— У вас сьогодні такий вигляд, Віллі, ніби ви ковтнули не шнапсу, а кислого пива, — вгадав настрій слідчого Карл. — Що сталось?
Офіціант уже ніс коньяк і закуски. Кремер налив повні келихи.
— Мені хочеться випити, Віллі! — сказав урочисто. Гауптштурмфюрер стенув плечима.
— Не морочіть мені голову, Карл. Ви ж ніколи не п’єте.
— А сьогодні буду! — засміявся Карл. — У мене є нагода.
— Яка?
— О, це секрет, Віллі…
Чи міг він розповісти Харнаку, що кілька годин тому одержав повідомлення — шифровка вже у Москві. У самій Москві! А може, навіть у Кремлі?
— За успіхи! — підняв келих.
— Ділова операція? — продовжував допитуватись гауптштурмфюрер.
— Надзвичайно вдала! — з пафосом мовив Кремер. — Дай боже, аби завжди було так!
— Нехай вам щастить, — перехилив келих Харнак. — О, що це за коньяк?
— Тримайтесь за мене, Віллі, не пропадете.
— Саме про це я хотів поговорити з вами, Карл, — вимучено усміхнувся Харнак. Йому не хотілось розповідати про свої службові неприємності, але як же знайти зручніший вихід з скрутного становища?
— Бачу, вам легше випити оцту, ніж звернутись до свого друга з проханням, — сказав Карл. Він уже кілька разів позичав гроші Харнаку і був певен — зараз мова знову піде про це. — Мені соромно за вас, Віллі. Вам потрібні гроші?
— Коли б гроші, — зітхнув гауптштурмфюрер. — Справа значно складніша…
— Я можу вам допомогти?.. Заплутались з дівчиськами цього пронози Сливинського?
— Розплутатись там — не така вже й складна справа. Я б зробив це без вашої допомоги.
Харнак розповів історію втечі з гестапівської тюрми небезпечного підпільника. “Молодець Богдан”, — радів Кремер, який знав у загальних рисах цю історію. Запитав діловим тоном:
— Не розумію, при чому тут ви?
— Моєї вини, власне, нема. Та начальство хоче відігратись на комусь. От і причепились — мовляв, я наказав перевести його до окремої камери…
Карл задумався. Він міг зразу ж владнати цю справу через фрау Ірму — дружину губернатора. Та чи варто? Цей Харнак — розумний і небезпечний ворог, і буде краще, коли його перекинуть куди-небудь на Східний фронт. Але ж чи стане краще? По-перше, він, Карл Кремер, позбудеться своєї руки у гестапо, по-друге, можна скористатися з цієї нагоди і…
— Добре, — швидко сказав Карл, — вважаємо цю справу вирішеною. Заради вас, Віллі, я готовий на все… — Побачивши, як зрадів гауптштурмфюрер, додав: — Але послуга за послугу…
— Я зроблю для вас все, що зможу…
— Не треба так багато, Віллі. Я не вимагатиму від вас, щоб ви стрибнули вище голови. Розумієте, у мене тут є дівчина…
— І ви хочете сказати їй “до побачення”, — підхопив Харнак. — Для цього є сотні способів.
— Не поспішайте, Віллі. Навпаки, вона мені подобається. Це — дуже хороша дівчина, та у неї є один недолік. Вона — українка. А мені хочеться, щоб перед шлюбом моя Кетхен принаймні довела свою лояльність і патріотизм. Зараз вона працює на залізниці. Чи не могли б ви порекомендувати її військовому комендантові нашої станції?
— Я зроблю це легко, Карл. Але я не знав, що ви такий скритний. Мати наречену й досі не показати!
— Вона дуже скромна. Та не хвилюйтесь, при нагоді я вас познайомлю. — Карл налив коньяк у келих. — Я наливаю тільки вам, Віллі, бо хочу пограти у покер, а там це протипоказано.
Кремер підсів до столика, за яким грав його вчорашній партнер — моложавий генерал, манери якого виказували кадрового військового. Генерал поводився спокійно і вільно. Навколо нього крутилися військові — оберсти й майори. Як зрозумів Карл з їхніх розмов, дивізія, в котрій служили офіцери, ненадовго зупинилась в місті і скоро вирушить на одну з ділянок Східного фронту. Кремер хотів дізнатися — на яку.
— Дозволите? — запитав він, простягнувши руку за картою. Генерал, як старший за чином, кивнув: вчорашній партнер йому сподобався — грає легко, ризиковано і, головне, не труситься над кожною програною маркою.
Карта не йшла Кремеру. Він спробував виграти на блефі, та у когось з партнерів виявилась сильна комбінація і він здався. Кинув карти, ніби випадково показавши, що не мав навіть жалюгідної пари.
Гра посувалася мляво, та нараз генералові і ще комусь з партнерів пішла карта. Кремер мав лише три шістки, та раптом різко підняв ставку.
— Що ви робите? — прошепотів йому на вухо Харнак. — Вони роздягнуть вас!
Але партнери не ризикнули відповісти — і Карл з сміхом показав їм свою єдину трійку.
— Боже мій! — схопився за голову літній майор. — У мене було п’ять треф!
Генерал не показав своїх карт, та Кремер зрозумів — у нього також була гарна гра.
Деякий час Карлу не йшла карта. І все ж він підвищував ставки і вигравав.
— Вам сьогодні щастить, — зауважив один з партнерів. У відповідь Карл, який саме виграв крупний банк, показав свої карти.
— Чистий блеф! — мовив хтось захоплено.
— З картою кожен виграє, — засміявся Карл, — а спробуйте так…
Наступна здача не дала йому нічого гарного: туз, валет, трійка, шістка і вісімка… Карл не думав вступати у гру, та раптом відкинув чотири карти, залишивши туза. Повільно відкривав прикуп — туз, сімка, ще туз… Яка ж четверта? Обережно підняв і очам не повірив — джокер! Тузове каре!
Напівзаплющивши очі, аби, бодай, не видали, недбало кинув до банку десять марок. Невже ніхто не має гри? Пас, пас… Хтось відповів. І раптом — п’ятдесят зверху. Хто?
Зустрів спокійний погляд генерала. Виходить, і йому прийшла карта. Знизав плечима і підняв ставку ще на п’ятдесят марок. Генерал відповів тим же.
“Заманює, — зрозумів Карл. — Подивимось, як ти зреагуєш на це?” Витяг з кишені бумажник, відрахував двісті марок і кинув на стіл. Сьогодні це була найбільша ставка.
Генерал глянув на Кремера задумливими очима і поставив ще двісті.
— Мені нічого не залишається, як підняти гру ще на п’ятсот, — люб’язно посміхнувся Карл.
— На скільки? — запитав майор з жахом.
— На п’ятсот, — повторив Карл і з задоволенням побачив, що партнер втрачає рівновагу — дістав хусточку й обтер спітніле чоло.
Таких ставок у казано ще ніхто не бачив — навколо столу зібралась цікава юрба. Генерал зітхнув — він повинен був відповісти на ці п’ятсот марок, цього вимагав його престиж. Закривши банк, кинув на стіл карти.
— Королівське каре! — мовив з торжеством.
Карл поклав на стіл три тузи і джокера.
— Я не завжди блефую, гер генерал, — пояснив.
Генерал підвівся.
— Сьогодні я виходжу з гри, — сказав з гідністю. — Фатум!
— Але ж, гер генерал, сподіваюсь, ви не відмовитесь взяти участь у невеличкій вечірці. — Кремер покликав офіціанта, підсунув йому виграні гроші. — Коньяк для панів офіцерів на всі гроші!
Генерал глянув на нього з повагою.
— Ви — людина з розмахом! — сказав. — На жаль, такі зустрічаються тепер все рідше…
Карл був героєм вечора. Він стояв біля буфету в оточенні офіцерів і частував їх шампанським. Розмова точилась про становище на Східному фронті. Офіцери були настроєні оптимістично. Один з них, юнак з вусиками, які ледь пробивалися над губою, говорив з запалом:
— Трагедія Паулюса — цілковите непорозуміння. Винувата російська погода, яка завадила танкам Манштейна прорватись до Волги. Росіян треба бити влітку, і, сподіваюсь, солдати нашої дивізії нарешті промарширують по Московських вулицях.
— Але ж ми дуже далеко від Москви, — остудив його запал Кремер.
— Скоро ми будемо значно ближче до неї.
— Російські простори такі великі, а фронт такий розтягнутий, — хитро примружив очі Карл, — що можна бути і в Росії, і дуже далеко від Москви.
— Наш броньований кулак націлений в саме серце більшовиків, — з п’яною відвертістю сказав літній оберст. — Скільки від Бєлгорода до Москви? — звернувся до товаришів, — Я боюсь надто оптимістичних прогнозів — зараз ситуація трохи інша, ніж у сорок першому році, — та вважаю, що ми дійдемо до Москви за два-три тижні!
“Мало вас били під Москвою — бундючних ослів!” — подумав Кремер і вийшов з юрби. Знайшов Харнака. Той споював якогось літнього штурмфюрера, пояснюючи йому перевагу міцних спиртних напоїв над винами. Коли Віллі починав цю розмову, зупинити його не було жодної змоги. Кремер вже зібрався їхати додому, та раптом побачив на порозі залу двох офіцерів у чорній есесівській формі. Карла хитнуло — один з них був Амрен.
Кремер різко обернувся до Харнака, схилився над столиком, наче зацікавився розмовою.
— Сідайте, Карл, сідайте, — присунув йому стільця гауптштурмфюрер, — я кажу, спирт добре пити…
Карл, здавалося, всім тілом відчував наближення Амрена. Аби не сіли за сусідній столик…
Есесівці зупинились за кілька кроків, оглядаючи зал. Карл чув кожне їхнє слово.
— Я вперше в цьому місті, — говорив оберштурмбанфюрер, — і воно справило на мене непогане враження. Центр нагадує старовинні німецькі міста.
— Коли ви приїхали? — запитав його супутник.
— Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.
— Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?
— Ще б пак. Чудовий хлопець…
Кремер почув рипіння стільців. Отже, вони сіли за сусідній столик. Серце калатало, кров стукала у скронях. Варто Амренові придивитись….
Карл обережно засунув руку у задню кишеню штанів, непомітно витяг маленький браунінг. Спершись на ліву руку і вдаючи п’яного, поклав пістолет на коліна, накрив долонею правої руки. Шість патронів для них, останній — для себе.
А якщо перебігти зал і вистрибнути у вікно? Першу кулю Амрену, другу — в отого есесівця. Харнак і штурмфюрер п’яні, не встигнуть нічого зрозуміти. До вікна — п’ять метрів. А коли зачинене?.. Можна висадити стільцем шибку, але ж доведеться стрибати з другого поверху і чи встигне він, якщо не зламає ногу, добігти до машини?..
А вони розмовляють.
— Де ви зупинилися? — запитав есесівець.
— Поки не акліматизуюсь, в офіцерському готелі, — відповів оберштурмбанфюрер. — Номер зручний і, головне, у центрі.
— Що замовлятимемо? Ви мій гість, і сьогодні я пригощаю…
— Признатись, я зголоднів. Може б рибу, біфштекс з картоплею і салат? Звичайно, що-небудь випити…
— Чомусь на нашому столі нема прейскуранта.
— Можна попросити у сусідів…
Зарипів стілець, хтось наближався до столика, за яким сидів Кремер. Невже Амрен? Карл почав повільно піднімати руку з пістолетом. Тепер обернутись — і стріляти.
— Пробачте, чи не можна заглянути в ваш прейскурант?
Ні, це не Амрен. Харнак недбало посунув на край столу картонну картку. Карл помітив лише кінчики пальців. Офіцер подякував і пішов на своє місце.
Карл заховав руку з браунінгом під скатертину. “Спокійно, — наказав сам собі, — може, ти і врятуєшся, та завалиш всю справу…” Сперся на лікоть, сховавши своє лице од оберштурмбанфюрера, вдав, що уважно слухає Харнака, насправді ж намагався не пропустити жодного слова з розмови за сусіднім столиком.
— Які у вас стосунки з штандартенфюрером Менцелем? — запитав Амрен у есесівця.
— Службові.
— Я тепер підлягатиму йому.
— З Менцелем можна умовитись. Людина з розмахом і без старомодної делікатності.
— А де ж офіціант? Ну, й порядки ж у вас. Здається, я помру з голоду, — поскаржився Амрен.
— Зверніть увагу на столик у кутку. Бачите того гауптштурмфюрера? Слідчий з гестапо, права рука Менцеля.
— Отой п’яний?
— Це — його недолік. Коньяк і жінки, а так — світла голова.
— А хто з ним?
Карл здригнувся.
— Біс його знає, — байдуже відповів есесівець.
— Познайомте мене з гауптштурмфюрером.
Стілець зарипів так, що Карл зрозумів: Амрен обернувся і спостерігає за ними. Як повільно минають секунди! Їх можна відраховувати за ударами крові у скронях: раз… два… три…
— Зараз не варто. Він не в формі і навряд чи запам’ятає вас.
Знову рипіння стільця. Невже оберштурмбанфюрер все-таки підводиться?
— Підемо в сусідній зал, — запропонував есесівець. — Певно, з офіціантом щось трапилось.
— Здається, там веселіше, — погодився Амрен. — Більше народу і музика…
— Ходімо.
Карл зиркнув скоса. Амрен і есесівець прямували через зал. Повільно підняв голову.
— Що з тобою? — запитав Харнак, побачивши стривожене обличчя Кремера.
— Нога заболіла, — відповів не зовсім до ладу і, важко спираючись на палицю, пішов до дверей. Швидко спустився по сходах, заліз у машину і рушив. Їхав, не знаючи куди й чому. Вже втретє стає на його шляху цей есесівець. І втретє він уникає небезпеки. Так можна стати і фаталістом.
Але ж, як він зрозумів, оберштурмбанфюрер одержав призначення саме до їхнього міста.
Загальмував поблизу Люблінського базару. Поставив машину під брамою у провулку. Виліз, огледівся і югнув за ріг до того будинку, який прикрашала вивіска з величезним примусом. Він не мав права цього робити, та це був єдиний шанс, який залишився.
Ледь ворухнулася штора на вікні, і відразу ж клацнув засув.
— “Чепе”, Євгене Степановичу, — замість вітання мовив Карл, переступаючи поріг.
— Ну, ну, яка ж це надзвичайна подія? — промимрив невдоволено Заремба. — Завжди парка парите… — та, вислухавши розповідь Карла, посерйознішав. — Коли, кажеш, від’їхав од казино?
Карл глянув на годинник.
— Минуло тридцять п’ять хвилин.
— Вони там, гадаєш, сидять?
— Повинні… Амрен не пропустить нагоди випити…
— Почекай-но мене. — Заремба щез у кімнаті, яка правила йому за спальню. Минуло кілька хвилин. Рипнули двері, і Карл здригнувся. Що за чорт — звідки тут офіцер?
— Невеличкий маскарад, — пояснив Заремба. — Без цього не обійтись.
Він випустив Карла тим ходом, що вів із спальні через комору до сусіднього завулка, обережно вислизнув за ним у темряву.
— Рушай на околицю, — наказав, коли сідали в машину.
— Для чого? — не зрозумів Карл.
— Не лізь поперед батька в пекло…
Карл нервував, а Євген Степанович був напрочуд спокійним. Насвистував навіть якусь пісеньку з оперети. У глухому завулку звелів зупинитися. Разом з Карлом вони швидко замінили номери на машині й рушили до центру.
— Тепер так… — почав Заремба. — Зупинишся за сотню метрів од казино. Коли побачиш оберштурмбанфюрера, рушай. Треба наздогнати його, коли буде сам. Трохи випередиш і зупинишся, але мотор не вимикай.
— А коли той есесівець супроводжуватиме його?
— Це ускладнить справу, та нічого не вдієш…
Очікували близько години, і Карл подумав — вони вже прогавили Амрена, коли з казино вийшли двоє у чорних мундирах. Він не міг помилитись — за мить, поки двері не зачинились, впізнав кремезну постать оберштурмбанфюрера. Есесівці постояли біля казино і пішли до центру.
— Рушай! — наказав Заремба.
Карл помітив — Євген Степанович почав нервувати. Справді, все ускладнювалось…
— Наздоженеш їх у наступному кварталі, — сказав Євген Степанович. Карл розуміюче кивнув і загальмував.
На розі есесівці зупинились. Посміялись і розійшлись.
Заремба обтер спітніле чоло.
— Давай! — поклав руку на плече Карла.
Оберштурмбанфюрер йшов, за звичкою тримаючись далі від будинків. На машину не звернув уваги, та, коли вона зупинилась за кілька кроків, озирнувся й повернув на другий бік вулиці. Дверцята “мерседеса” відчинилися, і хтось п’яним голосом мовив:
— По-моєму, це Амрен…
Оберштурмбанфюрер зупинився.
— Точно, Амрен, — повторив той же п’яний голос, і на тротуар виліз чоловік у кашкеті з високою околичкою. Офіцерська форма не викликала у Амрена побоювання, і він рушив до автомобіля.
— Хто?.. — почав.
Два постріли обірвали його запитання. Заремба кинувся в машину, і “мерседес”, відразу набравши швидкість, зник за рогом темної вулиці.
Карл Кремер не знав, що його повідомлення про передислокацію 17-ї стрілецької дивізії в район Бєлгорода було для командування Радянською Армією одним з кілець ланцюга, одним з кількох повідомлень про те, що гітлерівці накопичують у районі Орла, Курська й Бєлгорода значні сили. Ці повідомлення дали змогу вчасно перегрупувати війська — відбірні гітлерівські частини у важких кровопролитних боях зуміли просунутись вперед лише на кілька кілометрів. Битва на Орловсько-Курській дузі закінчилась повною перемогою Радянської Армії — почався наш переможний наступ по всьому фронту, великий визвольний похід, який закінчився у Берліні.