Говорив Він завжди з нарочитим галицьким акцентом, говорив переконавче і холодно. Мене називав «на ти», я його – «на ви». Взагалі, я, як школяр, хвилювався, боявся чимсь йому недогодити, силкувався у всьому слідувать йому і теж так ворушити губи. Проте, ми добре розуміли один одного і завжди відповідали точно на попередні запитання.
– Добре, я визнаю Вас за себе, але де ж я візьму подібного, як у Вас, мотузка?..
Невідомий ще раз ступнув і зло, насмішкувато заговорив:
– Я дам тобі свого.
Але то було занадто, і я беззвучно закричав:
– Я не повішусь. Я не хочу вішатись. Залиште мене!
Невідомий, хитаючись туманом, неупевнено наблизивсь до мого ліжка. Нахилившись до мого лиця, Він розставив свої руки, наміряючись обняти мене. Його смертна сорочка-чувал торкалась моїх грудей, пронизуватий погляд сірих тьмавих очей – гіпнотизував. Я не міг одняти свого погляду від Його ріденької борідки, від худої шиї з синьою смугою круг неї, від зашморгу.
У мене волосся стало догори в передчутті Його смертних обіймів, тіло налилося оливом, зробилось важке, в очах помутніло, здавалось – я зараз знепритомнію…
Але в сей момент…
Несподівано десь вгорі трахнула кришка від ящика параші, в коридорі зарипів стільчик тюремника і почулось його голосне, життьорадно-животне хропіння.
То було визволенням. По мені пройшло щось як елєктрична іскра, підкинуло мене на ліжку і я… Заснув?
Шкло в лямпі засажніло, мені страшенно хотілось пити. Я спробував підвестись, але в голові нестримано бухало. Лоб палав.
Я знову лежав з широко розплющеними очима, дивився в стелю і слухав нерухому гнітючу тишу. Лук камери важкий, як віко труни, давив, тиснув груди.
Я здригнув.
Різкий неприємний тенор прорипів:
– У тебе немає мотузка, але є пояс на халаті, на якому можна чудово повіситися…
Я озирнувся і нікого не побачив. Голос ішов з середини камери. Серце мені пошвидчено і зміцнено застугоніло. Я оскаженів:
– Нате ж Вам! На!..
Схопився з ліжка, метушливо одірвав поясок від халату і почав чіпляти його за ґрати душника над дверима. Я страшенно поспішав. Мені все здавалось, що за мною хтось доглядає пильно і зле. Руки тремтіли, зашморг все ніяк не удавався. Я пригадував, що слід його хоч трохи поялозити милом.
Душник був досить високо, і я ледве досягав до нього руками, стоячи навдибки на ящику параші. Було незручно, все прикро путалось. Заніміли руки, ламало шию, важніла голова.
Потім я стрибнув з параші й повиснув проти дверної ніші, не торкаючись ні стін, ні долівки – так уявляв собі я і злорадісно над кимсь посміхався.
Порішив розім'ять спину. Боязко озирнувся, вдивляючись підозріло в тишу. Мені робилось від неї лячно.
І раптово відкілясь з осередку камери, рипучий, торжествуючий, нахабний почувся регіт.
Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:
– Я більше не буду…
Врешті я почервонів від сорому і гніву:
– Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!
Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив'язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся…
Відтак гепнув на долівку…
Ранішня повірка.
З подивом повів поглядом круг себе.
Що? Чому?
Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері… і зблід.
Прив'язаний до ґрат душника над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.
В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.
Що було до того часу? Що було зранку?
Чи був я на проходці? Чи пив чай?
Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.
Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.
Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.
Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.
– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?
Тюремник загримав:
– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.
Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.
Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?
Клим Поліщук
Народився 25.11.1891 р. в м. Краснопілля на Житомирщині. Учився в Петербурзі, у 1912 р. повернувся до Житомира, де в серпні 1914 р. був арештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України.
Перші вірші були опубліковані у 1905 р. в ґазеті «Волинь» та часописах «Рідний Край» і «Громадська Думка», а перші оповідання у 1909 р. в дитячому журналі «Дзвінок», а в час Визвольних змагань – у «Робітничій Ґазеті», «Народній Волі», «Літературно-Науковому Вістнику», «Музагеті» і «Мистецтві». Ще до революції видав чимало казок та гумористичних творів для народу.
У 1920 р. відійшов з армією УНР на еміграцію. У Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною письменницею Галиною Орлівною. Львівський період був дуже плідним для письменника. Тут він видає альманахи, організовує журнали. Одна за одною виходять збірки оповідань і леґенд «Жменя землі», «Розп'ята душа», «Воєнко», «Веселе в сумному», «Скарби віків», «Червоне марево», «Манівцями», «Ангельський лист», «З виру революції. Фрагменти спогадів про літературний Київ 1919», повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений».
У 1924 р. повернувся з родиною в Україну і публікувався в журналах «Червоний Шлях», «Життя і Революція», «Глобус», «Нова Громада». У 1931 р. арештували його дружину, а згодом і його. Слід його, як і Галини Орлівни, загубився на Соловках.
Семиковецькі тіні
Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. Здалека чується гуркіт гармат і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина «наших». Ой, уже мені ці «наші»… Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Києві, а тепер… Тепер бреду самотньо галицькими полями і п'ю тугу їх просторів… Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на сьому лиці дихання недалекого Дністра… І як же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, – один і другий… «Галич, значиться»… – подумав я, наддаючи ходу.
За годину прискореної ходи, прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. «Дивні люди!» – з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час, на дорозі почувся старечий голос:
– Хто там пукав?..
– Подорожній, – відповів я. – Переночувати хочу…
– А ви хто такий? – знов запитався той із пітьми.
– Чоловік! – сказав я, вже майже сердито. – Притулку шукаю…
– Ну, коли так, то йдіть сюди…
Я пішов на голос. Серед дороги чорніла маленька, зігнута, людська постать, яка уважно придивлялася до мене.
– Так, так… Чоловік… Справжній чоловік… – мимрала чорна постать сама до себе.
– А ви думали, що хто? – спитався я його.
– Адже ж не привид!.. І що за люди такі у вас, що стукаєш, стукаєш і ніхто не відкликається?..
– Бояться, пане, бояться… – озвалася чорна постать.
– Чого бояться?
– Ночі бояться… ночі…
– Чого ж її боятися?
– Неспокійно дуже… неспокійно…
– Як то неспокійно?
– Ходять усе… ходять…
– Хто ходить?
– Вони ходять… вони…
– Хто вони?
– Стрільці небіжчики… стрільці…
– Які стрільці?
– А оті, що коло села спочивають…
– Так, може, то стрілецькі могили?
– Стрілецькі, паночку, стрілецькі… Багато їх тут полягло в оту прокляту війну… Як гинули, то казали, що за якусь Україну…
– А яке ж це село?
– Семиківці…
– Далеко звідси до Галича?
– Ні! Зовсім близько… Година ходу…
Я згадав з недавнього минулого страшні дні Семиковецьких боїв і героїчні змагання Січового Стрілецтва з Москалями… Згадав такі ж, як ця, чорні літні ночі і гарматний регіт у темряві… Чуючи від цеї чорної, зігнутої постаті, лице якої закрите темрявою, оте чарівне слово – «за Україну»… – моє серце болючо тремтіло, а мізок тривожила настирлива думка: «За яку таку Вкраїну гинули вони тоді?.. Чи варта була та вся справа хоч одної краплі стрілецької крови?.. Чи варто було класти свої молоді голови за те, що планувалося»…
– Дивіться, дивіть!.. – раптом смикнула мене за плащ чорна постать.
– Куди? – здивувався я.
– Туди, де Стрілецькі могили… Бачите, як вони ходять?.. Бачите…
Я повернув голову в той бік, кудою тільки що йшов сюди, і побачив над самою землею ряд маленьких синіх вогників, які то спалахували, то згасали, то здіймалися в гору і тремтіли в повітрі, нагадуючи собою крильця метеликів. Зрозумів, що то були ті фосфоричні вогники, які мені не раз уже траплялося бачити на торф'яних багнищах та на лісових мочарах, але напружений шепіт незнайомої чорної постаті глибоко схвилював мене…
– Нічого… – став я його заспокоювати. – То так собі… звичайні вогники…
– Звичайні, кажете?.. – озвалася чорна постать. – О, ні!.. не звичайні вони, не звичайні…
– Такі вогники на мочарах бувають, – сказав я.
– Такі, та не такі… Це Стрільці з могил виходять… Скоро на село підуть… Будуть під хатами ходити… Проситися, щоб пустили до себе…
– Що ви кажете?! – само собою вирвалося в мене запитання і в той же час почув, що чогось тремчу.
– Ходім до хати! – метнулася чорна постать. – Ходім…
Повернувся від мене і став швидко бігти вперед.
– Ходіть зі мною, ходіть!.. – часами озивався до мене. Коло якоїсь маленької хатини постать на хвилину зупинилася і, пошепки, сказала:
– Оце моя хата… З дощок зробив…
Відчинив маленькі двері, і ми увійшли в маленьку хатину, в якій пахнуло капустою, цибулею та свіжим хлібом. Я запалив сірника і на саму коротку мить встиг побачити перед собою старенького дідка з довгою сивою бородою й надзвичайно великими, чорними очами, який так і метнувся до мене:
– Загасіть світло, загасіть!..
– Для чого? – спитався я.
– Щоб вони не прийшли…
Взяв мене за руку і потяг кудись у куток, кажучи:
– Сідайте тут на лаві та сидіть собі, а я тим часом приготую вам постіль та знайду дещо перекусити…
В той час, як дідусь тихо, скрадаючись наче, ходив по хаті і щось там робив, я мовчки сидів на лаві і дивився в маленьке віконце, за яким чорніла глупа ніч і в якій глухо гримали далекі, невідомо чиї, гармати. Раптом, зовсім близько коло вікна блимнув і згас синій вогник, потім другий і третій. Я нахилився до самого вікна і уважно стежив за ними.
– Тепер бачите вже?.. – почув вад собою придушений шепіт.
– Вогники якісь… – промовив я байдуже, не підводячи голови.
– Не вогники, а вони… І будуть так ходити аж до самих третіх півнів…
– Скажіть же ви мені нарешті, хто саме і чого саме ходить? – озвався я нетерпеливо.
– Стрільці Січові ходять… – заговорив старий. – Ходять вони з того часу, як почалася революція і будуть ходити доти, доки не буде Україна і ото вони так шукають її… Це вже трохи затихли, а ранійш аж до самих вікон приходили та пукали…
– А звідки ж ви знаєте, що то стрільці?.. Може, то такі, як от я, звичайні собі перехожі заходили?..
– Які там перехожі! – журно озвався старий. – Бачили гаразд наші люди, хто до них стукається… Деякі так навіть говорили з ними через вікно…
– Які ж вони із себе оті стрільці?
– Такі, якими їх хоронили… В синьо-сірому, з пучечками червоної калини на кашкетах… Бліді й смутні з лиця, а тільки очі дуже глибоко позападали та зуби вишкірилися… Ходять вони вночі не тільки в селі, але й над самісіньким Дністром… Там часто бачили їх, високі, стрункі тіни, як вони чогось ходять від одної могили до другої, від одного хреста до другого… Вдень на тих могилах, часто було, знаходили пучечки свіжої червоної калини… Люди кажуть, що то вони на пораду друг до друга ходять, але мені здається, що то вони просто страждають так за своїм молодим життям…
Щось десь наче стукнуло, і старий раптово затих. Сидів поруч мене, і я чув, як він затаював дихання і напружено прислухувався… Але крім далекого гарматного вибуху більш нічого не було чутно.
– Ну, ляжемо відпочивати… – озвався після довгої мовчанки старий, встаючи з лави. – Тепер буде спокійно, бо треті когути запіли…
…Вранці збудився від якогось шуму і крику. Встав і вискочив на двір: дорогою тяглася довга валка «форшпанних» возів, на яких з байдужий виглядом сиділи «наші»… Діда в хаті не було, і дарма шукав я навколо хати, щоб попрощатись з ним і подякувати йому за гостинність… Не будь цього, досі невідомого мені дідка, не мав би я де відпочити і не знав би нічого про сумні стрілецькі тіни в селі Семиківцях коло Галича, які ще й досі – «до самих вікон приходять та пукають»…
20 липня 1920 р.,
с. Семиківці (Галичина)
Михайло Мочульський
Народився 13.09.1875 р. в м. Миколаєві на Львівщині. Літературознавець‚ перекладач. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Помер 14.02.1940 р. у Львові.
Видав єдину збірку оповідань «Опалева мряка» (Львів: Ізмарагд, 1936)‚ з якої походить оповідання «Мумія».
Мумія
І
Небо накинуло на себе важке, олов'яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.
Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.
Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.
– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.
– А де ж би? На даху?.. Тут! – бурмотів дверник.
Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.
– Ну, де? Не жартуйте пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…
– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..
– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…
– А де комірниця?
– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…
Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.
Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір'я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.
Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».
Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.
Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.
Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.
Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.