Опівдні Гусєв побачив унизу Соацеру. Центральні вулиці були порожні. Коло Будинку Ради інженерів, на величезній, схожій на зірку площі, стояли військові кораблі і військо — трьома концентричними півколами.
Гусєв почав знижуватись. І ось його, мабуть, побачили. З площі в повітря піднявся шестикрилий блискучий корабель, — тріпочучи в променях сонця, стрімко злетів. Уздовж його бортів стояли сріблисті постаті. Гусєв описав над кораблем коло. Обережно витяг з мішка гранату.
На кораблі закрутилися кольорові колеса, заворушилося дротяне волосся на щоглі.
Гусєв перехилився з човна і погрозив кулаком. На кораблі пролунав слабкий крик. Сріблисті постаті підняли коротенькі рушниці. Вилетіли жовті димки. Заспівали кулі. Від човна відлетів шмат борту.
Гусєв вилаявся. Підняв кермо. Кинувся униз на корабель. Пролітаючи вихором над ним, жбурнув гранату. Почув, як позаду торохнув оглушливий вибух. Виправив кермо і обернувся. Корабель безладно перекидався в повітрі, пускаючи дим та розвалюючись, і впав на дахи. З цього тоді все почалося.
Пролітаючи над містом, Гусєв пізнавав площі, які він бачив у дзеркалі, урядові приміщення, арсенал, робітничі квартали. Біля довгої фабричної стіни хвилювався, ніби потривожений мурашник, багатотисячний натовп марсіан. Гусєв знизився. Натовп кинувся вбік. Гусєв сів на звільнене місце, вишкірив зуби.
Його впізнали. Знялися тисячі рук, ревнули горлянки: “Магацитл! Магацитл!” Натовп несміливо почав присуватися. Гусєв бачив тремтячі обличчя, благаючі очі, червоні, як редиска, облізлі черепи. Це все були робітники, чернь, голота.
Гусєв виліз із човна, взяв на плече мішок, широко провів рукою в повітрі.
— Вітаю вас, товариші! — Стало тихо, як у сні. Гусєв видався велетнем серед цього миршавого народу. — Побалакати тут зібралися, товариші, чи воювати? Якщо балакати, — мені нема коли, прощавайте.
Натовпом пролетіло тяжке зітхання. Розпачливими голосами крикнуло кілька марсіан, і всі підхопили їхні вигуки:
— Врятуй, врятуй, врятуй нас, Сину Неба!
— Отже, ви хочете воювати? — сказав Гусєв і хрипло гаркнув: — Бій почався! Тільки-но на мене напав військовий корабель. Я збив його к бісу. До зброї, за мною! — Він вхопив повітря, ніби то була вуздечка.
Крізь натовп пробирався Гор (Гусєв одразу його впізнав). Гор був сірий од хвилювання, губи сіпалися. Він учепився пальцями в груди Гусєву:
— Що ви кажете? Куди ви нас кличете? Нас знищать. У нас нема зброї. Потрібні інші засоби боротьби…
Гусєв одірвав від себе його руки.
— Найголовніша зброя — насмілитися. Хто насмілився, у того і влада. Не для того я летів із Землі, щоб тут теревенити. Для того я летів із Землі, щоб навчити вас рішучості. Мохом поросли, товариші марсіани. Хто не боїться вмерти — за мною! Де у вас арсенал? По зброю! Всі за мною, в арсенал!..
— Ай-яй! — заверещали марсіани.
Зчинилася товчія. Гор розпачливо простягнув руки до натовпу.
Так почалося повстання. Вождь знайшовся. Голови запаморочилися. Неможливе здалося можливим. Гор, який повільно і науково готував повстання й навіть після вчорашнього не поспішав і не наважувався, раптом ніби прокинувся. Він виголосив дванадцять несамовитих промов — їх передали в робітничі квартали туманні дзеркала. Сорок тисяч марсіан рушили до арсеналу. Гусєв розділив повстанців на невеличкі групи, і вони перебігали під захистом будинків, пам’ятників, дерев. Він звелів поставити біля всіх контрольних екранів, по яких уряд стежив за рухом у місті, жінок та дітей і наказав їм мляво лаяти Тускуба. Ця азіатська хитрість приспала на деякий час пильність уряду.
Гусєв боявся повітряної атаки військових кораблів. Щоб хоч ненадовго відвернути увагу, він послав п’ять тисяч беззбройних марсіан у центр міста — кричати, просити теплого одягу, хліба, хаври. Він сказав їм:
— Ніхто з вас живим звідти не вернеться. Пам’ятайте це. Йдіть.
П’ять тисяч марсіан в одне горло закричали: “Ай-яй” — розкрили величезні парасолі з написами і пішли вмирати, співаючи журливим квилінням давню заборонену пісню:
Під скляними дахами,
Під залізними арками,
У кам’яному горщику
Куриться хавра.
Нам весело, весело,
Дайте нам у руки кам’яний горщик!
Ай-яй! Ми не вернемось
У шахти, в каменярні,
Ми не вернемось
У страшні мертві коридори,
До машин, до машин.
Ми хочемо жити. Ай-яй! Жити!
Дайте нам у руки кам’яний горщик!
Крутячи величезні парасолі, виючи, вони зникли у вузьких вулицях.
Арсенал, низьке квадратне приміщення в старій частині міста, охороняла невелика військова частина. Солдати стояли півколом на площі перед кутими бронзою воротами, прикриваючи дві дивні машини з дротяних спіралей, дисків і куль (таку штуку Гусєв бачив у покинутому будинку). По багатьох кривих провулках повстанці підійшли і обложили арсенал: стіни його були прямовисні і міцні.
Визираючи з-за будинків, перебігаючи за деревами, Гусєв оглянув позицію. Зрозуміло — арсенал треба було брати в лоб, з воріт. Гусєв звелів виламати в одному під’їзді бронзові двері і обмотати їх мотузками. Тим, що йшли в наступ, наказав кидатися лавиною, верещати: “Ай-яй” — якомога страшніше.
Солдати, котрі охороняли ворота, спокійно поглядали на метушню в провулочках, висунувши вперед тільки машини, на спіралях яких тріщало бузкове світло; показуючи на них, марсіани мружились і тихо свистіли: “Бійся їх, Сину Неба”.
Гаяти часу не можна було.
Гусєв розставив ноги, взяв за мотузки і підняв бронзові двері, — було важко, та дарма, нести можна. Так він пройшов, захищений стіною будинку, на край площі, звідти- недалеко до брами. Пошепки наказав своїм: “Готуйтесь”. Витер рукавом лоба, подумав: “Ех, розсердитися б оце”. Підняв двері, захистився ними.
— Вперед, на арсенал!.. — загорланив він не своїм голосом і важко побіг площею до солдатів.
Булькнуло кілька пострілів, різкими вибухами вдарило в двері. Гусєв захитався. Розсердився серйозно і побіг швидше, лаючись на всю горлянку. А навколо вже завили, заверещали марсіани, сипонули з усіх кутків, під’їздів, із-за дерев. У повітрі вибухнула громова куля. Але потоки повстанців ринули вперед, зім’яли солдатів і страшні машини.
Гусєв, лаючись, добіг до воріт і вдарив у замок кутом бронзових дверей. Ворота затріщали й розпалися, Гусєв убіг на квадратний двір, де рядами стояли крилаті кораблі.
Арсенал було взято. Сорок тисяч марсіан дістали зброю. Гусєв з’єднався дзеркальним телефоном з Будинком Ради інженерів і зажадав, щоб видали Тускуба.
У відповідь на це уряд вислав повітряну ескадрилью атакувати арсенал… Гусєв вилетів їй назустріч з усім флотом. Кораблі уряду втекли. Їх наздогнали, оточили і знищили над руїнами древньої Соацери. Кораблі падали з неба до ніг величезної статуї Магацитла, який, заплющивши очі, усміхався. Відблиски заходу мерехтіли на його лускатому шоломі.
В небі панували повстанці. Уряд стягував поліцейські війська до Будинку Ради. На даху будинку було поставлено машини, які вивергали вогняні ядра — круглі блискавки. Частину повстанського флоту вони збили з неба. До ночі Гусєв оточив площу Будинку Вищої ради і почав зводити барикади на вулицях, які розбігалися зіркою від площі. “Навчу я вас революцію влаштовувати, чорти цеглисті!” — бурчав він, показуючи, як треба вивертати плити з бруку, валити дерева, зривати двері, набивати сорочки піском.
Навпроти Будинку Вищої ради поставили дві захоплені в арсеналі машини і почали палити з них вогняними ядрами по військах. Та уряд обгорнув площу електромагнітним полем.
Тоді Гусєв виголосив останню цього дня промову, дуже коротку, але виразну, виліз на барикаду і жбурнув одну за одною три ручні гранати. Сила їхнього вибуху була жахлива: шугонули три снопи полум’я, в повітря полетіли камені, солдати, уламки машин, площа вкрилася пилом і ядучим димом. Марсіани завили й пішли на приступ. (Це була саме та хвилина, коли Лось глянув у туманне дзеркало в Тускубовій садибі).
Уряд зняв магнітне поле, і над площею, над тими, що билися, з обох боків застрибали, затанцювали вогняні м’ячики, тріскаючись струмками синюватого полум’я. Від гуркоту дрижали похмурі пірамідальні будинки.
Бій тривав недовго. По площі, вкритій трупами, Гусєв увірвався на чолі добірного загону в Будинок Вищої ради. Будинок був порожній. Тускуб і всі інженери втекли.
ПОВОРОТ ПОДІЙ
Війська повстанців захопили всі найважливіші пункти міста, на які вказав Гор. Ніч була прохолодна. Марсіани мерзли на чатах. Гусєв звелів запалити багаття. Це видалося нечуваним — ось уже тисячу років у місті не запалювали вогню, — про танцююче полум’я співали тільки в стародавній пісні.
Перед Будинком Вищої ради Гусєв сам запалив перше багаття з уламків меблів. “Улла, улла”, — тихими голосами завили марсіани, обступивши вогонь. І ось багаття запалали на всіх площах. Червонувате світло оживило мінливими тінями спадисті стіни будинків, мерехтіло в шибках.
З вікон визирали голубуваті обличчя, — тривожно, тужливо вдивлялися вони в небачені вогні, в похмурі, обірвані постаті повстанців. Багато будинків спорожніло цієї ночі.
В місті було тихо. Тільки потріскувало багаття, бряжчала зброя, ніби тисячоліття вернулися на свої шляхи, знову почався їхній томливий політ. Навіть волохаті зорі над вулицями, над вогнищами видавались інші, — той, хто сидів коло багаття, мимоволі підводив голову і вдивлявся в забутий, ніби ожилий малюнок. Гусєв облетів на крилатому сідлі війська. Він падав із зоряної темряви на площу і ходив нею, кидаючи велетенську тінь. Він був як справжній Син Неба, ідол, що зійшов з камінного цоколя. “Магацитл, Магацитл!” — із забобонним жахом шепотіли марсіани. Багато хто, вперше бачивши його, підповзав, щоб доторкнутися. Інші плакали дитячими голосами: “Тепер ми не вмремо… Ми будемо щасливі… Син Неба приніс нам життя”.
Худі тіла, прикриті запорошеним, однаковим у всіх одягом, зморшкуваті, гостроносенькі, зів’ялі обличчя, сумні очі, споконвіку привчені до мерехтіння коліс, до мороку шахт, виснажені руки, невмілі в порухах радості й сміливості, — руки, обличчя, очі з вогнистими іскрами тяглися до Сина Неба.
— Не бійтеся, не бійтеся, хлопці! Веселіше! — казав їм Гусєв. — Нема такого закону, щоб страждати безневинно до самої смерті, — не бійтеся. Здолаємо — заживемо непогано.
Пізно вночі Гусєв вернувся в Будинок Ради, — змерз і був голодний. У склепінчастій маленькій залі, під низькими золотими арками, на підлозі спало десятка зо два марсіан, обвішаних зброєю. Дзеркальна підлога була запльована жованою хаврою. Посеред маленької зали на патронних бляшанках сидів Гор і писав при світлі електричного ліхтарика. На столі валялися відкриті консерви, фляжки, скоринки хліба.
Гусєв сів край столу і почав жадібно їсти. Витер руки об штани, ковтнув із фляжки, крякнув, сказав хрипло:
— Де ворог? Ось що мені треба…
Гор звів на нього почервонілі очі, оглянув закривавлену ганчірку, якою була обмотана голова Гусєва, вилицювате обличчя; Гусєв завзято жував, вуса його настовбурчилися, ніздрі роздулися.
— Не можу дізнатися, куди к бісу поділись урядові війська, — вів далі Гусєв. — Валяється на площі їх соті зо три, а війська було щонайменше п’ятнадцять тисяч. Провалилися. Поховатись не могли — не голка. Коли б провалилися, я б знав. Кепське становище. Ворог може щохвилини опинитися в тилу.
— Тускуб, уряд, недобитки військ і решта населення сховалися в лабіринтах цариці Магр під місто, — сказан Гор.
Гусєв скочив із стільця.
— Чого ж ви мовчите?
— Переслідувати Тускуба — річ марна. Сядьте і їжте, Сину Неба. — Гор, морщачись, дістав з-під одягу червонувату, як перець, пачку сухої хаври, засунув її за щоку і почав повільно жувати. Очі його пойнялися вологою, потемніли, зморшки розійшлися. — Кілька тисячоліть тому ми не будували великих будинків, ми не могли їх опалювати, — не знали електрики. В зимові холоди населення ховалося під поверхню Марса на великій глибині. Здоровенні зали, зроблені з виритих водою печер, колонади, тунелі, коридори нагрівалися внутрішнім жаром планети. В жерлах вулканів жар був такий великий, що ми скористалися з нього, щоб добувати пару. Ще й досі на деяких островах працюють незграбні парові машини того часу. Тунелі, що з’єднують підґрунтові міста, тягнуться майже під усією планетою. Шукати Тускуба в цьому лабіринті немислимо. Тільки він знає плани і тайники лабіринту цариці Магр — володарки двох світів, якій колись належав увесь Марс. З-під Соацери мережа тунелів веде до п’ятисот живих міст і більш як до тисячі мертвих, вимерлих. Там скрізь є склади зброї, гавані повітряних кораблів. Наші сили розпорошені, ми погано озброєні. У Тускуба — армія, на його боці — власники сільських маєтків, плантатори хаври і всі ті, хто тридцять років тому після спустошливої війни стали власниками міських будинків. Тускуб розумний і віроломний. Він навмисне викликав усі ці події, щоб назавжди задушити рештки опору… О золотий вік!.. Золотий вік!..
Гор похитав очманілою головою. На щоках у нього виступили бузкові плями. На нього починала діяти хавра.
— Тускуб мріє про золотий вік: відкрити останню епоху Марса — золотий вік. Тільки обрані ввійдуть у нього, тільки гідні блаженства. Рівності досягнути не можна, рівності немає. Щастя для всіх — марення божевільних, сп’янілих од хаври. Тускуб сказав: жага рівності і загальна справедливість руйнують найвище досягнення цивілізації. — На губах у Гора з’явилася червонувата піна. — Повертати назад, до нерівності, до несправедливості! Хай на нас кинуться, як іхі, минулі віки. Закувати рабів, прикувати до машин, до верстатів, спустити в шахти… Хай — повнота скорботи. І в блаженних — повнота щастя… Ось золотий вік. Зубовний скрегіт і морок. Хай будуть прокляті батько мій і мати! Народитися на світ! Будь я проклятий!
Гусєв дивився на нього, швидко жував цигарку:
— Ну, я вам скажу, — дожилися ви тут!..
Гор довго мовчав, зігнувшись на патронних бляшанках як старезний-старезний дід.
— Так, Сину Неба. Ми, жителі стародавньої Туми, не розгадали загадки. Сьогодні я бачив вас у бою. Вас наповнює вогонь веселості. Ви мрійливі, запальні, безтурботні. Ви, сини Землі, колись розгадаєте загадку. Але не ми, ми старі. В нас попіл. Ми втратили свій час.
Гусєв затягнув пасок:
— Ну гаразд. Що ви збираєтесь робити завтра?
— Вранці дзеркальним телефоном треба знайти Тускуба і почати з ним переговори про взаємні поступки…
— Ви, товаришу, биту годину верзете казна-що, — перебив Гусєв. — Ось вам диспозиція на завтра: ви повідомите Марс, що влада перейшла до робітників. Вимагайте беззастережного підкорення. А я підберу хлопців і з усім флотом подамся просто на полюси, захоплю електромагнітні станції. Негайно почну телеграфувати Землі, в Москву, щоб якнайшвидше надіслали нам підмогу. За півроку вони збудують апарати, а летіти всього…
Гусєв похитнувся і важко сів на стіл. Весь будинок здригався. З темряви склепінь посипалися ліпні оздоби. Марсіани, які спали на підлозі, схопилися, озирались. Будинок струсонуло знову, ще дужче. Задзвеніло розбите скло. Розчинилися двері. Низький і гучний гуркіт наповнив залу. На площі пролунали постріли.
Марсіани кинулися до дверей і одразу посунули назад, розступилися. Зайшов Син Неба — Лось. Його важко було впізнати: величезні очі запали і були темні, дивне світло йшло з них. Марсіани задкували, сідали навпочіпки. Його біле волосся піднялося вгору.
— Місто оточене, — сказав Лось голосно і твердо, — небо заповнено вогнями кораблів, Тускуб висаджує в повітря робітничі квартали.
КОНТРАТАКА
Лось і Гор саме виходили на сходи будинку, під колонаду, коли пролунав другий вибух. Синюватим віялом злетіло полум’я в північному кінці міста. Тепер було чітко видно, як здіймалися клуби диму і попелу. Слідом за гуркотом пронісся вихор. Багряна заграва затягнула півнеба.
Тепер не чути було жодного вигуку на зіркоподібній площі, наповненій військами. Марсіани мовчки дивилися на заграву. Розсипалися на порох їхні житла, їхні родини. Клубами чорного диму відлітали надії.