Спозираючи одна на одну, баби напівп'яними голосами затягнули:
А чого то дзвіноньки красні?
Бо поїли пирожки в маслі,
Маслом поливали,
Сиром посипали,
По-панськи брали,
До губи складали.
А чого то парубки бліді?
Бо поїли кінські з'їди,
Попелом посипали,
Водою поливали,
Суховилами брали,
У пельку складали…
І раптом перескочили своїми пискливими голосами на веселу:
Гарбуз, мамцю, качаєця,
чогось дурень чипляєця.
Відчепися, дармоїде,
бо до мене кращий їде…
Навколо все крутилося в якомусь тумані п'яному, розхристаному, галасливому, що нічого не можна було зрозуміти. Цілувалися баби з чоловіками, хтось ліз під лаву і старався там укластися спати, а під столом спали вже два дядьки з розв'язаними постолами на ногах.
– Що трапилося? – запитав себе Сибиковський. І пригадав усе, як на долоні.
Коли скочив у лазню через сіни і прибив за собою двері, вона (хто вона? – майнуло запитання) вона, та сама, що купалася, лізла на піч. Ухопив її впоперек.
– А де стара? – запитав.
– Стара? – і жінка раптом розреготалася. – Я тобі стара й молода разом…
Там перебув цілий день. Там і заночував. А потім почалося «весілля». Все було, як у чаді.
Не знав нащо забрав у нього Пархом срібного годинника – батьків дарунок, комусь віддав рушницю з набоями й сумкою, торгувався про щось із високим жидом, якого всі називали паном Пониманським.
І тільки тепер пригадав собі все.
– Як очадів… Ну, добре… А де ж вона? Ота «Поліщуцька Мати»? – гірко чомусь посміхнувся: – Де ж молода?!
Встав з-за столу. Підійшов до господаря. Ледве ворушачи язиком, запитав:
– Ну-у… а де ж глузд у цьому всьому? Зрештою… – звертаючись вже до себе: – Де ж глузд у пиятиці? – потім переступив з ноги на ногу. Впер очі в Пархома. – Ну, а де ж та? Мама Поліщуцька? Не бачу… І досі не бачив… – похитав п'яно головою.
Тоді господар, майже тверезий, що, здавалося, один у хаті панував над усім галасом і розхристаністю, оглянув Самійла трохи глумливим поглядом. Зрівноважений і спокійний відповів:
– Ну, що ж, ходім… – і вийшов поволі з хати.
За ним, майже наступаючи йому на закаблуки, йшов Самійло. У відчинені двері мильні* ввійшли, мов підкрадаючись. Там було напівтемно, тепло, й пахло якимись сухими травами. Коптіла соснова тріска на перепічку й кидала смагляві тіні на брусові стіни. Обидва стояли перед дверима й мовчки дивилися на піч, де, за комином, на баранячому кожусі щось ворушилося.
– От-той самий кожух… – майнуло. Почав чомусь тремтіти. Заболіла відразу голова. Почував, що неначе тверезіє, знаходить знову звичайне розуміння речей і явищ. Щось мале, невидне, загорнене в якесь шмаття, присунулося на край печі й заговорило, гундосючи й хрипучи. Підійшов ближче, наставив вуха.
– Не служи чужому, як служив би свому. Не трать сили на панське. Як не віриш у Бога, то мовчи, а чужої молитви до Нього не перехоплюй. Хоч із водою, хоч із вітром, хоч зі сонцем, але Господа шануй. Не крадь і не блуди. Тому, що сам живеш, бідний ходиш, бідний вмреш. Оженися! За водою пливе гуска, гуска, наша віра руська, руська. Пам'ятай се денно, нощно і живи в ній непорочно. Як будеш мати дітей, то дочок не віддавай за чужого чужаницю, а синів з чужими дівчатами не жени. Бери зі свого села, а найдалі зі своєї околиці. Пташину і звірину на полюванні забивай, рибку водяну на гачок, на ятер, рукою і всім господнім приладдям лови й впотребляй, але зі словом – Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй…
Говорила тихо, поволі, але чітко й спокійно вимовляючи кожне слово. Сиві, майже жовтаві патли закривали обличчя; гострий, кострубатий ніс навис над беззубим ротом. З-за жовтих патлів блискали раз-у-раз з очей промінчики.
Вдивлявся в той зір. Силкувався пригадати щось знайоме. Як не гидко було йому чути сморід того лахміття, в якому сиділа, – все ж присовувався ближче до неї. Надслухував. Щось є ніби знайоме в інтонації голосу, щось таке, як у тої вчорашньої. Дивився їй в обличчя. Вона сиділа в лахмітті непорушно й говорила. Як машина. Тільки очі виблискують несамовито.
Десь унутрі виринала надія, що ось з-за машкари старої, страшної баби-яги з'явиться вчорашня молода, гарна жінка. Може, може, знову повториться те, що було вчора.
Але стара безгучно і майже байдуже говорила своє.
– Ні з панями, ні з панянками не заводись. Тримайся свого, яке воно й не є погане. Тримайся мужиків, як воша тримається мужицького кожуха. У школах учися, розуму доходи і все це людям преподай!
Закашлялася. Потім щось говорила таке, чого не розібрав. Ніби якусь молитву, закляття. Чув лише:
– Чоловіче, Миколаю, де я тебе поховаю? Поховаю у могилі, щоб по тобі вовки вили. Поховаю під столом та накрию постолом, поховаю під лавкою та накрию халявкою…
І що більше прислухувався до цього шепотіння, то більше чув щось від вчорашнього, нічного, від тих слів: – Ой, милесенький ти мій, ой, коханесенький… Тільки… тільки… треба ще чогось, ще щось… Ще хвилина, одна хвилина й знову повториться оте вчорашнє.
Сперло у грудях, притисло тягарем, змусило зігнутися.
– Чи це вона? Ой, Господи…
Вдивлявся міцно, щосили напружуючи зір, і приглядався до того старого, змиршавілого, що сиділо й щось хрипіло на кожусі. І що більше вдивлявся, то більше здавалося йому, що це вона. Ось стрепенулася качка над річкою, а ось жінка над водою руками розвела й полощеться у воді, як та качка, що милася там над річкою. Там на дошці випростувалася… Ну, то ж вона…
– Чи це ти, мила, дорога…
Відповіді не чув. Тільки господар, узявши його за руку, легенько підштовхнув.
– Ходім вже, паничу… Бабуня вже втомились…
Ще вночі пробував Самійло вибратися з хати до лазні. Але, як тільки встав з лави, на якій лежав, і підсунувся до дверей, господар теж заворушився на ослоні і мовив:
– А я вам дорогу покажу…
Вийшли на двір обидва. Вернулися разом до хати.
На другий день рано, забравши все своє манаття, обидва з Пархомом почали прощатися з господарем. Дякували. Він відповідав:
– І вам теж дякую…
На вулиці їх вже чекав натовп.
– А чого вони?
– А як же? Треба відвести до хвигури… Такий порядок…
Проводило їх майже все село.
Селяни сині, скорчені, у постолах і босі, баби брудні в полатаних спідницях, діти з величезними головами, що нагадували голодних котенят, якісь дівчата, хлопці.
– Це все ті, що пили наш самогон… – упевняє Пархом.
Йшли всі троє разом: Самійло, Пархом і Артем. Позаду сунув натовп. Чого саме йшли вони – ніхто не знав. Така вже поведенція в тих сторонах, що всякого з ким пилося чи їлося разом, з ким приятелями розходишся, треба відвести принаймні до сільської хвигури.
Люди йдуть, курять, обмірковують, хто й що має робити, коли відведуть гостя. Баби трохи підхмелені й свавільні пробують щось співати, але пісня чомусь увірвалася спочатку. Щось не йде, та й до того чоловіки чогось смутні, а панич, той, що попереду, то як з хреста здійнятий.
Правда, з «мамою» жарти не в жарти, вона вже людину добре вимучить, як візьме її в свої руки, але попович нехай дякує Богові, що таке перейшов. Вся пиха й молодеча примха та різні панські викрутаси як рукою здійме.
Йдуть, розбалакують про все, що на язик та на пам'ять наплине.
Сивий туман з-над річки повзе полями, путаючись якимось лахміттям на вершках сосон. Прип'ять у ранньому холоді кучерявиться білими пінястими гребінцями. Накрапає дощ. Під дощем мокнуть і здуваються на хатах зелені від моху старі солом'яні стріхи, куряться напіврозвалені комини, дим з них білими охлапами падає за селом. Хати чорні, небілені, з маленькими вікнами, будовані з грубих, соснових брусків.
За селом хвигура – високий, дерев'яний хрест з білим, вишитим хвартушком. Від нього – проміж піль – вузька, довга дорога, що зникає десь на закруті.
– Ходімо хучій… – пропонує Артем, – а ти Пархоме не спішися… – додав якось боком.
Пархом зрозумів. Скоротив слухняно крок і, затримуючи бабів позаду завів з ними якусь розмову. Артем почав говорити хутко, мов відрубуючи слова:
– Це ніяке чудо чи диво. Людей треба вчити, мусимо стримувати їх від гріха. А школа своя є? Нема… А наука? Нема… хто ж порятує від п'янства та мужицької сваволі? Ніхто… Хто стримає їх у грісі, як не навука старих?
– Але ця молода… молода… А ця стара… Розсипається…
– Ну й що ж? Наші баби знають такі трави, від котрих старе молодіє…
– Але чому я осліп? Чому я бачив молоду?.. – не погоджувався попович.
– Очі заморочить… Є таке на світі, що й вчені не розгадають. Але людей у вірі вона тримає, тримає. Чого ж більше треба? Бо коли розпуститься наша поліщуцька земля, розіп'ється, темна й невчена, коли збідована й голодна щодня допадеться вона до гріха й житиме ним – яка користь із неї?!..
– Користь?! Для кого користь? – перепитав попович.
– А звісно для кого?.. – деякийсь час мовчав, а потім, мов рубнув: – Для Батьківщини…
І тут тільки почав Самійло вдивлятися в цього низенького, миршавенького поліщука, що з виглядом удільного князя з якогось деревлянського князівства стояв неподалік від нього й дивився на поповича ніби зверху вниз. Він був, отой поліщук, високий-високий. І чомусь відступив перед ним Самійло крок узад.
– Чи це не з тих, що за Ольги людей розривали на деревах?
Короткі вуса спадали по-козацькому ледь нижче насмішкуватих уст, очі дивилися з якоюсь байдужою вибачливістю.
І чомусь попівський синок Самійло Сибиковський почув себе несподівано й дивно малим хлопчиком. Так, як за дитинства, коли його, малого ще хлопця, виводили до гостей у салю й казали:
– Ну, поклонися, синку, чемненько… Привитайся… привитайся… Стукни закаблуками…
І майже відрухово попович Самійло, плутаючись ногами у придорожньому піску, стукнув закаблуками і уклонився по хлоп'ячому. Але поліщук вже не помітив. Дивився понад головою поповича.
– За якесь чорне слово – вибачайте, паничу… Просимо… просимо… Ми тут не приучені до панських церемоній, але зла не зробимо…
Надходив натовп. Коло хвигури почали прощатися. Селяни і баби стискали хлопцеві руку, дякували за «угощення» й просили заходити ще коли-небудь. Самійло почував себе від тих утисків і подяк якось по-дурному, як школяр, що чимось провинився й не знає, що йому буде в школі. А одночасно було чогось соромно й боязко.
Назовні заховуючи вигляд самопевного поповича, обіцяв, що ще прийде, що ще колись погуляємо. Був дуже радий, коли залишились вже самі, пішли дорогою і, коли Пархом почав говорити, ніби ні до кого не звертаючись:
– Баба поліщуцька – то баба хороша. Слухняна, працьовита, не балакуча. Але чародійка. Варить варево, місить місиво, товче у ступі всяке й зі старої баби зробить молоду. Може халєра! Може!.. Принаймні на час. Але щоб зі старого зробила молодого, то про це не чув. Ні… тут тобі й стала. А може, вони й знають, а не хочуть. Щоб, значить, старого ще більше причарувати. О-о-о! То баби-и-и…
Помовчавши якийсь час, знов почав:
– На мою думку, нема чарів… Є тільки заморока, яку баби напускають на усяких, а найбільше мужчин… Є заморочення всяке від трав різних, баби їх уміють виварювати й дурному чоловікові подавати. А він вірить! А він думає чари… Нема чарів, бо чому, я вас питаю, паничу, вони мене не зробили молодим? Давав десятку й ніяка баба не погоджується. Бо я їм так кажу: дам десятку, дам, але і в морду дам, як ти мене не зробиш молодим… Вшквару так, що очі повилазять на потилицю… І не хочуть… Ні одна…
Те, що попович ішов мовчки, не звертаючи уваги на міркування Пархома, не спантеличило поліщука. Почав скаржитися, але тоном якимсь байдужим і, напівжартуючи. Ось він мисливий, а згубив усе майно. Нема патронташу, рушниця невідомо де поділася, набої чорт зна хто вистріляв… А рушничка? Не рушниця, а голуб'ятко… Дід і прадід з неї цілили, стріляли й влучали. Курок треба було перед кожним стрілом наставляти, пістон пальцем підтримувати, але ціляла добре. О-о-о-о… Вона від діда, миколаївського солдата, що під Севастополем воював… Ось яка вона була… А забрав її сукин син жид. Жид Пониманський! Де ж це ви бачили? Де ж це ви чули?!..
І тепер Пархом без рушниці то вже й не чоловік. А так собі. Простий мужик. Бо як він не мисливий то хто він такий – Пархом? Га? Я вас питаю, паничу?! Пархом на мисливстві ще й як понимається… Дай Боже, щоб ваші діточки були такі, як Пархом, мисливці… Пархом знає все: як і що, і коли стріляти, в якому місяці року, з якого прицілу, з якою молитвою.
Пани, котрі приїжджають на Полісся, кажуть, що поліську дичину стереже святий Гумберт… Гм… П'ятдесят сім літ прожив, про всяких святих чував, а такого ще не було… Отакий святий має стерегти поліську дичину… А не діждав би ти… Наш святий Варсонофій – от святий… він стереже… На своїй землі… Так… Качки, курочки, лиски, нурки та иньшу птицю стереже святий Варсонофій, який поліщукові дозволяє бити й весною… От… Ну, як відомо, то иньшу птицю – солонку, дублята, хрустеля, чайку, сивку, дропа, то що пізніше бити, то ліпше, але де ти витримаєш до осени? Нема часу чекати, щоб вона сала нагуляла. Еге… Коби то мені рушничку мою, стрільбочку, показав би я їм… Одним шротом – півкопи… А моя мельничка випотрошить та спече на салі… Ой, ой… Це тобі не паршивий в'юн…
Ішов позаду Сибиковського, розмахуючи руками й балакаючи сам до себе.
Починало тепліти. На небі пливли рідкі, продовгасті, як спущені вітрила, хмарки, де-не-де біло-жовті, як весняний трохи спізнений сніг, їх легкі й пухнаті краї не то рвалися, не то ломилися й танули у синій глибині.
Артем, що самотньо залишився біля хвигури, дивився услід двом сильветкам, які зникали під небосхилом, і здавалися йому якимись диваками. І той високий, довгий панич, попівський синок, і той другий низький, патлач-мисливий, обидва вони шукають чогось, а самі не знають чого.
Поліщуцька Мати… Поліщуцька Мати… Гов… А головне то й забув… Насунув байдужою рукою баранячу шапку на очі, крутнувся на місці й дрібним поліщуцьким кроком пішов до села.
_______
Мильня – лазня.
Дмитро Тягнигоре
Народився у 1880-их роках на Київщині. Справжнє прізвище Дмитро Сідлецький. Православний священик, у час Визвольних змагань – старшина Армії УНР. З 1920 р. жив у Галичині, потім перебрався на Кубу, а звідти до Америки (1924-1930). У 1931 р. на доручення архиєпикопа Теодоровича виїхав до Бразилії для організації УАПЦеркви.
Писав непретензійні історичні та побутові оповідання, які залюбки друкувалися у пресі. Дебютував у часописі «Дніпро» (Трентон, США) у 1924 р., того ж року став постійним автором «Українського Голосу».
Помер 1945 р. у Бразилії в колонії Ірасема (Ірапутан).
Оповідання походить з «Календаря «Українського голосу» на 1936 рік.
Страшний замок
І
На скалистім березі ріки Буг стояв у XVІІІ столітті великий замок, обведений мурованою стіною. Над великою залізною брамою маячіли великі оборонні башти, кругом був глибокий рів, наповнений водою. До брами вів міст, котрий на ніч розводився і половина його ховалась під браму. Мури поросли мохом, великанські дерева окружали замок.
Немало видів старий замок за час свого існування, не одну тайну схоронив у собі. Сумом віяло від замку, а особливо в непогоду, коли панує хуртовина, як скриплять дерева, як почне заводити вітер.
Замок на ту пору, про яку йдеться в оповіданні, належав баронові Артурові Розену, котрий жив самітно, незважаючи на те, що минало йому сорок літ, не женився. Уся услуга замку складалась із старого камердинера Лєопольда, кухарки, а разом і покоївки, п'ятдесятилітньої Марії і фірмана Андрія.