СТРАШНА СМЕРТЬ
Небесний диск поволі опустився на скелясту поверхню. Незабаром в ньому відкрився отвір. Звідти з’явилися космонавти.
Сіт оглянув пустельну рівнину А-лу, потім повернувся до своїх учнів. Ласкою і любов’ю промінилися його очі.
— Чи все вам ясно, Од і Мар?
— Ясно, Учителю.
— План є?
— В мене, — відповів Од.
— О-ен?[10]
— Ось, — показав Мар.
— Тоді бажаю щастя. Не затримуйтесь. Я ждатиму.
Дві постаті попливли над похмурою рівниною, освітленою зеленкуватим сяйвом Гро-очі, туманна куля якої висіла над головою. Сіт довго дивився вслід друзям, чомусь тривожився. В душі з’являлися і зникали неясні почуття. Що вони означали — старий космонавт не знав. Він навіть своєму розуму не хотів признаватися, що сумніви молодого Мара терзають і його підсвідомість. Не все подобалося Сіту в тому, що він робив. Давно вже душа протестувала проти безконечних таємниць, хотілося знати, куди йде важка праця безлічі вчених, інженерів, космонавтів, які виконували накреслення Вищих Сфер. Майже всі вони гинули на шляху до невідомої мети — чи то в пустелях Космосу, чи в підземеллях ба-мо під час небезпечних випробувань нових конструкцій, а то й просто від таємних причин. Сіт згадав факти, про які не можна було навіть думати: до Вищих Сфер на протязі його життя ввійшло тільки двоє вчених. Інші — багато тисяч дослідників, хоробрих і мужніх Тайя — не досягли мети. І знову таємниця для тисяч інших, які йшли за померлими, продовжуючи їхню справу. А десь там, в Палаці Вищих Сфер, йшло невідомими дорогами своє життя, воно вбирало в себе працю і думку нижчих Тайя-вчених, не допускаючи їх за глуху стіну Вищого Культу.
Сіт губився серед потоку протилежних фактів. З одного боку — конденсація вищого цвіту знання, з іншого — безкорисливість і любов. Хіба ж не віддають Вищі Сфери нижчим Тайя усе, що створюється на ба-мо в Тайя-Богів? їжа, вбрання, видовища в Будинках Радості, — і все це зовсім задарма, без жодної праці.
Але було в усьому розпорядку життя на Та-іні щось тривожне. Це почував кожен, хто підіймався вище, на розумові пороги Життя…
Сіт знав — йому пощастило. Ще одна ступінь, і він ввійде до Палацу Вищих Сфер. Треба тільки замкнути в душі сумніви, підозри, бо інакше Великий Контроль Психіки відчує його тривогу. А тоді — прощай, мета. І ніколи Сіт не знатиме про дивовижну тайну. А йому треба знати, будь-що… Це потрібно для… А втім-геть навіть думку про це… Геть! Геть! Її нема у мені!
Сіт врівноважив розбурхані почуття, заспокоїв душу. Зусиллям волі загнав таємні задуми в недосяжні куточки мозку. Вони вийдуть назовні лише тоді, коли наступить час.
Незрозумілим здавалося лиш дивне завдання Великої Трійки. Чому Тайя-Боги так зацікавилися юними космонавтами? Навіщо їм потрібен Праелемент? Теоретичні передбачення багатьох дослідників говорили, що Праелемент таїть у собі неймовірні запаси енергії.
Що? Ось воно… Саме це тривожить Сіта. Чому він раніше не подумав, не зважив усього? Праелемент майже зник з системи Зірки-матері. Він бурхливо перетворюється в інші елементи, а цей процес супроводиться потужною радіацією… Так передбачали великі теоретики. Оду і Мару загрожує небезпека. Треба попередити, захистити їх додатковими Рі-на. Але чому ж Бог-Тайя не сказав цього? Може, ніякої небезпеки нема? Може, практичні дослідження відкинули теоретичні передбачення?
Сіт ввімкнув універсальну систему зв’язку. Сконденсував думку на виклик, повернувшись в той бік, де зникли друзі. Хвиля розуму не зустрічала опору, в полі За не чулося відповіді, В душі Сіта похололо. Так можна ждати безконечно. Якщо самі юнаки не забажають зв’язку — він не почує їх. А може, спробувати в плані магнітного поля?
Космонавт переключив трансформатор поля. Подав тривожний умовний сигнал виклику. Прислухався. Відповіді не було. Яке нещастя! Вібрації поля не проникають за обрій, а Мар і Од, напевне, вже далеко за гірським хребтом. Не слід було б залишати учнів напризволяще. І тепер треба наздогнати їх…
Сіт рушив з місця, зайшов у небесний диск. Ввімкнувши пеленгатор, щоб на зворотному шляху не збитися з дороги, виплив назовні. Сконденсувавши всю свою могутню енергію на я-о,[11] Сіт помчав над рівниною холодного пустельного А-лу…
Од і Мар зупинилися на невеликому плато. Далі, на тлі зоряного неба, виднілися звичні гірські пасма, а внизу роззявляла хижу пащу чорна прірва. Звідти здіймався блакитний туман, який, не доходячи до поверхні А-лу, безслідно зникав, випаровувався в безповітряному просторі.
Друзі перезирнулися. Мар задоволено кивнув.
— Здається, тут. Поглянь на запис.
Од розкрив плескатий прозорий диск. Там було видно план А-лу Гро-очі. В одному місці гірські пасма перетинала глибока тріщина. Вона простяглася на багато рра,[12] розкраюючи тіло планетки навпіл. Три зірочки позначали на карті місця Праелемента, відзначені орбітальними дисками і обсерваторіями Вищих Сфер. Так передав Тайя-Бог, надсилаючи план Сіту.
Од за допомогою спеціальних приладів перевірив місце перебування. Воно зійшлося з умовною позначкою на плані.
— Все гаразд, Мар. Праелемент десь тут, в ущелині. Поглянь, який гарний туман. Такий лиш вві сні може приснитися…
— Він чомусь тривожить мене, — озвався Мар.
— Просто незвичність умов. Нормальна реакція організму на дивне оточення. Нам пора опускатися. Мар…
Мар доторкнувся рукою до рі-но Ода. Обличчя його здавалося настороженим.
— Я опущуся сам в прірву. У мене погане передчуття…
— Але ж Тайя-Бог зажадав, щоб ми здобули Праелемент удвох?
— Вони не знатимуть, як ми здобули його. Облиш таку думку. Давай сюди прилади. Значить, згадаємо, які ознаки Праелемента. Він цілком чорний, з синюватими іскорками. Дуже важкий. Залягає невеликими гніздами серед металів типу тау,[13] які є його безпосереднім породженням. Чи не так, Од?
— Так, Мар. Але я не хочу пускати тебе одного…
— Спокійно, Од. Я знайду його, а потім покличу тебе, якщо буде потрібно. О, що це?
Серед повної пітьми в ущелині засяяло сильне блакитне сяйво. Воно тремтіло, переливалося ніжними тонами, потім поволі згасло.
— Може, це він? Праелемент? — почулася думка Ода.
— Напевне. Тим краще. Довго не доведеться шукати. Жди мене…
Мар взяв о-ен, захопив кілька приладів для руйнування породи і рушив до ущелини. Повиснувши над прірвою, він почав повільно опускатися вниз. Незабаром голубий туман заховав його постать. Ще раз блиснула в світлі Гро-очі тканина рі-но… Потім все зникло.
Довго чекав Од, зупинившись над ущелиною. Прислухався до простору.
Нарешті долинули, ніби з іншого світу, тихі слова Мара:
— Дно. Я на дні, Од…
— Що ти бачиш?
— Каміння. Всякі мінерали. Нічого цікавого. Я вмикаю ліхтар. О, тут можна опуститися ще нижче, прірва йде далі, проникаю глибше… Який густий туман. Він просочується з щілин. А ти знаєш, тут душно… Висока температура… Звідки б вона з’явилася, не розумію…
— Будь обережним, Мар! — тривожився Од.
Мар деякий час не відповідав. В просторі чулося якесь шипіння. Потім знову почувся голос. Він хрипів, переривався.
— Дивні… звуки… мію… таке… перешкоди…
— Магнітне поле зруйноване! — крикнув Од. — Переключись на гравітаційне поле, Мар…
Шуми зникли. Серед тиші пролунав голос Мара:
— Яка сильна дія. Напевне це він — Праелемент.
— Мар! Може, він небезпечний? — хвилюючись, подав думку Од.
У відповідь почулося щось схоже на дружній сміх.
— Треба було раніше боятися. Тепер пізно. Я недалеко від мети. Ось… ясно видно породи типу тау. І чорні гнізда. Клянуся — це Праелемент. Сині іскри… і дивне сяйво. Тільки чомусь впливає на очі, неприємне відчуття…
— Хутчіше, Мар…
— Зараз. Я починаю руйнувати породу… Одне гніздо вирубав. Який він важкий, Од. Навіть при цьому тяжінні я ледве піднімаю його. Ще один шматок… Не турбуйся, Од, все буде гаразд… Я й не сподівався, що все вийде так швидко. Тобі не потрібно буде лізти в цю душну діру…
Минав час. Од раз по раз поглядав на шкалу хронометра. Чому Мар так довго порається? Чому він мовчить?..
— Мар! Обізвись!
— Я чую, Од… О-ен майже наповнений… Ще трохи…
Раптом в глибині ущелини спалахнуло яскраве сяйво, таке, як і попереднє. Пролунав протяжний стогін Мара. Серце Ода стислося передчуттям страшної біди.
— Мар, — стривожився він. — Мар! Що з тобою?
Відповіді не було.
— Мар! — в божевільному відчаї крикнув Од. — Обізвись!
Якусь мить стояла тиша. Потім почувся слабкий стогін Мара:
— Сильний спалах проміння. Паморочиться в голові…
— Назад! Треба рушати назад, Мар!
— Не можу… Сили нема… Я нічого не бачу…
Од на хвилину заціпенів, судорожно закружляв над прірвою, потім стрімко кинувся вниз, відчайдушно напружуючи всю свою енергію.
— Мар! Я зараз! Одну мить…
— Не треба, — долинуло з ущелини. — Не треба, Од… Я тепер… збагнув… Вищі Сфери послали… нас… на погибель… Ми вже не потрібні їм… і небезпечні…
Од нічого не слухав. Він мчав униз, мимо гострих скель, мимо струменів туману. Скоріше, скоріше! Там вмирає вірний і любий товариш — соратник небесних походів і брат серця! Скоріше, скоріше!..
В пітьмі ущелини видно промінь ліхтаря. Мар десь там. Ось його постать. Вона знесилено припала до каменя. Рядом майже повний о-ен, прилади для руйнування породи. Од схопив Мара за руки, підняв, заглянув за покриття та. Очі товариша заплющилися, обличчя посіріло.
— Це ти, Од?
— Я, Мар. Чому ти не дивишся?
— Сили нема… щоб розплющити… Слухай мене уважно… Я все зрозумів… Покинь мене… Поспішай до Сіта… Хай він бережеться… Тайя-Боги послали нас на смерть… Ти пам’ятаєш розмову… на Гро-очі… Тоді над нами… кружляв апарат… вони чули нашу розмову… Вирішили позбутися… Праелемент — смерть… Він виділяє страшну радіацію… Покинь його… і мене… Поспішай…
— Я не покину тебе, Мар! — шаленів Од. — Я врятую тебе! Тримайся за мене. Я винесу тебе нагору.
— Пізно… Од…
Од схопив товариша на руки, притиснув до себе, з натугою піднявся над скелями. Геть звідси, від мороку, від страшної прірви, під ясне сяйво зірок…
Туман плинув униз, голубе сяйво Праелемента блідло, вгорі все ясніше вирізнялися зірки на темному тлі неба. В голові Ода дзвеніло, не вистачало сили, але він не здавався. Останні краплі енергії він посилав до я-о, знемагаючи в страшному поєдинку з тяжінням планети. Свідомість тьмарилася, руки слабшали. Він боявся лише одного — щоб не випустити тіла Мара…
Нарешті, край прірви. З стогоном він впав на скелястий ґрунт. Схлипуючи від перевтоми, схилився до товариша, заглянув за покриття та. В сяйві Гро-очі обличчя Мара було чорно-сірим, повіки ледь помітно здригалися. Ось вони звільна відкрилися, почувся передсмертний шепіт:
— Не забудь… попередити Сіта…
І все. Наступила тиша. Прийшла смерть. Од ясно відчув її прихід. Очі Мара вже не заплющувалися, але вони поволі сповнювалися мертвенним блиском, віддалялися від цього світу, дивилися десь в безконечність.
Од, мов уві сні, підвівся, взяв труп на руки, підняв його над ґрунтом. Пропливши разом з ним над рівниною, зупинився на високій скелі. Там, на твердому ложі з каменю, він поклав Мара обличчям до зірок. Хай лежить його товариш гут вічно, доки існуватиме А-лу — супутник далекої Гро-очі. Минатимуть безконечні спіралі… сузір’я змінюватимуть свій вигляд, погасне Зірка-матір… а очі Мара будуть завжди спрямовані з безконечність, туди, куди пориваються душі всіх Тайя за істиною…
Але чому так погано видно? Якийсь туман засилає зір… Звідки може бути туман? Адже тут нема повітря? І сила зникає в руках. Не можна піднятись над ґрунтом… вся енергія тіла вичерпана… Невже справді він теж загине?.. Невже Мар говорив правду?..
О, яка підступність… Од ніколи не міг допустити такого. Для нього Вищі Сфери і все. що вони робили, було священним… не підлягало сумніву… Мар перший кинув у душу Ода зерна підозріння… Занадто пізно… Дорога життя обірвалась…
Од спробував ще раз піднятись над рівниною. Даремно! Тіло не кориться слабій думці… Мозок вражений невідомою радіацією…
Байдужість обплутувала психіку Ода. Він ліг рядом з товаришем, заплющив очі. Треба було б побачити Сіта, передати йому… що передати? Ага, слова Мара… Хай буде пильним… Хай знає, що вони загинули по волі Вищих Сфер…
Плюскотить важка хвиля океану… на березі бовваніють сині, фіолетові зарості. Де це він? На рідній Та-іні… Вгорі пливуть важкі, химерні хмари, кружляють в глибині неба, серед сильних потоків повітря горді й могутні істоти…
Як приємно, чудово… Останній привіт рідного краю…
— Мар! Од! Де ви? Озвіться!..
Хто це? Чий голос? Невже Учитель? Звичайно, це він… Блискавично плине його постать в просторі, наближається до скелі, де лежить Од.
— Я тут… Учителю… Ми тут… Мар мертвий… Я теж… помираю…
Сіт поряд — сильний, добрий Глибокі темні очі заглядають прямо в душу. Скорбні тіні лягли на щохи, на чоло.
— Мар… передавав… — прошепотів Од, зовсім знемагаючи, — щоб ви… береглися… Наша смерть… за…
Тиша. Більше не чути ні слова Сіт струсонув безвільне тіло Ода, закричав:
— Що ти хотів скачати, Од?
Не чути. Мовчання. Блакитне обличчя чорніє, стає строгим, таємничим.
Сіт довго лежав біля трупів своїх друзів, бездумно дивлячись в дорогі лиця. Тиша безконечності входила в серце, морозила душу. Що робити тепер? Для чого? Летіти назад, на Та-іну? Вступати в Вищі Сфери? Радіти життям в той час, коли оці, такі юні і щирі, полягли від страшного підступу… Так, це злочинний задум — Сіт ясно збагнув його! Од і Мар загинули по волі Великої Трійки. Які ж таємниці ховалися за страшною жорстокістю, які Високі Істини, коли вони вимагали таких неймовірних жертв?..
ОСТАННІЙ УРОК
Поміж горами важкі хмари.[14] На обрії сходила Зірка-матір, її промені фарбували все навколишнє в зловісний колір. Починався новий ден, — довгий, душний, з ураганами, страшними смерчами, грозами. Він триматиме сто ур,[15] доки не зміниться такою ж ніччю. А тоді на цю півкулю Та-іни насунеться пітьма, холод скує ріки, озера і мілкі моря, широкі рівнини вкриються білою пеленою са.[16] Тайя сховаються в підземелля, будуть спати, їсти і дивитися веселі то-та[17] в Будинку розваги. А потім — знову наступить день… і так без кінця! Та-іна вироджується, втрачає життєву снагу. Тваринний і рослинний світ затиснутий в лабетах жорстокого клімату. Розвиток припинився. Але чому ж? Чому? Розум Вищих Тайя досяг неймовірного — знання таємниць часу, простору і причинності. Куди ж воно йде — те знання?..
Рі-о[18] зіщулився, ніби від холоду, загорнувся в широку, барвисту лла. Звично зосередився, загнав розбурхані думки в глибини мозку. Замкнув їх під контроль волі. Ще не можна їх випускати на світ. Ще небезпечно. Треба дізнатися про все, чим володіють Вищі Сфери. Треба знати їхню зброю і їхню мету. А тоді можна буде вирішувати…
Рі-о полинув над широкою балюстрадою, що вінчала собою високий шпиль високогірної будівлі. Вже багато спіралей живе тут Рі-о, навчаючи дітей Вищих Тайя знанню фізичного світу. Навіть Велика Трійка вважає його найбільшим знавцем проблем універсального знання серед вчених планети. І лише про Дух учать Вищі жерці. Нижчі Тайя повинні сліпо і віддано довіряти Єдиному Закону. Вищі Сфери мають зв’язок з Космосом, вони його виразник, його істина, його світло на Та-іні. Сумніватися в цьому — злочин, який карається страшною смертю: позбавленням їжі. Засуджений вмирає в повільній і жахливій агонії…