Юрій Усиченко
І. СМЕРТЬ КСЬОНДЗА ПШЕМІНСЬКОГО
Місто горіло. Горіло не від бомбардування або снарядів, його підпалювали…
Головним проспектом з шаленою швидкістю мчав «оппель-капітаи». Перед ксьондзом ІІшемінським і унтер-штурмфюрером Бреге, що їхали в ньому, постало жахливе видовище. Біля величезного п'ятиповерхового будинку саме в цю мить зупинився бензовоз. Із кабіни вискочив солдат. Розбив одне з вікон першого поверху і, направивши в нього шланг, послав усередину будинку струмінь бензину. Автоцистерна рушила з місця. Другий солдат щось кинув у будинок, і звідти вирвався язик прозорого полум'я. Через кілька секунд весь будинок гуготів у вогні. А команда «факельників» уже орудувала біля сусіднього будинку — високого, з великими вікнами особняка. Тремтливі тіні шугали по тротуару. Багряні відблиски зловісно спалахували в скельцях окулярів ІІшемінського. Рев полум'я заглушав навіть гуркіт бою, що точився на підступах до східної околиці міста.
Пшемінський перехрестився.
— Пекло, справжнє пекло, — сказав він німецькою мовою.
— Не залишати ж усе це більшовикам, — заперечив Бреге. — Вони повинні зустріти зону пустелі. Такий наказ.
— Розумію і не ремствую. Наказ треба виконувати. Всі засоби годяться в боротьбі з цими…
Пшемінський не доказав, але жест стисненої в кулак руки був красномовнішим за слова.
— Попереду стрілянина, — обернувшись, коротко повідомив шофер.
— Зупиніться.
Коли шофер загальмував, Бреге прислухався.
— Так, стріляють. Зверніть праворуч і постарайтесь вибратися на шосе бічними провулками.
— Слухаю! — шофер круто повернув машину і, не засвічуючи фар, не зменшуючи швидкості, помчав вузенькою вуличкою.
— Прокляті партизани, — злісно промовив Бреге. — Не встигли підійти радянські війська, як усе місто повстало.
— А ви не чекали наступу? — спитав ксьондз.
— Ще вчора було тихо. А сьогодні вночі з'явились їхні танки, відразу ж за ними — піхота.
— Вони про все домовилися заздалегідь. У нашому кварталі стрілянина почалася десь об одинадцятій годині вечора, після нальоту бомбардувальників. Партизани ломилися до мене в костьол, довелось тікати. Я навіть не встиг захопити список.
— Ви не взяли список?! — Бреге з тривогою подивився на Пшемінського.
— Я не встиг, — виправдувався ксьондз.
Зовсім близько, кварталів за два, закрякали міни, затріскотіли постріли, загриміли вибухи гранат. Пшемінський перехрестився.
— Як ви думаєте, пощастить нам вибратися?
— Не знаю, — сказав Бреге. — Нічого не знаю.
— Це жахливо!
Унтер-штурмфюрер не відповів.
— Скільки прізвищ в списку? — після хвилинної мовчанки спитав Бреге.
— Багато, точно не пам'ятаю.
— І там сказано, що ці люди працювали на нас?
— Звичайно. Їхні прізвища, адреси, клички, паролі, стаж — усе.
— Прокляття! Треба було б хоч знищити його.
— Я не мав часу спуститися в підземелля! Довелося тікати в самій сутані. Партизани вбили б мене, — роздратовано промовив Пшемінський.
— Це правда, — погодився Бреге. — На їхню милість вам розраховувати не доводиться.
— Отож! Та список не знайдуть. Він схований у надійному місці. Про тайник знаю тільки я.
— Тим краще.
Автомобіль, нарешті, вирвався із заплутаного лабіринту вулиць. Рівне шосе простяглося на захід. Пшемінський озирнувся на палаюче місто.
— Здається, головна небезпека минула.
Але ксьондз помилився. Не встиг «оппель-капітан» виїхати з передмістя, як у небі почувся наростаючий могутній гул.
— Більше газу, Крейц, — наказав Бреге шоферові, який і без того вів машину на граничній швидкості. — Можуть бомбити шосе.
І справді, за хвилину почулося виття бомби. Вибух прогуркотів метрів за сто від шосе, другий — ближче, третій — ще ближче, четвертий…
Здавалося, сама смерть, страшно завиваючи, летить просто на них. Крейц натиснув на гальмо, хотів вискочити з машини.
Але вискочити ні йому, пі пасажирам не пощастило. Кабіну освітило спалахом полум'я, автомобіль хитнувся, вибухова хвиля штовхнула шофера в обличчя.
Потім настала гнітюча тиша. В цій тиші Крейц і Бреге почули хрип Пшемінського.
— Пшемінський! Що з вами? Пшемінський! А, чорт! Поранений! Крейц, допоможіть винести його з машини.
Ксьондза поклали на шосе поряд з автомобілем. Крейц, який підтримував голову пораненого, відчув на руках кров.
— Пшемінський! — Бреге труснув пораненого за плечі. — Опам'ятайтесь! Ви повинні сказати, де тайник. Розумієте — тайник. Де шукати список?
Поранений захрипів.
— Тайник! — Бреге тряс його без усякої жалості, сподіваючись, що від болю Пшемінський прийде до пам'яті. — Де тайник, будь ти проклятий!
— Дванадцять кроків… коридором, — раптом заговорив Пшемінський. — Дванадцять кроків коридором…
— Далі! Далі! Крейц, підніміть йому голову вище.
— Потім ліворуч, третя камера і…
Знову завила бомба. Крейц, кинувши пораненого, метнувся в темряву. Унтер-штурмфюрер припав до землі. Вона здригалася. Над головою свистіли осколки.
Коли Бреге підвівся, Пшемінський уже був мертвий,
— Крейц! — покликав унтер-штурмфюрер.
Ніхто не озвався.
— Крейц!
Мовчання.
— Крейц! — востаннє покликав Бреге. — Вбитий!
Унтер-штурмфюрер сів у машину, натиснув на стартер. Мотор запрацював. Бреге включив швидкість.
Коли «оппель-капітан» зник у темряві, з придорожньої канави виліз Крейц. Єфрейторові Крейцу осточортіла війна, він давно мріяв перебігти до руських. Слушний момент настав — через годину, а то й раніше, радянські війська будуть тут.
II. «МАЙОР ГЕНРІХ ШТАФФ»
Альтиметр показував три тисячі метрів над землею, а літак усе набирав висоту. Глухо, рівномірно гуділи мотори. Під машиною в нічній темряві клубочилися безформні легкі хмари. В кабіні ставало дедалі холодніше.
— Це — найнебезпечніший відрізок шляху. Двадцять хвилин ми мусимо летіти над територією ворога, — промовив, мерзлякувато ховаючи руки в кишені форменої есесівської шинелі, один з пасажирів — худий чоловік з глибокими, як шрами, зморшками на довгому вугластому обличчі і безбарвними нерухомими очима.
— Я не боюсь небезпеки, — знизавши плечем, відповів той, до кого звертався есесівець, — кремезний чоловік середніх літ, широкоплечий, з невиразним обличчям і бистрим, точним поглядом вузьких очей кольору спитого чаю. — Та не в цьому справа. Взагалі ця поїздка — страшенно безглуздий захід. Мене відривають од важливих справ, а для чого? Виручати з полону йолопа Муссоліні, від якого все одно нема ніякої користі.
На обличчі есесівця з'явилась непевна гримаса — видно, йому не вперше доводилося вислухувати скарги від супутника. Трохи помовчавши, він сказав:
— Отто Скорцені
[1]
наполягав на тому, щоб вас включили в його групу… Дивіться — лінія фронту!
Хмари розійшлись, під літаком виднілася земля. Розглядіти, що там унизу — поле, ліс, безлюдне, зруйноване війною місто, — не давала темрява. Зрідка то тут, то там спалахували вогняні цятки.
Попереду виріс промінь прожектора, блідопрозорий, пружний, як струмінь води. Забігав по небу, потім почав повільно, обережно підкрадатися до літака. Слідом за першим прожектором спалахнули ще три. Їх промені з'єднувались, перехрещувались, розходились убоки, знову зливалися в одну широку смугу.
— Чорт! — вилаявся есесівець, виймаючи руки з кишень: йому раптом стало жарко. — Як на лихо, хмари розійшлися!
Зненацька сріблястий промінь уперся прямо у фюзеляж літака. Машину різко хитнуло — льотчик зробив маневр, намагаючись вийти з променя.
На мить промінь лишився десь позаду, але літак був уже зловлений другим променем, третім. Марно льотчик, то роблячи круті віражі, то різко знижуючись, намагався вискочити із сліпучого перехрестя — прожектористи вхопили його міцно. Незабаром до літака з усіх боків потяглися траси: оранжовочервоні — від крупнокаліберних гармат; тонкі, пунктирні, схожі на фейєрверк — від скорострільних; майже суцільні струмені кулеметного вогню…
Раптом почувся тріск. У літаку з'явилася вузька, рвана пробоїна. Гострий, вигнутий, як серп, осколок застряв у шпангоуті. В кабіну ввірвався пронизливий нічний вітер.
Есесівець схопився:
— Чорт! — закричав він. — Нас зіб'ють!
Його супутник теж підвівся. Це був кремезний довгорукий чоловік, у кожному русі якого відчувалася велика фізична сила. Нервовими ривками він намагався поправити парашут, що з'їхав набік. Потім, згадавши щось, спитав есесівця:
— Пілот і штурман знають, хто я такий?
— Я сказав, що їде важливий офіцер гестапо.
— Навіщо ви це зробили?
— Щоб вони були особливо обережні в повітрі.
— Дурниці. Тепер треба знищити обох. У полоні вони мене викажуть.
Розмовляли швидко, намагаючись перекричати скажене ревіння моторів, похитуючись з боку на бік під час несподіваних маневрів літака.
— Знищити їх не можна, — відповів есесівець. — Без керування літак почне падати, і ми не встигнемо вистрибнути. Може, льотчикові пощастить зробити посадку. Це буде найкраще…
Двері кабіни пілота несподівано розчинилися.
— Літак горить! — щосили крикнув з порога штурман. — Рятуйтесь!
Довгорукий вихопив пістолет і натиснув на спусковий гачок. Штурман поволі впав ниць на тверду підлогу кабіни. Літак нахилився, і тіло вбитого відкотилося вбік, до сидінь.
Майже не міняючи пози, лише повернувши пістолет праворуч, довгорукий вистрілив в есесівця. Той зойкнув, на зморшкуватому обличчі його застиг вираз подиву. Безбарвні нерухомі очі заплющились.
— Так буде вірніше, — пробурмотів довгорукий.
Кинувся до дверей кабіни пілота, шарпнув, але вони не піддалися:
— Догадався, зачинився, проклятий!
Ще раз рвонув двері.
З того боку пролунав постріл. Довгорукий схопився за шию — її глибоко подряпала куля, послана льотчиком крізь двері.
Вилаявшись, довгорукий поправив парашут, швидко відчинив аварійний люк і стрибнув у холодну, вітряну темряву. Вже гойдаючись під розкритим куполом парашута, побачив, як летить до землі клубок оранжового полум'я — палаючий літак…
… Рядовий караульного взводу роти «джі» Боб Деррей першим підбіг до парашутиста з підбитого німецького літака.
— Хенде хох! — закричав Боб, як тільки парашутист опинився на землі. — Ти оточений.
Останнє Деррей додав для того, щоб налякати німця і підбадьорити себе. Оточувати парашутиста не було кому — Деррей був сам. Та німець і не збирався чинити опору.
— Я майор німецької армії Генріх Штафф, — ламаною англійською мовою відповів він. — Я здаюсь. Не стріляйте.
— Кинь зброю! — наказав Боб і обережно, не відводячи од полоненого автомата, почав підходити до нього.
Штафф високо підняв руки, намагаючись і позою, і виразом обличчя показати миролюбство і беззахисність.
Узявши парабелум майора, Деррей повів полоненого в штаб.
Але майже на краю села, де стояла рота «джі», сталася пригода, про яку Боб не раз згадував пізніше.
Деррей поволі йшов слідом за майором, не спускаючи з нього дула автомата. Несподівано позаду пролунав знайомий голос Тома Баунті — приятеля Деррея.
— Зажди, Боб, я теж веду нічну пташку.
Боб скомандував майорові сповільнити ходу; Баунті з полоненим наздогнали їх.
— Це німецький льотчик, якого піймали зенітки. Капрал наказав відвести його в штаб.
Побачивши майора, льотчик раптом почав щось люто кричати, показуючи на нього.
— Що він хоче, Том? — спитав Деррей.
— Він каже, що цей майор — велика свиня, — відповів Баунті, який трохи розумів по-німецьки. — Коли вони спускалися на парашутах, майор стріляв у нього з пістолета. А раніш, у літаку, вбив другого офіцера і штурмана, тому що в машині їх було четверо, а вистрибнули тільки двоє.
— Ну й тварюка, — обурено пробурмотів Боб і штовхнув майора дулом автомата в спину.
Чи то німецький льотчик зрозумів цей вчинок як вияв співчуття до його слів, чи то просто не міг стриматися, але, якось дивно схлипнувши, він кинувся на майора з кулаками.
— Назад! — вигукнув Том і хотів відштовхнути льотчика вбік, але Деррей спинив товариша, схопивши його за лікоть.
— Що тобі, Том? Невелике лихо, коли два наці трохи поскубуть один одного! А до вбивства ми не допустимо.
— Та про мене, хай почубляться, — заспокоюючись відповів Баунті. — Б'юсь об заклад, що завтра, глянувши у дзеркало, цей майор побачить замість обличчя хороший сирий біфштекс.
Не опускаючи автоматів, солдати з цікавістю спостерігали, як льотчик і майор качаються по асфальту. шосе, лупцюючи один одного.
— Я б не сказав, що ти маєш рацію, Том, — глибокодумно зауважив Деррей. — Льотчикові теж добре перепадає. Руки майора, як у горили… У всякому разі в обох ані найменшого уявлення про бокс. Це не бійка джентльменів.
— Наці взагалі не може бути джентльменом, — по-філософському промовив Баунті.
— Що тут сталося?
Обидва солдати здригнулися. Вони так захопились видовищем, що не почули, як підійшов офіцер — лейтенант Мідльфорд.
Першим опам'ятався Деррей.
— Ми ведемо полонених, що врятувалися з німецького літака, — відрапортував він. — Дорогою вони зчинили бійку.
Лейтенант освітив кишеньковим ліхтариком майора і льотчика, яких Баунті тимчасом встиг розборонити,
— Ви просто йолопи, — сердито сказав лейтенант, — Хіба можна допустити, щоб обер-фельдфебель бив майора.
— Але ж це націстський фельдфебель і націстський майор, — не здавався Боб.
— Усе одно. Так можна чортзна до чого дійти.
Деррей хотів заперечити, але Мідльфорд крикнув:
— Досить базікати! Ведіть полонених!
III. ЖОВТА ПАПКА
Майора Генріха Штаффа помістили в невеликій кімнаті без вікон у тихому будинку на околиці міста. Коли б не мовчазні вартові, що регулярно змінювалися, та не короткі прогулянки по маленькому асфальтованому подвір'ю, обгородженому з усіх боків парканом, то навколишня обстановка анітрохи не нагадувала б тюремної.
Протягом цілого тижня майора піхто не турбував.
Але полонений розумів: це ненадовго. Мине ще якийсь час, і його несподівано викличуть. Вестимуть довгими порожніми коридорами, ці коридори він навіть у сні бачив. Прокидаючись, відчував біль у грудях і холодний піт на лобі. Але того разу прокинутись не пощастить. Його приведуть у порожню кімнату, де люди у формі поставлять кілька запитань і прочитають вирок. Про те, що буде далі, він намагався не думати. Але розпалений мозок не слухався, малював страшну картину: туманний ранок, притишені голоси, пухнастий іній на стіні, до якої його поставлять обличчям…
Він старався думати про інше, переконував себе, що якось пощастить викрутитись адже потрапляв і не в таку халепу. А вкрита інеєм стіна стояла перед очима як щось зовсім реальне і неминуче.
На восьмий день у кімнату з вартовим увійшов сержант і знаком наказав полоненому йти за ним.
Вони спустилися широкими, обрамованими дубовими панелями сходами, поминули коридор. Він був затишний і короткий, зовсім не такий, як у сні.
Біля дверей з цифрою «2» сержант зупинився, постукав, потім знаком наказав Штаффу ввійти.