Це була добра нагода збити пиху з Холмса. Він не подумав про це, коли бовкнув навмання своє зауваження.
— Скажіть, будь ласка, мій любий, — промовив я дуже ласкаво, — яка ваша професія?
— Розсильний, сер, — сказав він досить грубо. — Моя форма в ремонті.
— А ким ви були раніше? — спитав я, кинувши зловтішний погляд на свого компаньйона.
— Сержант, сер. Королівська морська піхота, сер. Відповіді не буде? Єсть, сер!
Він клацнув закаблуками, просалютував рукою і вийшов.
Розділ III
ТАЄМНИЧА ПОДІЯ НА ЛОРІСТОН ГАРДЕН
Признаюсь, я був дуже вражений цим новим доказом практичності теорій Холмса. Моя повага до його аналітичних здібностей зросла надзвичайно. Проте в глибині душі у мене лишилася якась таємна підозра, що все це було підстроєно навмисне, щоб здивувати мене, хоч мені невтямки було, задля чого. Коли я поглянув на Холмса, він якраз дочитав записку і тьмяними очима, які звичайно бувають у хвилини задуми, дивився в простір.
— Але як ви прийшли до такого висновку? — спитав я.
— Якого висновку? — пирснув він роздратовано.
— Ну, що цей чоловік відставний сержант морської піхоти?
— Я не маю часу на дурниці, — відповів він гостро, а потім з усмішкою додав: — Пробачте мені за грубість. Ви обірвали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Так ви справді не помітили, що цей чоловік був сержантом морської піхоти?
— Авжеж.
— Це було легше взнати, ніж пояснити, як саме я взнав. Якби вас попросили довести, що два та два дорівнює чотирьом, ви б задумались, як це зробити, хоч у правильності результату цілком переконані. Навіть через вулицю я побачив великий синій якір, витатуйований на тильній стороні руки цього хлоп'яги. Це пахло морем. У нього була військова виправка і формені бакенбарди. Ось і маєм морську піхоту. В цій людині помітні почуття власної гідності і звичка командувати. Ви, певно, звернули увагу на його манеру тримати голову і розмахувати палицею. До того ж на вигляд це статечна, поважна людина середнього віку. Всі ці факти змусили мене прийняти його за колишнього сержанта.
— Дивовижно! — вигукнув я.
— Дуже просто, — знизав плечима Холмс, хоч я помітив по ньому, що моє явне здивування і захоплення було йому приємне. — Я щойно сказав, що тепер уже немає справжніх злочинців. Здається, я помилився… Ось подивіться! — Він кинув мені записку, принесену розсильним.
— Не може бути! — вигукнув я, пробігши її очима. — Це жахливо!
— В усякому разі не зовсім буденно, — зауважив Холмс спокійно. — Чи не прочитали б ви мені її вголос?
Ось що я йому прочитав:
«Шановний містер Шерлок Холмс!
Цієї ночі на Лорістон Гарден у будинку № 3, поблизу Брікстон-Род, вчинено страхітливий злочин. Наш полісмен під час обходу, близько другої години ночі, побачив там світло. Знаючи, що в будинку ніхто не жив, він запідозрив щось недобре. Двері були незамкнені, вії: зайшов і в першій кімнаті, без меблів, виявив труп добре одягненого чоловіка, в кишені якого були візитні картки на ім'я «Еноха Дж. Дреббера, Клівленд, Огайо, США». Слідів пограбування нема. Неясна також причина його смерті. В кімнаті є сліди крові, але ран на тілі ні виявлено. Незрозуміло, як він потрапив до порожнього будинку. Та й уся справа дуже загадкова. Якщо ви під'їдете до цього будинку десь коло дванадцятої, то знайдете мене там. Я залишив усе in statu quo
— Грегсон — найспритніший з агентів Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель, — він і Лестрейд — найкращі серед поганих. Обидва моторні і енергійні, але страшенно старомодні. До того ж вони ладні один одного живцем з'їсти і суперничають, як дві визнані красуні. Сміху буде, якщо в цій справі вони обидва на одному сліду.
Я був вражений цією безтурботною балаканиною.
— Але ж не можна втрачати й хвилини, — вигукнув я. — Може, я піду замовлю кеб?
Біля дверей будинку нас зустрів високий білявий чоловік із записною книжкою в руках. Він кинувся до Холмса і енергійно потиснув йому руку.
— Дуже люб'язно з вашого боку, що ви прийшли, — сказав він. — Я все лишив недоторканим.
— Крім ось цього, — відповів мій приятель, вказуючи на стежку — Якби тут пройшло стадо буйволів, то й воно б не зробило більшої каші. Проте я думаю, що ви вже зробили свої висновки, Грегсон, перш ніж дозволити це.
— Мені так багато було роботи в самому будинку, — відповів детектив ухильно. — Мій колега, містер Лестрейд, тут. І в цьому я покладався на нього.
Холмс зиркнув на мене, насмішкувато звівши брови.
— Після двох таких людей, як ви і Лестрейд, третьому тут нема чого й робити, — сказав він.
Грегсон самовдоволено потер руки.
— Гадаю, ми зробили все, що було можливо, — відказав він. — Проте це дивний випадок, а я знаю ваш смак до таких речей.
— Ви сюди не в кебі приїхали? — спитав Холмс.
— Ні, сер.
— А Лестрейд?
— Теж ні.
— Тоді ходімо оглянемо кімнати.
З цим несподіваним зауваженням він попрямував у дім, за ним пішов Грегсон, на обличчі якого видно було здивування.
Невеликий дощаний запилений коридор вів до кухні і до комірки. В коридор виходило двоє дверей. Одні з них, очевидно, не відчинялись уже багато тижнів, другі вели до їдальні, де сталася ця загадкова подія. Холмс увійшов у кімнату, а слідом за ним увійшов і я з тим гнітючим почуттям на серці, яке навіває на нас смерть. Це була велика квадратна кімната; вона здавалася ще більшою через відсутність меблів. Стіни були обклеєні вульгарними яскравими шпалерами, на яких подекуди виступала пліснява, а подекуди великі смуги шпалер відставали від стіни і звисали вниз, відкривши жовту штукатурку. Проти дверей стояв пишний камін з поличкою із штучного білого мармуру На одному її краю був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В тьмяному світлі, яке проникало сюди крізь брудні шибки єдиного вікна, все здавалося сірим, а товстий шар пилу ще посилював це враження.
Усі ці деталі я помітив згодом. А в той час моя увага була зосереджена на тій страшній нерухомій фігурі, що лежала простерта на підлозі, втупивши в брудну стелю скляні незрячі очі. Це був чоловік років сорока трьох чи сорока чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із чорним кучерявим волоссям і короткою, мов обрубаною, бородою. Він був одягнений у важкий сюртук, жилет з чорного сукна і світлі штани; мав білосніжний комір і манжети. Добре вичищений новенький циліндр лежав на підлозі поруч з ним. Його руки були широко розкинуті, а кулаки стиснуті, тоді як нижні кінцівки були скорчені, наче в болісній агонії. На непорушному обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, такої ненависті, якої я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Ця зловісна і жахлива гримаса в поєднанні з низьким чолом, тупим носом і виступаючою щелепою надавали мертвому мавпячого вигляду, а скорчене неприродне положення ще збільшувало цю подібність. Я бачив смерть у різних формах, але ніколи не поставала вона переді мною в жахливішому вигляді, ніж у цій темній брудній кімнаті, вікна якої виходили на одну з головних артерій лондонського передмістя.
Лестрейд, худий і як завжди схожий на тхора, стояв у дверях, вітаючи нас.
— Цей випадок викличе сенсацію, — зауважив він. — Він перевершує все, що я бачив, хоч я й не новак.
— Нема за що вхопитися, — сказав Грегсон.
— Абсолютно, — підтримав Лестрейд.
Шерлок Холмс наблизився до трупа і, ставши на коліна, уважно оглянув його.
— Ви певні, що тут нема жодної рани? — спитав він, вказуючи на численні плями крові, розбризкані по всій кімнаті.
— Цілком, — вигукнули обидва детективи.
— Коли так, то це кров іншої людини, — очевидно, вбивці, якщо тут взагалі було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янзена в Утрехті в 1834 році. Пригадуєте цю історію, Грегсон?
— Ні, сер.
— Прочитайте, це вам не завадить. Нема нічого нового під сонцем. Усе це вже було раніше.
Поки він говорив, його вправні пальці літали туди й сюди, скрізь обмацували, притискали, розстібали, досліджували, в той час як погляд його мав той самий байдужий вираз, про який я згадував. Обслідування відбулося так швидко, що трудно було повірити в його вичерпність. Під кінець Холмс понюхав губи трупа і оглянув підошви його чобіт з лакованої шкіри.
— Його зовсім не пересували? — спитав він.
— Не більше, ніж потрібно було для нашого обслідування.
— Можете відправити його тепер до моргу, — сказав він. — З нього більше нічого не візьмеш.
Грегсон мав напоготові ноші і чотирьох робітників. За його наказом вони увійшли в кімнату, поклали труп на ноші і понесли. Коли піднімали тіло, звідкись випав перстень і, дзенькнувши, покотився по підлозі. Лестрейд схопив його і вп'явся в нього очима.
— Тут замішана жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка!
З цими словами він простяг її на долоні. Ми оточили Лестрейда і уважно розглядали обручку. Не було ніякого сумніву, що це золоте кружальце колись прикрашало палець молодої жінки.
— Це ускладнює справу, — сказав Грегсон. — А бог мені свідком, вона й так була досить складна.
— А ви не думаєте, що це, навпаки, спрощує її? — зауважив Холмс. — Нема чого її розглядати. Що знайшли в його кишенях?
— Он там усе, — сказав Грегсон, вказуючи на безладно розкидані речі на одному з нижніх східців. — Золотий годинник № 97163 фірми Барро в Лондоні, золотий ланцюжок до годинника, досить важкий і масивний, золотий перстень з масонським знаком і золота шпилька з головою бульдога і рубінами замість очей, шкіряний бумажник з візитними картками на ім'я Еноха Дж. Дреббера з Клівленда, що відповідає літерам Е. Д. Д. на білизні. Гаманця нема, бо гроші — сім фунтів тринадцять шилінгів — небіжчик носив просто в кишені; кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з іменем Джозефа Стенгерсона на титульному аркуші та ще два листи: один адресований Е. Дж. Дребберу і один Джозефу Стенгерсону.
— На яку адресу?
— Американська біржа, Стренд — до запитання. Вони обидва від Гвіонської пароплавної компанії і стосуються відправки суден з Ліверпуля. Отже, ясно, що цей нещасний чоловік от-от мав повернутися в Нью-Йорк.
— Вжили заходів, щоб узнати щось яро цього Стенгерсона?
— Я зробив це одразу, сер, — сказав Грегсон. — Я розіслав оголошення до всіх газет і послав одного з моїх людей на Американську біржу, але він досі ще не повернувся.
— В Клівленд телеграфували?
— Сьогодні вранці.
— Як ви формулювали свій запит?
— Ми докладно повідомили обставини і просили будь-якої інформації, що могла б нам стати в пригоді.
— Ви не запитували про подробиці, пов'язані з якимось вирішальним, на ваш погляд, моментом?
— Я спитав про Стенгерсона.
— І більше нічого? Хіба тут нема обставини, яка, очевидно, є основним стержнем усієї справи? Ви не збираєтесь телеграфувати ще раз?
— Я сказав усе, що мав сказати, — відповів Грегсон ображеним голосом.
Шерлок Холмс посміхнувся сам собі і, здавалося, хотів ще щось сказати, аж тут Лестрейд, який лишався в передній кімнаті, поки у нас точилася ця розмова в залі, знову з'явився, з бундючним і самовдоволеним виглядом потираючи руки.
— Містер Грегсон, — сказав він. — Я тільки що відкрив дуже важливу обставину, що лишилася б непоміченою, коли б я уважно не оглянув стіни.
Очі маленького чоловічка при цьому аж іскрилися; він був, очевидно, в стані затамованого торжества з того, що на очко випередив свого колегу.
— Ідіть сюди, — сказав він, метнувшись назад у кімнату, атмосфера якої здавалась чистішою після того, як не стало в ній жахливого мешканця. — Ану, станьте там!
Він запалив сірника об чобіт і підніс його до стіни.
— Погляньте сюди! — сказав він тріумфуючи.
Я вже згадував, що шпалери подекуди повідставали. Саме в цьому місці кімнати великий кусок їх відвалився, лишивши жовтий квадрат грубої штукатурки. На цьому оголеному місці кривавими літерами було надряпано одно слово: Rache.