Мільйони людей, мільйони юнаків і дітей омріювали ці знаменні дні. Вони тисячі разів проводжали своїх героїв у далекі світи, вболівали за ними в тяжких пригодах, допомагали в нещастях, раділи успіхам. І ось… ожили сторінки книг Живі герої стоять на полі космодрому, готуються в небезпечний шлях. Чи повернуться вони? Чи допоможе їм пристрасне бажання мільйонів сердець?
Вуста Соколова мовчали. Він зупинився перед своїми учнями, зустрівся з поглядом кожного.
Огнєв. Людина-камінь. Суворе обличчя, а глибоко, в очах — океан ніжності. За нього можна бути спокійним. Корабель в надійних руках.
Савенко. Мрійник, безстрашний астронавт. Для нього нема в світі перешкод. Колись ця його риса була небезпечною. Ще досі пам’ятає Соколов, як Савенко під час пробного польоту е кілька разів перевищив швидкість учбової ракети, форсувавши двигуни. За це він був на місяць позбавлений права на політ. Що ж, така пристрасть притаманна юності. Але тепер бунтівливе море заковане в гранітні береги міцної волі. На Савенка можна покластися в будь-якій скруті…
Шура… Олександра Місяць. Радистка корабля. Феноменальна дівчина. В двадцять років вона вже інженер вищого класу. І навіть опанувала майстерність пілотування ракет на трасі Земля-Місяць…
Дівчина перша кинулася до Соколова, припала до грудей. Потім схилилася, поцілувала його руку.
Академік зніяковів, поцілував її в лоб.
— Для чого ти… Шурочко?
Обличчя Шури поблідло. Вона крізь сльози дивилася на Соколова і говорила щирі, сердечні слова:
— Ви не тільки людина… Ви символ майбутнього… Вам будуть наслідувати тисячі юнаків і дівчат, які ще навіть не родилися… Ось чому я цілую ваші руки… Спасибі вам за все… Сергію Олександровичу… Спасибі, учителю., ви так багато зробили для нас… спасибі за велику, чудесну дорогу…
Хвиля ніжності залила душу Соколова. Але він стриманий, навіть трошки суворий.
— Спасибі, Шуро… Але всі ми лише здійснюємо мрію покоління… Ми тільки стріла в руках планети…
З Огневим і Савенком обнялися мовчки, поцілувалися по-слов’янському. Підійшов Мен, потиснув руку Шурі. Повернувся до Огнєва і Савенка. З трудом підбираючи слова, сказав:
— Ваш політ… не простий. Це не тільки справа науки, техніки… Це запитання людської душі… Планета буде ждати відповіді — хто оточує нас в просторі — вороги чи друзі? Я бажаю вам успіху, мужні люди…
На пульті, в диспетчерському пункті, спалахнув червоний сигнал. Почувся голос в динаміку:
— Чергова ракета «Космоград-Місяць» готова до старту. Просимо займати місця.
— Пора, — зітхнула Щура.
Останні потиски рук. Три постаті, одягнені в сріблисті комбінезони, рушили до центру космодрому, де виднілися сигари ракет. Соколов ще кілька кроків пройшов поряд з своїми учнями, зупинився, потім потер чоло долонею, ніби щось згадуючи.
— Щось хотів сказати тобі, Іване… Дуже важливе… Ага, згадав… Я довго думав про наступну зустріч. Хочу, щоб ви пам’ятали одне… Не чекайте нічого схожого на нас… Ви чуєте? Хай будь-який вигляд не буде для вас несподіванкою!
— Я розумію вас, — серйозно відповів Огнєв. — Ми вже говорили про це…
— І ще одне… Може, вони зовсім не з інших систем…
— Як? Ви гадаєте… що тутешні?
— Все може бути…
— Марс?..
— Гадаю, що ні…
— Невже Юпітер? Сатурн?
— Будьте готові до всього, друзі мої… Будьте справжніми вченими… А тепер поспішайте…
Космонавти пішли. Огнєв кілька разів оглядався назад. Там, біля купола диспетчерського пункту, непорушно стояла постать їхнього вчителя. Що значили його слова? Які несподіванки вони віщували екіпажу космічного корабля?..
СТАРТ
В той час люди Землі вже зробили перші рішучі кроки в Космос. На Місяці було побудовано кілька науково-дослідних пунктів, створено радянську міжпланетну станцію і обсерваторію. Десятки автоматичних ракет з приладами облетіли найближчі планети — Венеру і Марс. Але фотографії, які вони передали на Землю, внесли ще більше суперечливого в думки вчених, ніж існувало досі. ґрунт під ногами вчених, які заперечували розумне життя в системі Сонця поза Землею, захитався. Прилади сфотографували невеликий венеріанський супутник. Його не було видно в телескопи завдяки сильному блиску планети. Супутник мав неправильну кільцевидну форму. Ентузіасти вважали його штучним. Консерватори, як і слід було чекати, заявили, що це великий астероїд.
Марсіанські супутники теж ставили загадку. На фотографіях, переданих автоматичними станціями, вони здавалися ідеально кулястими. Таких утворів у природі не було.
Крім того, думка про надзвичайну виключність життя у космосі, яку так пристрасно захищав ідеалістичний вчений Джінс, була нещадно розбита вже першим дослідженням Місяця. Навіть на природному супутнику Землі, в умовах майже повного вакуума, в кратерах, цирках, в щілинах і проваллях існувало життя. Воно чіплялося за будь-який притулок, воно використовувало найменшу можливість вбирати в себе необхідні речовини, ловити енергію Сонця, воно стверджувало свою зверхність над суворим оточенням.
Більшість учених схилилися до того, що в системі Сонця можна чекати зустрічі з іншими розумними істотами. Ждали з нетерпінням експедиції на Марс. І раптом… несподіванка. Голос, послання Розуму прийшло зовсім неждано з холодного пояса великих планет. Хто були вони, ті, що зазнали нещастя? Звідки прилетіли? Чого можна чекати рід них?
Такі думки хвилювали мільярди людей Землі. В той день всі телевізори планети були настроєні на хвилю передавальної станції Місяця.
Серед невеликого кратера, недалеко від підземних оранжерей і сховищ, височів гігантський іонний корабель. На його сріблистому борту вирізнявся гордий напис: РОЗУМ. Чотири роки будували його тисячі найкращих інженерів і конструкторів, вчених і робітників Радянського Союзу, десятки заводів постачали будівництву на Місяці найдосконаліші прилади і матеріали.
І ось… сталося! Троє посланців Землі, одягнені в важкі скафандри, стоять біля входу в корабель. За склом шоломів видно їхні спокійні, трохи замкнуті лиця їх бачать тепер всі: діти і діди, жінки і чоловіки… близькі і далекі, друзі і вороги… На них тепер з гордістю і любов’ю дивляться тисячі юнаків, що готуються ступити на славетну і небезпечну дорогу пізнання… Мати Андрія, сидячи біля телевізора в далекому українському селі, шепоче сердечні слова напуття, подруги Щури привітально всміхаються космонавтам, діти з рідного містечка Огнева затамували подих, ждучи сигналу старту.
На Землі всі бачили, як Огнєв підняв руку. Планета завмерла. Почулися приглушені слова, спокійні слова командира корабля:
— Прощайте, люди Землі! Ми бачимо ваші серця, відчуваємо тепло ваших душ! Віримо, що в небезпеці нас підтримає материнська рука планети. А коли повернемось — я вірю, що межі Всесвіту розширяться. Я переконаний, що в море розуму Землі ввіллється розум іншого світу. До зустрічі, люди Землі…
Космонавти ввійшли в люк. Телеоператори від’їжджали все далі і далі від корабля. Тепер зображення на екрани Землі передавалося з-за прозорого покриття.
Пролунав сигнал. Здригнулася поверхня Місяця. Вогняний вихор вихопився з-під основи космічного гіганта, підняв його вгору. Вслід за тим ураганний потік сліпучих газів зруйнував скелі кратера, зметнув хмару пилу над поверхнею супутника і жбурнув корабель в зоряну безодню…
В ПОЛЬОТІ
Троє діб іонні двигуни розганяли корабель, виводячи його на заздалегідь розраховану орбіту — поза площиною обертання астероїдів. Могутня сила перевантаження владно тримала космонавтів притиснутими до крісел. Всі вони спали під впливом довгодіючого препарата. Керування на цьому відрізку траси здійснювалось тільки автоматами. В чорній глибині неба промайнув і зник червоний Марс, так і не розкривши своєї загадки, далеко внизу засріблилися іскорки астероїдних потоків. Люди не бачили цього. Тільки коли корабель, підкоряючись наказу автопілота, слухняно повернувся, націлюючись на умовну точку, що збігалася з орбітою Сатурна, наступило пробудження.
Двигуни замовкли. Тиша охопила все. Вона була такою раптовою, що скидалася на удар. Зникла вага. Корабель разом з людьми повис у зовсім новому світі. Космонавтам не вперше доводилося відчувати такий стан, але раптова зміна після страшного перевантаження далася взнаки.
Навіть залізний організм Огнева не міг відразу побороти темряву непритомності. Свідомість народжувалась, пробивалася крізь морок, відчувала оточення, та хвилі сонливості колихали командира корабля в м’яких всевладних обіймах, ніби потішаючись над безсиллям людини.
Шура марила. Їй ввижалося море, ніжний світанок. І прибій, шумливий, ритмічний прибій, ніби удари годинника вічності. Рухається вогняна стрілка по голубому циферблату, схиляється до фатальної риси. Що станеться, як вона торкнеться? Що станеться? Шура знала, що треба проснутися, знала, що все це тільки марево… і не могла…
А Савенко бачив вві сні безкрайній чорний океан, суворі скелі, на яких розбився чужий корабель. Та ось… з корабля виходить постать в чорному скафандрі. Це дівчина… дівчина іншого світу. Вона струнка, висока, довге біле волосся спадає хвилями до плечей, але обличчя її не видко. Яке воно? Чи схоже на людське? Чому вона одвертається? Невже боїться викликати огиду в жителя чужої планети?
Дівчина піднімається на скелю, простягає руки у відчаї, ніби прохає допомоги. Не чути голосу, тільки в просторі летить, квилить мелодія благання, віри, сумніву і чекання.
А внизу наступають вогняні хвилі розтопленої лави. Вони здіймаються вище і вище, вони загрожують дівчині. Андрій оглядається, шукає шляху до неї. Нема. Тільки один вихід — летіти!
Немає крил? То дарма. Зате є непоборне бажання!
Андрій напружує силу, в єдиний порив вкладає всю свою волю. Перемога! Він летить понад киплячим потоком, опускається біля дівчини. А хвилі лави бризкають на скелю, пашать нестерпним жаром.
Андрій підхоплює дівчину на руки, здіймається разом з нею в повітря. І ось вже нема океану, нема вогняного потоку. Внизу колихаються під вітром жита. Легко на серці. Тільки що це?.. В його обіймах не чужа істота, а Шура! Ось зовсім близько блискотять її великі сірі очі, чується тихий шепіт:
— Ти прийшов до мене… далекий, чужий… Ти прийшов і врятував мене… Ти живе, безсмертне серце Всесвіту… Ти людина…
Хто ж вона, ця дивна істота? Шура? Та чому на ній такий химерний скафандр, неземне білосніжне волосся?
Гучні музикальні акорди прокотилися над світом, змели всі видіння. Андрій розплющив очі і побачив над собою велетенський ілюмінатор, а за ним — зоряне небо.
Повернув голову набік, зустрівся поглядом з Огневим.
— Довгенько ми спали, — засміявся командир. — Більша половина шляху позаду.
— Невже? — здивувався Андрій.
— Поглянь на прилади. Ми вже пройшли орбіту Юпітера…
— Значить, незабаром гальмування?
— Так.
— А що з Шурою? Вона не прокидалася?
— Треба перевірити, — занепокоївся Огнєв. — Зараз, я підведуся…
— Можете не турбуватися, — почувся насмішкуватий голос Шури. — Я раніше вас прокинулася…
Минали години. Потужна корабельна радіостанція послала короткий рапорт на Землю. Через деякий час прийшла відповідь. В ній було кілька схвильованих, лаконічних слів:
«ЛЮДСТВО ВІРИТЬ, ХВИЛЮЄТЬСЯ, ЖДЕ СОКОЛОВ».
На екранах з’явився диск Сатурна. Потужна телескопічна установка збільшила його. На чорному тлі ясно вирізьбилось сліпуче кільце, попливли кільця супутників.
Огнєв, припавши поряд з Шурою до екрана телескопа, прошепотів:
— Скільки не дивлюся на Сатурн — завжди дивуюся…
— Чому, капітане? — поцікавилася дівчина.
— Погляньте на кільце… Яка ювелірна точність. Який неймовірний поділ на рівні пояси! А блиск, колір? Чому вони різні в кожному поясі? Якщо це залишки супутника, що колись був розірваний, то чому вони вилаштувалися в просторі так геометрично точно? Ніхто з астрономів не міг дати задовільної відповіді на це запитання…
Шура жваво повернулася до командира, в її очах з’явився вираз подиву:
— Невже ви хочете сказати…
— Іване! — заглушуючи голос дівчини, прогримів бас Андрія. — Курс збігається з розрахованим в межах двох секунд. Точка гальмування через п’ятнадцять хвилин…
— Скорегую при гальмуванні, — відповів Огнєв. — А тепер прошу зайняти місця і прийняти препарат…
— Знову спати? — жалібно скривилася дівчина.
— На цей раз небагато, — посміхнувся Огнєв. — Опускатися на Мімас будемо в свідомому стані… Автоматам не зовсім можна довіритися… Командир не закінчив фрази. Весь корабель раптово потряс жахливий удар…
ОСТАННІЙ ШАНС
Космонавти завмерли. На пульті замиготіли багрові спалахи тривоги. Десь в коридорі, за стінкою каюти завила сирена.
Огнєв — блідий, суворий — переглянувся з Андрієм, кинувся до пульта, поглянув на прилади.
— Метеорит, — хрипко сказав він. — Баки пального пробиті.
Коротка пауза. Різкі слова наказу:
— Одягти шоломи!
Через кілька секунд космонавти перетворилися з людей в химерних пуголовків. З-за прозорих сфер не видно було виразу очей, не чулося слів страху. Все, що трапилося, здавалося неймовірним сном.
— Андрію!
— Чую, Іване!
— Лічильна машина працює?
— Так.
— Запусти. Обчисли швидкість витікання пального. Чи вистачить для гальмування!.. Я перевірю двигуни.
Огнєв вийшов у коридор. Савенко схилився над електронним автоматом. Швидко склав програму, беручи за основу показання приладів. Стрічка поповзла в прийомну щілину. Шура і Андрій не зводили очей з кольорових вічок машини, з надією прислухалися до її рівномірного байдужого потріскування. І ось надійшла відповідь. Автомат викинув стрічку з результатом обчислення. Андрій схопив її, прочитав ряди цифр.
— Що? — прошепотіла Шура.
Андрій промовчав. Він, опустивши голову, стояв біля пульта, ніби боявся поглянути в очі дівчині. І вона все зрозуміла. Підступила до товариша, доторкнулася до його плеча.
— Кінець?..
— Не знаю…
На порозі каюти з’явився Огнєв. Почулися його короткі, різкі слова:
— Пробоїну закрити неможливо. Бокові двигуни вийшли з ладу. Ми падаємо на Енцелад — перший супутник Сатурна.
Савенко подав командиру стрічку з розрахунками. Огнєв миттю проглянув її, відкинув геть. Метнув погляд на хронометр. Глухо сказав:
— Вже нема часу для роздумів. Нормальне гальмування неможливе. Але в нас є десантна ракета. її пального вистачить, щоб приземлитись на Енцелад. Андрію! Я доручаю це тобі. Разом з тобою полетить Шура.
— А ви, капітане? — скрикнула дівчина.
— Тихо. Я спробую врятувати «Розум».
Савенко мовчки кивнув головою.
— А якщо… ні… якщо кінець… Тоді наказую повертатися на Землю. На Енцеладі можна знайти робочу речовину. Вийдете на орбіту навколо Землі, пошлете радіограму. До вас вишлють допомогу. Все. Поспішай, Андрію!
Огнєв обняв товариша, дівчину, відштовхнув їх. Шура від дверей каюти оглянулася, судорожно зітхнула, щоб не заридати. Ще секунда, ще мить — і розум не витримає! Що це? Кошмар наяву? Підступний удар Космосу за те, що вони осмілились проникати в його тайни?
— Шуро! — почувся тривожний голос Андрія в ефірі. — Поспішай.
Огнєв кинувся до дівчини, схопив її за руки, міцно потис. Заглянувши в очі, сповнені полум’ям муки, прошепотів:
— Прощай, Шуро… Іди, дівчинко… Якщо не зустрінемось, то пам’ятай, що я тебе…
Вогник перестороги блиснув у погляді Щури. Вона подалася назад, підняла руку.
— Не треба, капітане. Прощайте. Ми ще зустрінемось!..
Темний коридор. Десь далеко промінь ліхтаря Андрія. Шура поспішала до того вогника, хапаючись за виступи стін Відсутність тяжіння затримувала стремління, зменшувала зусилля. Ніби в сні… Людина намагається втекти від якоїсь погоні, напружує всі сили, та сили зникають, руки і ноги стають німими, неслухняними.
— Скоріше, Шуро. Залишилося двадцять секунд до моменту гальмування. Це єдиний шанс!..