Третя частина Аолів селилася поблизу екватора, біля підніжжя гір, скрізь, де з-під землі били гейзери питної води. Ці племена вміли будувати житла, розводили довгошерстих хаші, воювали з пожирачами павуків і поклонялися кривавій зірці Талцетл.
В одному племені, що населяло блаженну країну Азора, з’явився незвичайний шохо. Він був син пастуха, виріс у горах Лізіазіри і, коли йому сповнилося сімнадцять років, спустився в селища Азори, ходив із міста в місто і казав таке:
“Я бачив сон, розкрилося небо, і впала зірка. Я погнав моїх хаші до того місця, де впала зірка. Там я вгледів Сина Неба, який лежав у траві. Він був великий на зріст, обличчя біле, як сніг на вершинах. Він підвів голову, і я побачив, що з очей його йде світло й божевілля. Я перелякався і впав ниць і лежав довго, ніби мертвий. Я чув, як Син Неба взяв мою палицю і погнав моїх хаші, і земля двигтіла під його ногами. І ще я почув його гучний голос, він казав: “Ти вмреш, бо я хочу цього”. Але я пішов за ним, тому що мені було шкода моїх хаші. Я боявся підійти до нього близько: з його очей лився злий вогонь, і л щоразу падав ниць, щоб лишитися живим. Так ми йшли кілька днів, віддаляючись од гір у пустелю.
Син Неба вдаряв палицею об камінь, і виступала вода. Хаші і я пили цю воду. І Син Неба сказав мені: “Будь моїм рабом”. Тоді я став пасти його хаші, і він кидав мені недоїдки”.
Так розповідав пастух жителям міст. І ще казав: “Спокійні птахи і мирні звірі живуть, не знаючи — коли прийде загибель. Та хижий іхі вже розпростер гострі крила над журавлем, і павук сплів сітку, і очі страшного ча горять крізь голубі зарості. Бійтесь. У вас немає таких гострих мечів, щоб вразити злого, у вас нема таких міцних стін, щоб од нього відгородитись, у вас нема таких довгих ніг, щоб утекти від злого. Я бачу в небі вогняну смугу, і злий Син Неба падає у ваші селища. Око його — як червоний вогонь Талцетл”.
Пойняті жахом жителі мирної Азори здіймали руки, слухаючи ці слова. Пастух казав іще: “Коли кровожерний ча шукає тебе очима крізь зарості — обернись на тінь, і ніс ча не почує запаху твоєї крові. Коли іхі падає з рожевої хмари — обернись на тінь, і очі іхі даремно шукатимуть тебе в траві. Коли при світлі двох місяців — олло і літха — вночі злий павук цитлі обплітає павутинням твою хижу, — обернись на тінь, і цитлі не зловить тебе. Обернись на тінь, бідний сину Туми. Тільки зло притягує зло. Відкинь од себе все із злом споріднене. Закопай свою недосконалість під порогом хижі. Йди до великого гейзера Соам і обмийся. І ти станеш невидимим злому Синові Неба, — даремно його криваве око пронизуватиме твою тінь”.
Жителі Азори слухали пастуха. Багато хто пішов за ним, на кругле озеро до великого гейзера Соам.
Там дехто питав: “Як можна закопати зло під порогом хижі?” Інші сердились і кричали пастухові: “Ти обманюєш, — скривджені жебраки намовили тебе приспати нашу пильність і захопити наші житла”. А були й такі, що змовлялися: “Відведемо божевільного пастуха на скелю і кинемо його в гаряче озеро, хай сам стане тінню”.
Почувши це, пастух брав уллу, дерев’яну дудку, внизу якої на трикутнику було натягнуто струни, сідав поміж сердитих, роздратованих та спантеличених і починав грати й співати. Грав він і співав так гарно, що замовкали птахи, вщухав вітер, лягали стада, і сонце спинялося на небі.
Кожному, хто слухав, здавалося тоді, що він уже закопав свою недосконалість під порогом хижі.
Три роки навчав пастух. На четверте літо з боліт вийшли пожирачі павуків і напали на жителів Азори. Пастух ходив по селищах і казав: “Не переступайте порога, бійтеся зла в собі, бійтеся втратити чистоту”. Його слухали, і були такі, що не хотіли чинити опору пожирачам павуків, і дикуни повбивали їх на порогах хиж. Тоді старшини міст, змовившись, узяли пастуха, повели на скелю і кинули його в озеро.
Вчення пастуха поширювалося за межі Азори. Навіть мешканці поморських печер витесували в скелях його зображення з уллою. Але було й таке, коли вожді деяких племен карали на смерть тих, хто поклонявся пастухові, бо його вчення вважали безумним і небезпечним. І ось настала пора збутися його словам. У літописах того часу сказано:
“Сорок днів і сорок ночей падали на Туму Сини Неба. Зірка Талцетл сходила після заходу сонця і горіла незвичайним світлом, як зле око. Багато Синів Неба падали у мертві, багато розбивалися об скелі, тонули в південному океані, але багато досягли поверхні Туми живими”.
Так розповідає літопис про велике переселення Магацитлів, тобто одного з племен земної раси, що загинуло від потопу двадцять тисячоліть тому.
Магацитли летіли в бронзових яйцеподібних апаратах, використовуючи для свого руху силу розпаду матерії. Впродовж сорока днів вони покидали Землю.
Безліч величезних яєць загубилося в зоряному просторі, безліч розбилось об поверхню Марса. А трохи опустилося на рівнини екваторіального материка неушкодженими.
Літопис твердить:
“Вони вийшли з яєць, високі, чорноволосі. У Синів Неба були жовті і плескаті обличчя. Їхні тулуби і коліна вкривав бронзовий панцир. На шоломі був гострий гребінь, і шолом виступав поперед обличчя. В лівій руці Син Неба тримав короткий меч, у правій — сувій з формулами, які погубили бідні й темні народи Туми”.
Такі були Магацитли, люте і могутнє плем’я. На Землі, на материку, що опустився на дно океану, вони володіли містом Ста Золотих Воріт.
Тут, вийшовши з бронзових яєць, вони рушили в селища Аолів і брали те, що хотіли, і тих, хто чинив їм опір, убивали. Вони повиганяли стада хаші на рівнини і почали копати криниці. Вони зорали поля і засіяли їх ячменем. Але води в криницях було мало, зерна ячменю загинули в сухому і неродючому грунті. Тоді вони сказали Аолам іти на рівнину, копати зрошувальні канали та будувати великі водоймища.
Деякі племена послухали і пішли копати. Інші сказали: “Не послухаємось і вб’ємо пришельців”. Війська Аолів вийшли на рівнину і вкрили її як хмара.
Пришельців було мало. Проте вони були міцні, як скелі, могутні, як хвилі океану, люті, як буря. Вони розмели і знищили війська Аолів. Палали селища. Розбігалися стада. З боліт вийшли люті ча і роздирали дітей та жінок. Павуки обплітали спорожнілі хижі. Пожирачі трупів — іхі — розжиріли і не могли летіти. Надходив кінець світу.
Тоді згадали пророцтво: “Обернись на тінь для зла, бідний сину Туми, і криваве око Сина Неба даремно пронизуватиме твою тінь”. Багато Аолів пішло до великого гейзера Соам. Немало йшло в гори, сподіваючись почути в туманних ущелинах пісню улли, яка очищає від зла. Багато хто ділився один з одним майном. Шукали в собі й один в одному добре і з піснями, з сльозами радості вітали все добре. В горах Лізіазіри ті, хто вірив у пастуха, звели Священний Поріг, під яким лежало зло. Три кільця незгасних вогнищ охороняли Поріг.
Війська Аолів загинули. В лісах було знищено пожирачів павуків. Стали рабами рештки рибарів-поморів. Але Магацитли не чіпали тих, хто вірив у пастуха, не чіпали Священного Порога, не підходили до гейзера Соам, не заходили в глиб гірських ущелин, де в полудень вітер, пролітаючи, творив таємничі звуки — пісню улли.
Так минуло багато кривавих і сумних років.
У чужинців не було жінок — завойовники мали вмерти, не лишивши нащадків. І ось у гори, де ховались Аоли, прийшов вісник — прекрасний обличчям Магацитл. Він був без шолома і меча. В руці тримав палицю з прив’язаною до неї пряжею. Він підійшов до вогнів Священного Порога і почав промовляти до Аолів, які зібралися з усіх ущелин:
“Моя голова відкрита, мої груди незахищені, — розрубайте мене мечем, коли я збрешу. Ми — могутні. Ми володіли зіркою Талцетл. Ми перелетіли зоряну дорогу, яку називають Чумацьким Шляхом. Ми підкорили Туму і знищили ворожі нам племена. Ми почали будувати водоймища і великі канали, щоб збирати воду і зрошувати досі неродючі рівнини Туми. Ми побудуємо велике місто Соацеру, що означає Сонячне Селище, ми дамо життя всім, хто хоче жити. Але у нас немає жінок, і ми маємо вмерти, не здійснивши свого задуму. Дайте нам ваших дівчат, і ми народимо від них могутнє плем’я, і воно заселить материки Туми. Йдіть до нас і допоможіть нам будувати”.
Вісник поклав палицю з пряжею біля вогню і сів обличчям до Порога. Очі його були заплющені. І всі бачили на лобі його третє, прикрите плівкою, ніби запалене око.
Аоли радились і гомоніли між собою: “В горах не вистачає корму для худоби і мало води. Взимку ми мерзнемо в печерах. Сильні вітри зносять наші хижі в бездонні ущелини. Послухаймо вісника і вернімося на старі згарища”.
Аоли вийшли з гірських ущелин на рівнину Азори, женучи поперед себе стада хаші. Магацитли взяли дівчат Аолів і народили від них голубе плем’я Гір. Тоді ж почали будівництво шістнадцяти велетенських цирків Ро, в які збігала вода, коли танув сніг на полюсах. Безплідні рівнини було прорізано каналами і зрошено.
З попелу виникли нові селища Аолів. Лани давали пишний урожай.
Було зведено стіни Соацери. Під час будівництва цирків і стін Магацитли використовували величезні підйомні машини, — їх рухали дивовижні механізми. Силою знання Магацитли могли пересувати велике каміння і прискорювати ріст рослин. Вони записали свої знання в книги — кольоровими плямами і зоряними знаками.
Коли вмер останній прибулець із Землі — з ним щезло і Знання. Тільки через двадцять тисячоліть ми, нащадки племені Гір, знову прочитали таємні книги Атлантів.
Присмерком Гусєв знічев’я пішов блукати по кімнатах. Будинок був великий, міцний — для зимового житла. Багато в ньому було переходів, сходів, порожніх залів, галерей з нежилою тишею. Гусєв блукав, приглядався, позіхав.
“Заможно живуть, чорти, але нудно”.
У далекій частині будинку чулися голоси, стукіт кухонних ножів, дзвін посуду. Писклявий голос керуючого сипав пташиними словами, когось лаяв. Гусєв дійшов до кухні — низької склепистої кімнати. У глибині її спалахувало масляне полум’я над сковородами. Гусєв зупинився біля дверей, повів носом. Керуючий і куховарка, які лаялися між собою, замовкли і з деяким острахом позадкували в глибину склепінь.
— Чад у вас, чад, чад, — сказав їм Гусєв по-російськи, — ковпак над плитою поставте. Ох варвари, а ще марсіани!
Махнувши рукою на їхні перелякані обличчя, він вийшов на чорний ґанок. Сів на кам’яні сходинки, вийняв заповітний портсигар, закурив.
Унизу галявини, на узліссі, хлопчик-пастух, бігаючи й вигукуючи, заганяв у цегляний сарай хаші, ті глухо ревіли. Звідти у високій траві стежкою до нього йшла жінка з двома відерцями молока. Вітер надимав її жовту сорочку, метляв китичку на смішному ковпачку поверх яскраво-рудого волосся. Ось вона зупинилася, поставила відерця і почала відмахуватись од якоїсь комахи, ліктем захищаючи обличчя. Сміючись, узяла відерця й знову побігла. Вгледівши Гусєва, показала білі веселі зуби.
Гусєв звав її Іхонькою, хоча ім’я дівчини було — Іха, — небога керуючого, сміхотлива, смагляво-синювата дівчина.
Вона хутко пробігла повз Гусєва, — тільки зморщила носа до нього. Гусєв подумав було дати їй ззаду “ляща”, але втримався. Сидів, курив, очікував.
Справді, Іхонька незабаром знову з’явилася з кошичком і ножиком. Сіла недалеко од Сина Неба і заходилася чистити овочі. Її густі вії весь час кліпали. З усього було видно, що весела дівчина.
— Чому у вас на Марсі жінки якісь сині? — спитав її Гусєв по-російськи. — Дурна ти, Іхонько, справжнього життя не розумієш.
Іха відповіла йому, й Гусєв, ніби скрізь сон, зрозумів її слова:
— У школі я вивчала священну історію; там сказано, що Сини Неба злі. В книжці одне пишуть, а насправді виходить інше. Сини Неба зовсім не злі.
— Так, добрі, — підтвердив Гусєв, примруживши одне око.
Іха захлинулася сміхом, лушпиння швидко летіло у неї з-під ножика.
— Мій дядько каже, ніби ви, Сини Неба, можете вбивати поглядом. Я щось цього не помічаю.
— Невже? А що ж ви помічаєте?
— Слухайте, ви мені відповідайте по-нашому, — сказала Іхонька, — а по-вашому я не розумію.
— А по-вашому в мене виходить недоладно.
— Що ви сказали? — Іха поклала ножик, так розпирав її сміх. — По-моєму, у вас на Червоній Зірці все те саме.
Тоді Гусєв кашлянув, присунувся ближче. Іха взяла кошика і відсунулась. Гусєв кашлянув і присунувся ще. Вона сказала:
— Одяг протрете, на сходах соваючись.
Можливо, Іха сказала це якось по-іншому, але Гусєв зрозумів саме так. Він швидко озирнувся й узяв Іхоньку за плечі. Вона відразу відсахнулася, витріщилась. Але він дуже кріпко поцілував її. Іха з усієї сили притисла до себе кошик і ножик.
— Отак, Іхонько!
Вона схопилася й утекла.
Гусєв сидів, пощипуючи вуса. Всміхався. Сонце зайшло. Висипали зірки. До самісіньких сходів підкрався якийсь довгий волохатий звірок і дивився на Гусєва фосфоричними очима. Гусєв поворухнувся, — звірок засичав, зник, як тінь.
— Так, дурнички ці треба все-таки облишити, — мовив Гусєв. Осмикнув пояс і ввійшов у будинок. У коридорі перед ним одразу ж метнулась Іхонька. Він пальцем поманив її, і вони пішли коридором. Гусєв, кривлячись од напруги, заговорив по-марсіанському:
— Ти, Іхонько, мене слухай. Я, Син Неба, приїхав сюди не для дурниць. У мене передбачаються великі діла з вашою планетою. Але людина я тут нова, порядків не знаю. Ти мені повинна допомагати. Тільки дивись не бреши. Ось що ти мені скажи: хто такий наш господар?
— Наш господар, — відповіла Іха, напружено вслухаю-чись у дивну мову Гусєва, — наш господар — володар усіх країн Туми.
— От тобі й маєш! — Гусєв зупинився. — Брешеш? (Почухав за вухом). Як же він офіційно називається? Король, чи що? Посада в нього яка?
— Звуть його Тускуб. Він — батько Аеліти. Він — голова Вищої ради.
— Так. Зрозуміло.
Гусєв ішов деякий час мовчки.
— Ось що, Іхонько, в тій кімнаті, я бачив, у вас стоїть матове дзеркало. Цікаво в нього подивитися. Покажи мені, як воно з’єднується.
Вони зайшли до вузької напівтемної кімнати, заставленої низькими кріслами. В стіні біліло туманне дзеркало. Гусєв повалився в крісло, ближче до екрана. Іха спитала:
— Що б хотів бачити Син Неба?
— Покажи мені місто.
— Тепер ніч, роботу скрізь закінчено, фабрики і магазини закрито, площі порожні. Може, видовища?
— Показуй видовища.
Іха встромила вмикач у цифрову дошку й, тримаючи кінець довгого шнура, відійшла до крісла, де, випроставши ноги, сидів Син Неба.
— Народне гуляння, — почала Іха й смикнула за шнур. Почувся сильний шум — похмурий тисячоголосий гомін юрби. Дзеркало освітилося. Відкрилася непомірна перспектива склепистих скляних дахів. Широкі снопи світла впирались у величезні плакати, в написи, в багатоколірний дим, що курився клубами. Внизу кишіли голови, голови, голови. Подекуди, мов кажани, вгору, вниз пролітали крилаті постаті. Скляні склепіння, перехресні промені світла, вири натовпу відходили вглибину, губилися в курній, димній імлі.
— Що вони, роблять? — вигукнув Гусєв, надриваючи голос, такий сильний був гамір.
— Вони дихають дорогоцінним димом. Ви бачите клуби диму? Це куриться листя хаври. Це дорогоцінний дим. Він зветься димом безсмертя. Хто вдихає його, бачить незвичайні речі: здається, що ніколи не вмреш, — такі чудеса можна бачити й розуміти. Багато хто чує звук уллн. Ніхто не має права курити хавру в себе вдома — за це карають на смерть. Тільки Вища рада дозволяє куріння, тільки дванадцять разів на рік у цьому будинку запалюють листя хаври.
— А он ті що роблять?
— Вони крутять цифрові колеса. Вони вгадують цифри. Сьогодні кожен може загадати число, — того, хто відгадає, назавжди звільняють од роботи. Вища рада дарує йому прекрасний будинок, поле, десять хаші та крилатий човен. Це величезне щастя — відгадати.
Пояснюючи, Іха сіла на поручень крісла. Гусєв дуже дивувався з чудес у туманному дзеркалі: “От чорти, ог шибеники!” Потім попросив показати ще щось.
Іха злізла з крісла і, погасивши дзеркало, довго вовтузилася біля цифрової дошки, — не попадала вмикачами в дірки. Коли ж вернулася до крісла й знову сіла на поручень, крутячи кульку від шнура, її личко було трохи очманіле.