Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись у незнайомій обстановці… Як же він зумів розгадати віршований ребус прибульців?
Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, витягнув радіометр і заклацав тумблерами. Його лице засяяло.
— Можемо повертатися? — запитав я.
— Ніби так. Глянь сам. — Сергій подав мені прилад.
Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний приймач. На екрані ми побачили рештки підсобних веж, біля них валялися понівечені роботи.
— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — розпачливо вигукнув я.
Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформними купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають скелі, й кам’яний град сиплеться на голови нещасних. Розколюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкриваються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними ріками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у вигляді храмів, палаців, людей, тварин… Вибігають з осель очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки…
А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить у ньому книга з дивними віршами…
Я зв’язався з кораблем, і Сергій запитав:
— Викличеш “човник” з новими роботами?
— Так, — я обняв стажера за плечі. — Тепер ми знаємо, де будувати станцію спостереження!
Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужнішим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що аж пашіли рум’янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні почувся голос командира корабля…
СИН
Вони стояли біля входу у величезну напівпрозору будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.
— Ми стільки разів уявляли його перші кроки… — мовив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким. Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.
— А тепер побачимо, як син це зробить і… перестанемо уявляти, — відгукнувся щуплий юнак-математик з пташиним профілем і насмішкуватим поглядом.
Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув до нього голову:
— Так і не придумали, як його назвати? Юнак кивнув на старого:
— Це його син. Нехай він і дасть йому ім’я.
Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо волосся впало на круте чоло.
— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це вмієш… Про очі, що бачитимуть сховане від нас, — із несподіваною ніжністю попросив чоловік.
— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншому випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний натяк. — Творець обов’язково повинен це знати. Своєрідна техніка безпеки.
Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.
Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хриплуватим від хвилювання голосом:
— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту, створену в Об’єднаному науковому центрі. Ми умовно назвали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.
Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого загинув під час першої експедиції до земного ядра.
Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет. Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні прекрасним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів, щоб описати його. Найкращі художники й скульптори планети створювали риси його зовнішності, які біологам належало відтворити в штучній нев’янучій плоті.
Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мільйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.
Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: “Ти прирекла мене на смерть, проте я зміг створити сина безсмертним”. В його пам’яті зринув спомин, який він завжди беріг, мов амулет.
Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:
“Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок мені у день народження від її величності природи. Вона поскупилася на силу й здоров’я, вирішивши, що й так занадто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачити, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені парадоксів”.
Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще більше нагадуючи кам’яну статую. Важкі, мов брили, думки зринали в його голові: “Чи ж правильно ми робимо, записавши в його пам’ять усі відомості з історії людства? Про війну, розбій і поневолення… Ось ми створимо його братів. Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас? Якщо б запрограмувати в них любов до людини… Шкода, що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх придатними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму сина, проте не знаємо, що він про нас думає”.
Старий торкнувся рукою мікрофона і мовив, звертаючись до сина:
— Ми створили тебе, але не придумали ім’я. Як би ти хотів називатися?
На кілька хвилин запала тиша. Вона простягнулася незримою пеленою, огортаючи людей — від Землі до Місяця, до штучних супутників, до Марса й Венери. Люди біля екранів сиділи мовчки, напружено чекали, що скаже син.
“Може, він схоче називатися суперменом? — думав один з них. — Що ж, він здатен на більше, ніж будь-який з нас! Він може створити навколо свого тіла енергетичну оболонку і вільно пересуватися в космосі, йому не страшні ні високі, ні низькі температури. Він може заміняти свої органи, добудовувати й удосконалювати себе. За мить його мозок здатен здійснити мільйони найскладніших обчислювань. Він не боїться ніяких хвороб…”
Мерехтіли екрани — здавалося, що думки людей вдаряють у них, вибиваючи сріблясті іскорки…
Старий терпляче чекав, думаючи про щось своє. Вій згадав день, коли його рідний син із товаришами вирушав на “Білому кроті” до земного ядра. По радіо й телебаченню тоді багато говорили про диво техніки — землепрохідну машину із захисним полем. Старий слухав ці передачі (між іншим, тоді він ще не був старим) й уявляв собі тисячокілометрові товщі граніту, базальту, піску, глини, магми, через які проляже шлях вутлої шкаралупки з пасажирами, які в мільйони разів тендітніші за неї. Чому він тоді не умовив сина залишитись? З тієї ж причини, з якої батько посилає сина в бій? Чи, може, через батьківську гордість? Згадуючи це, він страждає й сьогодні, хоч минуло так багато років.
Старий добре пам’ятає: він навідався тоді в підземну лабораторію до Марії й побачив у її руках стрічку сейсмографа із зубцями коливань, із стрімкими піками й глибокими спадами — відображення нерівного пульсу Землі. І йому здалося, що на цій стрічці б’ється пульс його сина, який линув із глибин планети. Можливо, саме тоді він ї поклав собі створити невразливого сина, який пройде там, де не зміг пройти перший?
І він працював, не зважаючи на втому, а коли йому здавалося, що проблему не розв’язати, то згадував стрічку сейсмографа. І якщо декотрі люди повірили, що він справді не міг дати назви своєму дітиську, то вони помилялися. Річ у тім, що він просто придумав перший іспит синові.
А син усміхнувся, і в його усмішці могли б уміститися всі сяючі екрани. Він — істота, яка здатна чинити все, що в стародавні часи приписували лише богу, — тихо попросив:
— Назвіть мене Людиною…
ВТРАЧЕНА ЛАНКА
1
Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…”
Пробую підвестися, щоб вивільнити отерплу руку. Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувались, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?
Ліву ногу пронизує різкий біль — значить вона ще жива, а от права оніміла і, можливо, перетворилася в непотрібний додаток, немовби сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає оніміння, що починається від правої ноги. Воно вже охопило обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б якраз допомогти, залишилося в кораблі. Он він — височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.
Як же мені вдалося вибратись із нього?
Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.
Більше нічого не чув. Очевидно, знепритомнів, і ось лише хвилина-друга, як опам’ятався. Але як же тоді мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і добрався до шлюзової камери?
Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне.
Знову ж таки переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Ні, я певно, ще більш безпомічний. Виходить, мені не просто здається — аварія таки сталася!
…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини…
Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Але й тоді — пам’ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера — Гліба. Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в екіпаж.
Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде…
Але чому я думаю про нього в минулому?
І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів напевно ж мені привиділися. Єдина незаперечна реальність — це корабель… Якщо очі не зраджують…
Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не довіряю власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити…
Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”.
Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я лишуся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене й не помітить…
Подібні безпорадність і відчай я пережив у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня, бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, пробував ухопитися за плоске днище, кричав. Добре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої проти волі напився, можна позбутися, а течію перебороти… Як я мріяв тоді швидше вирости, стати дорослим і нічого не боятися…
А тепер, коли став досвідченим, зустрівся з обстановкою, де почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі колючі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі — немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та здається, промені однієї витягуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе дотягтися до мене.
Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями — сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили…
Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ, хіба він проб’є пластмасу шолома? Це піт — рясний, солонуватий…
Підтягую ліву ногу і намагаюсь відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багряно-синіми язиками. Скеля тут же змінила колір — була чорною, стала синьою, ба навіть набрала дещо іншого відтінку. Сусідня скеля також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їх форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Зовсім недавно небо було чорним, а тепер — наче розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.
Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” лишився живим тільки я. Наодинці з чужою планетою.
Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому одразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вилізти з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене. Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?
Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду був негарним — приземкуватим, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний страх кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Я мусив завжди і в усьому самоутверджуватися, щось доводив собі і навколишнім. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце сил не вистачало, та в десяток найсильніших математиків школи потрапив. Ще учнем став майстром із шахів і з планерного-спорту.
Потім — факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так добре й затишно дома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі…