– Тридцять…
Радислав обома руками стискав штурвал і не зводив очей з торця смуги 22L, готовий відреагувати, якщо який-небудь вихор спробує в останній момент зіштовхнути «ААРОН 44» з глісади.
– Двадцять…
До восьми широких білих ліній, якими позначено початок смуги, лишалось не більше ста метрів. І в цей момент українець помітив таке, від чого волосся на потилиці здибилося.
– Що за?! – Радислав зіпнув ротом, наче викинута на берег рибина. На мить чоловіку перехопило подих. Зрештою він гримнув російською: – ТВОЮ МАТЬ!
Другий пілот скинув голову.
Погляд Ротка сфокусувався на нечітко окресленій громадині, що стриміла просто в центрі посадкової смуги за кілометр від літака. Вже в ту мить командир екіпажу мав би зреагувати, ривком переставивши важелі тяги двигунів у положення «TO/GA»[41] і потягнувши штурвал на себе. Ротко чітко бачив перешкоду і, попри це, цілу секунду не вживав жодних заходів. Пілот наче задерев’янів. Чому? Бо його мозок відмовлявся опрацьовувати побачене. Незважаючи на те, що зір визнано основним органом чуття людини, очі насправді є вельми ненадійним джерелом інформації. Протягом секунди в голові Радислава снігоочисника не існувало з тієї простої причини, що його мозок вважав, що снігоочисника не може, а точніше – не мало би бути на діючій злітно-посадковій смузі.
Хтозна, можливо, саме ця секунда мала вирішальне значення.
Першим зорієнтувався Метью.
– Снігоочисник! – заволав другий пілот, упізнавши в громадині із розмитими обрисами машину для розчищення смуг від снігу. Не чекаючи команди капітана на скасування зльоту, він пересунув важелі тяги двигунів уперед – на повну потужність – до перемикача «TO/GA».
Одночасно з рухом Метью Ріґґсона в навушниках пілотів залунав переляканий голос диспетчера:
– «Континенталь» 1419! Набирайте! Набирайте висоту!!! – хтось із зали управління польотами спробував попередити екіпаж, сподіваючись, що пілоти встигнуть вивести лайнер на друге коло.
Радислав Ротко кліпнув і, все ще не до кінця усвідомлюючи чи, мабуть, не вірячи в те, що відбувається, машинально спробував відповісти:
– Е-е… диспетчерська… – і згаяв ще півтори секунди. «ААРОН 44» секунду тому зі швидкістю 135 вузлів пролетів над торцем посадкової смуги 22L і, продовжуючи втрачати висоту, наближався до двох широких поздовжніх рисок, що розташовані за триста метрів від краю смуги і якими позначають точку торкання. Засніжене летовище мелькало за вікнами кабіни з кошмарною швидкістю – ефект від зближення із землею. На той момент висота лайнера над смугою була не вищою від семи метрів – заледве висота двоповерхового будинку.
Зрештою через дві з половиною секунди після того як молодий Ріґґсон самостійно перевів двигуни у злітний режим, Радислав струснув заціпеніння і гарячково скомандував:
– Go around!!! Full power![42] – одночасно тягнучи штурвал на себе.
– Не знаю… Не йде! – злякано бовкнув другий пілот, учепившись у штурвал.
– Що?! – Ротко швидко зиркнув на важелі тяги біля правого коліна, переконавшись, що обидва поставлено в крайню передню позицію. Досвідченому пілоту знадобилась доля секунди, щоб збагнути: перемикач «TO/GA» активовано.
«ААРОН 44» тим часом, підкоряючись команді з кабіни пілотів, слухняно задер носа і продовжував мчати вперед, витримуючи висоту 5 метрів. Спрацював ефект екранування,[43] тобто відбивання повітря, відтиснутого крилами до землі, назад і створення таким чином додаткової підйомної сили. Нетривале витримування літака на малій висоті, спричинене екрануванням, трапляється під час посадки будь-якого лайнера.
До снігоочисника лишалось трохи більше шестиста метрів.
– Не йде!.. – з відчаєм повторив Метью. Радислав чи то не почув, чи то не зрозумів другого пілота. – Господи, не вбивай мене! – запанікував другий пілот.
Одночасно із розпачливим вигуком бельгійця кабіну затопив гул двигунів, що вийшли на повну потужність. Стрілки на цифрових дисплеях, що відповідають параметрам N1 та N2, рвонули до позначок 100 %. «ААРОН 44» наче прокинувся, але висоти не набирав. Річ у тім, що відхід на друге коло з гранично малої висоти безпосередньо перед приземленням, коли вже прийнято рішення і віддано команду «Сідаємо!», є напрочуд складним і стресовим маневром і для літака, і для членів екіпажу. Навіть якщо вертикальну швидкість у моменти, що передували приземленню, було витримано в межах норми (3,5–4 м/с), двигуни літака не можуть забезпечити створення такої тяги, яка б уможливила моментальне нівелювання кінетичної енергії, спрямованої до землі.
«ААРОН 44» просів, торкнувшись колесами смуги, і тут-таки, підхоплений двигунами, що ревли, перемелюючи сніг з чорнотою і вітром, відірвався від землі.
– Метью, давай на себе! На себе-е!!! – закричав Радислав.
Пілоти щосили тягнули штурвали на себе. Борючись із перевантаженням, що виникло через різку зміну напрямку руху, обоє висунулися з крісел і приклеїлися поглядами до вікон, кожен зі свого боку, намагаючись понад високо задертим носом лайнера розгледіти, скільки лишилось до снігоочисника.
Від дванадцятитонної машинерії їх відділяло менше трьохсот метрів.
– Давай! Давай! Давай! Давай же, блядь! – на цей раз Радислав горлав українською, адресуючи свої слова не Ріґґсонові, а літаку.
«ААРОН 44» став на крило і почав повільно набирати висоту. Дуже повільно.
Із вікон зали управління польотами за літаком невідривно стежило кільканадцять пар перелякано витріщених очей. Посивілий Ґастон Лем’єр стояв, затуливши половину обличчя зведеними докупи долонями, і не дихав. Він намагався відвернути голову, але очі наче примерзли до снігоочисника.
Яскраве світло руліжних фар українського літака затопило сліпучим полум’ям кабіну «Øveraasen’а». Ноель Леґрас, чорношкірий водій, злякано обернувся і закляк, побачивши, що з нутрощів снігового бурану на нього вивалюється сорокатонний літак. Хлопчина обісцявся і за мікроскопічну мить збагнув, наскільки дріб’язковими й марними були його хвилювання через Свєтлану. Тепер він готовий був на що завгодно, готовий був споглядати, як його колишню пасію по три рази на день грають усі підстаркуваті менеджери «ArcelorMittal», аби лише не бачити того, що сунуло на нього із розлючених небес. Ноель крутнув кермо праворуч, намагаючись прибрати снігоочисник зі смуги, хоча в глибині душі розумів: маневр марний. Якщо літак не підніметься достатньо високо, зіткнення не уникнути: надто велика різниця у швидкостях лайнера та неповороткого автомобіля з довжелезним причепом.
Відстань між «ААРОНом 44» і «Øveraasen’ом» скоротилась до ста метрів.
Два турбовентиляторні двигуни Д-436-44, розроблені Запорізьким конструкторським бюро «Прогрес» і виготовлені на заводі «Мотор-Січ», разом генерували 136 тисяч ньютонів тяги – неймовірна потужність як для регіонального реактивного лайнера, але цього було недостатньо.
Уже коли снігоочисник щез із поля зору, сховавшись за носом літака, Радислав Ротко подумав про завтрашню зустріч в аеропорту ім. Шарля де Голля. Він прийде з квітами. Чому він раніше не подумав про квіти? З величезним букетом червоногарячих троянд! Марині має сподобатися. Чоловік уявив, як пригорне й поцілує дружину, стисне вередливу Асю і тут же, просто в залі прильотів, вручить Оленці коробку з iPad’ом. Він мріяв, як вони обійматимуть його, щасливо посміхаючись… Картинка не протрималася й секунди. Зникла, розсипалась, наче картковий будиночок. Коли Радислав востаннє бачив снігоочисник, той був надто, надто близько.
«Усе, блядь, пиздець!» – торохнуло в голові пілота. Не буде ніякої зустрічі! Не буде ніяких троянд. Оленка не дочекається планшетного комп’ютера. Марина не зіщулиться в його обіймах. Знаючи, що один із бортових самописців веде запис розмов у кабіні, Радислав захотів щось сказати, швидко промовити щось таке, щоби потім, коли записи розшифрують, його сім’я зрозуміла, як сильно він їх любить і як за ними сумуватиме, хай де опиниться.
Чоловік промовчав, не дібравши слів.
До зіткнення лишилося менше секунди.
Ґастон Луї Лем’єр заплющив очі, зрозумівши, що борт 1419 не встигне набрати висоту і віддалитись від землі на безпечну відстань.
Ноель Леґрас, зрозумівши те ж саме, істерично закричав і притиснув голову до керма.
«ААРОН 44», помалу звільняючись з обіймів сили тяжіння, злетів на чотири метри над смугою – майже достатньо, щоб перелетіти «Øveraasen». Майже…
Права стійка шасі літака, практично одночасно з правим двигуном, врізалася в кабіну снігоочисника, розірвавши метал, наче намоклий картон.
Останнім, що прозвучало в кабіні авіалайнера, була спокійна, навдивовижу суха і безбарвна, фраза Метью Ріґґсона, другого пілота:
– Mam, je t’aime![44]
11
Рівно о двадцять другій годині чотири хвилини і двадцять секунд правий двигун «ААРОНа 44» розносить на друзки кабіну «Øveraasen’а», перетворюючи на холодець голову і верхню частину тулуба Ноеля Леґраса. Потрощені лопаті вентилятора, шматки компресора та трубопроводів розпорюють надвоє праве крило авіалайнера. Хмара безформних уламків нищівними бризками протинає розташований у крилі паливний бак. За тисячну долю секунди кінетична енергія деталей, що миттєвість тому утворювали центральну частину крила та турбіну, перетворюється на теплову, температура в роздертому баку стрибкоподібно зростає до 400 °C, й авіаційний гас, якого, зважаючи на невеликий час перельоту, залишилось чимало, вибухає. Через півсекунди вогонь під тиском проникає крізь тріщини між крилом та фюзеляжем, підпалюючи рештки пального в головному баку.
Центральну ділянку «ААРОНа» поглинає вогняна куля.
Зіткнення правого крила зі снігоочисником створює крутний момент, що зумовлює розвертання лайнера впоперек злітно-посадкової смуги й одночасне втиснення його лівим крилом у землю. Все разом – тиск і жар від вибуху, колосальні інерційні сили, що виникли після різкого розвертання, а також опір крила, що вперлося в землю, – породжує перевантаження, які під час проектування «ААРОНа 44» не було передбачено. З моторошним скреготом літак розколюється на три частини, руйнуючись у двох місцях: одна лінія розриву проходить за крилами, друга – за півметра до місця з’єднання крила із фюзеляжем.
Тим, хто летів у хвості лайнера, щастить. Через стрімке гальмування й розвертання, сили, що діють на цю ділянку літака, є найбільшими. Одинадцять пасажирів і двоє членів екіпажу гинуть миттєво, не встигнувши злякатися: інерційні сили настільки потужні, під їхньою дією шийні хребці жертв розкришують, немов у каменедробарці.
Ці ж самі сили розвертають задній уламок «ААРОНа» хвостом уперед і тягнуть через засніжене летовище на південь, просто під ворота допоміжної пожежної станції. Фюзеляж із тринадцятьма мертвими тілами, що перед розколом хапнув у розірваних баків трохи гасу та вогню, вкривається плямами кволого полум’я.
Пасажирам центральної частини лайнера щастить менше. Вони переживають момент зіткнення, але вже наступної миті підлога під ними вибухає, харкаючись полум’ям і гасом, заповнюючи кожен кубічний сантиметр простору озвірілим вогнем, – детонує центральний паливний бак. Дев’ятнадцятеро людей, відчайдушно волаючи, засмажуються живцем; вони не розуміють, що відбувається, але встигають усвідомити, що по них прийшла смерть. У сімох із них, найвитриваліших, серця б’ються протягом п’яти секунд після того, як шкіра прогорає до кісток.
Середній уламок «ААРОНа» підминає під себе рештки кабіни, грейдер «Øveraasen’а» і, залишаючи позаду широкий вогняний слід і шматки лівого крила, котиться на південний захід, урешті-решт зупиняючись у центрі посадкової смуги.
Двадцятеро, що лишились у носовій частині літака, – сімнадцять пасажирів, старша стюардеса Вероніка Морель і пілоти – мають найвищі шанси вижити в катастрофі. Носовий уламок вислизає із розжареної кулі, що заковтнула середню частину лайнера, не нахапавшись полум’я. Відколовшись, ніс літака мчить по снігу паралельно із руліжною доріжкою Новембер-Танго до смуги 04L-22R, поступово розсіюючи колосальну кінетичну енергію. На відміну від хвоста в носовій частині «ААРОНа 44» немає рулів висоти чи вертикального стабілізатора, що перешкодили б обертанню, й уже за кілька секунд десятиметровий фрагмент фюзеляжу починає котитися, прокручуючись навколо своєї осі. Людей метеляє, немов у центрифузі.
Найпершим гине молодий Метью Ріґґсон. Ще під час зіткнення з «Øveraasen’ом» паси безпеки не втримують тіло високого й худого другого пілота, його тулуб прослизає вперед, і двадцятишестирічний бельгієць врізається головою в центральну панель кабіни. Від удару череп розкришується на дрібні осколки, половина з яких тоне в мозку.
Двох пасажирів, що сиділи на місцях 6А та 6С, разом із сидіннями викидає через діру у фюзеляжі. 6А вмирає миттєво, ламаючи шию внаслідок удару головою об землю. 6С приземляється на плече, перекочуючись, пролітає метрів п’ятдесят і витягується на снігу за кілька кроків від забризканої палаючими уламками посадкової смуги. Під час падіння бідолаха ламає хребет у чотирьох місцях, через що лежить у немислимій для здорової людини позі. Він скидається на викинуту у смітник, нікому не потрібну стару ганчір’яну ляльку. За секунду після падіння 6С починає волати. Двоє працівників наземних служб, які на момент катастрофи розчищали світлові табло на перетині доріжки Ліма-Ромео та смуги 04L-22R, згодом розказуватимуть: якби не бачили все на власні очі, нізащо не повірили б, що людина може видавати такі звуки. Через шок і біль зойки пасажира із 6С змахують на поєднання десятикратно посиленого реву переляканого осла й скавуління собаки, що потрапила під колеса вантажівки. Крики тривають півхвилини, після чого обриваються.
Незважаючи на те, що решта, п’ятнадцятеро, пасажирів опиняється ніби в барабані пральної машини, що працює на віджим, вони все ще можуть вижити. І вони вижили б, якби перед зіткненням з «Øveraasen’ом» усі п’ятнадцятеро були пристебнутими до крісел. У салоні будь-якого літака трапляються розумники, які презирливо пирхають, коли вмикається табло «Застебнути ремені». Чи то під час зльоту, чи то під час заходу на посадку завжди є «герої», що летять непристебнутими, бо, мовляв, нічого з ними не станеться й узагалі правила безпеки написано для мудаків. У носовій частині «ААРОНа», що відділилась від сповитого полум’ям центрального уламка, таких аж троє: місця 2А, 3С і 4Е. Після зіткнення відірваний фрагмент фюзеляжу, перекочуючись, мчить полем. Пристебнутих людей то притискає до крісел, то тягне із них геть. Вони перелякані до смерті й добряче потовчені, але живі… поки салоном не починають літати троє довбнів, які вважають себе розумнішими за проектувальників літаків. Під час першого оберту пасажирів 2А, 3С та 4Е вириває з крісел і з силою торохкає об дах салону. Вони швидко конають, потрощивши шиї і розбивши голови, однак історія на цьому не закінчується. Під час наступних обертів фюзеляжу їхні мертві тіла продовжують літати салоном, наче гумові снаряди, зриваючи голови, проламуючи грудні клітки і градом ударів забиваючи на смерть пристебнутих пасажирів. За хвилину, на момент зупинки передньої частини лайнера між доріжкою Альфа-Хотел і смугою 04L-22R, із п’ятдесяти двох пасажирів і членів екіпажу рейсу 1419 живими лишаються тільки четверо: командир екіпажу Радислав Ротко, стюардеса Вероніка Морель і двоє пасажирів, що спромоглися вціліти під час колотнечі в носовій «центрифузі» – юрист-коротун із місця 1А і невисока тринадцятирічна школярка з місця 5G. Усі четверо в надзвичайно тяжкому стані.
…У західній частині аеропорту Париж-Північ повітря розтинає завивання сирен. Від головної пожежної станції, затоплюючи хуртовину пульсуючим синім світінням, до місця аварії поспішають пожежні машини.
Незаймано-біла завірюха змішується з густим чорним димом.
Розділ ІІ
12