Той вдав, що розглядає плащ. Заремба повернувся спиною до гестапівця.
— Негайно подзвоніть Кирилюкові, — прошепотів Євген Степанович. — Вони йшли за мною від тайника.
— І пан вважає, що це пляма? — підвищив голос Фостяк.
— Можливо, вони вже стежать за ними. Наказую: групі Кремера перейти на нелегальне становище. Вам також.
— Це не пляма, а плямочка, — закрутився навколо Фостяк. — Але ж матеріал, прошу пана!..
Заремба рішучим рухом скинув плащ. Фостяк на мить заплющив очі, даючи знати, що все зрозумів.
— Підсовуєте мотлох, — голосно буркнув Заремба. — Кращого нема?
Фостяк розвів руками.
Євген Степанович зазирнув ще до одного магазину. Там нарешті купив пальто і, перекинувши через плече, вийшов на площу перед оперним театром. Один з агентів сидів на лавочці, закрившись газетою; другий з нудьгуючим виглядом походжав поруч.
“Так, так… — почав розмірковувати Заремба. — Хіба що спробувати втекти від них на трамваї?”
Рушив до центру, де вулицю перетинала трамвайна колія. Єдиний шанс, — здалеку побачивши трамвай, випередити гестапівців і вскочити на ходу. Йшов, озираючись на дівчат і всім своїм виглядом показуючи, що нічим не збентежений. Йшов, відчуваючи свинцеву вагу тіла, знаючи, що востаннє крокує через своє місто, і все ж не вірячи цьому.
З-за рогу викотився маленький трамвайний вагончик. Заремба побіг, встиг схопитись за поруччя й скочити на підніжку. Трамвай, набираючи швидкість, завернув до вузенької вулички. Євген Степанович ще встиг побачити під деревами центрального бульвару сірий капелюх агента.
Заремба стояв на підніжці. Ноги задерев’яніли. Трамвай дзеленчав, натужно долаючи підйом.
…Сіра машина повільно наздоганяла трамвай. На передньому сидінні розвалився сивий агент. Відвернувся, не дивлячись на Зарембу. Навіть позіхнув.
Тепер уже не було жодного шансу. Ну що ж, він якомога дорожче продасть своє життя.
Остання зупинка — Крутий замок. Сірий “опель-капітан” став так, щоб одрізати шлях до парку. Заремба разом з іншими пасажирами попрямував до найближчих будинків. Навмисно спіткнувся, позирнув назад і побачив гестапівця, який переходив вулицю.
До першої брами залишилося ще з десяток метрів. Заремба пішов швидше, югнув до парадного. Сходи круто піднімались од самих дверей. Перестрибуючи через сходинки, вибіг на першу площадку. Позаду грюкнули двері. Притулився за виступом стіни: тепер у нього була зручна позиція — сходи темні, а біля входу падає світло з віконця над дверима.
Агент йшов обережно, тримаючи напоготові пістолет і прислухаючись. Зупинився, ковзнув поглядом по сходах. Внизу знов грюкнули двері. Сивий махнув рукою, покликавши товариша, рушив, тримаючись біля стіни.
Заремба підняв пістолет. Натиснув на гашетку, коли гестапівець переступив через останню сходинку. Пострілу не почув, лише побачив, як падає довге тіло.
Другий агент гайнув до виходу. Куля наздогнала і його. Впав на порозі, головою на вулицю, не даючи дверям причинитись.
На сходах біля тіла сивого гестапівця лежав пістолет. “Ще сім пострілів”, — подумав Євген Степанович. За три стрибки опинився на сходах, схопив важкий парабелум. Коли вже біг назад, почув постріл — куля обпекла руку біля ліктя.
Чверть години панувала тиша, лише порипували на вітрі двері. Потім під’їхала машина. Через відчинені двері різанули автоматною чергою. Постаті в чорному заметушились у парадному. Заремба стріляв, рахуючи постріли. Три… п’ять… сім… Уже кілька есесівців лежало на сходах. Раптом щось тупо вдарило його у скроню. Євген Степанович хотів ще раз вистрілити, та не зміг підняти руку. Він схопився за поруччя, не втримався і впав на сходи.
Касета, загорнута у чорний папір, пекла Кирилюкові шкіру. Він часто обмацував її, наче хотів упевнитись, що вона нікуди не зникла із внутрішньої кишені піджака.
Петро нетерпеливо міряв кімнату широкими кроками. Залишалося півгодини — о дванадцятій прийде Катруся. Дівчина перекаже Зарембі, що вони з Галкіним невідкладно виїхали до Дорошенка. Там Федько викличе центр, щоб за дорогоцінною плівкою прислали літак. Можна було б передати касету через зв’язкового, але ж тоді вона затримається на кілька днів, а тут кожна година дорога…
Коли не треба, то час минає швидко, а зараз навіть секундна стрілка ледь повзе. Петро визирнув у вікно. Галкін підняв капот “мерседеса”, щось підтягує. Чудовий характер у Федька: хоч грім над головою, йому бай дуже…
Постукав пальцями по склу, згадав, як уважно рахував Рехан гроші, посміхнувся. Добре, що він вирвав у Руді розписку, — тепер секретар кревно зацікавлений у тому, аби з Кремером нічого не сталося. А як не хотілось Рехану писати цю розписку…
Кирилюк згадував події минулої ночі і знову переживав їх, як наяву. Цей Руді виявився небезпечнішим, ніж здавалось.
Коли Петро почав одчиняти сейф, щоб дістати гроші, почув за спиною грюкіт, озирнувся: на підлозі качались Рехан і Федько. Петро вибив з руки секретаря пістолет, навалився на нього, і Руді відразу заскиглив тонким голосом, вимолюючи пощаду.
— Наволоч! — гнівно сказав Федько. Він сидів на підлозі в самих трусах і витирав кров з розбитого носа. — Хотів стріляти у тебе!..
Рехан важко сопів. Нараз почав схлипувати. Петро обшукав його, забрав свого браунінга. Руді став перед ним навколішки:
— Не вбивайте мене! — заскиглив.
Лише тепер Кирилюк усвідомив, що могло статись. Руді грав з ним до кінця, і гроші були у цій грі головним козирем: Рехан дотримувався умов гри, поки Петро не відчинив сейф. Побачивши гроші, секретар вирішив іти ва-банк. Тепер марки все одно належали б йому, а плівка із знімками найсекретніших документів виправдовувала постріл. Чому він опинився тут, на квартирі у Кремера? Дурниця, завжди можна вигадати карколомну історію…
Галкін прокинувся, коли Кирилюк привів секретаря. Визирнув з дверей і встиг кішкою кинутись на Рехана, побачивши, як той витяг пістолет…
Руді й далі стояв навколішках. Петро розмірковував, що ж робити? Раптом сяйнула щаслива думка.
— Сідайте, — підштовхнув Рехана до столу. — Пишіть…
Той слухняно взявся за ручку.
— Розписка. Я, Рудольф Рехан, одержав од радянського розвідника Карла Кремера сто тисяч марок за те, що допоміг йому…
Рехан кинув ручку.
— Я не писатиму цього!
Кирилюк підняв пістолет.
— Ми помінялися ролями, Руді, — мовив. — Я рахуватиму до трьох…
Рехан зиркнув спідлоба, до крові закусив губу, великі вуха його почервоніли.
— Не треба, — сказав покірно. — Диктуйте…
— На чому ми зупинились? Ага… Допоміг йому викрасти з сейфа губернатора і сфотографувати секретні карти, схеми та інші важливі документи укріпленого району…
Закінчивши диктувати, Петро наказав:
— Тепер перепишіть цю розписку.
Рехан знизав плечима, та слухняно виконав наказ. Кирилюк перевірив тотожність копій, пояснив:
— Один примірник буде в мене, другий у моїх друзів. Якщо ви викажете мене, цей документ того ж дня одержить СД.
— А гроші? — обережно запитав Рехан.
— Не думайте, що ми зліплені з одного тіста… — Петро дістав із сейфа кілька пачок марок. — Тут — все…
Рехан швидким рухом підсунув до себе гроші. Рахував, беззвучно ворушачи губами. Швидко позасував гроші, жалібно глянув на Петра. Видно, хотів запитати про щось, та не наважувався.
Кирилюк зрозумів його.
— Надбавки не буде, Руді, — сказав глузливо. — Ви не заслужили її.
Секретар скривився, збираючись канючити, та, побачивши гнівний блиск у Федькових очах, позадкував до дверей…
Цікаво, де зараз Рехан? Подумавши про це, Кирилюк гидливо скривився.
Підійшовши до вікна, перегнувся через підвіконня і ще здалеку впізнав Катрусю. Так нетерпеливився, що вирішив зустріти її на вулиці. У передпокої затримав його телефонний дзвінок. Буркнув сердито, схопивши трубку:
— Слухаю…
Дзвонив Фостяк. Він не назвав себе, та Кирилюк відразу пізнав знайомий голос:
— Щойно заходив до нас вуйко, — говорив він повільно, переборюючи хвилювання. — У супроводі кількох незнайомих…
— Яких незнайомих? — не зрозумів Кирилюк.
— Ви ж знаєте, вуйко не любить знайомств, — сказав Фостяк, — невже ви не розумієте? Вони причепились до нього на вулиці біля парку…
— А-а… — жахнувся Петро.
— Ви слухайте мене! — обірвав Фостяк. — Вуйко передав вам привіт і сказав, що навряд чи зможе зустрітися з вами. Зрозуміло?
— Так… — ледь видихнув Петро. — Але ж як це все сталось?
— Вуйко, мабуть, і сам не знає. До речі, він радив вам відпочити… У товаристві приємної дівчини… Я на вашому місці відразу покінчив би зі справами і поїхав кудись на село… Коли ще трапиться така можливість, ви чуєте мене?
— Я все зрозумів… Вуйко не помилився?
— Ви ж знаєте, він ніколи не помиляється.
— Знаю…
— А коли знаєте, то не підводьте його. Відпочивайте щасливо. Я дзвоню з готелю напроти. До побачення…
Кирилюк кинув трубку. Що робити?
Швидко збіг по східцях і побачив Катрусю біля машини. Галкін усміхається їй, — чорт, яка у нього самовдоволена усмішка! Усміхається, коли за Зарембою йдуть…
Видно, Катруся щось прочитала на Петровім обличчі, бо стривожено пішла назустріч. Кирилюк озирнувся навколо — вулиця порожня, лише внизу біля поштамту перехожі.
— Швидше! — тільки й сказав, та Федько відразу зрозумів його: кинувся на сидіння і завів мотор.
“Мерседес” проминув кілька крутих завулків, перетнув широку вулицю, об’їхав парк. Позаду — нікого. Петро попросив Галкіна зупинитись в тупичку, де росло чимало дерев.
Лише тепер Катруся порушила мовчанку
— Щось сталося?
— Гестапо щойно натрапило на слід Євгена Степановича!
— Не може бути! — вигукнула дівчина. — Звідки ти знаєш?
— Щойно дзвонив Фостяк. Євген Степанович заходив до магазину вже з гестапівським хвостом. Вони пішли за ним з вулиці Ратушної.
— Від схованки? — ойкнула Катруся. — Я була там лише позавчора…
— Можливо, хтось стежив за тобою, — висловив припущення Галкін.
— Але ж я нічого такого не помітила. Хоча… — замислилась дівчина.
— Коли б вони тоді помітили тебе біля схованки, — почав Кирилюк, — то того ж дня встановили б, хто ти. У гестапо знають, що ти моя наречена. Отже, вже позавчора вони повинні були стежити за мною, але не зробили цього.
— Ти впевнений? — заскочив Галкін.
— На всі сто! — відрізав Петро. — СД й близько не підпустило б мене вчора ввечері до будинку губернатора.
— Чому — вчора? — не зрозуміла Катруся.
— Вчора ввечері у губернатора відбулася військова нарада. Вночі мені вдалося сфотографувати секретні документи…
— Сфотографував? — не повірила Катруся. — Як це тобі вдалося?
— Не про це зараз мова, — сказав Кирилюк. — Виходить, гестапо знайшло схованку випадково. Заремба — перший, хто потрапив до мишоловки.
— Бідний Євген Степанович… — схлипнула раптом Катруся.
— Цить! — крикнув Петро так, що дівчина відсахнулась. Та Кирилюк вже отямився. — Пробач, — перепросив, — я зовсім розклеївся. Нерви вже не витримують.
— Ти вважаєш, гестапівці випадково натрапили на схованку? — поспитав Галкін.
— Хотілося б так думати, — промимрив Петро. — Зараз ніхто нічого не може стверджувати.
Катруся опанувала собою. Випросталась на сидінні і запитала:
— Фотознімки повинні бути у наших. Так я розумію?
— Так! — відповів Петро. — І якомога скоріше. Касету слід доставити Дорошенкові й викликати літак.
Галкін поплескав по керму.
— Для чого стільки слів? За нами ж ніхто не стежить…
— Можуть затримати на контрольному пункті, — висловив припущення Петро.
— Чекайте!.. — стрепенулась Катруся. — А коли зробити так… Ви поїдете і чекатимете мене на шосе за контрольним пунктом. Я знаю кілька виходів з міста, де мене ніхто не побачить.
— Вірно! — зрадів Галкін. — Якщо нас і затримають, ти дістанешся до загону сама.
— Іншого виходу нема, — погодився Петро. — Ми чекатимемо тебе на другому кілометрі. Коли ж… — не договорив, побачивши Катрусині очі. Дівчина дивилась жалібно, на віях блищали сльозинки. Нараз губи затремтіли, вона схлипнула й припала обличчям до його плеча.
— Не треба… — обняв Кирилюк дівчину. — Все буде добре…
Галкін гмукнув і одвернувся.
— Не треба, — повторив Петро. — Ми чекатимемо на тебе.
Катруся підвела заплакане обличчя.
Петро нахилився і поцілував її в очі. Відчув на губах солоний присмак, це розчулило його, і він пригорнув дівчину.
Катруся затихла, боячись поворухнутись. Так і сиділи якусь мить мовчки — лише Галкін буркотів щось тихо і, здається, невдоволено.
Катруся зітхнула, відсунулась од Петра. Дістала дзеркало, швиденько запудрила сліди сліз на щоках. Заховала в сумочку касету з плівкою й вислизнула з машини.
— Щасти вам! — сказала суворо, та Кирилюк зрозумів — за удаваною різкістю ховалась тривога, біль і надія. Він стежив за дівчиною, поки тонка постать зникла за рогом…
Коли гауптман на контрольному пункті, перевіривши документи у Галкіна, зажадав паспорт у Кирилюка, той потягнувся до пістолета. Останньої миті опанував собою і подав офіцерові документ, невимушено усміхнувшись.
Гауптман козирнув, і вони рушили. На другому кілометрі з’їхали з дороги в кущі. Петро ліг у затінку під дикою грушею. Коли б знаття, що все так файно обійдеться, вони уже були б далеко від міста…
Галкін сидів, спершись на стовбур молодого дуба, насвистував лише йому знайому мелодію.
— Облиш, — кинув Кирилюк роздратовано.
— Чому? — не зрозумів Федько. — Нерви?..
Петро не відповів. Припав обличчям до землі, вдихаючи терпкий аромат.
А якщо Катрусю затримали? Ця думка підкинула його, він сів і тривожно огледівся навколо.
— Ще рано… — зрозумів його стан Федько. — Пішки сюди добиратиметься не менше години.
Кирилюк закурив, нервово покусуючи сигарету. Лежати більше не міг. Ходив поміж густих кущів, ламаючи гілки.
І все ж першим помітив дівчину Галкін. Катруся йшла стежкою по той бік шосе й інколи зривала квіти — в руках у неї був невеличкий букет.
Федько тихенько свиснув. Катруся перебігла шосе. Стояла біля машини, розчервоніла, схвильована, з букетом біло-жовтих ромашок — і, Петрові здалось, така красива, що вродливішої ніколи не було й не буде на світі.
Через годину з’їхали з шосе і кілька кілометрів петляли лісовою дорогою. На галявині підпалили машину, пішли навпростець через ліс по орієнтирах, відомих лише Галкіну. Ще завидна потрапили у район розташування загону.
Дорошенко обняв Петра.
— Ось ти який! — нарешті відпустив, та знову схопив у ведмежі обійми. — Знаємо, знаємо про твої подвиги!..
Петро трохи передихнув, але прибіг Богдан і обняв так, що хлопець мало не втратив свідомість. А за ним стояла Катруся. Вона сміялась — щиро й весело.
Галкін викликав центр, і через півгодини стало відомо: вночі на території загону приземлиться літак, який забере Петра й Катрусю.
Богдан засмутився.
— Не встиг ще наговоритися з сеструнцею, як… — махнув безнадійно рукою.
— Тепер уже скоро будемо разом, — заспокоїла його Катря. — Фронт близько, незчуєшся, як наші сюди прийдуть.
…Вони стояли біля командирської землянки під велетенською сосною, що стиха шуміла на вітрі. На вогнищі варилась каша. Пахло гіркуватим димом, розвареним пшоном і ще чимось знайомим, але Петро ніяк не міг здогадатись — чим. Притулився до сосни поруч з Катрусею, відчув тепло її плеча і раптом зрозумів, який запах тривожив його. Пахло конваліями — улюбленими квітами його Катрусі. Чи тому, що нарешті пізнав цей аромат, чи просто тому, що шумів ліс і в небі яскріли зірки, а поруч стояла кохана дівчина, Петрові стало так спокійно й тепло на душі, що захотілося співати. І музика вже заповнювала його, здавалося — співає весь ліс, дерева шумлять у такт сумній, зворушливій мелодії.
Вьется в тесной, печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза…
Палає вогнище, тріщать сухі віти, і дим стелиться над землею. Лісове партизанське вогнище, а навколо хоробрі, надійні люди. Свої… Як добре, що навколо свої! Два роки він не був у своїх. Два роки минуло з того дня, коли вони з Богданом постукали у віконце до Катрусі.