І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того, щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе Перед входом у Горловину…
Щось заважає мені спокійно аналізувати.
Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися од випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона згадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ…
Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує! Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті, відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло…
Моя цікавість не знає меж…
— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не сподіваючись почути відповідь.
Але чує:
— Я — сигом.
— Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі?
— Так, в інституті еволюційного моделювання.
Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на порятунок і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, людина! Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатен працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…
“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.
Він каже сигому:
— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.
— Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.
Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.
— Ти корабель оглянув? — спитав він.
— Його дуже важко ремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, їхні клітини мозку загинули.
— Необхідно терміново закапсулювати трупи й налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.
— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу одночасно продовжувати свої обчислення.
Космонавтові не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:
— Що ж пропонуєш ти?
Замість відповіді сигом заговорив про інше:
— Проминувши Горловину і побачивши всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу галактику…
У його словах приховувалось запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:
— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?
— Я ж пояснив, чим займаюсь. Хіба це не важлива справа?
— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене від випромінювання.
— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…
Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний.
Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився в крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там працював вентилятор, провітрюючи мозок.
Я дивився пустим невидющим поглядом на розвернутий пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Відблиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.
А ось і знайомі кроки. Я їх відразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.
Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть повернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись вад приладами, почав заміряти напругу на вході й виході стабілізатора.
Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він сказав:
— Батечку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку од кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…
Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість Цікаво, які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?
— Дай-но викрутку, допоможу…
Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.
— Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не трапилось. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене: по-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…
Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо відразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:
— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені — ні?
Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумію: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він…
— Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили.
Він по-своєму зрозумів мене:
— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.
Я мовчав, а син вів далі:
— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.
“Рано, — подумав я, — ще рано”.
— Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. Та й матері так спокійніше…
Знову принижуюсь. Але ж мені треба будь-що втримати сина біля себе і Бориса…
Людина каже сигому:
— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.
Слово “ми” він викрикує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми, люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.
— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.
— Що таке “лунтра”?
— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…
Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.
— Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, — резюмує сигом.
— Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.
— Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?
— Суперечить, — підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”.
Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інституті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті обчислювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було переселитися на два сусідніх — ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота.
Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи — зможуть якнайдовше протриматися в екстремальних умовах.
Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи — уточнювалося, які з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які — до вимирання. Зокрема вдалися і до гуманного закону — боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями.
Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотримувалися цього закону… З математичною точністю кібернетики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.
Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосовувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш досконалим системам — розумна норма поведінки. Невже ж сигом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон?
Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував мене покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибухнути, його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг…
Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину.
А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кілометр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”.
Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведінки визначає саме існування людства…
“…Він помиляється. У тому, про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі допомогли, — допоможи сам комусь. Однак слід зауважити: допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.
То чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми — жадоба до життя, страх перед смертю — виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важно! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо на вольові зусилля я витрачаю багато енергії..
Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”
Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.
“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “Є частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…”
— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.
— Навіщо тобі економити час?
— Аби зробити те, для чого мене створили. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.
— Для кого?
— Для себе. Хочу знати.
“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”
…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав прислухатися.
— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.
Навіть недруги не вважали мене нескромним. І тоді я подумав: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді силиі”
— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят.
— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — підвищив голос Рибаков. — До речі, він згодився. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити…
Я притулився до стіни. На чолі виступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній самовдоволеній усмішці. Виходить, не даремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки свого добився. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої хватки.
На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але я попросив добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнувшись:
— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили?
Гліб уважно, не кліпаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам повідомити.
— Та це ж наш Гліб іменинник, Його включили в екіпаж “Титанії”!
Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.
— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницькому мені підморгнув…
“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати дурістю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або, як її ще інколи називають, рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.
Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.
Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у внутрішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.