— А я вчора бачила на Великій Житомирській в магазині Підгорного такі жіночі комбінації!.. — раптом не до ладу заявила Надя. — Правда, дорого, і я тільки постояла під вітриною.
Костянтин Прокопович вигукнув задоволено:
— От бачиш, тобі дорого, а я все ж одержую за нинішніми мірками не так уже й мало. Звичайна робітниця чи якась Гапка з Мотовилівки також з більшим задоволенням одягнула б таку сорочку, ніж з простої бязі. Та, на жаль, товариші червоні обіцяють рівність лише у віддаленому світлому майбутньому…
— Хай буде якомога пізніше, — заявила Надя рішуче. — Не сьогодні, то завтра ти придбаєш мені сорочку в Підгорного, й мені буде приємно, що я хоч чимось відрізняюся від Гапки з Мотовилівки.
— Ти відрізняєшся не чимось, — заявив Костянтин Прокопович, — а всім: і врода, і поводження, і розум…
Василенко-старший подумки заперечив це надто оптимістичне твердження. Врода — так, поводження трохи б, а от розумом і не пахне. Але хто сказав, що для вродливої жінки це недолік? А може, навпаки, велика перевага, адже не розмовлятимеш з такою красунею у ліжку про приватну власність та економічні проблеми соціалізму.
Костянтин Прокопович без запрошення потягнувся до пляшки, запитально зиркнув на брата, той похитав головою, й Василенко-молодший вилив у свою та Толпижину чарки залишки горілки.
— Сподіваюсь, Борисе Миколайовичу, я не наговорив тут великих дурниць? — запитав, точно знаючи, що все мовлене ним справедливе. І якщо Толпизі вдасться у доступній формі викласти його думки, вийде чудова стаття. Вона справить враження і на редколегію “Нови”, і на широкі кола російської громадськості. Шкода тільки, що стоятиме під нею не його підпис…
Борис Миколайович потримав чарку на долоні, потім чомусь подивився крізь неї на світло, випив повільно, смакуючи кожен ковток, простягнувся горілиць просто на піску, підклавши під потилицю долоні, і засміявся щасливо.
— Я бачу вже прекрасну статтю, аргументовану й написану кров’ю серця, — запевнив. — Ваші ідеї і моя обробка. Але як ви переправите її до Парижа? І як цей журнал потрапить до нас?
— Це вже наша турбота, — махнув рукою Василенко-молодший. — Наша “Катя”, так ми підписуємо депеші за кордон, скоро випурхне в Парижі й гулятиме Єлісейськими Полями. Перші сотні примірників “Нови” маємо одержати наступного місяця. Потаємним каналом зв’язку. Наше завдання — тобто Київського обласного Центру дії — розповсюдити журнал, а це дасть нам тисячі й тисячі нових однодумців.
— Ну, тисячі — ви загнули… — не повірив Толпига. — Хай хоч сотні…
— Я згоден і на сотні, — не заперечив Костянтин Прокопович, — бо після одержання кожного номера наш валив посилюватиметься в геометричній прогресії. Однак вже слід думати над другою статтею. Щось про перші підсумки нашої боротьби…
— Схаменіться! — вигукнув Толпига. — Я ще не написав першої!
— Два дні, — твердо заявив Костянтин Прокопович, — через два дні стаття має бути готова.
— Не обіцяю. Тема, самі розумієте, складна й вимагає певного осмислення.
— Через три дні кур’єр виїжджає за кордон, він це може чекати. Не поспите ніч…
— Я й так сплю вряди-годи. Доводиться крутитися, щоб заробити на життя…
— Гонорару поки що не буде, — зрозумів натяк Костянтин Прокопович. — Тільки безіменна слава. Гонорар одержите потім, коли утвердимось. З великими процентами.
— Я б згодився зараз і без процентів.
— Центр дії поки обмежений в коштах, та я побалакаю з Чебаковим… — Костянтин Прокопович затнувся, збагнувши, що виказав таємницю: прізвище Чебакова було відоме лише учасникам наради на Тарасівській, та слово вилетіло, й Василенко-молодший подумки облаяв себе: саме через таких “конспіраторів” жандарми колись пересадили половину їхньої партії, а підписував ордери на арешти саме Чебаков — минуло лише якихось нещасних п’ять років, а земля справді стала дибки… — Я проведу переговори з одним чоловіком, — поправився, — ви заслужите премію, якщо стаття вчасно потрапить до кур’єра.
— Спробую впоратися, — повеселішав Толпига.
— От і добре. — Костянтин Прокопович підвівся й потягнувся — горілка злегка туманила голову, на протилежному дніпровому березі бовваніли бані Микільської церкви, з-за Ланцюгового мосту визирала золотоглава Лавра, у верболозі посвистувала якась птаха, здається, дрозд, — і життя видалося навпрочуд дивовижним і чудовим. І треба ж, одна-однісінька хмара на блакитному бездощовому небі: більшовики…
А могло б їх і не бути. Ходили чутки, що вже після Жовтневої революції Савинков мав розмову з Плехановим і схиляв його до спільного антибільшовицького блоку з жорсткою політикою, під якою розумів звичайний терор, тобто розстріли всіх, хто йшов за більшовиками. А за більшовиками пішли пролетарі. І Плеханов, розумник, світла голова, справжній марксист, єдиний, хто міг заперечити Леніну і кого Ленін міг послухатися, не подав руки Савинкову. Мовляв, я все життя віддав звільненню пролетаріату й ніколи не погоджусь, щоб у нього стріляли.
Ще одна з помилок Плеханова: їм треба було мати твердішого лідера, у того ж Леніна слово не розходиться з ділом, а всілякі Мартови та Чернови набалакали сорок бочок арештантів, взяли навіть гору в радах робітничих та солдатських депутатів — один крок, навіть півкроку до єдиновладдя в країні — не ступили, пробалакали.
А що робимо зараз, майнула думка, знову балакаємо, пишемо статті…
Однак на цьому етапі це єдино правильний шлях: готувати громадськість до усунення більшовицької диктатури, починати, так би мовити, з азів.
20
У Парижі йшов дощ. Петро Вовк стояв на вузькому балкончику мансардного готельного номера й спостерігав буржуйське життя. Дощ, а люди все ж ходять, під парасольками чи піднявши коміри плащів, і вітрини виблискують дзеркальним шклом.
І чого тільки нема у тих вітринах!
Петро приїхав уранці і, поки його везли від вокзалу до готелю на бульварі Пуасоньєр, встиг надивитися. Перше враження було: навіщо? Навіщо все це виставлено, адже люди спокійно проходять попід вітринами, й рідко хто зазирає до буржуйських крамниць. Виходить: купують мало, отже, у трудящих нема грошей, а багаті буржуї становлять меншість населення, то навіщо ж магазини на кожному кроці? Взуттєві, галантерейні, годинникові, готового одягу, а в одній вітрині стояла безсоромна напівгола дівка з пап’є-маше в самих коротеньких панталонах і в чомусь дуже прозорому на грудях — невже дівчата тут справді носять таке? Ну, ще буржуйки й такі, що швендяють тротуарами, погойдуючи стегнами. А пролетарочки?
Петро тільки уявив таку гидоту на Соні, секретарці голови губчека Лівшиця, і йому зробилося соромно. Але по роздумі вирішив, що, можливо, він і неправий. Соня подобалася йому: чорнява, вертка, носик точений, очі — як вранішні зірки. І маленькі тугі груди визивно стирчать з-під кофтини. Прозорі мережива все ж, певне, не зіпсують їх…
Але чи згодилася б сама Соня одягнути таке? Носить запрану бавовняну кофту в білі горохи й довгу спідпицю. Їй би отаку коротку сукенку, в якій чимчикує мамзеля на протилежному боці бульвару, парасольку тримає, немов забавку, а сама вистукує високими підборами, наче чечітку вибиває.
Раптом крамольна думка прийшла Петрові в голову, спробував відкинути її й сам полаяв себе за те, що вона могла виникнути, але думка не зникала, й Петро був змушений визнати: не така вона й погана, як видалася спершу. А вся крамола полягала в тому, що Петро уявив собі Соню на місці тої мамзелі під парасолькою, і це порівняння було явно на користь парижанки. Усе ж дівчина гарнішає в красивому одязі, а бавовняна кофта й навіть пролетарська червона хустина личать не всім.
Але спробуй висловити що думку на комсомольських зборах! Той же Мальцев перший звинуватить тебе у переродженстві й поставить питання про виключення з комсомолу чи в крайньому випадку вимагатиме суворої догани.
І ще Вовк подумав: краще б йому не їхати до цього розбещеного Парижа. У Києві чи Бердичеві усе ясно: иепман є непман, тобто класово ворожий елемент, і дівчатка в капелюшках та коротких сукенках — того ж потя ягоди, а в Парижі ота мамзеля під парасолькою, може, працює десь на фабриці чи такою ж секретаркою, як Соня…
Ця думка не потішила й не заспокоїла Вовка, він постояв ще трохи на балконі, та вечірнє паризьке життя не надало йому душевної рівноваги — повернувся до номера. Поселили його в готелі “Бребант” на розі бульвару Пуасоньєр і вулиці Монмартр, Вакар сказав, у самому центрі Парижа, десять хвилин пішки до площі Республіки й приблизно стільки ж до Сени й собору Нотр-Дам. Готель сподобався Петрові — не київський шикарний “Континенталь”, а затишний і, певно, недорогий. Вакар повідомив, що Центр дії взяв на себе всі витрати на Петрове утримання, поцікавився також, чи мас Вовк гроші. Петро мав, і досить великі — одержав від Грунтенка, — але збрехав, що в Києві йому дали тільки на дорогу. Так воно, зрештою, й було: Богдан Юліанович вирахував кожну копійку, натякнувши, що дехто у Франції та Польщі не пошкодує золота за повідомлення, які доставить їм прапорщик.
Вакар і справді почав з того, що забрав у Вовка всі папери. Жадібно й поспішливо переглянув їх, статтю, підписану, мабуть, псевдонімом, заховав до портфеля, а підкоректовану у губчека військову інформацію поклав до добротної, чорної шкіри теки — Вовк уявив, як сьогодні ці папери вивчають десь у розвідці французького генштабу, й задоволено посміхнувся.
Петро простягнувся на ліжку, встеленому крохмальними простирадлами, закинув руки під голову й засвистів безжурно. Як не кажи, а деякі переваги проклятий капіталізм усе ж має. Взяти хоча б цей готель “Бребант”. Номер хоч і на верхотурі, а ліжко м’яке й широке, є ванна й, Петро навіть не повірив, гаряча вода. У варшавському готелі ванни не було, поскупилися поляки, посолили у темнуватому закуті, де стояв тільки рукомийник. Але Вовк не звернув на це уваги, звик обходитися і без рукомийника, а тут, у Парижі, — гаряча вода, свіжі рушники й навіть книжка на столі. Щоправда, по-французькому, а Петро знав лише українську та російську, ще трохи розумівся на польській і заздрив тим, хто розмовляв різними іноземними мовами. В душі дав собі клятву: трохи розкрутяться із справами, зліквідують банди, налагодять будівництво соціалізму — піде до голови губчека й попросить відпустити на навчання. Аби знати, що таке Нотр-Дам, про який обмовився Вакар. Бо про Ейфелеву вежу в Парижі Петро знав і сьогодні навіть побачив її — нічого особливого, стирчить залізна споруда над містом, ну й що?
І все ж дивно, що він, Петро Вовк, оперуповноважений київського ВДІІУ, вилежується на крохмальних простирадлах у готелі “Бребант” у центрі Парижа…
Вовк помацав груди, провів долонею по обличчю — чисто виголене, але його, Петрове, хоч і пахне одеколоном. Про одеколон йому сказав Колесников. Напоумив, щоб у Варшаві найперше придбав собі флакон одеколону — ти ж прапорщик, сказав Колесников, тобто царський офіцер і звик до різних дурощів. Маєш усюди підкреслювали ці глупства, щоденно голитися й парфумитися, купиш собі дві чи три сорочки й не заношуй їх, чоботи чисть сам чи віддавай комусь у готелі, краще віддавай, бо негоже офіцерові, який звик до денщика, самому надраювати чоботи.
Вовк спочатку заперечував і хотів здати в бухгалтерію губчека бандитські гроші, та Колесников, порадившись з керівництвом, заборонив:
“Гроші, — пояснив, — певно, знадобляться… Різні можуть виникнути ситуації, головне — дізнатися, від кого йде до Варшави та Парижа секретна військова інформація, тут ніяких грошей не шкода. Ти, правда, не дуже шикуй, — попередив Колесников, — проте не обмежуй себе, якщо гроші лишаться, після повернення й здаси. Треба, аби за кордоном визнали тебе своїм і цілком довіряли. Підстав для цього вистачить: військова інформація, підготовлена нами, — пальчики оближеш…”
Пакет, одержаний Вовком у Києві, акуратно розпечатали вже у вагоні, бо Богдан Юліанович проводжав прапорщика до вокзалу й стояв на пероні, поки поїзд не рушив. Петро мав їхати до Новограда-Волинського. Там одержав явку, господар якої повинен був доставити його до прикордонного села.
У Коростені до них з Колесниковим підсів голова Житомирського ВДПУ Голишев. Утрьох — Голишев, Колесников і Вовк — уважно вивчили всі документи з пакета Богдана Юліановича, звичайно, крім дезінформації, виготовленої чекістами в Києві. Статтю під назвою “До кризи ідеології”, підписану явним псевдонімом В.Островський, вирішили не чіпати. Нехай друкують контрики все, що хочуть: вплив їхнього журналу буде мізерний. Нехай бавляться, приндяться, надуваються, мов мильна булька, — кінець швидкий, як у тої ж бульки… А от військова інформація вразила: зовсім секретні дані, відомі лише керівництву Київського округу. Голишев, ознайомившись з ними, почервонів од люті.
— Щоб така інформація потрапила до наших ворогів! — вигукнув у розпачі. — Через мій труп!
Колесников подав йому папірця, сказав:
— Це лист Мухіна, який споряджав Вовка до надпоручника Радловського у Варшаву. Сам Мухін постать цікава, напевне, їхній головний зв’язковий у Києві. Можливо, керівник якогось осередку. Вихід на нього май генерал-хорунжий Юрій Тютюнник — саме від Тютюнникового офіцера Грунтенка товариш Вовк і одержав пароль до цього Мухіна. Мешкає Богдан Юліанович Мухін у Києві, документи, самі розумієте, фальшиві. Ми обережно, аби не сполохати, поцікавилися Мухіним: будинок під Голосіївським лісом ще у вісімнадцятому році придбав якийсь офіцер, потів він зник, а Мухін оселився два роки тому. Ніде не працює.
— А в домі повна чаша, — вставив Вовк.
— Ще б пак: поставляти “двуйці” таку інформацію… Але прошу ознайомитися з листом Богдана Юліановича.
Голишев прочитав, вдумуючись у кожне слово: “Шановний надпоручнику Радловський! Надсилаю чергову інформацію, одержану мною на тому тижні від відомої Вам особи. Крім того, Вас мають зацікавити матеріали, підготовлені отаманами Длугопольським і Грунтенком, які діють зараз на терені Житомирщини. Матеріали ці передані через прапорщика Петра Вовка. Прапорщик — людина для мене нова, проте з’явився він з паролем, визначеним ще самим Борисом Вікторовичем, який знали, крім моїх людей, тільки генерал-хорунжий Тютюнник та його найдовіреніші особи. Отже, не маю підстав не довіряти прапорщикові. Однак, ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе. Сподіваюсь, в разі удачі Ви передасте прапорщику все, що належить Вашому покірному слузі. Стаття “До кризи ідеології” адресована КОЦД безпосередньо Вакару. На неї можна не звертати уваги. Мухін”.
— Ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе, — ще р. з прочитав голосно. — Ну й ну…
Колесников подав йому ще один клаптик наперу.
— А ця записка адресована самому Вакару.
І знову Голишев прочитав уголос:
“Вельмишановний Миколо Платоновичу! Пересилаю свіжу статтю до журналу “Новь”, підготовлену буквально вчора. Автор її — досить талановитий журналіст Толпига, а написано її за ідеями відомих вам осіб з Тарасівськоі. Сподіваюсь, інші матеріали, які мають винятково важливе значення, будуть належно поціновані в Парижі. Прапорщик Петро Вовк, який передасть Вам цей пакет, людина надійна, й ми плануємо в майбутньому використовувати його як кур’єра. Чекаємо вказівок. Катя”.
— Зрозуміло одне, — порушив тишу Колесников, — десь у тексті військової інформації, переданої із штабу військового Київського округу, є якась секретна позначка. Можливо, наперед обумовлено папір і розміри аркушів, на яких надруковане повідомлення, шрифт машинки — сотня загадок…
— Десь пропущено кому чи крапку, — вставив Вовк, — чи поставлено риску замість двох крапок…
— Для мене зрозуміле одне, — заявив Голишев, — ця інформація не повинна потрапити до чужих рук. За будь-яких обставин.
— Але ж, товаришу Голишев, — заперечив Колесников, — якщо Вовк не доїде до Варшави, Богдан Юліанович Мухін точно знатиме, що прапорщик Вовк не та особа, за яку видає себе.
— Завтра можна було б цього сучого сина Мухіна узяти за комір, — пробуркотів Голишев, однак одразу осмикнув сам себе: — Його посадимо, проте не знатимемо, хто працює на них у військовому окрузі. Яка свиня собача зрадила й продалася ворогам… А той шпигун, певно, мав запасний канал зв’язку й спокійнісінько користуватиметься ним.