— Ми всі дуже добре знаємо офіційні думки. Та іноді хочеться почути щось оригінальне.
— На жаль, за оригінальність декому доводиться суворо розплачуватись, — втрутилася Лотта.
— У цій кімнаті оригінальні, — Дора наголосила на цьому слові, — думки не переслідуються. Друг Лотти може сподіватись на нашу одвертість, як, сподіваюсь, і ми на його…
Вона глянула на Германа суворо і навіть з викликом.
— Ой, як важко жити зараз у нашій країні… — зітхнув Шпехт. — Недарма сказав поет: надав мені чорт народитись тут з душею й талантом!
— Чудові слова! — вигукнула Дора. — Я підписуюсь під ними обома руками. Так, з цієї країни треба тікати, але куди? Бог покарав людей, віднявши у них розум. Я гадаю, коли нема на світі спокійної оселі, треба створювати її в собі, відгороджуватись од ненависті…
Видно, Дора потрапила у свою стихію — почала просторікувати про необхідність втечі від світу — нехай будуть війни, революції, а для справжньої людини, мовляв, усе це не має істотного значення.
“І нічого ти не зрозуміла, — подумав Шпехт роздратовано. — Пушкін, вимовляючи. ці слова, думав про свою вітчизну, вболівав за неї, а тобі спокійної оселі захотілось…”
Дора з її химерною філософією все більше дратувала Германа, але він розумів — її слимацька позиція характерна для частини німецької інтелігенції, котра намагалась проводити вичікувальну політику. Політика ця, правда, збанкрутувала — гітлерівська військова машина втягувала в себе усі без винятку верстви населення, але ж такі, як Дора, хоч на словах продовжували відстоювати свої переконання..
Шпехт, звичайно, не дозволив би собі розпочати полеміку з Дорою — це зовсім не входило в його плани, хоч йому і кортіло заперечити їй. Він був приємно здивований, коли нараз Мор почав” суперечку з дівчиною.
Вони вже пообідали й сиділи у вітальні. Мор ходив по кімнаті і, дивлячись собі під ноги, говорив:
— Ми позамикались у своїх квартирах і намагаємось не висовувати носа на свіже повітря. Так, так, це — квінтесенція ваших поглядів, Доро, і смішно було б заперечувати це. Чи не помічали ви, як відрізняються кімнатні рослини від тих, що розвиваються в природних умовах? Вони низькорослі й миршаві, а спробуйте пересадити їх — швидко наберуть сили. Уявіть собі, що сталося б, якби всі думали лише про міцні замки у дверях? Якщо й не всі, то ті, кого ви називаєте духовним надбанням нації? Ми втратили б створену віками цивілізацію, сприяли б пробудженню низьких інстинктів, жорстокості. Руйнівні сили взяли б верх і все — шкереберть!
— Але ж, — спробувала вставити слово Лотта, — ви намалювали картину, близьку до реальності.
— На жаль… — не заперечив Мор. — І все це стало можливим, бо я і ви погодились з існуючим порядком, у вирішальний момент сховали голову під крило. А потім уже було пізно… І ми знову мовчки скорилися… Хоробріші або загинули, або марширують у смугастих халатах за колючим дротом, а ми стали слухняною тягловою силою, проповідуємо покірність і ховаємось за дверима з замками найновішої конструкції.
— То що ж ви пропонуєте? — не втрималась Дора.
— А я не лікар і не збираюсь виписувати рецепти, — буркнув Мор. — Не треба ставити такі запитання людині, яка сама собі не може дати ради…
— І все ж вихід повинен бути… — обережно почав Шпехт.
Мор подивився на нього так, ніби вперше побачив.
— Звичайно, звичайно, — погодився, — тільки все це не для мене.
Він якось відразу скис і, Германові здалось, — шкодує про свій спалах: швидко попрощався й зник.
Шпехт сидів мовчазний і зосереджений, обмірковуючи сьогоднішні події. Думка про те, що Мор стривожився, побачивши його, не виходила з голови. Згадував запитувальні погляди Роберта, збентеження і навіть острах, який помітив у його очах. Все це суперечило поведінці Мора по обіді, та й, може, даремно шукати тут щось спільне…
Лотта кілька разів зверталась до Германа. Помітивши його неуважність, підвелась.
— Завтра ми будемо цілий день разом, моя люба, — поцілувала Дору в щоку.
Рушили пішки. Надвечір трохи приморозило, та все одно в повітрі вже відчувалось дихання весни. Йшли мовчки. Лотта вловила — думки Германа десь далеко-далеко. Обережно, щоб не потривожити, взяла його під руку. Герман взяв її маленьку руку, тримав міцно, наче не хотів пустити, і Лотта пошкодувала, коли назустріч раптом вискочило таксі. Вже біля дому Герман потер чоло і запитав:
— Я не здаюся сьогодні надто похмурим?
Лотта засміялась, похитала головою…
Мор з’явився у Дори опівдні. Шпехт випередив його і встиг повісити картини так, щоб на них падало розсіяне світло. Роберт відразу оцінив це. Він одійшов на кілька кроків і довго стояв, жодним рухом не виказуючи свого враження.
— Матейко є Матейко! — мовив нарешті й сів на стілець перед картиною. — Я люблю його ранні твори. Колись у Кракові я побував у музеї Матейка і скажу вам, — такого баталіста пошукати треба. Не холодний літописець, а повний пристрасті — наче сам був учасником подій… А цей етюд належить до пізнього періоду. Думаю, характерний для Матейка того часу. Бувають же такі метаморфози — зрілий майстер поступається юнакові. Але ж, — зітхнув, — Матейко залишається Матейком!..
— А мені більше подобається пейзаж, — втрутилась Лотта. — Подивіться, скільки в ньому повітря й простору!
— Чудовий пейзаж, — погодився Мор. — Я чув про Васильківського, та бачу його картину вперше. Її могла написати людина, яка знає і любить степ. Дивіться… — підхопився раптом з стільця, ступив крок убік. — Коли глянути звідси, то, бачите, марево нависло над степом… Спека, все принишкло, і лише жайворонок купається у повітрі… Краса неповторна… Де ви дістали це чудо, Шпехт?
— У одного краківського спекулянта. В нього монополія на збут картин. Ці полотна були найкращими.
— Я їздив у Краків ще перед війною. Хотів подивитись на Вавель і на олтар Віта Ствоша у Маріатському костьолі… До речі, — кинув зненацька, — де ви живете у Кракові?
— Поблизу Вавеля, на вулиці Міцкевича, — не думаючи відповів Герман. Він непогано вивчив Краків — два тижні жив там перед поїздкою до Берліна.
— Чудовий район. Багато зелені й величезні башти фортеці…
— У Кракові я ніяк не можу позбутися думки, що живу в середньовіччі. Заплющу очі — і бачу кінних рицарів, яскраві знамена… Прекрасне місто!
І знов Германові здалось, що Мор дивиться на нього пильним насмішкуватим поглядом. А може, це гра його фантазії?
Роберт вирішив відзначити придбання нових картин і запросив всіх до ресторану.
— Тільки, — попередив, — мені хотілося б запросити ще одну людину. Ви його знаєте — штурмбанфюрер Амрен. Він трохи потурає мені, ну, і слід підтримувати дипломатичні стосунки.
— Це той, котрий був з вами у Бреслау? — здивувалася Лотта. — Він же типовий бурбон!
Шпехт не міг пропустити чудової нагоди — коли ще вдасться влаштувати зустріч з штурмбанфюрером!
— Але ж Амрен потрібен Мору, — сказав. — Та й я хочу з ним зустрітися.
— Будь ласка, — відразу відступила Лотта, — коли так, мені однаково…
У яскраво освітленому ресторанному залі грала музика, співали безголосі декольтовані дівчатка. За більшістю столиків сиділи військові, співачки їм подобались, і вони лунко аплодували. Багато пили й голосно розмовляли, сміялись і танцювали, сперечалися й вихвалялись своїми фронтовими подвигами.
Шпехт сів так, щоби поруч залишилося вільне місце для Амрена. Той приїхав незабаром у новісінькому мундирі.
— Ви сьогодні як блискуча монета, гер штурмбанфюрер, — подав йому руку Мор.
— Обер… — поправив Амрен.
— Що — обер? — не зрозумів Роберт.
— Оберштурмбанфюрер, — не зміг приховати щасливої усмішки Амрен. — Вчора одержали наказ.
— Поздоровляю!
Герман почав наливати коньяк.
— Вип’ємо за успіхи ще одного оберштурмбанфюрера! — вигукнув Роберт. Слова “ще одного” мовив трохи іронічно, та Амрен купався у променях слави й не помічав нічого. Він поблажливо поплескав Германа по спині, запитав про його успіхи і, не чекаючи відповіді, нахилився до Дори — з пасербицею групенфюрера Лауера слід бути завжди люб’язним.
— За що вам присвоїли таке високе звання? — запитала дівчина, і очі її лукаво блиснули.
— За службу, — не моргнувши оком, відповів Амрен. — Звичайно, за сумлінну службу.
— Коли ж ви встигли так відзначитись? Може, подвиг…
— А чому б і ні?..
— Ах, як цікаво! Розкажіть, будь ласка.
— Не можна, це таємниця.
— Подвиг не може бути таємницею! — з пафосом вигукнула Дора, непомітно підморгнувши іншим. — Він повинен стати прикладом для всіх!
Амрен налив собі коньяку.
— Іноді подвиг зовні не відрізниш од буденних справ, — почав пояснювати він, — та коли подивитись глибше, то саме ці буденні справи і є основою, так би мовити, коренем подвигу… так би мовити… — Заплутавшись, Амрен потягнувся до коньяку й випив його одним духом.
Герман прийшов йому на допомогу:
— Оберштурмбанфюрер має на увазі масовий характер героїзму в нашій армії, панове. Він, мабуть, хоче сказати, що сама служба в нашій армії є подвигом! — додав двозначно.
— О! — Амрен підняв палець. — Краще не сказав би навіть сам доктор Геббельс!
Лотта не втрималась і пирснула, а Дора вдала, що розчарована:
— А я думала, що, скажімо, спіймали шпигуна…
— Що шпигун! — бундючно закопилив губу Амрен. — Я шпигуна за півкілометра відчуваю.
— Невже? — наївно запитала Дора. — І як же це вам вдається?
— У оберштурмбанфюрера чудовий нюх, — єхидно вставив Мор.
— Жартуєте… — благодушно посміхнувся Амрен. — Але ж доля правди в цьому є. Гарний контррозвідник відчуває ворожого агента. Інтуїція, так би мовити… Досвід, розум. Я сказав би — талант…
— І всього цього, — підняв келих Шпехт, — не позичати нашому оберштурмбанфюреру. Я п’ю за ваш новий мундир!
Мор з цікавістю спостерігав за Германом. Потім звернувся до Амрена:
— Ви задоволені, що зустрілись зі Шпехтом? У Бреслау, здається, ви знайшли спільну мову…
Шпехт відчув у цих словах якийсь незрозумілий натяк. Підвів очі на Мора, витримав його довгий погляд.
— Шпехт — чудовий хлопець, — вигукнув Амрен, — ми розуміємо один одного з півслова. Як справжні фронтовики.
— Ви були на фронті, гер оберштурмбанфюрер? — здивувалась Дора. — А я й не знала…
— На Східному! — з гордістю уточнив Амрен. — І не один комуніст поліг від цієї руки!
Він підняв угору кулак.
“Наволоч! — подумав Герман, згадавши, як стріляв Амрен у полонених. — Наволоч і кат!” Очі у Шпехта побіліли від гніву, губа нервово сіпнулась. Але цієї хвилини він почув голос Мора:
— Я також задоволений, що зустрівся з вами, Германе!
Шпехт вже опанував собою. Мор вперше назвав його по імені… Що це — тонка психологічна гра чи дружня допомога?
— Ви не танцюєте, Германе? — поспитав Мор. — В такому разі я дозволяю собі запросити вашу даму.
Перед Дорою виструнчився молоденький лейтенант, що сидів за сусіднім столом. Герман і оберштурмбанфюрер залишились на самоті.
— Нарешті ми зможемо спокійно випити, — зітхнув Шпехт.,
— Люблю жінок без претензій, — підморгнув йому Амрен.
— Менше клопоту, — підтакнув Герман…. Оберштурмбанфюрер був невтомний у пияцтві.
Ковтав коньяк майже не закушуючи, та п’янів повільно. Лише почервоніли очі. Відверто почав залицятись до Лотти.
— У вас серйозний суперник, Германе! — попередила ювеліра Дора. Від вина вона розрум’янилась, очі блищали, і Герман подумав — дівчина не така вже й некрасива, як здалось раніше. Колишня неприязнь до Дори зникла.
— Я не боюсь суперників, — відповів.
Лотта подякувала йому ледь помітним рухом руки, а оберштурмбанфюрер погрозив пальцем.
— Коли б ти не був моїм другом, — сказав з п’яною відвертістю, — я відбив би у тебе фрау Геллерт.
— Але ж ти мій друг!
Мор стежив за ними цікавими очима
— Як швидко сходяться люди, — мовив чи то насмішкувато, чи то заздрісно, — І стають друзями…
— Бо не такі відлюдьки, як ви, — докірливо сказала йому Дора. — І не чекають, поки дівчина запросить їх танцювати…
Вечір минув швидко. Герман навіть здивувався, що вже перша година. Амрен розвозив усіх у своїй машині. Прощаючись з Шпехтом, нагадав:
— Ми скоро зустрінемось. Я подзвоню.
— У вас уже спільні справи? — здивувався Мор.
— А чому б ні? — відрізав Амрен.
Мор знизав плечима і нічого не відповів.
Минали дні, а Шпехт ніяк не міг налагодити дружні стосунки з Мором. Вони зустрічались мало не щодня. Обережно, аби не здатись настирливим, іноді за допомогою Дори й Лотти, Шпехт промацував Роберта. Мор бував балакучим, сміявся, висловлював ризиковані думки, та коли Герман хоча б трохи зачіпав питання, пов’язані з його роботою, мовчав або відбувався жартом.
“Розумний мужик, нічого з нього не витягнеш”, — думав Шпехт, та не відступав, уже з власного досвіду знаючи, як іноді незначна дрібниця, випадкове слово можуть відкрити те, за чим марно полюєш тижні. Не забував він і про Амрена. Вони ще раз відвідали ресторан — есесівець познайомив Германа з молодими і вродливими дівчатами; умовились найближчим часом зустрітись в інтимнішій обстановці, та оберштурмбанфюрер подзвонив, що на деякий час виїжджає з Берліна.
П’ятнадцятого березня, в день, призначений майором Скачковим, рівно о третій Герман вже був у центрі міста. По широкій Унтер-ден-Лінден проносились автомобілі, хлопчина-газетяр захриплим голосом викрикував останні вісті, на крайньому будинку Фрідріхштрасе виблискувала золотом вивіска фешенебельного ресторану.
Герман згадав: саме оця вивіска і дзеркальні двері ресторану, за якими стояв суворий швейцар з золотими галунами, колись здавались йому, гімназистові, вершиною розкошів і помпезності, наче за скляними дверима не просто п’ють і обідають, а священнодійствують. Швейцара зараз не було, дзеркальні вітрини обкладені мішками з піском і заклеєні навхрест паперовими стрічками, одної літери на вивісці не вистачало, а на протилежному боці вулиці ще диміли свіжі руїни — певно, бомба влучила в будинок під час вчорашнього нальоту. Пожежники розбирали ще гарячу цеглу, відшукуючи хід у підвал, а люди йшли мимо, не звертаючи уваги ні на пожежників, ні на літню жінку, що плакала, сидячи на купі лахміття: у кожного зараз свої турботи і, може, завтра доведеться самому отак сидіти…
Шпехт вдав, що зацікавився роботою пожежників, відкинув навіть чорну обгорілу цеглину. Як повільно минає час, коли чекаєш! Постояв біля входу в ресторан, наче вагаючись — заходити чи ні, і став у чергу на таксі: все одно, поки підійде машина, буде далеко за четверту. Стояв з байдужим виглядом людини, яка нікуди не поспішає, та з-під насунутого на лоб капелюха пильно стежив за перехожими.
Ген майнула невеличка постать у темному пальті — здається, він… Герман ступив крок назустріч, та зітхнув, побачивши червоний гострий ніс і довгасте обличчя. Дістав з кишені газету. Знов пишуть про скорочення лінії фронту — лише дурень не розуміє, чим викликане це скорочення. Закурив, глянув на годинник — за п’ять хвилин четверта. Можливо, запізнюється? Та Скачкова не було і через півгодини, коли підійшла Германова черга на таксі. Не з’явився він і завтра, і післязавтра.
Не вірячи у те, що могло статись, Шпехт чекав його мало не до шостої. Зайшов у ресторан, посидів над кухлем пива, зробивши лише кілька ковтків, і знов тинявся на перехресті. Знав, майора не буде, та не міг осягнути цього. Перед очима стояв маленький чоловічок з м’ясистим носом і світлими добрими очима, а у вухах бриніли слова, сказані наче жартома: “Коли не з’явлюсь, вважай — ти щасливіший за мене…”
Але ж чому щасливіший? Лише тому, що ходить, засунувши руки в кишені, по Унтер-ден Лінден і має можливість замовити в ресторані кухоль пива? А може, вже натрапили і на його слід, лише вичікують, аби встановити, куди веде ланцюжок далі?
Від цієї думки стало холодно — лише тепер Герман відчув, що замерз і ледь-ледь ворушить пальцями ніг. Що ж, коли і на нього чекає доля майора, він не відступить…
І Шпехт рішуче повернув у бік Шарлоттенбурга.