Проте незабаром сталася подія, яка спростувала всі припущення Воробйова.
… У п'ятницю ввечері в ощадкасу ввійшов огрядний чоловік і, пред'явивши ощадну книжку, сказав, що хоче одержати вклад. Контролер подивився на номер книжки: так і є, та сама, про яку треба повідомити.
— Повністю вклад зняти хочете?
— Так, — коротко відповів невідомий.
— Доведеться зачекати. Таку велику суму зараз видати не можемо. Грошей невистачить. Зайдіть годинки через три.
— Добре, — глянув на годинник. — Буду рівно о пів на шосту.
— Будь ласка.
Про вкладника негайно повідомили Воробйова. О п'ятій годині вечора він сидів за великим столом у залі ощадкаси і зосереджено заповнював якийсь бланк. Помічник його примостився на лавці в кутку, байдуже поглядаючи навколо. Він явно нудьгував. Ще двоє вартували на вулиці.
Час линув швидко.
Хоч Воробйову не раз доводилось бувати в такому становищі, він усе-таки починав нервуватися, мимоволі поглядав на великий електричний годинник.
Чверть на шосту. Пів на шосту.
Розвідник потроїв увагу, непомітно і пильно вдивляючись з кожного нового відвідувача, намагаючись визначити, котрий з них «він».
Тридцять п'ять хвилин на шосту. Сорок на шосту.
О п'ятій годині сорок хвилин до Воробйова підійшов начальник ощадкаси.
— Щойно подзвонив пред'явник. Роздумав брати гроші сьогодні, просив приготувати на завтра.
— На завтра! — вигукнув Воробйов. — А ви певні, що це він? Ні з ким не сплутали?
— Ні, він назвав номер книжки і суму, яку хоче взяти.
— Дивно.
Воробйов замислився, силкуючись розгадати, що криється за несподіваною зміною планів злочинця. Чи не відчув небезпеки? Це найгірше. Або хитрує, намагається якомога надійніше забезпечити себе від провалу.
— Коли зачиняється ощадкаса? — спитав Воробйов начальника.
— О восьмій.
— Добре, ми ще побудемо тут.
Розрахунок його виявився правильним.
Через дві години, за п'ятнадцять хвилин до закриття ощадкаси, коли вже Воробйов остаточно втратив надію, до віконця контролера підійшов огрядний чоловік з невеликим чемоданчиком і простягнув ощадну книжку на пред'явника.
— Видайте гроші, — зажадав він, — Усі.
Голос у нього був трохи уривчастий, нервовий.
«Боїться, — подумав Воробйов. — Душа в п'яти сховалася. Убили Ситника, мерзотники…»
Воробйов не квапився. Почекав, поки невідомий виконав усі необхідні операції, касирка відрахувала належну суму. Тільки тоді звернувся до незнайомця.
— Громадянине, ваші документи.
— Га? Що? Які документи? — злякано спитав невідомий, і гладкі щоки його дрібно затремтіли. Але вже наступної миті він зумів узяти себе в руки, дістав паспорт, простягнув Воробйову. — Ось, прошу.
— Федір Прокопович Силаєв, — прочитав Воробйов. — Пройдіть зі мною.
— Одну хвилиночку.
Силаєв перевірив видані касиркою пачки, взяв одну на вибірку, перелічив кредитки, поклав гроші в чемоданчик і звернувся до Воробйова, який спокійно стежив за ним:
— Будь ласка.
Воробйов запросив його в маленьку службову кімнатку ощадкаси, жестом запропонував сісти. Той примостився скраю на стільці. Зовні сектант був спокійний, видавав його тільки м'яз на гладкій щоці, який раз у раз смикався, та ще боязко-запобігливпй вираз круглих, олов'яного кольору очей. Це знову наштовхнуло Воробйова на думку, що Ситник загинув, убитий.
Назвавши себе і показавши документ, працівник карного розшуку спитав:
— Свої гроші одержали?
— Ні, — відповів Силаєв.
— А чиї?
— Знайомого.
— Прізвище?
— Ситник Семен Григорович.
«Що за чортовиння, — вилаявся в думці Воробйов. — Навіть не збирається відмагатись… Але ж він боїться, дуже боїться… Яку підлоту, яке шахрайство ховають ці круглі очі?»
_ Так, — замислено промовив Воробйов. — Ситника, значить, гроші? А де ж він?
— Живе у нас у молитовному домі.
— В якому це молитовному домі?
— «Слуг сьомого дня». Господь привів його в нашу сім'ю.
— А ви?
— Мені випала честь бути керівником секти, — гордо відповів Силаєв.
— Ситник і зараз у вас?
— Так.
Воробйов бачив, що Силаєв не бреше. Але чому ж він боїться? Він увесь напружений, як струна, за точністю і лаконічністю його відповідей криється страх, боязнь проговоритися, виказати себе необережним словом, навіть інтонацією.
— Він доручив вам узяти з ощадкаси гроші?
— Так, ось доручення, — Силаєв дістав з бумажника аркуш паперу.
Воробйову здалося, що в круглих олов'яних очах спалахнуло єхидство.
Справді, документ, пред'явлений Силаєвим, був дорученням на одержання грошей. Складений він був за належною формою і датований вчорашнім числом. Унизу стояв незграбний підпис С. Ситник.
«Живий, подумав Воробйов. — 1 для чого тільки я заварив цю кашу». Повертаючи доручення Силаєву, спитав:
— А навіщо доручення? Адже по пред'явницькому вкладу гроші можна одержати і без нього?
— Для певності, — посміхаючись — страх його вже минув — відповів Силаєв, — Сума занадто велика, от на всякий випадок і запасся папірцем.
«Знову резонне пояснення», подумав Воробйов.
— Що ж, — простягнув він паспорт. — Пробачте, громадянине Силаєв, за турботи.
— Нічого, нічого! — Силаєв не міг стримати радості, але одразу ж взяв себе в руки і вже іншим, солідним тоном повторив — Нічого. Хіба я не розумію — служба.
— Авжеж, служба.
— Так можу йти? Будь ласка…
Здавалось, усе було гаразд: Ситник живий, гроші одержано за його доброю згодою, на законній підставі.
І все-таки Воробйов не заспокоївся. Багатолітній досвід підказував йому — тут криється злочин, старанно замаскований, уміло виконаний! Довести його поки що було нічим, але Воробйов був певен, що Силаєв знає і про спекуляцію Капрова, і про «літературу», яку той одержував з-за кордону. В свою чергу Капрову було відомо про Ситника та його гроші. А відвідини Блеквуда? Про них, звичайно, Силаєв розповів Капрову. Взагалі всі вони зв'язані між собою невидимими, але міцними нитками. Треба ці нитки розплутати.
Дізнавшись, що Силаєв, Капров і Ситник належать до секти «слуг сьомого дня», Воробйов вирішив з'ясувати, хто ще входить у цю секту.
Сектантів виявилося в Енську небагато — близько двадцяти «слуг сьомого дня» та дванадцять адвентистів. Майже всі вони малограмотні, темні люди. Багато з них з травмованою психікою: хворі, що не вірять лікарям і шукають «чудесного» зцілення, самотні невдахи, як Ситник, недоумкувато-наївні, ладні прийняти на віру першу-ліпшу байку; нарешті просто істерики та істерички. Всю цю жалюгідну компанію очолював Силаєв.
А Блеквуд? Яке відношення мав до них Блеквуд?
Щодо цього у Воробйова були припущення, якими він до певного часу ні з ким не ділився. Чого Блеквуд їздив до Грошенкова і Силаєва? Тільки із цими двома він бачився в Енську, у всякому разі легально. Грошенков, до всього байдужий, хворий, втомлений, підозри у Воробйова не викликав. Незаплямованим було і його минуле: дрібний службовець, працював завжди чесно, в армії не служив через хворобу, евакуювався на Урал, працював в артілі, добре працював. Кінчилась війна, повернувся до рідного Енська.
Іншим був Силаєв. Воробйов не мав сумніву: його сектантство — в кращому разі засіб жити за рахунок інших, в гіршому — ширма для більш підозрілих махінацій.
«Мурашківець» Гуровий показав на слідстві, що познайомився з Капровим перед від'їздом у Новосибірськ, саме тоді у них і зародився план спекуляції закордонними товарами… Силаєв лишився осторонь. Однак Блеквуд відвідав саме його…
А що, коли Блеквуд — хазяїн Силаєва?
І Воробйов вирішив не залишати справи Ситника, хоч, по суті, справи вже не було — нікого не обдурено, ніхто не постраждав.
…Несподівана зустріч Воробйова з шістнадцятилітнім парубчаком Жорою Чередниченком, учнем слюсаря на судноремонтному заводі, підтвердила правильність його намірів.
Почалось, як не дивно, з міліцейського протоколу.
Одного суботнього вечора у дворі молитовного дому «слуг сьомого дня» почулися суперечка, галас. Розчинилася хвіртка, і двоє сектантів, тримаючи за руки, вивели хлопця. Це був Жора. Він не опинався, але на весь голос викривав своїх супротивників.
— Боїтесь правдивого слова! Застосування фізичної сили не доказ. Сіячі марновірства!
Сектанти грубо штовхнули Жору. Він не втримався на ногах і впав на землю.
До такого поводження хлопець-робітник не звик. Він підхопився і вдарив одного сектанта в груди, другого — в обличчя. Зчинилася бійка. Збіглись цікаві, з'явився міліціонер, і всіх трьох повели.
У відділенні міліції Жора одразу визнав, що зробив неправильно, погарячився.
— А чого це тебе раптом у молитовний дім понесло? Ти ж комсомолець? — похмуро спитав черговий.
— Для агітації — зніяковіло відповів Жора.
— Якої агітації?
— Антирелігійної. Сектанти у клуб на лекції не ходять, то я хотів серед них агітроботу провести. Чемненько з одним із їхніх порозмовляти. Але замість відповіді по суті, мене вивели, та ще й у грязюку пхнули.
— Дурниці! — відрізав черговий. — Хіба це агітація. От повідомимо в комітет комсомолу, там тобі доброго чосу дадуть.
Жора опустив очі. Він теж не мав сумніву, що «дадуть чосу».
— Ну, то що, громадяни, — звернувся черговий відразу до всіх трьох. — Будемо ще порушувати?
Усі троє енергійно замотали головами.
— Тоді йдіть. А про тебе в комітет комсомолу обов'язково повідомимо.
Похнюплений, присоромлений ішов Жора додому. Раптом напівдорозі зупинився, неначе щось згадав, і квапливо попрямував назад у відділення.
— Знову ти? — сказав черговий. — І не проси, повідомимо в комітет.
— Я, товаришу черговий, дещо розповісти хотів…
Вислухавши Жорину розповідь, черговий дав розпорядження негайно відвезти хлопця службовою машиною в управління до товариша Воробйова.
— Сідайте, — запросив Воробйов Жору, — розповідайте, як це ви кулаками проти релігії боролись. Агітатор…
Жора почервонів.
— Не соромтесь, правда молодцеві очей не коле. Я б теж не стерпів, коли б мене в грязюку турнули… Не треба було до цього доводити… Так розповідайте.
Ідея провадити антирелігійну пропаганду безпосередньо в молитовному домі сектантів виникла у Жори давно. Однак здійснити її він наважився лише тоді, коли під великим секретом довідався од своєї тітки, що у сектантів «спасається відлюдник…»
— От я собі думаю, — розповідав далі Жора, підбадьорений цікавістю Воробйова, — піду просто до відлюдника…
Спасався відлюдник в ямі під підлогою флігелька, що стоїть за молитовним домом. У підлозі був прорізаний лаз, через який удень відлюдникові подавали їжу, а вночі він виходив у двір подихати свіжим повітрям. З людьми відлюдник не розмовляв.
Хлопець вибрав момент, коли нікого поблизу не було, шмигнув у флігельок і просунув голову в лаз.
В освітленій гасовою лампою ямі він побачив відлюдника, що сидів у кутку на лавці. Жора привітався з ним.
— Ну, а він? — приховуючи усмішку, запитав Воробйов.
— І розмовляти не схотів, — з сумом відповів Жора. — «Ідіть, — каже, — хлопче, туди, звідки прийшли. Я з вами розмовляти не бажаю». Правда, чемненько так говорить, не те що другий, той просто псих.
— Який другий?
— Зараз я вам поясню. Нічого я від цього відлюдника не добився і пішов собі додому. А потім думаю: не годиться після першої невдачі відступати. Знову у флігельок пробрався, зирк — а там уже інший сидить. Мене побачив, та як загорлає — справжній псих… На крик два паразити прибігли, ну, мене й… вивели.
— Еге, — сказав Воробйов. — А ти певен, що це був інший відлюдник?
— Певен, — твердо відповів Жора.
— А чому саме?
— Перший — нижчий, гладший, а другий — високий, худий. І до того ж голоси різні.
— Куди перший подівся? Не знаєш?
— Не знаю.
— Якого числа з першим розмовляв?
— Двадцятого.
— Точно?
— Точно. Я після того до товариша пішов, у нього двадцятого день народження.
— А другого коли бачив?
— Двадцять шостого.
— Коли в яму вони залізли?
— Другий не знаю, а перший шістнадцятого…
Значно пізніше, аналізуючи свої вчинки, Воробйов зрозумів, що підсвідомо він весь час пам'ятав про зустріч Блеквуда з керівником секти «слуг сьомого дня», про знайдені у Капрова брошури, про те, що Блеквуд зник у ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте.
Воробйов дістав з ящика стола дві фотографії, простягнув Жорі.
— Глянь.
— Вони! Слово честі вони! — зрадів Жора. — Ось перший, — ткнув пальцем у фото, перезняте з візи Блеквуда. — А це той псих, — показав на фотографію Ситника.
— Дякую! — Воробйов підвівся, міцно потис Жорі руку. — Ти велике діло зробив… Залиш свою адресу, може, навіть завтра вранці доведеться запросити тебе на часинку до нас, першого відлюдника впізнати допоможеш.
Воробйов сподівався, що Блеквуд з ями перейшов у будинок Силаєва і там його пощастить захопити. Вся історія з відлюдництвом стала цілком зрозумілою — знайшли місце, де «самовбивця» може безпечно пересидіти гарячий час, поки його шукають. «Вигадано непогано, — посміхнувся Воробйов. — Кому спаде на думку у відлюдника документи перевіряти…»
Спостереження за будинком Силаєва встановили відразу після розмови Воробйова з Жорою. А вночі житло керівника «слуг сьомого дня» оточили.
Воробйов першим піднявся на ґанок, натиснув плечем на двері. Вони не піддалися.
Тоді він постукав. Відповіддю була цілковита мовчанка. Воробйов постукав ще раз — сильніше.
Несподівано з другого боку будинку з грюкотом розчинилось вікно, почувся дзенькіт скла, зляканий викрик. Воробйов заспішив туди. Двоє його підлеглих тримали за руки якусь людину. Воробйов спрямував промінь ліхтаря на затриманого.
— Громадянин Силаєв? Знову зустрітись довелося.
— Так точно! Так точно! — товсті губи Силаєва тремтіли, озноб тіпав його гладке тіло.
— В будинку є хто-небудь?
— Є, є хлопчина.
— Більше нікого?
— Нікого, зовсім нікого.
— Скажіть йому, щоб відчинив.
— Слухаю!
Піднялися на ганок.
— Відчини, Васильку, — тремтячим голосом наказав Силаєв.
Двері розчинились. Вийшов хлопчина років тринадцяти.
— Зі мною живе, — бурмотів Силаєв. — Спритний такий хлопчисько. Нічого, Васильку, не бійся… Світло засвіти… Нічого…
Василько ввімкнув електрику.
Дві великі кімнати, сіни, кухня. Скрізь чисто підметено, прибрано. Мабуть, Силаєв не чекав арешту, але після стуку Воробйова відчув щось недобре і з переляку вискочив через вікно.
Коли ввійшли до кімнати, Силаєв важко плюхнувся на стілець.
Викликали понятих, почався обшук. Підлеглі Воробйова оглянули, промацали, простукали геть увесь будинок від підвалу до горища, але ніяких слідів Блеквуда не знайшли. «Вилетіла пташка, — похмуро думав Воробйов. — Пізно я за це взявся».
Силаєв з тупою байдужістю дивився, як усе перевертають в його житлі. Десь у глибині олов'яних очей ховався страх.
Саме цей страх спонукав Воробйова зробити рискований хід.
— Ну, добре, — сказав Воробйов, коли обшук було закінчено. — Говоріть відверто, Силаєв. Де подівся іноземець, якого ви переховували під виглядом відлюдника?
Кілька довгих секунд Силаєв не відриваючись дивився на Воробйова. Потім голова його впала на груди, і він заридав. Повні, як у жінки, плечі його здригалися.
— Не хотів! Бачить бог, не хотів! — вигукнув він крізь ридання.
— Перестаньте, — з огидою сказав Воробйов. — Випийте води і розповідайте…
Секта «слуг сьомого дня» виникла в Америці в період колонізації країни. Заснував секту якийсь Джошуа Паркер, він же став її першим «живим богом». В умовах жорстокої боротьби за існування серед суворої, дикої природи і ворожих індійських племен більшість релігійних організацій того часу мала напіввійськовий характер. Такою була і секта «слуг сьомого дня». Ця секта ділилася на сімки, які дістали назву «кораблів», на чолі «корабля» стояв «керманич». Сім «кораблів» утворювали «седмицю», нею керувала «рада семи керманичів». «Рада» обирала «сім драконів». А над «драконами» стояв «живий бог», якого обирали із свого середовища «дракони». «Богові» підкорялись усі, він не звітував ні перед ким. У секті панувала надзвичайно сувора ієрархія і жорстока дисципліна: тільки за спробу заперечити хоча б «керманичеві» ослушника негайно вбивали, а згодом, коли звичаї пом'якшали, назавжди виганяли із секти. Всім іншим «слугам» якнайсуворіше заборонялося підтримувати з такими будь-які зв'язки, і шлях до секти закривався для непокірних назавжди.