— Не Зіна, а Василина Петрівна. А ти хто?
— Прапорщик Вовк, може, пам’ятаєте?
Жінка мовчки позадкувала до ганку. Нарешті зупинилася, запитала невдоволено:
— Ну, й чого тобі?
— Побалакати треба, Василино Петрівно.
Жінка запросила не дуже гостинно:
— Проходь.
У хаті горіла свічка, та Василина Петрівна задула її, засвітивши гасову лампу. Підняла її, уважно огледіла Петра й потому запитала:
— Звідки? І як вцілів?
Вовк зняв бавовняного кашкета, поклав на ослоні біля дверей. Запитав сам:
— Сторонніх нема?
— Я з Зіною.
— Дайте напитися.
Лише тоді Василина Петрівна згадала, що в хаті гість. Заклопоталася:
— Чекай, я тобі зараз з погреба холодного квасу дістану.
— І поїсти скапарте, — не попросив, а звелів Вовк, та жінка сприйняла це як належне.
— Підводься, Зіно. Гостя маємо, — зазирнула до сусідньої кімнати й, запаливши від лампи свічку, подріботіла по квас.
Вовк сів за стіл, сперся на нього ліктями. Чув, як вовтузиться за дверима Зіна, й думав: зараз нагодують його, лишать переночувати, й на тому все скінчиться. Мабуть, перестрашені Зіна з Василиною Петрівною, адже Борового за активну допомогу контрреволюції засуджено трибуналом на два роки ув’язнення. Щоправда, потім цей строк зменшили, але сидіти йому ще до весни наступного року, й невідомо, як поведуться жінки з прапорщиком Вовком — колишнім спільником господаря.
Зіна зазирнула до кімнати, одразу впізнала Петра й відверто зраділа.
— А ми гадали, що й вас… — затнулася.
— Посадили?.. — реготнув Вовк. — Слава богу, обійшлося.
— А поручика Якубовича… Чули?
— Розстріляно. Та й мене навряд чи помилували б.
— Жах! І батька взяли…
— Шкода. Скільки йому дали?
— Рік.
— Це ще по-божому. Незчуєтесь, як повернеться.
— Важко без нього.
— Якось перекрутитесь.
— А вам як це вдалося?..
Василина Петрівна принесла квас, Вовк випив повний кухоль одним духом, обтер губи рукавом і пояснив:
— На тиф я захворів, тому й врятувався. Пролежав досить довго в Уманській лікарні, потім вірні люди нові бумаги виправили.
— А в нас усіх узяли. — Василина Петрівна дістала з печі чавун з борщем, поставила на стіл миску з холодною картоплею, щось стиха наказала Зіні й та принесла звідкись шмат сала. — Лише Тимченка ми встигли попередити. Поки та Чека до Почуйок дісталася, втекли вони, а так усіх забрали, хто, значить, до Петлюри горнувся.
“Утік Тимченко, — із злістю подумав Вовк, — і тут пощастило, та нічого, далеко не втечеш! Якось дістанемо…”
— І як ви без господаря? — запитав.
— Важко, — аж сплеснула руками Василина Петрівна. — Ой важко, три десятини спробуй без чоловіка обробити, ми й так уже одну під пар пустили, але ж дві пшеницею засіяли. Слава богу, знайшлися добрі люди, допомогли зорати й зерно кинути, бо ми з Зіною не зовсім призвичаєні…
“Нічого, призвичаїтесь, — не без злостивості подумав Вовк, — наймитів тепер нема, попотійте на землі самі”.
Але те, що почув, перекреслило його сподівання.
Зіна закотила очі вгору й сказала:
— Знайшли, мамо, добрих людей! Просто в сусідів тягла нема, а в нас воли й коняка, от і зорали волами собі й нам, чи не справедливо?
Вовк ухилився від відповіді — й тут викрутились, куркулі кляті, й куди дивиться сільрада? Відрізав шмат сала й, захрумкотівши цибулиною, запитав:
— Як тепер на селі? Лишилися наші люди?
Зіна перезирнулася з матір’ю, видно, вони без слів зрозуміли одна одну, бо Василина Петрівна відповіла категорично:
— Не знайдете… Наші люди після арештів перестрашені, а голота голову підняла. Навіть ті, що до нас хилилися, навряд чи підтримають.
— Чому?
— Я ж кажу: перестрашені. Кому за грати хочеться? А то й до стінки!..
— Так уже й до стінки!.. Самі ж говорили, Григора Васильовича фактично лише на рік засудили
— Таж у пас зброї не знайшли… Просто він у Якубовича в списках був, тому й вирок пом’якшили. А тим, хто зброю ховав, п’ять, а то й сім років дали.
— Не вірю, щоб у вас “гвинта” не знайшлося. Зіна знову перезирнулася з матір’ю.
— Ховати треба вміти, — пояснила. — Батько повернуться — ой як згодиться, — Вона сіла на стіл навпроти Петра, втупилася в нього немигаючима очима з світлими мерехтливими іскринками від лампи. Запитала: — А ви, прапорщику, що учините? До червоних, чи як?
— Самі знаєте, червоні мене не помилують. А до стінки добровільно не хочеться.
— То що робитимете?
Зіна сама наводила Вовка на потрібну розмову, й він негайно скористався з цього.
— Усіх нас більшовики не заарештують, — сказав упевнено. — З тою Козачою радою, видно, промашка вийшла, ну, тепер наші люди, може, й справді перелякані, та оговтаються, скоро оговтаються, бо хіба можна з голотою в одному гурті йти?
— І я так кажу! — Вогники в Зіниних очах спалахнули яскравіше. — Та мама не хочуть вірити. Нічого, батько повернуться, напоумлять!
— Хіба можна так про матір? — Заломила руки Василина Петрівна. — Виростила на свою голову.
— Вам, мамо, в городі лише порпатися, — відрубала Зіна жорстоко, й Вовк збагнув, що саме вона грає тепер у домі першу скрипку. Дівчина нахилилася над столом, зазирнула зблизька Петрові у вічі, немов у самісіньку душу, запитала: — Знову своїх згуртувати хочете?
— Нема іншої ради, — одповів твердо.
— Тільки в Насташці навряд чи підпору знайдете. Тут Якубович найбільший осередок мав, той бовдур Дурдинець усіх переписав, на чоти навіть розбив, а список до повітової політбюри потрапив, от і похапали всіх акуратно, по списку.
— Крім Тимченка, — закинув Вовк, сподіваючись вчепитися хоч за щось. Мав надію через Тимченка знову зав’язати контакти якщо не з бандитами, то бодай з прихованими ворогами Радянської влади. А там хто знає, може, нитка кудись і потягнеться…
— Так, крім Тимченка, — ствердила Зіна. — Вони в Фросею накивали п’ятами, але ж, кажуть, так перестрашилися, що у Фроськи мертва дитина народилася.
— Горе яке! — докинула Василина Петрівна.
— Не горе, а щастя, — заперечила Зіна, — що б Фроська з дитиною Якубовича робила? А так знову вільна, знову дівка, наче й заміжньою не була.
Вона пильно дивилася на Вовка, намагаючись дізнатися, як він ставиться до Фросиної ситуації, але Петро утримався від коментаря.
— І як це чекісти Тимченків прогавили?.. — запитав.
— Коли батька брали, — пояснила Зіна, — я сусідам устигла сказати. А ті хлопця до Почуйок верхи вирядили. Поки міліція й Чека Насташку прочісували, Тимченки й втекли.
— Надійна людина Іван Іванович, — сказав Вовк з повагою. — Радий за нього.
— Отак воно, — з гіркотою мовила Василина Петрівна, — одні й досі гуляють, а інші по в’язницях сидять. Де справедливість?
Розмова почала відходити з визначеного ним річища, й Вовк повернув її назад, запитавши:
— Маєте відомості про Івана Івановича?
— У квітні приїздив один молодик до Насташки… — Почала господиня, та Зіна обірвала її:
— Хочете зв’язатися з Тимченком?
— Так.
— У нашому повіті його нема.
— Здогадуюсь. Тут його кожний собака знає — не всидиш…
— Далеко він, аж на Житомирщині.
Вовк спохмурнів: справді, далеко — отже, відірвався Тимченко від рідних місць, забився кудись у глухий кут, пересиджує важкі часи. Однак подумав одразу: на Поліссі ще не склали зброю банди, навпаки, за останніми повідомленнями ДПУ, з’явилися нові, створені колишніми тютюнниківцями, що вціліли після розгрому загону генерал-хорунжого під Базаром.
Зіна помітила Петрове невдоволення, зауважила:
— Справді, далеко, і Тимченки навряд чи стануть вам у пригоді.
— Лишайтеся в Насташці, — запропонувала Василина Петрівна. — Село гарне, велике, та й у пас хата півроку… — Вона красномовно глянула на Зіну, прозоро натякаючи на ще одну принаду цієї хати. Дочка перехопила її погляд і почервоніла, очі в неї знову зблиснули, й Вовк відчув, що материна ідея не така вже й чужа для неї. Та й, зрештою, що тут дивного: дівка вродлива, в соку, а чоловік у господарстві потрібний — он ціла десятина чорнозему під паром гуляє…
Але Вовк удав, що не вловив натяку:
— На Поліссі тепер ситуація на нашу користь: у тамтешніх лісах цілу армію сховати можна і, я чув, наші хлопці там значно активізувалися… — Вовк підняв очі на Зіну й запитав прямо: — Адресу Тимченків знаєте?
— У Бердичеві вони, — відповіла Зіна, поморщившись. Видно, збагнула, що прапорщика не втримати в Насташці. — Там у Фросі тітка, батькова сестра тобто. Через неї і розшукаєте. Лобза Горпина Іванівна, але де саме мешкав, не відаю. Однак Бердичів — не Київ, знайдете.
— Не знаю, чи шукатиму, — мовив Вовк, та й справді не знав. Завтра слід повернутися у Білу Церкву й викликати до телефону Колесникова. Якщо той погодиться з ним і санкціонує поїздку на Волинь, буде добре.
— А що робить Тимченко в Бердичеві? — поцікавився.
— Іван Іванович ніде не пропаде, — запевнила Зіна. — Гендляр він, Тимченко, чула я, худобу скуповує й ресторанові постачає, непманом став, у люди тобто вибився. І Фроська біля нього…
Вовк збагнув: Зіну, хоч і сприяла врятуванню Тимченка, дратує, що той уникнув арешту, а Фросьці вона заздрить, що та полишила нікому невідомий хутір і розкошує хай у невеликому, та все ж місті.
Зіна й справді думала: усе тій Фросьці — і Якубович у неї був, і тепер, певно, хлопці навколо крутяться, а що лишається їй? От відпустять батька, умовить його переїхати до Таращі, й там вона себе покаже. А цей Вовк хай собі подається до Бердичева, біс з ним, це колись був прапорщиком і носив золоті погони, а тепер тьху, тепер будь-коли його можуть до стінки поставити, а їй потрібен чоловік статечний, а не шмендрик якийсь.
Ця думка остаточно заспокоїла Зіну, й вона, переконавши себе, що прапорщик їй ні до чого, сказала:
— Чого борщ не їсте, прапорщику? Ще теплий і смачний, а ви, бачу, справді з дороги зголодніли. Давайте ще насиплю…
7
Сюрчали коники й десь зовсім близько кувала зозуля. Тарган лежав у траві горілиць і рахував, скільки йому лишилося жити. Вийшло начебто непогано — сорок три чи сорок чотири роки, ціла вічність. Стане він старим й поважним, матиме дітей і онуків, збудує у Коростені цегляний будинок, і всі в місті знатимуть його й низько кланятимуться, бо вже й сліду не залишиться від більшовиків і люди знову поважатимуть багатих. Не кажучи вже про визволителів від червоної неволі. От і зараз, учинивши наліт на поштовий поїзд, він, власне, наближає визволення, ну й, ніде правди діти, улаштовує своє особисте майбутнє, зрештою, нині все так переплуталося, що важко відділити особисте від громадського. Й не треба відділяти. Скоро прийде поїзд — цікаво, везуть тільки паперові гроші чи й срібні?
Тарган повернувся на бік, зірвав стеблинку й, пожувавши, відчув у роті гіркоту. Отак завше і усюди — гірке й солодке, приємне й ненависне — все переплелося, і не знаєш, коли закінчаться біди й випадуть удачі.
Якщо з поїздом сьогодні все влаштується, подумав, колесо фортуни, вважай, почало крутитися в його бік. Минула виснажлива зима, коли доводилося переховуватися у вірних людей на диких хуторах, час від часу міняючи дислокацію загону, так, загону, а не банди, як називають їх у червоних газетах. Тепер він має три бази в навколишніх лісах, одну зовсім таємну поміж боліт, де й тримає гроші та цінності, не награбовані, як знов-таки горлають газети, а експропрійовані. Зрештою, аби були гроші, з грішми можна заткнути пельку будь-кому — мовчи і кланяйся. Правильно сказав хтось: гроші не пахнуть, мудра була людина й передбачлива. От і сьогодні їм доведеться встрелити не одного, щоб заволодіти поштовим вагоном, а хто скаже, Що ці гроші пахнутимуть кров’ю?
Тарган знову влігся горілиць і розкинув руки. Завжди перед серйозною роботою треба відпочити й зібратися з силами, а напад на поїзд — безумовно, робота важка й небезпечна. Та що вдієш: одним нападати, другим — боронитися, так би мовити, розподіл праці, а розподіл праці не заперечують навіть більшовики, галасують про це на всіх перехрестях.
Тарган мстиво посміхнувся: будуть вам сьогодні непереливки, рідні червоні достойники, їдете назустріч смерті й не знаєте, що ніколи вже не побачите світової революції.
Отаман підвівся на ліктях і огледівся. За кілька кроків причаїлися в канаві Грунтенко з Длугопольським — і тут не розлучаються, наче зв’язані одним мотузком. Це трохи дратувало Таргана. Петлюрівці, влившись у загін, зобов’язалися виконувати всі отаманові накази, але відчував чи то їхній прихований спротив, чи якусь зверхність — принаймні був не від того, аби спекатися їх. Раніше все складалося просто: наскочили на село чи містечко, постріляли червоних, забрали гроші й цінності, ну й сиди тихо — пий горілку, бався з сільськими дівчатами, гуляй у карти — все ясно. А тепер пішли балачки про збройну боротьбу з більшовиками, про створення самостійної держави — тьху на це, не все одно, де сидітиме антибільшовицький уряд, у Москві чи Києві, йому аби в Коростені цегляний будинок і магазин на центральній площі.
Й на вивісці щоб було написано: “Тимофій Мельник і К°”.
Що таке “К°”, Тарган уявляв досить туманно, казали, компаньйони, тобто спільники, а йому хотілося особистої влади, щоб у всьому повіті знали: магазин належить тільки Тимофію Мельнику, а “К°” просто так, для поважності, бо яка ж це справді фірма без багатообіцяючого і якогось таємничого додатку — “К°”?
От і зараз у нього “К°”, не без роздратування подумав Тарган: аж надто багато компаньйонів, починаючи з цих петлюрівців і кінчаючи Петьком-їздовим, і кожному треба щось дати, кожен розраховує на свою частку.
А може, це й правильно: живи сам і давай жити іншим, такий закон життя. Однак давай якомога менше, більше лишай собі, їж найсмачніший шмат, а інші нехай облизуються.
А нерозлучних петлюрівців слід трохи притиснути.
Вирішивши так, Тарган уже без злостивості скосив око — на Грунтенка. Що й казати, цей петлюрівець для нього знахідка — військовий лікар, подейкують, може зробити найскладнішу операцію, а це в їхньому бурхливому й небезпечному житті важить дуже багато. Он Федорові якийсь міліціонер, відстрілюючись, влучив у плече, раніше — шукай хірурга, таємно привозь на хутір, зав’язуй йому очі, аби не знав, куди везуть, а тепер усе просто: Володимир Антонович сам витягнув кулю, зробив кілька перев’язок — і Федір уже в строю, он лежить десь там, ліворуч, у кущах на горбі понад залізничним насипом біля “максима”. У нього сьогодні чи не найголовніша роль — дати кілька черг по поштовому вагону, приголомшити, подавити можливий супротив, а потім стежити, щоб ніхто з охоронців не чинив опору, і розстрілювати всіх, хто намагатиметься вийти з поїзда.
Зозуля знову почала кувати, але Тарган уже не слухав її — почув далекий гудок паровоза, підвівся і вистрілив з нагана в повітря: тепер усі насторожі, й кожен знає, що саме має робити, два дні обговорювали різні варіанти, передбачивши, здається, все можливе й навіть неможливе.
Паровоз, пахкаючи чорним димом, з’явився з-за повороту. Тарган трохи висунувся з укриття, про всяк випадок виставивши вперед правицю з наганом. Старий паровоз, слабосильний “Ов”, “овечка”, як його називають, а за ним поштовий, сім пасажирських і два товарних вагони.
Машиніст уже помітив довгий сосновий стовбур впоперек колії, почав гальмувати, — сучий син, добре знає свою справу, зупинив паровоз за кілька метрів від перешкоди, а міг би й врізатися, пошкодити свою “овечку”. Найкраще, якби паровоз взагалі зійшов з рейок, проте, не судилося, зрештою, не страшно, он хлопці вже валять на колію за останнім вагоном ще одну сосну, аби машиніст не міг дати задній хід і втекти.
Тарган знову підвівся на ліктях і ще раз стрелив з нагана. Одразу ж ударив “максим”.
Тарган кинувся до поштового вагона, куточками очей спостерігаючи, як з укриття підвелися Грунтенко з Длугопольським і як рвонули до залізничного насипу інші хлопці. А кулемет усе строчив, і отаманові здавалося, що чує, як кулі б’ють по дерев’яних стінах вагонів.
Нарешті “максим” замовк, двоє хлопців уже підскочили до паровоза, наставили гвинтівки, примушуючи машиніста з кочегаром зійти на насип, інші розсипалися вздовж поїзда, але більшість скупчилася біля поштового вагона.