— Привіт, Руді! — підморгнув йому. — У вас такий вигляд, ніби болять зуби.
— А-а… — безнадійно махнув рукою Рудольф Рехан.
— У вас фінансовий крах, — зрозумів Карл. — Двохсот марок вистачить? Я сьогодні добрий.
— Стою на краю фінансової прірви, — визнав ад’ютант. — Але ж я вам винен…
— Фінансова прірва — найглибша, — Кремер повчально підняв угору палець. — Туди можна падати все життя…
Карл з дипломатичних міркувань охоче давав ад’ютантові в борг, хоча й знав, що той навряд чи віддасть йому гроші. Цей довготелесий, рудий і незграбний оберштурмфюрер був закоханий у якусь дрезденську вертихвістку і всі свої гроші витрачав їй на подарунки. Рулі розповів Кремеру, що вони умовились взяти шлюб, коли Рехан зможе придбати десь у невеличкому місті пристойний будиночок і матиме адвокатську практику. Та все залежало від стану здоров’я старого Рехана, власника пивної у Дрездені, бо він вперто не йшов назустріч бажанням сина й поклявся, поки живий, не дати йому жодного пфеніга.
— Вашій красуні нічого не потрібно? — запитав Карл, помітивши, з якою радістю ховає гроші Рехан.
— Потім, потім, гер Кремер. Я дуже вдячний вам, та сьогодні…
— Ми з вами в однаковому становищі, — багатозначно мовив Карл. — Я в курсі справ, можете не робити таємничого вигляду. Фрау Ірма доручила мені стільки, що дай боже встигнути. До вечора… — попрощався і заспішив до виходу.
Вечеряли у великій їдальні, яку від вітальні одділяла розсувна стіна. Біля щільно причинених дверей кабінету вартував кремезний лейтенант — командуючий, видно, проводив нараду. По вітальні, нудьгуючи, походжав Руді, він сторожко поглядав на лейтенанта, і Карл зрозумів, що ад’ютант боїться цього похмурого офіцера.
— З особистої охорони самого… — багатозначно шепнув Рехан, перехопивши погляд Кремера.
— Кого, кого? — удав, що не розуміє Карл.
— Командуючого! — підняв палець вгору Руді.
— А-а… фрау Ірма мені казала… Виходить, справи справді важливі…
— Нарада генералітету… — хизуючись своєю обізнаністю, почав Рехан. — Росіянам ніколи не підійти до міста. Наші позиції такі міцні, що їхній штурм будь-якими силами — безглуздя. Ми перемелемо живу силу противника і самі перейдемо у контрнаступ, відкинувши червоних аж до Дніпра.
Руді говорив явно з чужого голосу. Карл посміхався на його базікання, та зрозумів, що за дверима кабінету вирішуються дуже важливі проблеми. Чи вдасться дізнатись, про що йде мова? Намагаючись не привертати уваги лейтенанта, відійшов у куток вітальні, сів так, щоб бачити двері кабінету. Рехан сів у крісло напроти.
— Ви заспокоїли мене, Руді, — почав Кремер. Слід було витягти з Рехана все, що він знав. — То, кажете, наш фронт такий міцний, що більшовикам його не прорвати?
— Ні за що в світі! — ствердив секретар. — Біля міста створено такий укріплений район, що в лоб його взяти неможливо.
Отже, фрау Ірма й Рехан черпали інформацію з одного джерела. Але що конкретно знає Руді?
Карл запропонував Рехану сигарету й затіяв зовні невинну балаканину. Та Руді вперто обминав гострі кути, і Кремер скоро впевнився, що секретар фактично не знає нічого істотного. Загальні ж просторікування Рехана йому скоро набридли, і він з задоволенням підвівся назустріч фрау Ірмі.
Губернаторша була у темній шовковій сукні, яка щільно облягала її повну фігуру. Вона сперлася на руку Карла, ще раз оглянувши приготований для вечері стіл.
— Здається, мій друже, — мовила, — все гаразд? Нема лише устриць, а генерал, кажуть, дуже полюбляє їх.
— Ми не у Франції, мадам, — весело відповів Карл, — і генерал вибачить…
— Ви завжди заспокоюєте мене. Але ж мені не хочеться осоромитись перед командуючим.
— Ви не осоромилися б перед самим фюрером, — потішив її самолюбство Кремер. — Не знаю, хто б зараз у Німеччині зумів з таким смаком і знанням справи приготувати вечерю!
— О-о, який ви лестун! — спробувала заперечити фрау Ірма, проте була задоволена. — Мені хотілося б…
Чого хотілося губернаторші, Карл Кремер так і не дізнався, бо саме цієї миті двері кабінету відчинились, і до вітальні почали заходити генерали. Фрау Ірма попливла їм назустріч…
Губернатор знайомив дружину з генералами, гості говорили їй компліменти, та не затримувались у вітальні, поспішаючи до столу. В кабінеті зостався невеличкий на зріст генерал з колючими очима. Він щось наказував кремезному оберсту, який складав до великої шкіряної папки карти й папери.
“Командуючий”, — зрозумів Карл і витягнув шию, намагаючись почути, що говорить цей худий чоловічок. На жаль, нічого не вловив.
Оберст застебнув папку і пішов за генералом. Карл не спускав погляду з цієї великої коричневої папки. Як багато важила вона, скільки тисяч і тисяч людських доль залежало від паперів, які поклав до неї оберст.
Фрау Ірма солодко усміхнулась генералові.
— Сподіваюсь, ви не нудьгуватимете у нас, — мало не проспівала.
— Я чув про вашу гостинність, — нахилив свою коротко підстрижену сиву голову командуючий, — але ж не знав, що хазяйка цього дому така чарівна…
Фрау Ірма відрекомендувала йому Карла. Генерал кивнув йому, та відразу забув про Кремера, повернувшись до губернаторші: він подав фрау Ірмі руку і повів її до їдальні. Губернатор затримався з оберстом.
— Командуючий ночуватиме у мене, — сказав. — Охорона спатиме на першому поверсі.
Кремер намагався не пропустити жодного слова з цієї розмови.
— Документи можна залишити у моєму сейфі, — продовжував губернатор. Карл почув брязкіт ключів і, зиркнувши скоса, побачив, що губернатор разом з оберстом повернулися до кабінету. Губернатор одчинив масивні сталеві дверцята сейфа, оберст поклав туди папку. Клацнув замок — Карл помітив, як губернатор для чогось провів рукою попід сейфом. Ключі заховав у кишеню і разом з оберстом подався до їдальні, де генерали вже сідали за стіл.
Кремеру випало сидіти між Руді і високим оберстом.
Рехан познайомив їх — оберст, як і догадувався Карл, був ад’ютантом командуючого. Він виявився на диво мовчазною людиною, лаконічно відповідав на запитання, і скоро Кремер втратив будь-яку надію витягти з нього щось більше за короткі “так”, “ні” чи “дякую”. За столом точилась нецікава для Карла розмова, генерали наче умовилися обминати військові теми, і за першої зручної нагоди Кремер залишив своє місце.
У вітальні вже курили два генерали, жваво про щось розмовляючи. Побачивши Кремера, пильно глянули на нього й замовкли. Карл зрозумів: його цивільний костюм викликає недовір’я та мимовільну підозру у військових. Зрештою, вони були праві — вся Німеччина одягнута у мундири, і його не рятує навіть паличка, на яку він спирається підкреслено важко.
Сів у кутку, запаливши сигарету. Курив, спідлоба поглядаючи на двері кабінету. З ким і про що не розмовляв би зараз, все одно думатиме про цей кабінет, масивні сталеві дверцята сейфа і коричневу шкіряну папку, яка лежить там. Знав, що подібної нагоди не трапиться. Але ж думав і про те, що ці кілька кроків до сейфа можуть стати його останніми кроками. Зважував, чи виправданий риск і чи є в нього шанси на успіх. Зваживши, зітхнув, загасив недокурок і вийшов до туалету. Він повинен будь-що сфотографувати документи. Як добре, що майор Скачков залишив йому портативний апарат. Зрештою, можна було б просто викрасти папку, але ж тоді гітлерівці змушені будуть перегрупувати свої сили. Ні, краще, аби вони навіть не догадувались, що папки торкнулась чужа рука.
Після вечері Карл попрощався з фрау Ірмою. Спустившись до вестибюля, непомітно прослизнув у вузенькі двері, які вели до чорного ходу — він знав розташування кімнат у губернаторському будинку: як-не-як, а своя людина в домі. Крутими гвинтовими сходами дістався на третій поверх, де мешкала обслуга, вузеньким коридорчиком пробіг, прислухаючись, аби нікого не зустріти, до бібліотеки. Притулився за величезною шафою. Тепер його можна було помітити, лише зазирнувши до цього темного кутка.
Двері бібліотеки були відчинені, і Карл чув усе, що робилося у вітальні. Фрау Ірма сміялась тонким штучним сміхом, а хтось густим басом, певно, оберст, дякував за приємний вечір.
“Коли оберст дякує, командуючий уже відкланявся, — зрозумів Карл. — Зараз почнуть роз’їжджатись…”
Справді, на вулиці заревли мотори автомобілів, навіть через щільно причинені вікна до бібліотеки долинали голоси генералів. Через кілька хвилин усе затихло, лише губернатор у вітальні розпікав когось, поки не втрутилась фрау Ірма. Потім рипнули двері, певно, подружжя пішло до спальні.
Раптом на сходах — перешіптування, приглушений сміх.
— Іди-но сюди, — сказав хтось. На порозі бібліотеки почулась метушня, наче когось хотіли затягти до кімнати.
— Як вам не соромно? — мовив жіночий голос. Та, мабуть, жінка не дуже пручалась… — Що вам треба від мене?..
— Для чого ставити безглузді запитання, моя ластівко? — Карл впізнав голос Руді Рехана. — Я піду до тебе…
— Не можна… — заперечила жінка. Здається, це була молоденька покоївка губернаторші. — Хтось побачить…
— Маю для тебе гарненький подарунок…
— Який?
— Ходімо до тебе…
Видно, покоївка вагалась.
— Не пошкодуєш, — заманював Рехан.
— Чекай… — дівчина пройшла до дверей, прислухалась. Потім визирнула надвір. Тепер вона стояла так, що Карл міг дотягтися до неї рукою. Варто було дівчині ступити крок убік, і вона наштовхнулася б на Кремера.
— Сьогодні біля будинку повно вартових… — сказала. Але ж, мабуть, саме це заспокоїло її, бо різко обернулась до Руді. — Я піду попереду, — прошепотіла, — а ти за мною…
Коли вони пішли геть, Карл перевів дихання. Лише тепер відчув, що спітнів од напруги. Визирнув з-за шафи. Очі звикли до темряви — побачив чорний прямокутник дверей, диван, на якому щойно перешіптувались. Ось тобі й Руді — герой-коханець, до безтями закоханий у свою дрезденську красуню! Та, зрештою, яке йому діло до Руді й до покоївки?..
Минула ще година. Обережно ступаючи, Карл підійшов до дверей, прислухався. Жодного звуку, лише голосно цокає великий старовинний годинник у вітальні на другому поверсі. Кремер зняв туфлі, посидів трохи на дивані, щоб заспокоїлось серце. Перша година ночі. Тепер саме час. Витяг маленький бельгійський браунінг, вислизнув на сходи.
Спускався так, що не чув власних кроків. На порозі вітальні постояв, прислухався й повернув у коридор, який веде до спальні. Певно, ніколи в житті не йшов так повільно. Знав, двері спальні праворуч через п’ять — шість кроків. Якщо замкнені — тоді усі його плани до дідька…
Намацавши нарешті двері, припав до них вухом. Хтось стиха хропе, з свистом видихаючи повітря. Ледь натиснув на масивну бронзову ручку — двері заскрипіли, здалося, на весь будинок. Відчув, як одерев’яніли кінчики пальців. Не дихав. Минула хвилина, друга… Тиша, лише хропіння з присвистом мало не поруч — здається, простягнеш руку і торкнешся до сплячого…
Карл присів і знов ледь-ледь натиснув на двері. Піддались на цей раз без скрипу. В обличчя вдарила важка хвиля. Повітря у спальні було насичене гіркувато-пряним ароматом — улюблені парфуми фрау Ірми — і алкогольним духом: губернатор, видно, перебрав коньяку.
Кремер пам’ятав — ключ від сейфа у правій кишені мундира. Виставивши вперед руки, поповз. Зачепився плечем за щось тверде, обережно обмацав: край ліжка. Поруч — друге, ліворуч стілець. Проліз між стільцем та ліжком, а тут ще один стілець. Підняв руку — здається, мундир. Так і є — мундир! Затамувавши подих, засунув руку до правої кишені і витяг ключ.
Знеможено припав до килима. Якусь мить лежав, прислухаючись до важкого сопіння губернатора. Потім, розраховуючи кожен рух, позадкував і скоро був у коридорі.
Щільно причинив за собою двері кабінету, обстежив затемнювальні штори на вікнах і увімкнув настільну лампу. Згадав, що губернатор, замкнувши сейф, для чогось провів рукою попід дверцятами. Напевно, сейф з сигналізацією. Обмацав виступ під дверцятами: пальці наткнулись на ледь помітну кнопку. Натиснув, почувши, як клацнув вимикач. Не роздумуючи більше, вставив ключ у щілину.
Сейф відчинився м’яко й відразу. Карл схопив папку. Найтаємніші документи, схема дислокації частин, пояснювальні записки… Натискав на спуск фотоапарата, не вірячи сам собі, і акуратно складав до папки вже сфотографовані папери. Клац… клац… Ще одна схема… Залишились, здається, другорядні документи, та й вони мають величезну цінність… Клац… клац…
— Руки вгору! — сказав хтось за плечима, та Карл навіть не озирнувся, вважаючи, що це йому почулось.
— Руки вгору! — повторив хтось виразно й голосно. Кремер глянув через плече: на порозі кабінету бовваніла постать довгов’язого Руді Рехана. Він дивився на Карла з жахом, і пістолет тремтів у його руці.
Кремер мимоволі пригнувся, готуючись вихопити з кишені браунінг, та лише криво посміхнувся й підняв руки — зараз йому навряд що допоможе… Найменший шум, і через хвилину тут буде охорона. У вікно ж не вистрибнеш, навколо посилені патрулі.
Рехан все ще стояв на порозі, здивовано дивлячись на відчинений сейф і розкриту папку. На його обличчі Карл прочитав і радість, і страх, і розгубленість.
— Ось ви хто, Карл Кремер! — мовив нарешті. — Ось ви хто!.. Не рухатись! Стрілятиму без попередження!
Карл стояв з піднятими вгору руками і вимушено посміхався. Отак безглуздо влипнути, коли до завершення справи залишилось кілька кроків. Отак влипнути…
— Причиніть за собою двері, Руді! — сказав раптом, і владні інтонації, які зазвучали в голосі, не гармоніювали з піднятими над головою руками.
Секретар відразу відчув це і хрипко засміявся:
— Заткніть свою пельку, Кремер! Вас піймали на гарячому, через кілька хвилин тут буде гестапо, і я побачу, як <ви розмовлятимете з ними.
— Так, Руді, — мовив голосніше Карл, — і все ж причиніть за собою двері! Думайте про себе, а не про гестапо!..
Тінь майнула по обличчю секретаря, та він ступив крок назад і розкрив рота, наче збираючись гукнути варту. Ще мить — і буде пізно.
— Зупиніться, Рехан! — мало не крикнув Карл. — У вас це — єдиний шанс розбагатіти!
Руді завмер з розкритим ротом.
— Причиніть за собою двері і вислухайте мене! — сказав Кремер. — Вистрілити ви завжди встигнете…
Дивлячись, як Рехан непевно ступив крок вперед, як схопився за ручку дверей, Карл полегшено зітхнув. Він не знав, чим усе це скінчиться, але ж тепер у нього було кілька секунд, можливо, хвилин, і все залежало від того, що візьме гору в свідомості Рехана — жадібність чи страх…
— Слухайте мене уважно, Рудольф Рехан, — сказав якомога вагоміше. — На моєму місці було б безглуздям вигадувати щось і просити у вас милосердя. Пропоную умовитись…
Секретар знизав плечима.
— Ви — ворожий агент, Кремер, і моя совість…
— Хвилинку! — перебив Карл. — Облиште це. Зараз я опущу руки, бо все одно не можу стріляти — через кілька хвилин мене схопить охорона. Бачите, я тверезо оцінюю обставини…
— Я стрілятиму без попередження, — клацнув зубами Рехан, і Карл зрозумів — дотримає свого слова. — Що ви хотіли мені запропонувати?
— Коли ви викажете мене гестапо, — мовив Карл придушеним голосом, — найбільше, що одержите — залізний хрест. І все. Зрозумійте — все… А я пропоную вам гроші. Багато грошей!
— Залізний хрест — не так уже й погано, — промимрив Рехан. — І мене не гризтиме сумління…
— Воно не гризтиме вас і так, Руді. Уже завтра ви зможете придбати собі віллу і оселити в ній вашу наречену!
Карлу здалося, що очі у Рехана блиснули.
— Під дулом пістолета я також наобіцяв би казкові гори, — недовірливо мовив секретар, та Карл зрозумів, що пропозиція припала Рехану до душі. Кремер повернув праву руку над головою так, що Руді побачив перстень з яскравим каменем, і сказав: — Один цей перстень коштує двадцять п’ять тисяч марок. Зараз він буде ваш.
— Він і так буде мій, — похмуро відрізав Рехан. — Поки тут з’явиться охорона, я встигну його зняти.
— Йолопе! — голосно сказав Карл. Вони розмовляли майже пошепки, і це слово, мовлене нормальним тоном, різануло Рехана — він відсахнувся, наче одержав ляпаса. — Втратите втричі більше!