— Ти був разом з Тимченком у Козачій раді?
Вовк удав здивування:
— З чим їдять цю Козачу раду?
— У піжмурки гратися приїхав? — набурмосився Гольдройз. — Тоді, — кивнув на двері, — відчалюй…
— Іван Іванович сам знає, що стоїть за мною.
— Певно, маєш рацію, — погодився Гольдройз, — та врахуй, ми з Тимченком компаньйони й довіряємо один одному.
— У комерції, — уточнив Вовк.
— Наша комерція, прапоре, залежить від політики.
— У крайньому разі втратите лише гроші…
— А ти — голову?
— Вона в мене одна.
— Правду кажеш. Ну, добре, посидь тут, відпочивай… — Гольдройз пішов, щільно причинивши за собою двері, а Вовк поклав голову на руки й заплющив очі. Ситна їжа розморила, захотілося спати, нічого не загрожувало йому, й Петро розслабився й задрімав. Прокинувся від відчуття, що хтось дивиться на нього. Роззирнувся довкола, проте в кімнаті нікого не було. Петро поклав голову на лікоть і хотів ще поспати, та двері відчинилися й на порозі став Тимченко. З-за його спини визирав Гольдройз.
Вовк не підвівся, тільки потер пучками скроні, відганяючи сон. Та й чого мав підводитися — хоч і колишній, та все ж офіцер і негоже тягнутися перед бидлом, хай і вибилося в комерсанти.
Ці кілька місяців, що вони не бачилися, наклали на Тимченка досить помітний відбиток. Петро згадав, як стояв Іван Іванович на церковній паперті в Насташці — у чорному костюмі, вельбучний і суворий, в оточенні так само добре одягнутих людей, що уособлювали сільську еліту. Щоправда, й зараз на Тимченкові був добротний піджак, та чогось не вистачало, й Петро одразу відзначив, чого саме: Тимченко позбувся вельбучності. У Насташці він тримав у руках владу, хай не в буквальному розумінні, червоний прапор усе ж майорів над сільрадою, — але ж негласну, і був упевнений, що скоро й насправді візьме її до рук. А тепер в очах була якась запобігливість.
Разом з Гольдройзом Тимченко вмостився за столом навпроти Вовка, дістав дорогі цигарки — лаформівський “Зефір”, почастував прапорщика, закурив сам і запитав:
— Як знайшов мене?
І знову Вовкові довелося пояснювати, як захворів на тиф, лежав у лікарні, як потім знайшов Борових і вони вивели його на Бердичів.
Тимченко раптом потягнувся і торкнувся Вовкової стриженої під нулівку голови, мов не вірив своїм очам, і цей дотик додавав йому впевненості.
— Справді хворів, — сказав схвально, наче Вовк не валявся у тифозній гарячці, а відпочивав на курорті. — Схуд ти й змарнів, прапорщику. То чого хочеш од мене?
— Обірвалися всі зв’язки, — пояснив Вовк збентежено, наче сам завинив у цьому. — Кращі люди сидять по в’язницях, інші так перестрашені, що й розмовляти не хочуть. Якубовича, кажуть, розстріляно, та й решту керівників Козачої ради… Єдиний ви лишилися, ось і прийшов — за порадою чи, краще, допомогою.
Очі в Івана Івановича зблиснули раптом, як і раніше, рішучістю та енергією. Але мовив ухильно:
— Бачиш, відійшов я од боротьби й зайнявся комерцією. Ось і Йона Янкелевнч ствердить, — кивнув на Гольдройза.
Але Йона Янкелевич не ствердив: сидів, як і раніше, незворушно, тільки ледь помітні жаринки тліли в його вирластих очах.
Тимченко по паузі сказав вкрадливо:
— Щоправда, свої люди завжди потрібні, а ти, прапоре, здається, ніде не збочив.
— На службу до червоних іти не збираюся!
— Поки… — уточнив Іван Іванович. — Тепер куди не плюнь — червоний. Їсти захочеш — товаришам кланятимешся.
— Отож, — повчально підвів пальця Гольдройз, — голод не тітка, й не зарікайся, прапоре.
— Навіщо мене агітуєте? — невесело посміхнувся Вовк. — Принаймні сьогодні не голодний, нажерся від пуза.
— А завтра? — запитав Тимченко.
Вовк поклав долоні на стіл. Погладив грубу лляну скатертину. Подивився у вічі спершу Тимченкові, потім Гольдройзові.
— От що, — мовив важко, — я до Бердичева діставався не для того, щоб потеревенити. У мене з совдепами свої рахунки, та й у вас, сподіваюсь, не все залагоджене. То давайте до діла: чув я, на Поліссі люди ворушаться. Не всі ще скорилися більшовикам і мають надію скинути червоних. І я до таких належу: коли комісара побачу, руки починають свербіти!
Тимченко перезирнувся з Гольдройзом.
— Ну й правильно, — реготнув раптом весело, — добре міркуєш, прапоре, і нам такі люди ось як потрібні! — показав, провівши рукою по горлу.
— То чого темнити? Уже з Фросею набалакався — плеще язиком як червоний агітатор…
— Фросю не чіпай, — набурмосився Іван Іванович. — У неї своя лінія, і я з нею особисто розберуся. А з тобою от що зробимо… — Замислився на кілька секунд і докинув твердо: — Два — три дні тут перебудеш, Йона Янкелевич улаштує. А потім до загону підеш.
— Якого загону? — стріпнувся Вовк, бо це не зовсім збігалося з його планами. — Я гадав, рештки організації збереглися…
— На Козачій раді, хлопче, став крапку, — спохмурнів Іван Іванович, — більшовики чисто підмели.
— Одначе у мене в Києві лишилися деякі зв’язки: студенти й професура…
— У Києві — це дуже добре, — схвалив Тимченко. — Але до Києва далеко й шляхи туди важкі. А от у тутешніх лісах ворушаться хлопці. У нашому та Полонському повітах, під Коростенем та Овручем, там і місцеві люди, й ті, що від Тютюнника лишилися. Їм такі, як ти, прапорщику, згодяться.
— А я не заперечую. Рука за зброєю скучила.
— От і доведеш на ділі, — вищирився Іван Іванович. Трохи подумав і мовив обережно: — Та й з деякими отут у Бердичеві порахуватися час. Полегесеньку, не поспішаючи, бо поспішиш — людей насмішиш, правильно в приказці мовиться. Головне — більшовикам передиху не давати, штрикати їх, проклятих, у всі місця, де тільки можливо. Чи не так, Йоно?
Вогники, які жевріли у вирластих Гольдройзових очах, спалахнули.
— У кожного свої рахунки з червоними! — переплів топкі пальці, вкриті рудим пухом. — Знайте, прапорщику, боротися слід до перемоги. Поки що вони нас трохи пошарпали, проте, бачите, не до кінця, й будемо останніми дурнями, якщо схилимо голову.
— Переправимо тебе, прапорщику, до загону Таргана, — уточнив Тимченко. — Або, як галасують червоні, до банди. Зараз її очолюють Длугопольський та Грунтенко, вельми поважні люди з Тютюнникового оточення.
“Тобто недобитки…” — ледь не зірвалося з язика у Вовка. Запитав:
— Як їм вдалося врятуватися? Я чув, Котовський з Примаковим погуляли в поліських краях…
— Погуляли… — з сумом констатував Іван Іванович. — Та, бачиш, лишилися люди, й ненависті їм не позичати. По хуторах відсиділися, а тепер до зброї взялися. Тарган загинув, і наші люди політику іншу в загоні новели — тепер вважається військовим з’єднанням, підпорядкованим Центральному штабові.
— Радий чути це.
— Я познайомлю тебе, прапорщику, особисто з Длугопольським, — пообіцяв Тимченко, — або з Грунтенком. На тому тижні. З ними зв’яжеться наша людина, є тут один піп, проноза й пройдисвіт, але діло добре знає.
— Отець Леонтій? — уточнив Гольдройз.
— Він самий.
— На нього можна покластися.
— Длугопольський шукає виходу на Київ та Центральний штаб, — пояснив Тимченко. — Йому треба допомогти.
— Допоможемо, — запевнив Вовк зовсім щиро.
Хтозна, можливо, це шлях до шпигунської групи, яка постачає польському генштабові таємні військові дані. Та й взагалі, треба вивести банду під удар військових частин…
— Мені подобається ваша ідея, добродію, — сказав, підвівши очі на Івана Івановича, — вона відповідає моїм планам.
— Не сумнівався в цьому… — Риси обличчя в Тимченка пом’якшали. — Решту обговоримо потім: відпочивайте й набирайтеся сил, прапорщику, бо в загоні у Длугопольського не вилежуватиметесь.
— Чудово! — розцвів у посмішці Вовк.
10
Микола Прокопович порадився з дружиною, і вони вирішили провести зустріч з Вакаром за чашкою чаю. По-перше, це надавало розмові інтимності. По-друге, якщо хтось донесе, завжди є виправдання: почаювали з давніми знайомими — хіба це заборонено? То більше, що особливих витрат чайний стіл не вимагав: трохи цукру, варення, печиво — за нинішніх обставин цілком пристойно. Головне — начищений до блиску самовар і сервіз севрського фарфору.
Домовилися зібратися о п’ятій, після обіду. Марія Данилівна застелила стіл накрохмаленою і бездоганно випрасуваною скатертиною, самовар сяяв у кіпці столу, як сонце, і здавалося, що сонце справді завітало до цієї великої кімнати, обставленої трохи старомодними, але добротними меблями з мореного дуба.
Микола Прокопович одягнув сірий костюм з м’якої вовни і сіру краватку в дрібні горошини — це трохи скрадало вік і надавало деякої легковажності. Таким він дозволяв собі бути в дружніх компаніях, серед однодумців, коли розслаблювався, не контролював кожне слово, що було зовсім необхідно в аудиторії чи навіть у професорській кімнаті — туди Микола Прокопович з’являвся в строгих темних костюмах й навіть рідко коли посміхався.
Першим з’явився колега — професор Вищого інституту народної освіти Павло Петрович Смирнов. Як завжди, рвучкий і нестриманий, у вельветовій куртці й без краватки, не професор — анархіст. Очі блищать і жестикулює, наче хоче наголосити, що кожне мовлене ним слово вагоме й сповнене незвичного змісту. Чомусь Миколі Прокоповичу здалося, що Павло Петрович, як і належить справжньому анархістові, у паузі між своїми тирадами вихопить з кишені пістолет і розстріляє співрозмовника, а потім ввічливо вибачиться за звершене.
Але все ж професору сорок один рік і, кажуть, вміє таки привернути увагу — студенти бігають на його лекції.
Микола Прокопович зустрів Смирнова на порозі й приготувався витримати словесний залп, та знову задзеленчав дзвоник — судячи з перебільшено радісних вигуків Марії Данилівни, прийшли Костя з Надією, і Микола Прокопович, подарувавши Смирнову лише люб’язну посмішку, ступив до передпокою.
Братова дружина подобалася йому, він іноді ловив себе навіть на недозволених думках, Надя здогадувалася про це, бо зрідка, коли ні Костя, ні Марія Данилівна не могли побачити, пускала йому очима бісики, і Микола Прокопович червонів, як гімназист шостого класу.
Надя полюбляла яскраві й відкриті сукні, що підкреслювали її принади, проте сьогодні одягнула темну блузку з коміром під самісіньке підборіддя. Й Микола Прокопович раптом подумав: усе, що братова сховала під кофтиною, окреслилося вдвічі виразніше.
Надя підставила Миколі Прокоповичу свіжу рожеву щічку, й він цмокнув її не без приємності. Однак, на жаль, не зміг приділити братовій більше уваги, бо Костя підвів високого, худого, вузькоплечого й чорнявого чоловіка.
— Леонтій Едмундович Чолганський, мій давній знайомий, мабуть, ти чув про нього…
— Чув, звичайно, чув… — Люб’язно посміхнувся Микола Прокопович, подумавши: скільки таких адвокатів середньої руки кружляло колись у Києві…
— Ви не заперечували, коли Дума обирала мене головою сирітського суду, — сказав Чолганський, і Микола Прокопович згадав: попередній голова прокрався, власне, вони прокрадалися всі, певне, не був винятком і цей Чолганський. Що вдієш: сама система стимулювала хабарі й крадіжки, й недарма їхня кадетська фракція в Державній Думі намагалася ввести хоча б умовний контроль за діяльністю царських чиновників.
“Не прислухалися, — подумав раптом Микола Прокопович, — генеральськими та камергерськими мундирами пишалися, в Державній раді засідали ваші високопревосходительства, на кадетів, як на лютих псів, озиралися, тепер би кланялися і перші руку подавали, а слід було самим на думську демократію орієнтуватися — не було б ні революцій, ні громадянських війн, ні розстрілів, у крайньому разі, позбавилися б розшитих золотом мундирів, але сиділи б у своїх маєтках, їздили б в екіпажах, запряжених орловськими рисаками, чи навіть у модних нині автомобілях”.
Нараз Микола Прокопович із сумом згадав свій автомобіль, у якому він як товариш міністра роз’їжджав у Петрограді — і треба ж, поставили не на ту конячину, знаття б — по шиї Керенському, базікало нещасний, демагог клятий, запевняв, що державне кермо в надійних руках…
Спогади засмутили Миколу Прокоповича, й він мало не прогавив прибуття Чебакова з Вакаром. Тим паче, що прийшли вони непомітно — дзвоник тенькнув обережно й невпевнено, наче за дверима стояли не закордонний емісар партії кадетів і колишній київський прокурор, а двірник чи навіть жебрак. Проте, побачивши у дверях Вакара, Микола Прокопович одразу оговтався, широко розкинув руки, демонструючи і приязнь, і повагу, і слов’янську широту Душі.
— Боже мій, — вигукнув голосно й щиро, — кого ми бачимо! Машенько, зустрічай дорогих гостей, і це ж треба — з самого Парижа на нашу Тарасівську!
Марія Данилівна подала руку Вакарові дещо маніжно й посміхнулася запобігливо, немов пробачаючись за провінційну сірість, але мовила багатозначно, натякаючи, що життя жахливе й несправедливе до них:
— Сподіваюсь, ви пробачите нашу невлаштованість… Бо самі розумієте!..
Вакар відповів, торкнувшись губами пальців господині:
— На чужині теж не з медом…
Марія Данилівна округлила очі й вигукнула:
— Усе змішалося в нас! Але найбільше доводиться страждати від відсутності справжнього товариства. Ви уявляєте, доводиться спілкуватися з товаришами… Двірник, який на свята приходив на кухню і одержував чарку, сьогодні вранці каже: “Товаришко Василенко, вам доведеться по вівторках прибирати чорні сходи…”
— Жахливо! — погодився Вакар. — І якщо так піде далі… — він не договорив і лише безнадійно махнув рукою.
— Прошу, — мало не проспівала Марія Данилівна, пропускаючи гостей до вітальні. Вина заспокоїлася, збагнувши, що Вакар не засудить її за чай з домашнім печивом, і заклопоталася біля столу, розставляючи чашки.
Микола Прокопович на правах господаря зайняв чільне місце в кінці столу, посадивши праворуч від себе Бакара з Чебаковим. Далі примостився Костянтин Прокопович, а за ним, біля самовара, Надя. Навпроти сіли Смирнов, Чолганський і Марія Данилівна — вони з Надею почали наливати чай.
Микола Прокопович обвів присутніх поглядом, мов сфотографував. Подумки дав оцінку кожному: ну, Костя з Надією — свої люди. Далі — Чебаков. Лисий, череп навіть виблискує, чоло високе, вилицюватий, брови кошлаті, очі темні й жорсткі. Справді, прокурор, такий без жалю пошле тебе на каторгу і одразу забуде.
Вакар — на півголови нижчий від Чебакова, волосся напомаджене й гладко зачесане, й пахне від Миколи Платоновича непоганим одеколоном. Ніс довгий, такі називають чомусь шнобелями.
“А може, єврей? — майнула думка. — Прізвище підозріле й шнобель, проте перебував у Петербурзькому комітеті партії кадетів, а туди євреєві пробитися було важкувато. Це у більшовиків з меншовиками вони на перших ролях, а кадети все ж шанувалися… Хоча в останні роки перед революцією у Петрограді робилося чортзна-що…”
Навпроти Бакара Смирнов. З цим усе ясно, в принципі вони з Павлом Петровичем одного поля ягоди, та й Чолганський як на долоні. Але ж — адвокат, звик продаватися якнайдорожче, та хіба це такий вже великий гріх? Якщо розібратися, кожен із смертних такий, кожен хоче смачно поїсти й попестити такі груди, як у Наді, а за це ж треба платити… І кожен заробляє гроші стосовно своїх знань, здібностей і навіть нахабства…
Подумавши про нахабство, Микола Прокопович ураз заспокоївся: так, від цього Чолганського за версту тхне нахабством, і це визначає його сутність. З такими типами йому доводилося зустрічатися досить часто, й він виробив лінію поведінки з ними: іноді можна трохи й попустити, але краще триматися на віддалі, як начальник з підлеглим…
Вакар, відсьорбнувши чай, обдарував господаря посмішкою, подумавши: здається, цей професор Василенко саме такий, як його охарактеризували в Парижі. Карташов, член ЦК партії кадетів, ще до революції кілька разів зустрічався з Василенком і попереджував: зірок з неба не хапає, проте чіпкий у суто житейських питаннях, вміє потрапити в течію.
Далі — прокурор Чебаков. У цього, мабуть, усе розставлене по поличках. Людина надійна, не продасть. Далі професор Смирнов, здається, небезталанний, либонь, найцікавіший в усій цій компанії, бо Чолганський також не дуже симпатичний — типовий проноза, правильно казав про нього Чебаков: людина без принципів.