирішуючи суперечності, що ще розділяють народи, мирним шляхом. Ось тільки для такої справи, для рятунку планети можна і треба вживати страхітливу силу ядра…
Не відпочиваючи, я заклав усі п’ять зарядів Встановив біля них спеціальні приймачі з антенами. Ці апарати мали спіймати сигнали з корабля і ввімкнути детонатор водневих зарядів.
Закінчивши роботу, я зітхнув з полегшенням. Тепер можна летіти назад. Якщо я щасливо повернусь… саме якщо… бо хіба можна гарантувати успіх на новій, невідомій дорозі?.. то одразу ж стартую на Марс. На дивну, стареньку, хвилюючу планету. Я побачу не мертвий світ, як оцей небесний камінь, а крашу великих таємниць, тривожних загадок. Я зблизька погляну на гігантські штучні споруди супутників Марса і, може, привезу людям Землі розгадку його древньої цивілізації…
Я змотав шнур, заховав вібратор. Подумавши, вирішив зібрати на астероїді зразки порід.
Взявши портативний відбійний молоток, я минув майданчик, зупинився біля скелі. Сонце яскраво освітлювало гранітні урвища, і я розглядав їх, щоб вибрати щось цікаве.
В кількох місцях я вирубив химерні сплетіння розмаїтих кристалів, заховав в сумку. Розглядаючи цікаві скупчення порід, я піднявся на скелю, заглянув на другий бік астероїда. Там в густій тіні не видно було нічого. Та зненацька, при різкому повороті мені в очі різонуло сліпуче сяйво. Я зажмурився, затулив очі. Придивившись, помітив блискучу, шліфовану поверхню якогось утвору.
Серце тривожно стрепенулось. Невже галюцинація?
Підійшов ближче. Ні. Не химера, не привид. Серед мертвих скель справді стояв дивний неземний апарат…
ЧУЖІ
З якимось острахом я наблизився до незрозумілого апарата, розглядаючи його зокола. Він був зроблений з блискучого металу чи речовини, без жодного шва. Формою нагадував дзигу, заввишки метрів п’ять. Зісподу темнів отвір. То був, очевидно, вхід. На верхній частині вирізнялось кілька виступів — певне, канали для приладів.
Думка моя вирувала, намагалася осмислити побачене. Звідки на астероїді міг з’явитися апарат? Невже з Марса? Вхід відкритий — значить, всередині нікого нема. Може, космонавти загинули? Треба б зайти всередину… Але боязко. Може, почне діяти невідома система автоматизації, і я ніколи не виберуся звідти…
Я обійшов дзигу навколо. З другого боку, на скелястому виступі, щось чорніло. Я підійшов ближче. Придивився. Відблиски сонячних променів досягали сюди, і в їх слабкому світлі я побачив два грибоподібні предмети. Вони мали хвилясту сріблисту поверхню, вгорі закінчувались сферичним куполом. Що ж воно таке? Невже автомати?
Я підняв обережно один з предметів, переніс його на освітлене сонцем місце. Глянувши на купол, жахнувся, з несподіванки випустив його з рук. З-за прозорого покриву на мене глянули великі людські очі. У всякому разі, це були очі розуму.
Я затремтів. Тривожно забилося серце. Розумні істоти… Вони, напевно, мертві. Що мені робити?
Грибоподібна істота повільно опустилась на астероїд, бо тяжіння тут було мізерне. Я знову підхопив її, заглянув за прозору сферу.
Очі, просто живі очі… Вони заглядають мені в душу пронизливим владним поглядом. Але ж яка химерна, незвична форма цих істот! Голова, а внизу якийсь своєрідний зонт. По боках дві кінцівки…
Я обережно поклав мертвого космонавта на камінь. Задумався Така несподіванка! Це ж подія світового значення. Я не маю права залишити знахідку напризволяще і знищувати її разом з астероїдом. Треба повідомити на Землю…
Я повернувся до корабля. Викликав Любавіна. Він тривожно запитав мене:
— В чому справа, Михайле? Ти ще й досі не закінчив?
— Все готово! Я хотів стартувати. Але на другому боці астероїда я знайшов апарат.
— Який апарат? — здивовано запитав академік.
Я розповів йому про все, що бачив. Любавін кілька хвилин мовчав, і я чув у динаміку, як він важко дихав. Потім непевно запитав:
— А ти, випадково… Михайле, не того?.. Може, галюцинація?..
— Учителю! — заволав я. — Клянуся вам…
— Не треба! Підожди! Я не можу отямитися. Ти не маєш права залишити ні істот, ні апарат…
— Істот я межу взяти в ракету, — заперечив я. — Але апарат… Він ширший за мою ракету…
— Слухай мене уважно, — вже владним тоном озвався Любавін. — Не марнуй часу. Істот помісти в контейнерах для водневих зарядів. Там низька температура і добра амортизація. А чужий корабель прив’яжи до ракети. У тебе є троси?..
— Є! — відповів я. — Але я не розумію…
— Що ж тут розуміти! — сердито сказав академік. — Тяжіння на астероїді нікчемне. Троси витримають. Прискорення доведеться зменшити. Зроби розрахунки. Перейдеш на орбіту штучного супутника Землі, одчепиш чужий апарат. Зрозумів?
— Зрозумів, — радісно відповів я.
— От і гаразд. Потім пошлемо за ним спеціальну ракету… Поспішай. Та не забувай, що тобі треба знищити астероїд!..
Закінчивши розмову з академіком, я приступив до діла. Обох космонавтів переніс до ракети. Помістив їх в нішах з низькою температурою. Ввімкнувши двигуни на мінімальну потужність, я перевів ракету на другий бік астероїда, де стояв чужий апарат.
Кілька годин я морочився з тросами, прив’язуючи апарат до корабля. Нарешті, це мені вдалося зробити досить надійно. Вже прямуючи до ракети, я помітив на скелі, де раніше лежали тіла космонавтів, невеликий сріблястий предмет. Я захопив його з собою. Не маючи часу розглянути знахідку, я заховав її в ящик…
Швидко провівши розрахунки зворотного курсу ракети, я ввімкнув двигуни. Астероїд почав віддалятися. Незабаром він перетворився в блискучу цятку. Спереду, по курсу, сяяв блакитний диск. То була Земля.
Через систему перископів я поглянув на прив’язаний апарат. Він тримався добре. Прилади показали, що віддаль до астероїда сягає десяти тисяч кілометрів. Можна давати сигнал.
Я перевірив справність передавача. Ввімкнув локатори, які фіксували вже невидимий астероїд. Натиснув кнопку сигналу.
Темрява Космосу роздерлася далеким сліпучим спалахом. Я бачив сяючу хмару газів, яка розтікалася в безмежжі, затуманюючи сусідні зірки. Незабаром вона повністю зникла. Тепер ніщо не нагадувало про катастрофу, викликану руками людини…
Серце моє торжествувало, співало. Яке щастя судилося мені! Моїми руками наша наука одвела страшне лихо од мільйонів людей. І я перший з людей Землі побачив, знайшов космічних чужинців. Хай вони мертві, але, може, ця знахідка послужить поштовхом для розшуків їхньої цивілізації…
Ракета виходила на орбіту Землі. Туманна куля рідної планети заповнила простір, манила своїм теплом, неповторним сяйвом, ніби серце коханої матері.
Я ввімкнув зв’язок. Повідомив Любавіну про успіх.
Я кілька хвилин слухав радіопередачі різних станцій. Земля клекотіла. Вона вся була охоплена єдиним поривом. Моє ім’я, ім’я моєї країни повторювалося безліч разів на всіх мовах світу.
На висоті двох тисяч метрів я одчепив чужий апарат. Тепер він буде кружляти навколо Землі, доки його не заберуть наші вчені. Хай ще трохи побуде в Космосі таємниця невідомої цивілізації. Незабаром вона стане здобутком людей Землі…
Ракета віддалилася від чужого апарата, ввійшла в верхні шари атмосфери. Включилися гальмівні двигуни. Десь далеко внизу заблищали води океану. Прозвучали сигнали станцій наведення. Апарат, оточений вихором розжареного повітря, опускався до космодрому…
А через кілька днів рясний зоряний дощ падав з неба на Прибалтику. Міріади дрібненьких метеорів спалахували в атмосфері і, не долітаючи до землі, згоряли. То зустрілися з планетою залишки астероїда, який недавно був грізною небезпекою для мільйонів людей, а тепер перетворився в принадне, захоплююче видовище…
ТАЄМНИЦЯ
Тіла чужинців, оточені своєрідними скафандрами, були передані в Інститут Астробіології, їх помістили в спеціальних приміщеннях з температурою майже світового простору. Директор Інституту академік Гордієнко висловив думку, що істоти ще зберігають життєдайну потенцію, і, може, пощастить повернути їм життя.
З нього кепкували, але старий вчений вперто твердив своє:
— Не треба нехтувати жодним процентом ймовірності. Досліджувати чужинців будемо лише в таких умовах, в яких вони були знайдені. Ми не можемо зняти з них скафандри, бо не знаємо ні умов, що панували на їх планеті, ні структури тіл, ні принципу біологічного обміну речовин…
Апарат, знайдений мною біля чужинців, досліджували фізики. Він являв собою плескатий диск, складений з кількох кілець, вкритих лускоподібною мозаїкою. Ніхто не міг нічого сказати про його призначення. В основному висловлювалася думка, що це своєрідне радіо.
А біологи тим часом повільно посувалися вперед. Вони встановили біля чужинців спеціальні рентгеноустановки і регулярно просвічували тіла космонавтів. Вже вимальовувалися основні обриси будови істот, їх внутрішньої структури.
Детальний огляд тіл показав, що одне з них сильно пошкоджене метеоритом, Надія повернути йому життя зникла. Тому академік Гордієнко дозволив відкрити скафандр і провести комплекс детальних досліджень.
Робота тривала тиждень. А на восьмий день Академія наук СРСР скликала Міжнародний Конгрес біологів і астрономів…
Виступав академік Гордієнко. Він стояв на трибуні Палацу Науки, сухорлявий, згорблений, і збуджено поблискував очима з-за великих старомодних окулярів. Ковтаючи кінці слів, щоб скоріше передати своїм колегам дивовижні новини, він говорив:
— Істота, яку ми вивчали, зовсім не схожа на людей Землі. Цей факт зайвий раз стверджує думку про безконечну різноманітність живого світу в Космосі. Перед нами завдання — дізнатися, звідки вони — незнайомі розумні істоти? З яких планет нашої чи інших сонячних систем? Розгадка підніме знання Землі на грандіозну висоту, розкриє нові захоплюючі перспективи! Погляньте сюди…
Гордієнко махнув рукою. В залі погасло світло. На екрані з’явився білий прямокутник, потім зображення чужої істоти. Почувся гомін подиву — вчені жваво коментували побачене. А вигляд іншопланетного космонавта був справді химерним. Кругла велика голова, грибоподібне або, зонтоподібне тіло без нижніх кінцівок, дві верхні кінцівки, схожі до рук. Лише очі були зовсім людськими — не за формою, не за будовою, — навіть мертві, вони світилися допитливістю і тривогою, притаманною людині Землі. Але мушу сказати, що форма істоти, її будова ні мені, ні іншим вченим не здалися потворними. Навпаки, все в ній було гармонійним, досконалим. Та й дивного в цьому нічого нема… Хіба вони зовсім не схожі на нас? Незвичність форми — ще не є дисгармонією. Я дуже чітко зрозумів це, дивлячись на непорушне зображення чужинця…
А Гордієнко вів далі:
— Ми вияснили, що обмін речовин в цих істот і, напевне, в фауні і флорі всієї планети побудовано за принципами ядерної енергетики. Тому він незрівнянно економніший і ефективніший, ніж земний. Ось перед вами розріз тіла істоти…
На екрані з явився схематичний малюнок. Основою тіла була гнучка, хрящовидна хорда, навколо якої гуртувалися внутрішні органи і м’язи. В круглому черепі містився колосальний мозок, схожий на людський. Ще один мозок можна було помітити трохи нижче короткої шиї. Весь організм пронизувався густою сіткою судин і каналів — вони з’єднувалися в потужній камері, схожій на серце. То, мабуть, була кровеносна система. Істота зовсім не мала легенів. Газообмін з навколишнім середовищем, напевне, відбувався через всю поверхню тіла. Але найцікавішими були органи — акумулятори енергії. Так їх назвав Гордієнко. Відповідаючи на численні запитання, він сказав: