Затамувавши подих, Лось оглядав цю з запахом тління й плісняви скарбницю, в якій мовчала, закута в книги, мудрість тисячоліть, що пролетіли над Марсом. Він обережно підійшов до полиці і почав розгортати книжки. Папір у них був зеленкуватий, шрифт геометричного окреслення, м’якого коричневого кольору. Одну книжку, де були креслення машин, Лось засунув у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. В металевих циліндрах були жовтуваті, по звуку, від удару нігтем, схожі на кістку, валики, наче валики фонографа,[3] але поверхня у них була гладенька, як скло: один такий валик лежав на ящику з екраном, мабуть, його приготували, щоб зарядити, і кинули в той час, коли гинув будинок.
Потім Лось відчинив чорну шафу, взяв навмання одну оправлену в шкіру, поточену червами, легку розбухлу книгу і рукавом обережно витер з неї куряву. Жовтуваті ветхі аркуші її йшли зверху вниз безперервною, складеною зигзагами смугою. Ці сторінки, що переходили одна в одну, були вкриті кольоровими трикутниками завбільшки з ніготь. Вони бігли зліва направо і в зворотному порядку неправильними лініями, то падаючи, то сплітаючись. Обриси і кольори були різні. Через кілька сторінок між трикутниками з’явилися барвисті кола, теж різної форми і кольору. Трикутйики почали складатись у фігури. Сплетіння і переливи барв та форм трикутників, кіл, квадратів, складених фігур перебігали з сторінки на сторінку. І ось у вухах Лосеві поволі залунала ледь вловна, витончена, пречудова музика.
Він закрив книгу і довго стояв, прихилившись до книжкових полиць, схвильований і запаморочений досі незнаними чарами: книга співала.
— Мстиславе Сергійовичу, — лунко рознісся по будинку голос Гусєва, — йдіть-но сюди, швидше.
Лось вийшов у коридор. В кінці його, біля дверей, стояв Гусєв і злякано всміхався.
— Гляньте, що у них діється.
Він завів Лося у вузьку напівтемну кімнату; в далекій стіні було встановлено велике квадратне матове дзеркало, перед ним стояло кілька табуретів і крісел.
— Бачите, на шнурку висить кулька; думаю — золота, дай зірву, — гляньте, що вийшло.
Гусєв смикнув кульку. Дзеркало сяйнуло, з’явилися уступчасті обриси величезних будинків, вікна, що вигравали у промінні призахідного сонця, майоріли полотнища. Глухий гомін натовпу сповнив темну кімнату. По дзеркалу, зверху вниз, закриваючи контури міста, ковзнула крилата тінь. Раптом вогняний спалах осяяв екран, різкий тріск пролунав під підлогою кімнати, туманне дзеркало згасло.
— Коротке замикання, проводи перегоріли, — сказав Гусєв. — Нам треба йти, Мстиславе Сергійовичу, скоро ніч.
ЗАХІД СОНЦЯ
Розкинувши вузькі туманні крила, палаюче сонце хилилося до обрію.
Лось і Гусєв квапливо йшли тьмяною, тепер ще більш пустельною і дикою рівниною до берега каналу. Сонце швидко ховалося за близький край поля і кануло. Сліпуче ясно-червоне сяйво розлилося на місці заходу. Різкі промені сонця запалили півнеба і швидко-швидко вкривалися сірим попелом — гасли. Небо видавалося непроглядним.
У попелястому заході низько над Марсом зійшла велика червона зірка. Вона сходила, як гнівне око. Кілька секунд темрява була насичена тільки її похмурим промінням. Та ось уже по всьому неосяжно високому небесному склепінню почали висипати зірки, сяючі, зеленуваті сузір’я, — холодні промені їх кололи очі. Похмура зірка, сходячи, розгорялася.
Дійшовши берега, Лось зупинився і, вказуючи рукою на зірку, мовив:
— Земля.
Гусєв зняв картуза, витер з лоба піт. Задерши голову, дивився на далеку батьківщину, що пливла між сузір’ями, його обличчя, здавалося, було змарніле, сумне.
— Земля, — повторив він.
Отак вони довго стояли на березі древнього каналу, над рівниною з неясними в світлі зірок обрисами кактусів.
Та ось із-за чіткої лінії обрію виринув світлий серп, менший від місяця, і почав підніматися над кактусовим полем. Від лапчастих рослин лягли довгі тіні.
Гусєв ліктем штовхнув Лося.
— А позад нас гляньте-но.
За ними над горбкуватою рівниною, над гаями і руїнами, сяяв другий супутник Марса. Круглий жовтуватий диск його, теж менший від місяця, хилився за шпичасті гори. Виблискували на пагорбах металеві диски.
— Оце ніч! — прошепотів Гусєв. — Як у сні.
Вони обережно спустилися з берега в кактусові зарості. З-під ніг шугнула чиясь тінь. Волохатий клубок побіг по відблисках обох місяців. Заскреготіло. Писнуло — пронизливо, нестерпно, тонко. Ворушилося, поблискуючи, листя кактусів. Липла до обличчя павутина, пружна, як сітка.
Вкрадливим, несамовитим виттям озвалася ніч. Урвалося. Все стихло. Гусєв і Лось великими стрибками, здригаючись від огиди й жаху, бігли полем, високо переплигуючи через ожилі рослини.
Нарешті в світлі серпа, що сходив на небі, блиснула стальна обшивка апарата. Добігли. Сіли, відсапуючись.
— Ну ні, ночами в ці павукові місця я не ходак, — промовив Гусєв. Відгвинтив люк і поліз в апарат.
Лось ще барився. Прислухався, позирав. І ось він побачив — між зірок фантастичним силуетом пливла крилата тінь корабля.
ЛОСЬ ДИВИТЬСЯ НА ЗЕМЛЮ
Тінь повітряного корабля зникла. Лось виліз на мокру обшивку апарата, закурив люльку і поглядав на зірки. Тонкий холодок проймав тіло. Всередині апарата вовтузився, бурмотів Гусєв.
Лось не міг спати, — сидів, дивився на зірки, посмоктував люльку. Дідько його знає, що воно таке! Звідки на Марс могли потрапити золоті маски з цим характерним, як у бабки, третім оком? А мозаїка? Велетні, які гинуть у морі, летять між зірками. А знак параболи: рубінова кулька — Земля і цеглиста — Марс? Знак влади над двома світами? Незбагненно. А співаюча книга? А дивне місто, що з’явилося в туманному дзеркалі? І чому, чому весь цей край покинуто, занедбано?
Лось вибив люльку об підбор. Скоріше б уже настав день! Певно, марсіанин-пілот повідомить кудись у населений центр. Можливо, їх уже шукають, і корабель, що проплив між зірками, саме по них і послано.
Лось оглянув небо. Світло червонуватої зірки — Землі — блідло, вона хилилася до зеніту. Промінчик од неї проникав у самісіньке серце.
Безсонної ночі, стоячи біля воріт сарая, Лось отак само, з холодною печаллю, дивився, як сходив Марс. Це було позаминулої ночі. Тільки одна доба відділяла його від тої години, від Землі.
Земля, Земля, зелена, то в хмарах, то в проривах світла, пишна, повновода, люба — батьківщина…
Крижаним холодком стисло мозок. От він своєю несамовитою волею відірвався од батьківщини, сам у чужому світі. Ось вона, ось вона — самотність.
Холодок побіг за шию, і Лось пересмикнув плечима. Сунув люльку до кишені. Вліз в апарат і ліг поруч Гусєва, який уже хропів.
Від тепла, від утоми Лось задрімав. У сні прийшла йому розрада. Він бачив берег земної річки, берези, що шумлять од вітру, хмари, іскри сонця на воді, і на тому боці хтось у світлому, сяючому, махає йому, кличе, манить. Лося і Гусєва розбудив сильний шум повітряних гвинтів.
МАРСІАНИ
Сліпучо-рожеві пасма хмар, як скрутні пряжі, вкривали ранкове небо. То з’являючись у темно-синіх просвітах, то зникаючи за рожевими пасмами, спускався залитий сонцем летючий корабель. Обрис його трищоглового остова скидався на велетенського жука. Три пари гострих крил простиралися з його боків.
Корабель прорізав хмари і, весь вологий, сріблистий, блискучий, повис над кактусами. На його бічних коротких щоглах потужно ревли вертикальні гвинти, не даючи йому спуститись. З бортів відкинулися драбинки, і корабель сів на них. Гвинти спинилися.
По драбинках униз побігли щуплі марсіани. Вони були в однакових яйцевидних шоломах, у сріблястих широких куртках з грубими комірами, які закривали шию і низ обличчя. В руках у кожного була зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.
Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.
— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.
Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.
Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:
— Талцетл.
його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:
— Земля.
— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:
- Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.
Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:
— Соацр.
Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю:
— Тума.
Показав на одного з солдатів, що стояли півколом позад нього, вказав на Гусєва, на себе, на Лося:
— Шохо.
Так він назвав словами кілька предметів і вислухав назви їх мовою Землі. Підійшов до Лося і поважно торкнувся безіменним пальцем його лоба, западини між бровами. Лось нахилив голову на знак вітання.
Гусєв, після того як його торкнулися, насунув на лоб козирок.
— Як з дикунами поводяться.
Марсіанин підійшов до апарата і довго, стримуючи подив, а потім, — мабуть, зрозумівши його принцип, — захоплено розглядав величезне стальне яйце, вкрите кіркою нагару. Раптом сплеснув руками, повернувся до солдатів і почав говорити їм швидко-швидко, піднявши до неба стиснуті руки.
— Аіу, — відповіли солдати завиваючи.
А він поклав долоню на лоба, глибоко зітхнув, опанував хвилювання і, обернувшись до Лося, уже не так холодно, потемнілими, вологими очима глянув йому в очі.
— Аіу, — сказав він, — аіу утора шохо, даціа Тума ра гео Талцетл.
А тоді рукою затулив очі і низько вклонився. Випростався, гукнув солдата, взяв у нього вузький ніж і почав дряпати по обшивці апарата: накреслив яйце, над ним кришку, збоку — постать солдата. Гусєв, дивлячись йому через плече, мовив:
— Пропонує довкола апарата поставити охорону і палатку, тільки боюся, Мстиславе Сергійовичу, щоб у нас речі не поцупили, люки ж без замків.
— Перестаньте дурня клеїти, Олексію Івановичу.
— Так там же інструменти, одежа… А я з одним, ось із цим солдатиком, переглянувся, — пика у нього дуже ненадійна.
Марсіанин слухав цю розмову уважно і шанобливо. Лось на мигах показав йому, що згоден лишити апарат під охороною. Марсіанин підніс до великого тонкого рота свисток. З корабля відповіли таким самим пронизливим свистом. Тоді марсіанин почав висвистувати якісь сигнали. На вершечку середньої, вищої щогли піднялися, ніби волосся, кінці тонкого дроту, вчулося потріскування іскор.[4]
Марсіанин указав Лосю і Гусєву на корабель. Солдати присунулися, стали колом. Гусєв озирнувся на них, посміхнувся криво, пішов до апарата, вийняв з нього два мішки з білизною і дріб’язком, міцно засунув люк і, вказуючи на нього солдатам, ляснув по маузеру, посварив пальцем, загрозливо скосоротився. Марсіани здивовано спостерігали ці рухи.
— Ну, Олексію Івановичу, бранці ми чи гості — діватися нам нікуди, — сказав Лось, засміявся, взяв мішок на плече, і вони пішли до корабля.
На його щоглах закрутилися, ревучи, вертикальні гвинти. Крила опустилися. Завили пропелери. Гості, а може, бранці, зійшли благенькою драбинкою на борт.
ПО ТОЙ БІК ЗУБЧАСТИХ ГІР
Корабель летів невисоко над Марсом у північно-західному напрямку. Лось і лисий марсіанин лишилися на палубі. Гусєв пішов усередину корабля до солдатів.
У світлій рубці солом’яного кольору він сів у плетене крісло і деякий час дивився на гостроносих щуплих солдатиків, що блимали, мов птахи, рудими очима. Потім вийняв бляшаний заповітний портсигар, — з ним він сім років не розлучався на фронтах, — ударив по кришці, “закуримо, товариші”, — і запропонував цигарки.
Марсіани злякано захитали головами. Один таки взяв цигарку, роздивився, понюхав і сховав у кишеню білих штанів. Коли ж Гусєв закурив, солдати, геть перелякавшись, позадкували від нього, зашепотіли:
— Шохо, тао тавра, шохо-ом.
їхні червонуваті гостренькі обличчя з жахом стежили, як “шохо” ковтає дим. Але потроху вони принюхались, заспокоїлись і знову підсіли до людини.
Гусєв, не дуже збентежений тим, що не знає марсіанської мови, почав розповідати новим приятелям про Росію, про війну, революцію, про свої подвиги.
— Гусєв — це моє прізвище. Гусєв — од гусей: величезні такі птахи на Землі, ви таких зроду й не бачили. Звуть мене — Олексій Іванович. Я не тільки полком — кінною дивізією командував. Страх який герой, просто жах. У мене тактика: кулемети — не кулемети — шаблі наголо: “Давай, сучий сину, позицію!” — і ну рубати. Я й сам весь порубаний, мені начхати. У нас у Військовій академії навіть курс читають: “Рубка Олексія Гусєва”, — не вірите? Корпус мені пропонували. — Гусєв нігтем зсунув картуз, почухав за вухом. — Ні, вибачайте, набридло. Сім років воював, хоч кому остогидне. А тут Мстислав Сергійович мене кличе, благає: “Олексію Івановичу, без вас хоч на Марс не лети”. От, значить, яке діло.
Марсіани слухали, дивувалися. Один приніс фляжку з коричневою рідиною мускатного запаху. Гусєв вийняв з мішка півпляшки спирту, яку прихопив із Землі. Марсіани випили і зашварготіли. Гусєв поплескував їх по спинах, галасував. Потім почав витягати з кишень різний мотлох — пропонував мінятися. Марсіани з радістю віддавали йому золоті дрібнички за складаний ножик, за огризок олівця, за дивовижну, зроблену із патрона запальничку.
Тим часом Лось, обіпершись ліктями на ґратчастий борт корабля, дивився на сумну горбкувату рівнину, що, віддаляючись, пливла внизу, під ними. Він упізнав будинок, де побував учора. Скрізь лежали такі сумні руїни, острівці дерев, тяглися висохлі канали.
Вказуючи на цю пустелю, Лось здивовано поцікавився, чого цілий край лежить покинутий і мертвий. Булькаті очі лисого марсіанина враз стали злі. Він подав знак, і корабель піднявся, окреслив дугу й летів тепер до вершин зубчастих гір.
Сонце зійшло високо, хмари зникли. Ревіли пропелери, на поворотах і підйомах поскрипували, рухалися гнучкі крила, гули вертикальні гвинти. Лось помітив, що, крім реву гвинтів і посвистування вітру в крилах та прорізних щоглах, не було чути інших звуків: машини працювали безшумно. Не було видно і самих машин. Тільки на осі кожного гвинта крутилася кругла коробка, схожа на кожух динамо, та на вершечках передньої і задньої щогли потріскували дві еліптичні корзини із сріблястого дроту.
Лось питав у марсіанина назви предметів і записував їх. Потім вийняв із кишені свою книжку з кресленнями, прохаючи вимовити звуки геометричних букв. Марсіанин з подивом дивився иа цю книжку, його очі знову стали холодні, тонкі губи гидливо скривилися. Він обережно взяв книжку із рук Лося і жбурнув за борт.
Од висоти, розрідженого повітря у Лося почало боліти в грудях, сльозами застилало очі. Помітивши це, марсіанин знаком руки велів знизитися. Корабель летів тепер над криваво-червоними пустельними скелями. Звивистий і широкий гірський хребет тягнувся з південного сходу на північний захід. Тінь од корабля летіла вниз по рваних урвищах, що іскрилися жилами руд і металів, по крутих схилах, порослих лишаями, зривалася в туманні провалля, вкривала хмаркою сяючі крижані шпилі, дзеркальні глетчери. Край був дикий і безлюдний.