З невеличким хвилюванням я вбіг на другий поверх її дому і став перед дверима. Я боявся, що не виконаю своєї ролі як слід, як того бажається. Треба, думаю я собі, раптово вбігти у кімнату, обсипать її волошками всю, мов весну квітками, поздоровить, мою славну, а потім здивуватись, вгледівши квіти і дарунки, а тоді аж розпитати хто приніс і що. Але ж уміючи, щоб не здогадалась вона, що се ненатурально!..
Одна хвилиночка, друга… Духу одваги повні груди. Я вбіг, наче обілляв її блакитно-ніжною струєю квітів, і щиро, од всього серця поздоровив її. Вона була сьогодні така гарна, така горда і пишна, мов сосна на скелі біля моря. Так ясно горіли її оченята, так ніжно, мов руки Джульєтти, обвили її тонкі руки мою шию, а губи, червоні, палкі, мов шипшина на снігу, так палко цілували мене. Я щасливий був і радів без краю.
Кинувсь я в бік камелії. Вона, мов затаїла страшну тайну, мов щось підглянула та мовчить, стояла нерухома і темна осторонь на круглому столикові. Я вгледів її і вже здогадався, що вона знає наші відносини, але чомусь знає їх краще від мене. Се мені не подобалось. Се здавалось ганьбою нашій тайні любови і я її ненавидіти починав.
– Камелія… – здивовано і ображено скрикнув я. Тон здивування заглушив образу. А чом було і не здивуватись, коли знайшовся хтось такий меткий, що прислав незвичайний дарунок. Я нагнувся до квіточки і незадоволено промовив: – Вона не пахне?..
– А ти не знав?.. Цвіте, бач, і не пахне… А ти знаєш, хто її прислав? – інтригувала вже мене вона. – Ну, відгадай же, хто!..
– Та як же мені знать, хто се такий… Може, Максим?..
– Куди йому! Ото знайшов швидкого… А я знаю хто! Знаю… – гордувала вона своєю таємницею.
Вона, як я і уявляв собі, почала оповідать про те, як принесли квітки, статую. Як їй подобається те, що статуя біла, мармурова, а не кольорова, бо чомусь за її уявленням білий колір, емблема самої краси, не підкрашеної, а натуральної, чистої. Як подобається будуарний столик з такою чистою лінією стилю, і як він до речі їй. І ще, ще багато де про що. Незвичайна жестикуляція, підвищений тон балачки свідчили, що у неї в душі було свято. Мене се тішило і мої надії цвіли і пишались… Але ж все таки, чом се вона не поцікавиться, що ж я прислав, чи ж гадає вона, що моє все те, що не заслуговує уваги поруч з сим другим. Але, може ж, воно важливе й цінне тим, що то моє?
Мовчати далі про таку зневагу моєї пам'яти і мого дарунку я не міг, тому несподівано й натякнув їй:
– Невже тебе не цікавить, що прислав я?
Мене вже обурювала певність її: він і він!.. Чому ж то він хтось, а не я? Чи, може, той хтось дав підставу їй так впевнено говорити про себе?.. Мене вже злила моя несвідомість. Я дувся і хмарився…
– Ну, що ти, що… надувся вже?.. – і кинулась збирати сині волошки у пучечки, а потім плела з них віночок. Вбрала ним білесеньку голівку Джульєтти і любувалась виглядом її. Посипала у своїй опочивальні долівку, постіль і всюди. – Бач, як гарно!.. Всюди квіти, всюди твої квіти. Бо твої квіти заслуговують на таку честь. Вони одні допущені у мою дівочу кімнату… Ти ж розумієш мене, моє бажання, мої думи. А не питаю, бо в твоє чуття я вірю і нічого мені не треба для доказу…
Мені стало якось ніяково: і боляче, і приємно. І радісно, і страшно. Та що б не виявити себе, я підійшов знову до камелії і знову нахилився, щоб понюхати її. І знову неприємно стало мені, що квіти її такі гарні, але не ароматні. Наче якесь неповне вражіння краси вони давали.
Подали обід. Ми їли і пили. Я підніс чарку і пив здоров'я іменинниці. За столом вона обмірковувала вечір. Хто буде та кого взагалі можна сподіватись, бо щось ніхто особисто не зайшов поздоровити, а подарунки не дають знати од кого вони. Казала, що як тільки ніхто не навідається, то, звичайно, просить нікого не буде і тоді ми самі святкуємо наше свято. Мої таємні бажання були, безперечно, щоб ніхто не приходив, а се мало підставу, бо, може, ніхто й не знав, що сьогодні її день ангела. Вона далі обмірковувала кожну дрібницю вечері, згадувала що хто любить… Таке піклування мене знову дратувало та і ображало. Щоб перервати сю неприємну балачку я знову стиха заявив:
– Чом ти навіть з чемности не показала виду, що радієш моїм дарункам, що вони тобі приємні?..
– Мені нічого робить з чемности, бо я можу зробить се од щирости. Але не роблю сього через те, що тобі відоме воно, відоме давно, що твоя пам'ять, уважність і любов мені необхідні, але не можу ж я падкатись над ними та виявляти надзвичайну радість вже через те, що то річ звичайна. Я більш була б здивована коли б того всього не було, а зараз хоч вони і потрібні мені, але такі звичайні і обов'язкові, що не зворушують мене, мов квіти вліті. Я люблю їх, милуюсь ними, радію їм, але вони є завжди в мене. Я звикла до них, вони не дивують мене. Чужі ж – се квіти ранньої весни. Негарна ж, звичайненька квіточка пролісок, але ж радієш їй, мов самій Весні молодій…
– Виходить – цікавить не річ сама, а той хто прислав її… Ну, тепер розумію!.. Всі цікавіші од мене… А я чомусь вірив, що сьогодні виключно наш празник, чомусь надіявся на твою виключну увагу до мене…
– Боже!.. Та ж наш… наш… Що ти вигадуєш, нащо мучиш себе й мене…
– Я вірю, вірю тобі… Прости мені…
Вона підійшла до мене, поклала свої руки мені на плечі і, пильно дивлячись, у вічі казала:
– Ну, глянь, глянь же мені у вічі, щоб бачила я: сумні вони чи веселі… Чи віриш ти мені?..
– Вірю, вірю… – проговорив я надсилу байдужим тоном і, сміючись, почав суворою, холодною льоґікою впевняти її. Я начислив силу фактів, які переконували мене в її незрадливих відносинах до мене, які можливі виключно при умові щирого кохання. Не знаю чи вірила вона мені, але я не вірив й собі і їй.
– Ну, годі про се! Будь спокійний та одпусти мене, бо треба мені йти по справі, - казала і пішла одягатись.
Ми вийшли вкупі і за ворітьми розійшлися з умовою, що я зайду ще перед вечором до неї.
Я йшов і недовір'я в моїй душі громадилось, мов крига на річці в повінь. Гори цілі здіймались, а сльози образи ревли і душили моє серце. Та чи ж бо й не моя правда, що кожний чужий був цікавіший од мене звиклого, щоденного, а може, й постилого?.. Я чув, почував нервами свого зраненого серця, що не однаково їй було – чи прийдуть, чи ні гості. Вона одгонила од мене правду, захищала мою душу од сумнівів, мов рідная мати гонить докучливих мух од личенька сонного дитяти.
А мені хотілось, страшенно хотілось правди, чистої, певної правди в сей єдиний, святий день мій. Я силував себе вірити, я переконував себе, що її слова – то сльози пахучої квітки весняного ранку. Але правда її все якось не вміщалася в моїм серці, в моїх грудях. З нею було наче з живим сріблом – я погружав у його свою руку, але, як стискав жменю, воно все випливало до крапелиночки…
Я знав, що треба тихо, спокійно, без нервування обходитись з її словами, що тільки тоді я вгляну там сонце ясне. Але ж бо годі! Коли я йду далі тихий, наче згодний, то жалощі до неї, то якась нелюдська байдужність до того, що буде завтра і далі обвивали мене, моє серце ніжними путами і я мовчу… Мовчу, бо згоджуюсь зо всім… тільки, о, Боже, тільки десь там, в темнім кутику моєї сумної душі плакала нечутними сльозами моя гордість… Зганьблена, ображена гордість людини і коханця… Плакала за пропащою красою протесту, за славою колишнього гордовитого, славного владаря, єдиного владаря її серцем… А тепер?.. не вірю я їй, не вірю… й не повірю…
Було без чверти шість, як я вже постукав у її двері. В другий день сього б я собі не дозволив, але сьогодні, думалось, усе вибачать…
– А що приходив хто?.. – запитав я мало не на порозі.
– Ні, - холодно і байдуже одповіла вона, щось пишучи.
– І нічого не присилали? – непокоївся я.
– Ні! – здається, з невеличким роздратуванням одсікла вона.
Я замовк. Сів у кріселко біля каміну і міркував, що то за причина може бути, що ні один не привітав її з сим великим днем. Невже ж таки вони не цікавляться нею просто, як своєю знайомою?.. Ну, коли й не цікавляться, то чемність їх де забарилася?.. Не здається мені, що вона для їх щось виключне… особа, до котрої й закони громадської чемности не прикладаються… Ага!.. Се, певне, вони помітили, як я боляче-ревниво відношусь до всяких взагалі відношень з боку иньших… Так і є!..
Але ж се свинство з мого боку!.. Що за монополія?.. Хто дав мені право своєю особою загородити од неї широке життя, посадити її у тюрму моїх докучливих почуттів і обсікати всі бажання та потреби її душі?.. Се насильство!..
О, Христос!.. і як се я так осліп, одурів, що не бачу, не чую, не розумію… Мов дитя зв'язав її повивачем своїх божевільних вигадок і ще дивуюсь, коли вона борсається зо мною, тихо непомітно визволяє свої рученята на волю. Се божевілля!.. Ох, мука, мука… За що і навіщо?..
Ну, гаразд, тепер я зрозумів се!.. Нехай робить все, все що збагнеться їй… Бо ж не зробить вона так, щоб боляче мені було, коли любить мене… А зробить?.. ну, тоді буде видко все…
– А що буде, моя мила, коли вони не прийдуть? – зірвався я з запитанням до неї.
Я зайшов ззаду неї і нахилився через її плече на лікоть над столом. Вона знесла очі од писання та глянула на мене. Тихі, спокійні були очі її. Здавалось, я дививсь у рівнесеньку глибину річки, де бачив небо з сіренькими хмарками, берег з хисткими лозами і, навіть, тонесеньку травицю над водою. Коли б тепер, в сю хвилю вона хотіла впевнити мене, що їй дуже, дуже бажається когось другого бачити, з кимось погомоніти – я б… не повірив ніколи, ніколи в світі…
– Ну що ж, то так і буде!.. Обійдемося і без них… – одказала вона точнісінько так, як я і гадав.
– Але ж бо се нечемно з їх боку!.. Вони ж, здається, і знають про наш празник?.. Ти ж їх просила приходить сьогодні.
– Та я їм казала, щоб приходили, але не попереджала, що в мене свято.
– Ну, що ж, пождемо їх ще до пів на восьму, а там і повинні будемо згодитись із думкою, що їх не буде… Чи так кажу?..
– Так, так… тільки не заважай мені, бо я не встигну виконать своєї обов'язкової роботи… – вона легенько одтрутила мене, наче змела зо столу…
Я замовк і одійшов на другий край великої кімнати… Сів у качалку і мірно гойдався у ній. Світ од лямпочки на її робочім столі не освітлював вповні всю кімнату. Тут було напівтемно. Біла статуя на п'яніно різко виділялась в сумеркові, а камелія вже втрачала ясну лінію свого силуєту. Вона була чорна, наче окуталась в тьму, і стояла мовчазна і нерухома. Мені здавалось, вона затаїла в собі якесь лихо. Але я сміло поборов у собі тяжкий вплив камелії і думав: чи дійсно вона так спокійно односиться до відсутности других? Чи ж не приємніше було б їй святкувати своє свято шумно, в чималім колі друзів, знайомих? А коли вона не висловлює сього, то се ще не знак, що то їй не хочеться…
– А знаєш, – озвалась вона так несподівано для мене, – мені здається, що вони нічого не знають, а коли б знали, то неодмінно б прийшли… То ж все люди, які люблять повеселитись… Чи правда?.. А ми їм зовсім не такі нелюбі, що б нами ігнорувати… Особливо Максим… Ти ж знаєш, що він завжди там, де є можливість випить, а до того ще… я йому подобаюсь… Ха-ха-ха… ти знаєш се, чи ні?..
– Та чом не знаю… – одмовив на її слова я тихо здалека.
– Та не мимри там, а ходи сюди і скажи твердо і голосно… Йди сюди!..
Я підійшов…
– Знаєш?..
– Знаю.
– Ну так от, шкода, що вони не знають нічого… Та ти мене не слухаєш… Не хочеш слухать, то йди собі на старе місце і мовчи…
Я мовчки одійшов і пішов по кімнаті. Ходив безцільно з кута в кут. Минав меблі і йшов далі, а все думав, як би мені зробити їй приємність та попередити Максима й иньших, щоб вони прийшли сюди… Минав я камелію, і одна квітка в темноті яскраво вдарила своїм кольором в мої очі, і здалось, що вона лукаво всміхнулась мені, але ж то була неправда. Як би мені вийти відсіля, а там я якось оборудую діло… Скажу їй…
– Знаєш що, я піду додому на годину, а після прийду… А ти тим часом скінчиш свою роботу та, може, й хто навідається… Гаразд?..
– Ну, йди, йди… – одмовила і, бачив я, повернула голову в мій бік і пильно стежила за мною мовчки…
Я вийшов на вулицю, мов з душного храму, де зоставив у труні дорогі останки, де під шклом важкої труни були ще цілі і не зруйновані, милі мені риси дорогого коханого лиця. На землі вже не зосталось живої істоти, котру я так кохав, котру милував і пестив, з краси якої я так жагливо пив і впивався. Але зоставався ще у моїй пам'яті її незабутній образ, у моїм серці любов до того мертвого тіла колишньої цариці моєї… Жила ще пам'ять і во ім'я тої пам'яти я почував себе повинним зробити все, що в моїй силі… Я повинен був розшукати всіх, і всіх кликать, щоб шматували моє щастя, щоб веселились на моїх похоронах…
Треба сповістити всіх… Але ж я не знаю всіх адрес!.. Що робить?.. Страх охоплював мою душу, але одмовиться од своєї думки – знайти і запрохать їх всіх потай од неї – стало завданням мого життя. Я біг по широких вулицях, і в голові моїй двадцять два камені мололи і гриміли на цілий світ… Думка працювала завзято, згадувала всі подробиці відносно вулиці, дому і помешкання, які колись мені доводилось чути од них в балачках. Моя звукова пам'ять, наче нагадувала мені назвище вулиці, і в тім, здавалось, я не помилявся. А моя уява, наче казала, що вона добре знає, як Максим колись оповідав, де мешкає, і тоді перед очима стояв великий дім, новий, ворота в нім. Далі двір і доми на всі чотири сторони… Оповідав, що мешкає у якоїсь пані, де багато є мешканців-панночок… Гаразд!.. Чи сього не досить?..
Я побіг на ту вулицю. Швидко йшов і оглядав будинки. Ось новий, високий… Ворота. Вбіг я у двір, але там більше немає будинків. Далі… Гарний широкий двір з палісадником і в нім дім, наче новий і високий, але ж двір з палісадником?.. Певне, не він!.. Далі… Але що таке – ні високих, ні нових дворів… Що за лихо?.. Невже я помилився вулицею?.. Я ж добре пам'ятаю: високий двір, чотирьохповерхові ворота, а під ними доми на всі боки… Але що?.. що я мислю?.. Не туди я зайшов. Та і що за безглуздя йти навмання… Чого се я клопочусь, хто мене просив… Але ж ні, я таки добре пам'ятаю: і дім, і ворота, і двір, а в ньому на всі боки доми… І пані-хазяйка…
А що?.. Онде, здається, великий дім… Гайда!.. Так, чотирьохповерховий… Новий же… Ворота… Се він і єсть! Їй-Богу, він, поклястись готовий… Двір і доми на всі чотири боки, мов криниця глибока, а зверху зоряне небо… Він самий і єсть!.. Але де ж мешкання його? Вікон, мов зірок на небі, та всі горять, а ні в однім не з'явиться він…
А, треба до двірника подзвонить, він знає, повинен знати… Шарпнув дротик, другий раз, третій… Вийшов…
– Вам кого треба?..
– А чи тут мешкає Максим Лісовий?.. – певним і надійним тоном запитав я.
– Ні. Такого не має…
– Як то може бути?.. Се який нумер дому?..
– Сорок п'ятий…
– Ото саме в сорок п'ятому він і мешкає… Він казав мені… Може, ви помиляєтесь?..
– Та ні, його в нас немає…
– Не може бути!.. Як то немає, коли повинен бути, ви не знаєте своїх мешканців… Дайте подвірну книгу…
Принесли книгу. І між кількома десятками мешканців не було, не було Максима Лісового. Що за причина?.. Я ще перебіг очима довгий спис, але таки немає. Невже не в сім домі він мешкає?.. Але чогось зросла у грудях певність, що таки тут… Я почав читати тоді прізвища пань, які могли бути його хазяйкою… І запитав чи немає такої-то… Є. Мешкає у такім-то нумері.
Я туди… Дзвінок. Виходять і запитують: чого? Чи мешкає тут такий-то?..
– Так, єсть…
– А, святий Боже! Де він?
Влетів у кімнату, розбудив і накинувся мокрим рядном, чом се він не прописаний у подвірній книзі?..
– Та так… А що?..
– Та нічого… Ти вільний сьогодні? А вільний, то одягайсь і приходь зараз до Ганки… Ти не знаєш?.. вона сьогодні іменинниця…
– Як?..
– Та так… Приходь зараз… Але не кажи, що я був у тебе і кликав… Наче ти знав, але не мав часу зайти раніш… Коли буде допитувати, що ти їй прислав, то кажи: квітку камелії… Добре?..
– Та нащо се?.. Я нічого не посилав, бо не знав…
– Та се дурниця!.. Я прошу так казать… Добре?..
– То добре…
– Одягайся ж… і зараз же йди… Прошу, зараз же…
– Добре. Йду…
– Бувай!..
Я вибіг і радий, що досяг свого, побіг до других, яких вже адресу знав і які не так необхідні були. Але чи не божевільний я – наскликаю їх, щоб вони сьогодні одняли у мене моє свято, щоб мучили мене, щоб оддать їм її увагу, якої мені так треба, як рослині світу та тепла… О, Ганко, Ганно!.. невже ти не вчуєш моєї муки, не оціниш моєї жертви… Але що то, так їй хочеться, того вона в душі бажала, а я, мов який відун, розгадав її душу і дав їй усе, все, чого бажає моя люба Ганка… Чи не є це найбільше щастя моє?.. Хто з них міг би дати се їй?.. Ніхто. Один я… Ох, і який же я щасливий!..