Контролер потис Павлові руку, запитав, як тут йому живеться, сів на двоколіску і від'їхав.
Усі неприємні думки, усі сумніви із голови сторожа наче вітром здуло. Став навіть веселим, мов нічого з ним не трапилося. Насвистуючи, оглянув свій городчик й дивувався, що все у порядку, бо досі ніколи цього не помічав. «Уночі, - вирішив він, – буду собі ходити по штреці, а вдень тут працювати…»
Потім пішов до хатки, лагодив сяке-таке знаряддя аж до надвечір'я. Лише тоді слова про небезпеку неживими впали в його душу.
Вечорові сутінки почали заглядати у віконце будки, не даючи спокою. Якісь білі зайчики побігали по стінах, потім потьмяніли і повільно зникли у повітрі.
Спохопився і вийшов. Аж стало йому дивно, що так зацікавився домашньою працею. Зібрався на дорогу. Вже вийшовши до колії, згадав, що забув повечеряти. Чомусь не хотілося їсти. Ішов собі сміло й помахував ліхтарем. Але коли домик зник з очей – думки повернулися ніби в иньший бік: одному, як палець, йому майже цілу ніч доведеться йти серед цієї пущини… Перед очима таємничо вставав чорний ліс, непролазні мочари і ті несподівані блукаючі вогники, що були спокійними – невидимими вдень і ставали такими страшними в нічній темноті. Тепер він відчув, як ноги під ним трусяться, а по спині струмом перебігає холод. Ніколи з ним такого не було, і не міг збагнути – від чого це народжувався страх? Прискорив ходу, але той страх не відступав від нього. Павло намагався нічого не думати. У голові стало якось порожньо, але тіло й далі лишалося натягнутим, напруженим. І все ж повинність є повинність.
Ось кінець дільниці. Треба скоріше повертати, аби коло будки вчасно зустріти поїзд. Та щось зашуміло. Відскочивши вбік, Павло зупинився і видивився в темряву. Нарешті, недалеко блиснув мишачий вогник і Павлові привидівся – щез би! – отой чоловік у червоній шапочці, що, за повір'ям, по ночах направляє колію.
Сторож став як стовп, і не рухався.
Щось легенько постукало в рейку. Звук полинув без відголосу, та досить виразно…
Павло Сим щосили пустився втікати. Спам'ятався тільки коло будки, весь мокрий і гарячий. Сів на поріг, віддихався і сидів непорушне, поки не почувся гуркіт поїзда. Тоді відправив потяг і нараз ліг спати.
Спав аж до полудня. Але уві сні спохоплювався – чоловічок у червоній шапочці знову ліз на очі. Коли оп'яніння від страху пройшло, Павло побачив, що лежить просто на підлозі. У голові крутилися здогади, мішалися й ніяк не хотіли прояснитися. Пугач, що несподівано вночі повернувся до його сторожки, сидів на спинці ліжка й видивився на нього тупим, невиразним зором, що теж тепер здавався страшним. Павло з дикою жорстокістю кинувся на нього і схопив за голову. Птах боронився, деручи йому кігтями руки. Побачивши на своїх пальцях кров, Павло ще більше запалився люттю. Він схопив сокиру і на порозі відрубав пугачеві голову. І тут його охопила смертельна нудьга. Кинувся на ліжко, скреготав зубами, та лють не минала. Аж як перемучився, заснув і не вставав до самого вечора. А коли, прокинувшись, побачив убитого пугача, ніяк не міг збагнути, як то сталося. Йому стало жаль обезглавленого птаха, мало не розплакався.
Сонце вже повільно спадало за гору, покривало червоними плямами мочари і скелі. Треба було знову збиратися в дорогу. Взяв незапалений ліхтар, кліщі та молоток і вийшов із будки. На серці було важко, а в цілому тілі відчувався якийсь опір, що не давав іти вперед. Та повинність для Сима була сильнішою від смерті… Він ступив рішуче, хоч ноги учинилися одразу важкими, мов той великий молот, якого звик часом носити із собою. Коли дійшов до повороту, де сталася вчорашня пригода, більше не міг зробити ні кроку. Стояв на однім місці й дивився в пітьму.
Минуло з півгодини. Тоді почув кроки, що рівно, сміливо наближалися до нього. Павло заціпенів. А кроки все чутніші й чутніші. Хтось уже йде обережно, крадці… Ось кроки зовсім близько. Стукіт їх бере за саме серце. Ще якась хвилина – і вони, ті кроки, зваляться на нього!.. Все Павлове тіло напружується, в ногах і руках з'являється нечувана рішимість не датися. Поклавши на землю все ще не запалений ліхтар, сторож стискає молоток обома руками і зціплює зуби. За містком, де колія звертає убік, з'являється довга людська постать. Мигнуло бліде, якесь мишаче світло, і на рейці раптом заскреготав ґвинт. Хвилина… і щось важко вдарило об землю… Ще раз засвітилося… Павло шалено скрикнув й, охоплений гнівом, напустився на ту чорну постать, що відкручувала гайку кріпильного швореня. Сильний удар кулака відкинув сторожа назад. Він захитався, та не впав, не випустив молотка з руки. Нараз замахнувся і з усієї сили гупнув невідомого молотком по плечу. Чорна постать скрикнула і зламалася. Павло бив і бив… доки той без пам'яті не скотився під укіс.
Сторож згадав наказ контролера. Відшукав і запалив ліхтар. Одна рейка була геть відкручена. Отже, поїзд міг би зійти з колії, звалитися з людьми у болото!..
Впав на коліна і заплакав…
Вдалині уже двигтів пасажирський потяг. Павло нараз схопився на ноги, побіг йому назустріч і почав давати знати ліхтарем. А поїзд з розгону гнався уперед. Ледве зупинився перед самим місцем, де зійшов би з рейок. Люди, як мурахи, висипали з вагонів і скоро обступили обхідника колії.
Він намагався – згідно правил, тримаючи руку біля шапки, – рапортувати, що сталося, та не міг заговорити й лише показав на відґвинчену рейку. Довкола заблимали сотні вогників. Одні взялися направляти колію, иньші подалися до непритомного злочинця, принесли й поклали його перед потягом. Він був у чорному плащі, великий та худий. Все ще лежав без пам'яті…
Натовп тріумфально взяв Павла на руки і поніс його на поїзд, що мав рушати далі. Того разу скорий уперше зупинився біля сторожки Павла Сима. Став тільки для того, щоб він міг зійти. Люди з поїзда ще довго вітали його і кидали в дар усякі речі.
Потяг відправився, і довкола знову запанувала мертва тиша. Павло якусь хвилю вдивлявся у темінь, наслухаючи, чи чоловічок у червоній шапочці вийшов робити обхід. Вдалині блимав знайомий мишачий вогник і чулося легеньке постукування молоточка. Звук поволі наближався. Павло зайшов до хатки й ліг. Невдовзі заснув, та сон був тяжкий. Вчувалося, що десь на подвір'ї стиха кричить поранений пугач. Той самий птах, якого він підібрав на сухому дереві, у заболоченому лісі…
1939 р.
_______
Благий – сумирний.
Під – стріх.
Творилася – не турбувалася.
Юрій Клен
Справжнє прізвище Освальд Бургардт. Народився 22.10.1891 р. в родині німецьких колоністів у с. Сербинівка біля Старокостянтинова на Хмельниччині. Закінчив 1920 р. Київський університет. Викладав німецьку та французьку мови в навчальних закладах Києва. Друкувався з 1915 р. Входив до літературної групи «неокласиків».
Упорядкував антологію німецької поезії у своїх перекладах «Залізні сонети» (1925). Йому належать літературознавчі розвідки, 1931 р. виїхав до Німеччини, викладав українську і російську мови в Мюнстерському університеті. Перекладав В. Шекспіра, Й. В. Ґьоте, Р. М. Рільке, Ж. А. Рембо, П. Валері й ін. Писав короткі прозові твори, ліричні вірші (зб. «Каравели», 1943), поеми («Жанна Д'Арк», 1936; «Прокляті роки», 1937; «Попіл імперій», 1946-1957). Автор книги есеїв «Спогади про неокласиків» (1946).
Помер 30.10.1947 р. в Авсбурзі у Німеччині.
Акація
Сидячи на своїй улюбленій невеличкій веранді, Ганна дописувала листа. Було вже недалеко до півночі. На столику горіла звичайна гасова лямпа, навколо якої ненастанно кружляли нетлі. Пахощі теплої літньої ночі розгорненими сувоями пливли над Дніпровими кручами. Дім стояв над спадистим схилом, і якби не темрява, то видко було б і ріку, і потойбічний берег, і, може, човни запізнілі, що беззвучно просковзали, підхоплені течією, якій допомагали ще плавкі помахи весел, що майже без плюску занурялися у воду.
Дописавши, Ганна поклала перо і замислилась, перебираючи спогади останніх місяців, останнього року. Як швидко життя її з уторованої дороги раптом повернуло вбік і потекло иньшим річищем! Не встигла вона опам'ятатися, як стала дружиною, а недавно відчула перші ознаки материнства, щось сіпнуло у неї під серцем, коли вона цими днями спускалася сходами. Чи ж не дивно, що трохи більше, як рік тому, вона була майже заручена. З иньшим. Батьки вважали жениха за добру партію і дуже намовляли до того проектованого шлюбу. Не аналізуючи і ще не вміючи аналізувати своїх почувань, вона пливла за течією. Не ставила спротиву, але й не йшла назустріч. Все склалося б так, як планували батьки, якби… якби не акація.
Ганна дуже любила і добре знала Київ з усіма його прекрасними околицями. Але ніколи не спадало їй на думку, що досить за Царським (нині Пролетарським) садом, десь недалеко за палацом, що колись належав «вдовствующей императрице Марии», збочити в сторону Дніпра, щоб натрапити між густими зарослями кущів і дерев на дерев'яні сходи з бильцями, що вели кудись униз. На Козловську вулицю. Цілком ізольовану від решти міста. На шматок старосвітської провінції, що загубився в столиці. На невеличку вуличку понад Дніпровими кручами, вуличку з маленькими хатками й квітничками. Одного чудового літнього дня вона зробила це відкриття, проходжуючися зі своєю шкільною подругою. Зовсім випадково натрапили вдвох на ті сходи і почали спускатися вниз. Пахощі трав і квітів, у сонці розмарених, хвилями ходили навколо. Вони милувалися і далекою гладінню ріки, що вилискувала проти сонця, і буйною зеленню круч, до глибокого вечора ладні лишитися у цьому самотньому, немов від усього світу відрізаному, кутку, – і ось та несподівана зустріч.
Сходами вгору йшов якийсь юнак. Погляди їхні зустрілись, і Ганна відчула, як вона зблідла, щось у грудях їй стислося, захопило дух. І, раптом усвідомивши, що, як задеревіла, дивиться на чужого, не відомого їй чоловіка, вона почервоніла і, тільки аби щось сказати, щоб замаскувати оту незручність, байдужим тоном промовила, звертаючись до подруги:
– Шкода, що не наломили ми трохи акації. Дивись, як рясно вона звисає!
Розминувшися з незнайомим, вони поволі пішли далі, щодва кроки спиняючись і милуючись на блискучу стягу ріки, на яку вже майже лягала передвечірня тінь. Та враз відчули за собою хапливу ходу. Обернувшись, вона зашарілась, бо лицем до лиця опинилася проти незнайомця, що, сміючись і простягаючи їй велетенський кущ акацій, казав:
– Пробачте мою зухвалість, але я, почувши ваше бажання, кинувся його сповнити, і для мене не буде більшого щастя, як коли ви візьмете на спогад про сьогоднішню стрічу оці квіти.
Так почалося їхнє знайомство. Знайомство, що з першого погляду було вже коханням. Шкереберть полетіли всі пляни батьків. Від байдужого, холодного погляду її знітився, змився кудись «жених». Почалася справжня епопея її юности з човновими гулянками по Дніпру, поїздками на Чорторий і до Межигір'я, нічними ескападами в невідоме, щасливими блуканнями в Голосіївськім лісі і сидінням над тихим плесом Китаївського озера. І тепер, коли прийшло друге літо з акаціями, вони вже чотири місяці були одружені. Він наполягав на тому, що мусять вони хоч би на перший рік оселитися на Козловській вулиці, у домі з квітничком і невеличкою верандою, з якої відкривається вигляд на Дніпро і на той берег
Два тижні тому він поїхав у службове відрядження на Кавказ, де справи його, очевидно, затримають на довший час, а вона залишилася сама з дімком, квітником, верандою, Дніпром та кількома улюбленими книгами. Оце вчора одержала листа від батьків свого чоловіка, які запрошують її до себе в Прохорівку трохи погостити і розважитись, бо, певно, вона – так пишуть вони – вже стужилась на самоті. Отож Ганна їм написала, що виїде в п'ятницю пароплавом, яким личне товариство вирушає до Канева на відвідини Шевченкової могили, а звідти ж рукою подати до Прохорівки: тільки переїхати на той берег. Отож вона за одним заходом полагодить дві справи.
Великі нетлі, що кружляли навколо лямпи, раз у раз кидали тріпотливі тіні свої на папір. На листі досихало чорнило. Ганна поклала долоню під серце, бо знов неначе відчула там рух нового таємничого життя. «Якими дивними шляхами, – думала вона, – веде нас доля. Отой хлопець, що ось ворухнувся (а це неодмінно буде хлопець, а назве вона його Василем), задовго, заки йому народитися, почав регулювати її життя і диктувати свою волю, вимагаючи для себе кислих цитрин і гострих страв, яких вона раніше не любила. Він наказував їй, що инколи треба їсти. І чи не він, співаючи у крові батьковій, примусив його обрати за матір ту дівчину, яка йому, ще не явленому в подобі людській, була до вподоби, йому, що був тільки думкою Господньою, яка зародилася одного чудового літнього дня, звівши докупи двох людей, що в цілому світі тільки їхнє сполучення могло спричинитися до появи на світ отакої, а не иньшої індивідуальности у дивній її неповторності».
Ці міркування налили її серце ніжністю до ще ненародженого немовляти.
Нерухомо дивилася вона в полум'я лямпи, навколо якої натовп нетлів усе більшав, і думала, яка таємнича воля зваблює до себе оті нічні створіння; очевидно, проміння має якусь притягальну силу, якій їхні кволі тільця не спроможні противитися, як не може противитися голка маґнетові.
Якийсь великий, знизу майже білий метелик давно вже кружляв, зачаклований, навколо світла. Погляд її довго і пильно стежив за ним, аж ось метелик раптом злетів аж понад лямпу, туди, де проміння найжаркіше б'є вгору, з підсмаленими крильцями впав у скляний циліндер і миттю розсипався попелом
Ганні враз сумно стало, вона готова була бачити в цьому символ долі людської. Цей образ метелика якось сплівся з думкою про немовля, яке вона носить в собі, і пригадалося з шкільних лекцій з історії, як Молохові приносилось у жертву дітей, яких замикалося в його розпечене мідяне нутро. Дріж жаху й огиди пробігла їй по тілу. Вона потяглася до «Книги пісень» Гайне, що лежала на столі, розгорнула навмання, і погляд її впав на рядки:
Ich weiss nicht, was sol lesbedeuten,
Dass ich so traurigbin.
Це навіяло на неї вже справжній смуток. Проте вона до кінця дочитала вірш про Льореляй і знайшла якусь чудну аналогію між долею того нещасного рибалки, що, заслухавшись у спів, має потонути, і тієї нетлі, що, полетівши на світло, згоріла.
З Дніпра повіяв раптом свіжий вітерець, полум'я заколивалось, затріпотіло. Ганна взяла лямпу зі стола й увійшла до покою.
На ранок вона, прокинувшись, згадала про лист, одяглась і вийшла, щоб кинути його до поштової скриньки. Звідкись долинав крик півня, затяжистий, сповнений туги. В садку ідилічно кудкудакали кури. Коли вона була вже на вулиці, її окликнув військовий з другого поверху сусіднього, дому і попросив узяти і його листи, які він їй кинув згори, пояснюючи трагічним тоном, що господиня вийшла, коли він ще спав, і зачинила хату на ключ, так що він не може вийти з дому, а вискочити з вікна зависоко. Ганна, всміхаючись, ви слухала його скаргу і взяла листи. Коли знов вертала додому, побачила червоного півня, що втікав від жінки, яка бігла за ним. Півень був червоний, як полум'я, і Ганна подумала, який то влучний є народний вираз «пустити червоного півня під стріху». Але при цьому спостереженні згадала вчорашнє полум'я, в якому згоріла нетля. Півень, тікаючи, якось незграбно махав і бив крилами. Тут тільки Ганна завважила, що з-під шиї тече йому кров. Жінка зробила невдалу спробу зарізати неборака, і він, як видко, видерся їй з рук та, недорізаний, кинувся втікати. Ті помахи крил його мали щось спільне з безсилим тріпотінням нетлі, і Ганні стало враз важко на серці. «Недобре, – подумала вона, – вагітній жінці дивитися на такі речі». Якась туга лягла їй на душу і вже не випускала з своїх пазурів. Вона знала, що сьогоднішній день зіпсований, боялася, що настрій аж до від'їзду зістанеться поганий, та не вміла тому зарадити.
Не знала, як згаяти день. Сіла в крісло на веранді і знов розкрила томик Гайне. Книжка розгорнулася на тому самому місці. Спитувалася перекладати той вірш: