– Прошу повиймати годинники!
Сам закам'яніло й непорушно дивився у той блиск. Його очі дивно фосфоризували.
– Досить, пане! Прошу вставати! Минуло шістнадцять хвилин! – крикнув асистент гінекольогічної клініки. Він тепер скидався на переляканого жида, що самітний у лісі ніччю хоче собі додати вереском відваги.
– Тсс… Ще хвильку… – шепнув професор.
– Досить комедії!
Він шарпнув типа у фотелі й сикнув, наче його вжалило. Фосфоризуючі очі незнайомого погасли. Це вже був труп.
Другого дня секція тіла виказала, що чернець-розстрига Гермоген помер на розрив серця.
_______
Гін – потяг.
Жах
– Після скінчення православної духовної семинарії в Кам'янці на Поділлі, я мав змогу записатися на Богословську Академію в Петербурзі, - розпочав Іван Лукич свою оповідь. – Раз, що семинаристи взагалі були першими кандидатами до всіх високих шкіл, по-друге, я належав до категорії відзначених при вступному іспиті. Одначе після смерти мого панотця я зрезиґнував з обняття спорожненої парохії і мусів заробляти собі на хліб.
На утримання мав я стару матір та брата. З тим останнім було чимало клопотів. Дев'ять-десять відсотків моєї скромної пенсії відпливало на покриття його видатків. Причислившись до кружка так званої «золотої молоді», мій брат жив понад стан. Елегантний студентський уніформ та по-офіцерськи скроєну шинелю я міг йому простити. Але він завжди сидів у льохах Царського Театру побіч міністрів. Це викликало несмак. Він був схожий на шевця, що в шовковому халаті латав жебрацькі шлапаки. Я вчителював тоді в земській народній школі. Там же таки й мешкав. З опалом та всіма примітивними вигодами не було в порядку. Найгірше все таки було те, що будинок був на кінці глухого села, а навколо непривітно шумів сосновий ліс. Тому, що я був містиком та пересякнув до крови і костей гоголівською літературою, довгі осінні вечори навівали на мене кошмарні чортівські образи, а мозок ніяк не міг приборкати нетверезої уяви.
Мій сусід, сторож Фадей Охримович Кучер, який ще й досі пишається мідяною пряжкою з двоголовим орлом на знищеному паску на животику, якого напас у кухні підчас японської війни в 1905 р., був моїм частим і одиноким гостем. Одного вечора, зачадивши махорки в папері з «Почаївського Листка», він оповідав таємничо:
– Понімаєте, «господін учітіль», ця школа багато знає! От якби вона вміла оповідати, то сказала б таке, що аж гей! Тут, понімаєте, жив попередній «учітіль», а з ним його мати, Пеляґія Февдозіївна. Одної ночі, погравши з ними в карти, я, значиться, (чи то мені першина забавляти благородних людей!) пішов собі до своєї старої. Я, може чули, недавно взяв тай оженився здуру. Жінка молода й гарна. Обіймеш, як золото гребеш, а наобіймався, як жаба мулу набрався… Але то річ людська, сказано. А перша моя повіялася з якимсь псаломщиком з бувших ченчиків.
Пеляґія Февдозіївна, значиться, осінилася хресним знаменням, як полагається – лягла спати на похідному ліжку, що я привіз із японської війни. А Василь Петрович просто собі ліг спочивати. Звісно – зморений. Тай перехрестити лоба тепер не водиться в учених людей (вибачте старому за слово). А вночі, понімаєте, входить… Під вікнами ялівець шумить, то й не почуєш скрипу дверей. Незнайомий панич, одягнений – куди твоє діло – підходить до похідного ліжка. А Пеляґія Февдозіївна, знай, дивиться на нього, якби ось я на вас, й ані чичиркне! Що то далі буде! А він крутиться коло ліжка, а підійти – ані руш! «Маєш ти, – каже до неї, - щастя, що перехрестилася». А сам валить просто до Василя Петровича і давай душити. Моя Маланя почула крик і сіпає мене за геску: «Фадей! Уставаймо! У панів лемент». Я, понімаєте, зразу схватився, шинель на себе (чоловік на війні був зо всякою тривогою за пан брат) і гайда в школу! А вони обоє, понімаєте, чуть тепленькі.
– І як скінчилося?
– Посвятили школу, відслужили молебень по ньому і святеє діло. Від тої пори ані кроком.
– По кому молебень? По Василю Петровичу?
– Ні! Ви не знаєте? Але то правда, що ви не тутешні. Василь Петрович якось вичухалися після тої тарапати. А то після панича Загорецького (Вічная йому память!). Вони також були батюшків син, як от ви. Духовного знання, значиться. Але прибандюрилося їм, от як то паничеві – не казав би, йти й просвіщати народ. Дали йому мою школу, й ми разом якось давали раду необтесаній шушварні. Що ж… вони без практики. Прийде тоді хлопчисько у чоботях та ще й з холявами у дьогті, а панич вже й збіліють. Делікатні були собі. З корінних попів. Давніх. Одного вечора «моя» вигладила їм вихідного костюма, бо генерал Значко-Яворський покликав їх до «покоїв» на прошений баль. Другого дня рано я знайшов панича ось на тій софі неживого. Як прийшов у чорному парадному костюмі, так, видно, й застрілився. Була чутка, що того вечора один гвардійський офіцер засватав генералову дочку. А вони обоє з паничем сильно любилися собі. Кажуть, що вона колись закралася до тої кімнати й о дванадцятій вночі дивилася у два люстра. Хотіла паничевого, значить, духа побачити. А побачила щось таке, що зомліла, а як потім отямилася, то мала лице таке перекривлене, що страшно на нею було дивитися. Так вона, спотворена, і зосталася, а до того ще й мову їй відобрало. Ото він, той Загорецький, і страшив по ночах, і душити пробував Василя Петровича з його матір'ю.
Одного вечора я читав «чорну магію», із її листків вишкірювалися несамовиті маски з полум'яними ротами, дерева з горіючими луками, з яких гадюки висолоплювали язики. Треба вам знати, що котрийсь із моїх попередників залишив у шафі багату книгозбірню таємничого змісту. Залишилися тут оракули, хіромантії, телєпатії, окультизм та багато иньшого. Згаданого вечора, коли, мабуть, Фадей Охримович давно спав під боком молодої Малані, переді мною ще довго блимала парафінова свічка. Ввижалися мені викликані духи, рухомі тарелі, та кружляючі столи. На мені здротеніло волосся, і я хотів чим скорше згасити свічку, лягти у ліжко і накритися з головою ковдрою. Але просто боявся рухатися. Мені здавалося, що тільки неопанованим рухом виявлю страх, неминуче щось станеться. Я наче закостенів. Таке напруження не могло довго тривати. Навколо все немов завмерло, на моє нещастя ліс не шумів, а на хуторі не загавкав ні один собака. Раптом стіл переді мною підскочив, навколо затанцювали крісла… Мною заволодів такий жах, що світ видався киплячою смолою, над якою бушують вогняні чорти, а я сам зовсім безпомічний. Що далі сталося – не знаю. Коли опам'ятався, у кімнаті було темно. Не знаю, де я лежав. Мабуть, під столом. У вікно хтось сильно гримав, аж меблі дрижали. Через кімнату послалася довга тінь… Значить він… Загорецький…
– Іван Лукич! – чую за вікном Фадеїв голос. – Іван Лукич, спите? Тільки що землетрус був… Підлога там у вас ціла?!
Можете сміятися, панове. Але відтоді я пояснюю кожний начебто надприродній випадок у спосіб реальний. Проте та хвилина жаху поклала на мені сильний відбиток. Я скорше наложив би на себе руку, як допустимо, переночував би на цвинтарі чи в старій обезлюдненій хаті.
Ми тільки тепер уважно приглянулися Іванові Лукичеві. Він був жовтий, як віск, а руки йому трусилися.
Ростислав Єндик
Народився 1906 р. в с. Залуче на Коломийщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-их роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропольоґії: «Антропольоґічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографій про Адольфа Гітлера (1934), Дмитра Донцова (1955), збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін.
Після війни мешкав у Німеччині, помер у 1974 р. в Мюнхені.
Оповідання друкувалося у «Вістнику» (1935, № 5)
Забава в Ойкенгавзі
І
Під моїми вікнами розлігся свист. Старий студентський звичай виклику. Се Карло виграє на листку гимн, що незабаром має греміти на вулицях Єни. Скоро збігаю по сходах та відчиняю браму.
– На всіх германських богів! Замикай скоро буду, бо кожна хвилина дорога. Дивися.
Але я й без зазиву вп'ялив уже очі в небо. Се Цайс вирізує з овиду сліпучими рефлєкторами, неначе велетенськими ножами, шматки темного ґранату, вимірює на ньому поля, палить небо, розбиває його на тисячні кусні, кує, ломить, рве та розкидає в безконечність. Мільйон елєктричних свічок заганяє ніч у глухі завулки та благословить новий світанок. З фабричної вежі витягає світляний коркотяг пластами пожежу і, шпурляючи, розстелює її в повітрі та вимощує стежку від землі до зір. Сею стежкою котяться вовнисті хмаринки, перетинають її та родять кучеряві місяці, що граються зі світлом, як припняті вітром до димарів бальончики.
Ціла Єна вилягла на вулиці, але на них серед радощів тільки діти. Старі й молоді, бородаті та безвусі, великі й малі – всі злилися в танкову, пружисту масу, якої хребтом пливуть хрещаті корогви. Маса кипить, хвилює і б'є об стіни веж, об лицарські замки, вганяється у вгнуті вулички та розпихає розпухлі будівлі двацятьрядною лавою. Ритмічний стук чобіт, хвилястий гук людей, витручених з міщанської орбіти, товче каміння в порох, замітує вулиці, розхитує кам'яниці.
На вежі Цайса відчувають гомін мас. Напруга збірноти, що робить з міста чисте поле, вільний степ, – гуде тепер з вежі п'ятьма мільйонами свічок. Світло жене лапатими хвилями та запалює на горах багрові кострища. З тих кострищ спливає вділ червоними потоками димлива кров та іржавим перснем давить за горло місто. З півночі підноситься поволі смуток. Се смуток вождів народу, що непобіджені упали; батьків родин, що стратили у безвістях синів; молоді, що чахне в старечому безділлі.
Місто мовкне, німіє, стигне, кам'яніє на вид візій побитих братів. Сотні стягів в'януть на площі, тисячі віддихів завмирають у грудях, в очах світяться круглі перли сліз. Тільки смолоскипи палахкотять понуро, неначе на тризні суворих вікінгів. У повітрі обіймається жах зі смертю, а смерть опускає чорні крила, щоби задусити полум'я посеред казанів. Та смола кипить, горить і прискає своїм бронзовим м'ясом високо вгору та широко вбік. Збуджує радість? Веселість? Серце маскорситься, як осіннє листя, почування звиваються в твердий клубок, а вони самі карловатіють, прибиті видивом ґерманських заґ*.
Вже смерть? Нема надії? Без помсти? У купілі з своєї крови, не з крови ворогів?
Ні! Цайс дванадцять мільйонів елєктричних свічок запалює на вартових вежах, випрядає на світляних тканях веселку, і знову родить день і знову гине ніч. Сніг топиться на площі, ріки гір парують і зависають у небі на дузі семибарвної веселки, що всисається трубою, ґіґантичною трубою, в Єну. Зелена барва – се надія, жовта помаранча, що котиться у даль – се напруга, фіолєт – бурливий рух свідомих себе мас, пурпура, черлень – се помста, кров, яка напоїть землю, сп'янить її та випорпає з її надр ряди дзвінких когорт.
Може вже боєві когорти б'ють чітко по бруку вуличок? Ще ні. Се Молочна Дорога одягнулася в пурпур смолоскипів та пливе по місті, скрутившись, мов гад, підносячись угору, западаючись у пропасть, в'ючись із болю, щоби нарешті воскреснути у крику -
Угору стяг…
Палають вогнища на вулицях. По сім боці та по тім. Крізь них, крізь дим, крізь вогонь ідуть та йдуть понурі войовники вчорашнього та завтрішнього дня. Ідуть, неначе крізь чистилище і виходять на поле, усміхнене білою елєктрикою. Ідуть ряди, гремлять ряди й купаються у крови, гартуються у вогні. Вогонь і кров, життя та воля або смерть уже палахкотять у їхніх грудях, на те, щоби ніколи не зітліти, щоби кресати невмирущі іскри, вкидаючи до серць гремучий крик-приказ іти тернистими стежками, блукати кремінистими шляхами до цілі.
Ти чуєш крик?
Sieg heil!
Дрожить веселка, будиться ліс, говорять гори у відгомоні, в стократнім, барвнім відгомоні -
Heil!
Sieg heil!
Sieg heil!
Sieg heil!
II
– Чому остовпів? Чому дивишся на небо? – збудив мене спокійний голос Рамакаршні, оливкового індуса.
– Шукаю відповіди на питання століття.
– Ха, ха! Тепер, серед потоків світла та спазматичних вигуків промовців? Яка ж то шкода, що ви, европейці, не знаєте навіть абетки духа. Плекання душі, студії святих письм, мовчанки, містичної задуми.
– Ти не чуєш, як дрожить у сьому світлі обнажена душа мас? Ти не розумієш символіки вогню, народин зриву?
– Орґії цивілізації, що вигрібає собі гріб власними руками. Хора Европа, що пливає по поверхні духа.
– Поверхні духа? Плятон, Дайте, Гете, Шекспір?!..
– А їх сини кохаються у варварстві.
– Наша доба – схрещення шляхів. Кудою йти – покаже нам отся напруга мас, що бурлить та купається у вогні.
– Я не годен вжитися в нервове життя Европи, – промовив Рамакаршня. – Ви всі божевільні. Учіться від нас, прийміть кількатисячлітній досвід.
– Для нас, мужів Европи, рятунок в стукоті чобіт, у вогнях на горах.
– Але ж бо се зовнішнє і ще раз зовнішнє! Чи ви не навчитеся схоплювати суть?
– Знайшли місце для витертих балачок, – почувся за нами іронічний голос.
– Гедвіґа! – миттю обернулися ми обидвоє.
– Не люблю наших розмов, що не доводять ні до чого. Ви обидва затоплені у вирозумованих абстрактах; один в містичнім голосі крови, другий – у гармонії людини та природи.
Голос Гедвіґи покотився круглими колісцятками, як дим з цигарки. Повний, сочистий, м'який, здавалося, злапаєш його в повітрі, як простягнеш руку. Він видавався тремтінням струн цитри, збудженої витонченими пальцями нервового мистця.
– Позволиш, Гедвіґо, ще один доказ, відомий і тобі. Він все ж таки мусить засвідчити, що ми, індуси, маємо і викликуємо сили, які кожного европейця впроваджують в здивування.
– Здивування? В здивування може мене впровадити кожне явище, та як пізнаю його причини, то назву заклинача дурисвітом.
– Геній Індії – дурисвітство? – голос Рамакаршні задрижав легенько.
– Геній Індії? Я його знаю. Знаю кілька індуських етичних засад не високої вартости.
– Колись побачиш!
– Радше – ні.
– Чи ж сему не буде кінця? – тупнула ногою Гедвіґа.
– Дитино! Твоє волосся замикає мені завжди уста, хоч би з них мав литися потоп, щоби затопити світ Рамакаршні.
Хто ж з радістю не дивився на вродливу Гедвіґу, дитину Райнлянду, гідну бути дочкою нордійської Брунґільди або сестрою солодкої Льореляй? Високі, міцні ноги, виточені сіллю моря та вітром Прусії; очі – дві сині краплі води з дна Рену, підмальовані відбитою блакиттю неба; волосся – золотистий бурштин, що шепотом розказує давні таємниці морських пригод.
При моїх словах Гедвіґа цупко насунула шапку аж на вуха.
– Гедвіґо, пусти за вітром своє волосся, хай бавиться ним.
– Але се була б безсоромність, – прошепотів Рамакаршня.
– Ти знову заздрісний? – докірливо глянула.
– Ні, що там заздрість? Я належу до роду визволених, – з укритою гордістю промовив індус, з тією мовчазною гордістю, з якою браміни поглипують на Шудру, вдоволені, що до неї не належать. Мовчазна, але велемовна гордість, може, навіть велична у своїй повноті. Але очі Рамакаршні горіли не тільки гордістю. Вії серпами жали нетерплячку, що хотіла вибухнути, а уста мусіли обвивати її в усмішку. Очі сходу – м'якість оливки та чорнота жорстокости. Чого більше в них є? Усмішка сходу – маска палючого полудня, плекана століттями. Яка пристрасть не ховається в її кутиках?
Слова Гедвіґи викликали ніяковість. Я почав шукати за рештою товариства. Люди топилися на вулицях, як весняний сніг і врешті загранична кольонія знайшла себе, змішану з німецькими студентами, докторами та доцентами.
Доктор докторів Шульце, оперезаний двома дипльомами, незважаючи на свій молодий вік, скоро зближався до нашого гуртка.
– Було і нема! Бредім у майбутність.
– На чай до Ойкенгавзу?
– Авжеж! Пані Ойкен вже певно чекає. Мені самому лоскоче п'яти скочний фокс, а в раменах колишеться спомин Гедвіґи.
– Тільки спомин?