— Неодмінно, — похмуро відповів Гарпер.
— Бачте, на тому тижні я йду до школи і всім розкажу, що знав її — і знав добре.
— І як вона тобі?
Пітер замислився.
— Ну, Рубі мені не дуже подобалась. Як на мене, вона була трошки дурненька. Мати й дядько Марк її теж недолюблювали. І тільки дід… До речі, він хоче з вами побачитись. Едвардз скрізь вас шукає.
Старший поліційний офіцер Гарпер пожвавішав:
— Кажеш мати й дядько Марк недолюблювали Рубі Кіні? А чому?
— Та я не знаю. Вона скрізь тицяла свого носа. А їм не подобалось, що дід до неї так прикипів душею. Тепер вони, — весело розповідав Пітер, — мабуть, радісінькі, що її не стало.
Гарпер замислено подивився на нього і сказав:
— А… ти коли-небудь чув, щоб вони… так казали?
— Ну, не зовсім так. Дядько Марк заявив: «Що ж, це теж вихід». А мати додала: «Так, але дуже страшний». А дядько Марк заперечив, що не треба, мовляв, лицемірити.
Слідчі перезирнулися. Цієї миті до них підійшов добре виголений чоловік у бездоганно пошитому синьому вовняному костюмі.
— Вибачте, джентльмени. Я слуга містера Джефферсона. Він уже прокинувся і дуже хоче з вами зустрітись. Я вас скрізь шукаю.
Вони ще раз піднялися до покоїв Конвея Джефферсона. У вітальні Аделаїда Джефферсон розмовляла з метушливим високим чоловіком, що нервово снував по кімнаті. Щоб побачити, хто ввійшов, він рвучко крутнувся на місці.
— О, прошу! Радий, що ви завітали. Мій тесть питав про вас. Він уже прокинувся. Будьте з ним якомога обережніші, гаразд? У нього геть нікудишнє здоров'я. Дивно ще, їй-богу, що ця жахлива подія не вбила його.
— А я й не знав, що в нього таке погане здоров'я, — зауважив Гарпер.
— Він і сам про це знає, — відповів Марк Гаскелл. — У нього слабеньке серце. Лікар застерігав Едді, що йому не можна хвилюватися, лякатись. Він навіть натякнув, що кінець може настати будь якої миті, правда, Едді?
Місіс Джефферсон кивнула головою і додала:
— Просто не віриться, що він це пережив!
— Так, вбивство не заспокоює, — сухо сказав Мелчетт. — Ми будемо якомога обережніші. — Розмовляючи, полковник придивлявся до Марка Гаскелла. «Не дуже він за тестя вболіває. Нахабне, хиже, як у коршака, обличчя. Один із тих, хто знає, чого хоче. Такими часто захоплюються жінки. Але вірити таким не можна. Так, хижий — ось найкраще для нього визначення. Такий здатен на все».
У великій спальні біля вікна, що виходило на море, в кріслі на коліщатах сидів Конвей Джефферсон. Щойно переступивши поріг, вони відчули привабливість цього чоловіка. Так ніби внаслідок каліцтва енергія його понівеченого тіла сконцентрувалась у вужчий і значно потужніший фокус. Джефферсон мав гарну голову, вкриту трохи посивілим рудим волоссям. Обличчя зморшкувате, вольове, добре засмагле, очі — бездонна блакить. Ніщо в ньому не виказувало хворобливості чи кволості. Глибокі зморшки на обличчі свідчили скоріше про душевні страждання, аніж про фізичну неміч. Перед ними була людина, яка ніколи не схилить голову перед долею, сприйме її такою, яка вона є, і переможе.
— Радий вас бачити, — сказав господар. Його метке око вмить визначило, хто перед ним. — Ви начальник Редфоршірської поліції? Так. А ви старший поліційний офіцер Гарпер? Прошу, сідайте. Сигарети біля вас, на столі.
Вони подякували й сіли. Розмову почав Мелчетт:
— Як я зрозумів, містере Джефферсон, ви були не байдужі до тої дівчини.
На зморшкуватому обличчі господаря промайнула крива усмішка.
— Ну звісно ж, вам про все вже розповіли! Але тут немає таємниці. А про що саме вам розповіли мої родичі? — Він швидко переводив погляд з одного на другого.
— Крім того, що Рубі розважала вас веселими балачками й була вашою протеже, місіс Джефферсон майже нічого нам не розповіла, — відповів Мелчетт. — А з містером Гаскеллом ми перемовилися кількома словами.
Конвей Джефферсон усміхнувся:
— Едді людина дуже обачна, хай береже її господь. Марк наговорив би куди більше. Ви знаєте, Мелчетт, мабуть, краще я сам розповім про все докладніше. Але спочатку я повернуся до великої трагедії свого життя. Вісім років тому я втратив у авіакатастрофі дружину, сина й дочку. Відтоді я наче втратив половину самого себе — я кажу не про фізичну свою ваду. У мене була сім'я. Невістка й зять дуже добрі до мене. Вони роблять усе, щоб замінити мені й сім'ю, й усе інше. Але я зрозумів, особливо в останні роки, що в них, зрештою, своє життя. Отож ви маєте зрозуміти, що я, по суті, самотній. Я люблю молодь. Мені з нею добре. Раз чи двічі мені спадало на думку взяти на виховання хлопчика чи дівчинку. За останній місяць я дуже подружився із тим нещасним дитям, яке оце вбили. Рубі — сама наївність. Вона розповідала мені про те, як жила, як виступала в пантомімі, як ще маленькою була разом з батьком і матір'ю в мандрівній трупі. Це зовсім не те життя, яке знав я. Але жодного разу вона не скаржилась, не нарікала на свою долю. Проста, покірна, працьовита дівчина, незіпсута й чарівна. Не леді, звісно, але, хвалити бога, не вульгарна і не зманіжена. Я дедалі більше захоплювався Рубі й вирішив, джентльмени, офіційно її удочерити. За законом вона мала б стати моєю дочкою. Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому я так цікавився нею і відразу заявив у поліцію, коли почув про її дивне зникнення.
Настала пауза. Потім Гарпер якомога байдужішим голосом, щоб нікого не образити, промовив:
— Дозвольте запитати, а що сказали на це ваші зять і невістка?
Джефферсон відповів не замислюючись;
— А що вони могли сказати? Їм це, звісно, не дуже сподобалось. Такі речі завжди викликають упередження. Однак трималися вони пристойно, навіть дуже пристойно. І не тому, що якоюсь мірою залежні від мене. Коли Френк, мій син, одружився, я одразу відписав йому половину своїх статків. Така моя позиція. Не треба, щоб діти чекали вашої смерті, їм потрібні гроші, поки вони молоді, а не тоді, як їм уже під сорок. І коли Розамунда, моя дочка, наполягла на своєму й вийшла заміж за чоловіка небагатого, я відписав їй чималу суму грошей. Ці гроші після її смерті перейшли йому. Отже, з фінансового боку, як бачите, це спрощує ситуацію.
— Розумію, містере Джефферсон, — відповів Гарпер. Однак промовив він ці слова досить стримано, і Конвей Джефферсон відразу похопився:
— Ви з цим незгодні?
— Не мені про це судити. Але в родинному житті, як на мій досвід, не завжди чинять розважливо.
— Сказати щиро, ваша правда, містере Гарпер. Та не забувайте: містер Гаскелл і місіс Джефферсон, якщо вже бути точним, не кревна моя рідня.
— Це, звісно, міняє справу, — погодився старший поліційний офіцер Гарпер.
На мить очі Конвея Джефферсона зблиснули.
— Але це ще не означає, що вони не вважали мене старим дурнем! Я в людях розуміюся. Здобувши освіту й виховання, Рубі Кіні могла б посісти своє місце де завгодно.
— Боюсь, ми не в міру настирливі й допитливі, — озвався Мелчетт. — Але нам дуже важливо з'ясувати всі факти. Ви мали намір повністю забезпечити дівчину, тобто відписати їй гроші. Але ж ви цього ще не зробили?
— Я розумію, до чого ви ведете, — відповів Джефферсон. — Комусь, певно, було вигідно, щоб дівчина померла. Але це відпадає. Формальності, пов'язані з офіційним удочерінням дівчини, ще тривали, вони не були завершені.
— Отже, якби з вами щось сталося… — поволі промовив Мелчетт і не доказав.
Конвей Джефферсон відповів одразу:
— Зі мною нічого не станеться! Я каліка, але не такий уже старий дід, хоч лікарі й люблять корчити міну, коли оглядають мене, і радять не перепрацьовувати. Я здоровий, як кінь! Проте життя — це життя, і я це добре розумію. Я вже навчений! Смерть приходить несподівано й до найсильніших людей, особливо тепер, у часи автомобільних аварій. Але я підготувався і на такий випадок. Днів десять тому я склав новий заповіт.
— Справді? — Гарпер аж подався вперед.
— Я заповів на ім'я Рубі Кіні п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів із правом одержання їх, коли б їй виповнилося двадцять п'ять років і вона дістала право розпоряджатися капіталом.
У старшого поліційного офіцера Гарпера округлились очі. В полковника Мелчетта теж.
— Але це дуже велика сума, містере Джефферсон! — мало не благоговійно промовив Гарпер.
— Так, велика, як на теперішні часи.
— І ви підписали її дівчині, яку знали всього-на-всього кілька тижнів?
Його ясно-блакитні очі люто спалахнули:
— Мені ще раз повторити, що родичів я не маю — ні племінниць, ні племінників? Навіть двоюрідних! Я міг віддати свої гроші на добродійні справи. А я вирішив залишити їх одній людині, — Джефферсон засміявся. — Попелюшка за одну ніч стає принцесою! Хрещений батько замість хрещеної матері. А чом би й ні? Це мої гроші. Я їх заробив.
— У заповіті згадується, ще хто-небудь? — поцікавився полковник Мелчетт.
— Невеличка сума Едвардзові, моєму слузі, а решту поділено порівну між Марком і Едді.
— А та решта… даруйте, чималенька?
— Мабуть, не дуже. Важко сказати напевно. Вартість цінних паперів весь час міняється. Сума вкладу — після витрат на похорони тощо, — мабуть, становитиме від п'яти до десяти тисяч фунтів стерлінгів чистими.
— Зрозуміло.
— І не думайте, що я скнара. Як я вже казав, коли поодружувались мої діти, я свій капітал розділив. Собі залишивши тільки невеличку суму. Але після тої трагедії… мені хотілося дати своїй голові роботу, і я поринув у бізнес. У моєму будинку в Лондоні був прямий зв'язок із конторою. Я працював дуже багато, це відвернуло мою увагу від думок і створювало враження, ніби… каліцтво мене не зламало. Я віддав себе роботі. — Голос його став глибоким, Джефферсон говорив більше для себе, ніж для тих, хто сидів навпроти. — Це незбагненна іронія долі, але все, за що я брався, процвітало! Мої найнеймовірніші задуми вдавалися. Коли вже я грав, то вигравав. Усе, до чого я торкався, переверталось у золото. Смішно, але в природі, мабуть, усе збалансовано.
На його обличчі знову з'явилися страдницькі зморшки. Опанувавши себе, він усміхнувся.
— Отже, ви бачите, що гроші, які я заповідав Рубі, цілком належали мені, і я міг розпоряджатися ними на власний розсуд.
Мелчетт швидко сказав:
— Безперечно, шановний містере Джефферсон. Але йдеться поки що не про це.
— Гаразд, — мовив Джефферсон. — А тепер, якщо можна, я теж хотів би дещо спитати. Розкажіть мені докладніше про цю страшну справу. Я знаю тільки… що маленьку Рубі знайшли задушеною в якомусь будинку миль за двадцять звідси.
— Саме так. У Госсінгтон-холі.
Джефферсон насупив брови:
— У Госсінгтон-холі? Але ж це…
— Будинок полковника Бентрі.
— Бентрі?. Артура Бентрі? Таж я його знаю. І полковника, і його дружину! Кілька років тому ми зустрічалися за кордоном. Ніколи б не подумав, що їх занесло жити аж сюди. Але ж… — Він замовк.
Гарпер спокійно, ніби між іншим, сказав:
— Минулого вівторка полковник Бентрі вечеряв тут, у готелі. Ви його не бачили?
— У вівторок? Вівторок? Ні, ми повернулися пізно. їздили на мис Гарден-Гед — вечеряли в дорозі.
— При вас Рубі ніколи не згадувала про подружжя Бентрі? — спитав Мелчетт. Джефферсон похитав головою.
— Ніколи. Не думаю, що вона їх знала. Дівчина не знала нікого, крім акторів, танцівників і таких інших. — На мить він замовк, потім несподівано запитав: — А що про неї каже сам Бентрі?
— Він нічого не може зрозуміти. Вчора ввечері полковник був на зборах консервативної партії. Труп знайшли сьогодні вранці. Бентрі запевняє, що ніколи дівчину не бачив.
Джефферсон кивнув головою і сказав:
— У все це й справді важко повірити.
— Сер… — Гарпер відкашлявся. — А ви не здогадуєтесь, хто б це міг зробити?
— Боже праведний, якби ж! — На чолі в нього набрякли жили. — Це жахливо, неймовірно! Якби цього не сталося, я б сказав, що такого просто не може бути!
— А не з'являвся хтось із її колишніх друзів? Ніхто за нею не увивався, не погрожував їй?
— Ні, я певен. Вона б мені розповіла. У неї ніколи не було постійного хлопця. Рубі сама мені про це сказала.
«Сказати вона-то сказала, але ж це ще не все», — подумав Гарпер.
— Джозі краще за інших знала б, — провадив Конвей Джефферсон, — якби хтось упадав коло Рубі або до неї чіплявся. Невже вона нічого не знає?
— Каже, що не знає.
— Мені чомусь здається, — насупивши брови, промовив Джефферсон, — що це справа рук якогось маніяка. Безжально задушив, проник до сільського будинку… Ніякої логіки чи сенсу. Є такі чоловіки — з вигляду наче нормальний, але спокушає дівчаток, навіть дітей, а потім їх убиває.
— О, звичайно, — підхопив Гарпер, — такі чоловіки трапляються. Але ми не знаємо жодного, який діяв би в цих місцях.
— Я перебрав усіх чоловіків, з якими Рубі танцювала, — вів далі Джефферсон. — Мешканців готелю і тих, хто приходив з вулиці. Ніхто наче не викликав підозри, всі звичайні собі люди. А хлопця в неї не було.
Обличчя в Гарпера було незворушне, але в очах ворушилася невидима для Конвея Джефферсона думка: а що, як у Рубі Кіш був хлопець, а цей каліка про нього не знав? Однак про свої міркування старший поліційний офіцер нічого не сказав.
Начальник поліції кинув на Гарпера запитальний погляд і встав.
— Дякуємо, містере Джефферсон. Це все, що ми хотіли почути, — сказав він.
— Ви мене інформуватимете про те, як ітиме розслідування? — спитав Джефферсон.
— Так, звичайно, ми триматимемо вас у курсі справ.
Поліцейські пішли. Конвей Джефферсон відкинувся в кріслі. Важко впали повіки, сховавши люту блакить його очей. Він раптом здався дуже стомленим. За хвилину розплющив очі й гукнув:
— Едвардзе!
Із сусідньої кімнати ту ж мить вийшов слуга. Едвардз знав свого господаря, як ніхто інший. Люди, навіть найближчі родичі, знали тільки його сильні сторони, Едвардз знав його слабості. Він бачив Конвея Джефферсона змореним, збайдужілим, стомленим від життя, пригніченим непевністю й самотою.
— Слухаю, сер!
— Поїдьте до сера Генрі Клітерінга, — наказав він. — Він у Мелборн-Аббасі. Попросіть його від мого імені, щоб, як зможе, приїхав сьогодні, а не завтра. Скажіть, що це дуже важливо.
9
Вже за дверима, вийшовши від Джефферсона, старший поліційний офіцер сказав:
— Ну, тепер ми бодай мотив знаємо, сер.
— П'ятдесят тисяч? Гм, — гмикнув Мелчетт.
— Так, сер. Вбивали й за менші гроші.
— Звичайно, але…
Полковник Мелчетт фразу не доказав, однак Гарпер його зрозумів.
— Гадаєте, в його випадку про це не може бути мови? Я теж так думаю. Але це однаково треба врахувати.
— О, звичайно!
— Якщо, — провадив Гарпер, — містер Гаскелл і місіс Джефферсон, як каже Конвей Джефферсон, уже забезпечені, та ще й одержують солідний прибуток, то не схоже, щоб вони зважилися на таке жорстоке вбивство.
— Безумовно. Певна річ, їхнє фінансове становище ще треба вивчити. Не подобається мені цей Гаскелл. Шахраюватий, хижий тип. Але це не означає, що він убивця.
— Так, сер, я тієї ж думки. Не схоже, щоб хтось із них убив, а з розповіді Джозі видно, що вони й не могли цього зробити — обоє від десятої сорок до опівночі грали в бридж. Ні, як на мене, тут більше підходить інший варіант.
— Хлопець Рубі Кіні? — спитав Мелчетт.
— Саме так, сер. Якийсь розлючений молодик — може, навіть не сповна розуму. Той, кого вона знала до того, як переїхала сюди. Це удочеріння просто клало всьому край. Він збагнув, що втрачає її, адже Рубі переходила у зовсім інший суспільний прошарок. Оскаженілий, засліплений люттю, він виманив учора ввечері дівчину з готелю, посварився з нею, і остаточно витративши глузд убив її.
— А як вона опинилася в бібліотеці Бентрі?
— А це дуже просто. Скажімо, той молодик задушив її в машині. Коли він отямився, то першою його думкою було, як позбутися трупа. А машина стояла біля воріт великого будинку. І в нього зринула ідея: якщо дівчину знайдуть у будинку, то вбивцю шукатимуть серед його мешканців і по сусідству, а він почуватиме себе спокійнісінько. Рубі легенька, і він легко може її донести. В машині він знаходить стамеску, виламує вікно і кидає дівчину на килимок перед каміном. Оскільки він її задушив, то ніяких слідів крові й боротьби в машині немає. Розумієте, до чого я веду, сер?