Торкун прислухався, розмірено постукав два рази. Потім ще три — швидко.
Чекати довелося довго. Павлюк уже почав нервувати, коли на вічку піднялася заслонка і хтось пильно став оглядати прибулих.
— Це я, Анелю, відчини, — сказав Торкун.
Загримів засув, скрипнув замок, дзвякнув ланцюжок.
Двері трохи відхилилися.
— Нічого, нічого, — знову заговорив Торкун. — Зі мною гість.
Двері відчинилися зовсім. Хоч як було темно на площадці сходів, у передпокої здавалося ще темніше. Спершу Павлюк нічого не бачив. Коли очі трохи звикли, почав роздивлятися.
— Здавалося, в маленький передпокій позносили з усіх кімнат меблі і звалили абияк. Попід стінами, лишаючи вузький прохід, через який ледве могла протиснутись людина, стояли три шафи. На одній з них лежав догори ніжками ломберний стіл з пожолобленою від вологи лакіровкою. На другій було кілька чемоданів. Дві тьмянозолоті рами без картин криво висіли з обох боків дверей. Усе запорошене, старе, занедбане.
Оглянувши передпокій, Павлюк перевів погляд на господиню. Це була висока, худа жінка років сорока п'яти. Вона трималася рівно і гордовито. Гострі риси обличчя, дрібні зуби, довгий хрящуватий ніс робили її схожою на хижого птаха.
— Познайомся, Анелю, — сказав Торкун. — Це пан Павлюк. Приїхав з Волині і поживе трохи у нас.
Анеля кинула на Павлюка непривітний погляд і, недбало кивнувши головою, пішла в кухню.
— Колишня пані Свідзінська не з люб'язних, — промовив Павлюк, знизавши плечем.
Торкун встиг помітити, що це його звичний жест.
— Час тепер, знаєте, який, — вибачливим тоном сказав Торкун. — Кожного доводиться боятись. До того ж, вона не знає, хто ви.
— До речі, як вас повідомили, що я приїду?
— Ще в день евакуації міста до мене прийшов чоловік і наказав кожного п'ятнадцятого числа протягом чотирьох років бути в двадцять хвилин на п'яту на вулиці Лева, під ліхтарем. Він мені і паролі дав.
— Протягом чотирьох років? Як бачите, я не примусив вас чекати так довго…
— Ходімо в їдальню, — запросив Торкун.
Їдальня була досить світла і простора, але здавалася такою ж тісною, як і передпокій, через велику кількість меблів. У центрі стояв накритий мереживною скатеркою овальний обідній стіл з черепашкою-попільницею ї полинялим оксамитним альбомом для фотографій. Мало не половину кімнати займав шкіряний диван. Оббивка на ньому подерлася, з спинки стирчав волос і клоччя.
Праворуч від дверей, біля покритої килимком кушетки з безліччю вишитих гарусом подушечок, стояв круглий столик, обставлений кріслами.
Гість втомлено опустився на диван.
Торкун сів у крісло і застиг, витягши довгу спину ї поклавши худі руки на коліща.
Павлюк дістав сигарету, закурив. Сині кільця диму потяглися до стелі, чіпляючись за брязкальця великої незграбної, як і все у кімнаті, люстри.
— Насамперед давайте поговоримо, де ви мене влаштуєте, — сказав Павлюк. — Я люблю комфорт.
— Ми відведемо вам суміжну з цією кімнату.
— Там один вихід чи два?
— Два, два! Прямо з вітальні можна потрапити в кухню, а звідти парадним ходом на вулицю або чорним — на подвір'я. Поряд з нашим подвір'ям лежать руїни будинку, розбитого під час бомбардування. Там легко сховатися.
— Це добре.
— Наша квартира була раніше частиною ресторану. Сюди піднімалися мої найближчі клієнти з дівчатками.
— Серед ваших постійних клієнтів був ротенфюрер Вайц?
Ім'я Вайца мимоволі викликало в пам'яті Торкуна спогади про фашистську окупацію — щасливу пору для трьохсотрічного шинку та його господаря. Посилаючись на свого предка Фрідріха, вихідця з Прусії, Торкун добився, що його арійське походження було, нарешті, встановлене і, головне, офіціально засвідчене. Але найбільше піднесла репутацію Торкуна серед фашистських властей його діяльна участь у розгромі синагоги, що містилася недалеко від його будинку. Трьохсотрічний шинок часто відвідували гестапівські офіцери, бандити із загонів українських націоналістів, які співробітничали з гітлерівцями; різні ділки з «райху», що, мов сарана, ринули на багату українську землю. В старовинному будинку до світанку не вгавали пісні, чулися п'яні вигуки, нерідко стрілянина — п'яні есесівці часто розв'язували суперечку з компаньйонами по чарці найбільш звичним для себе способом.
Коли радянські війська підійшли до міста, Торкун вирішив тікати з окупантами. Але обер-лейтенанти і майори, які за пляшкою вермута прихильно вислуховували його розповіді про предка Фрідріха, тепер не звертали ніякісінької уваги на Торкуна, що плазував біля їхніх ніг, благаючи дати місце в ешелоні. А ротенфюрер Вайц навіть пообіцяв повісити невдаху-шинкаря, коли той ще хоч раз насмілиться потурбувати офіцера СС своїми настирливими просьбами. І Торкун відчепився од нього, дуже добре знаючи, що такі обіцянки гер ротенфюрер виконує ретельно… Але зараз, у тумані ліричних спогадів про минуле, ротенфюрер здавався Торкунові зовсім іншим, ніж був насправді, і на запитання Павлюка про гестапівця, шинкар відповів:
— Авжеж, звичайно, гер ротенфюрер не раз удостоював мене своїми відвідинами. Між іншим, — сказав Торкун після короткої паузи, — мені здається, я тоді й вас бачив у себе.
Павлюк знизав плечем, хвалькувато відповів:
— Таких людей, як я, не бачить ніхто… Зате вони бачать усіх.
— Можливо, можливо, — швидко промовив Торкун, збентежений тоном співрозмовника. — Мабуть, я помилився… Пробачте, я мушу вас залишити на кілька хвилин — піду на кухню, узнаю, що там з обідом.
Павлюк кивнув головою, якнайзручніше вмостився на дивані, намагався ні про що по думати — відпочивав. Узяв із стола альбом у плюшовій оправі, ліниво почав перегортати його. За хвилину знизав плечем, стиха вилаявся.
— Послухайте-но, — сердито сказав Павлюк хазяїнові, що саме увійшов. — Навіщо ви тримаєте, та ще й на видноті, картонки, де ви сфотографовані разом із шпиками? Для чого вберігати такі пам'ятки?
— А хіба це шпики? Я й не знав, — наївно спитав Торкун і тривожно додав: — А ви гдаєте, що сюди можуть прийти з обшуком?
«Еге, та він не з хоробрих», подумав Павлюк, а вголос сказав:
— Я нічого не думаю, а треба бути готовим до всього.
— Авжеж, звичайно, карточки я знищу, все це були мої добрі знайомі, я навіть і не підозрював, що вони шпики.
З кухні прийшла Анеля. З погано прихованим роздратуванням ставила на стіл прибори, хліб.
— А де ваші сини? — запитав Павлюк.
— Відправив на село до родичів, — коротко відповів Торкун.
Їли мовчки, зрідка перекидаючись незначними фразами. Торкун скоса поглядав на дружину — вона сиділа похмура, не підводячи голови від тарілки. Павлюк розумів: його присутність не радує господарів, але не надавав цьому значення. Хочуть вони чи не хочуть, терпіти гостя доведеться.
Уже стемніло, коли закінчили обідати. Торкун провів Павлюка в його кімнату, передбачливо опустивши щільні штори на вікнах.
— Ніхто з сусідів не помітить вас увечері крізь вікно, — пояснив він свою обережність.
Ця кімната своїм виглядом не відрізнялась од інших — та сама тіснота, нагромадження різностильних, незграбних меблів. Тільки диван був ширший і новіший, ніж в їдальні.
Насамперед Павлюк оглянув вузькі, давно не фарбовані двері. У замках стирчали ключі — кімнату можна було замкнути як зовні, так і зсередини. Павлюк перевірив засуви. Вони теж здавалися надійними. Потім погасив світло і, обережно піднявши край штори, визирнув у вікно.
Двір — маленький, зарослий бур'яном. Самотнє дерево розкинуло над бур’яном своє гілля.
По той бік двору виднілися руїни — частина зрізаної, мов ножем, стіни, купа битої цегли, покарлючені пожежею листи дахового заліза. В разі небезпеки досить перебігти двір, щоб зникнути в хаосі руїн.
Павлюк знизав плечем, на цей раз жест виражав задоволення. Опустив штору і знову засвітив світло.
— Квартирою я задоволений, — сказав він Торкунові, який мовчки стояв за його спиною. — Тепер поговоримо про справи. Вони нескладні. Ваш обов'язок — давати мені притулок, їжу і не патякати, що у вас є пожилець. От і все. Коли ще в чомусь виникне потреба, я скажу. Зрозуміли? — він суворо глянув на шинкаря.
З вузьких щілинок під навислим лобом на Торкуна дивилася втілена невблаганна жорстокість, що не знає ні жалю, ні вагань. Торкун мимоволі здригнувся і поспіхом відповів:
— Так, так! Звичайно.
Павлюк бачив, який ефект справили його слова, і посміхнувся, коли Торкун ще раз запевнив: «Зрозумів, звичайно, зрозумів!»
— В разі перевірки або ще чогось такого, — закінчив Павлюк уже без погрозливих ноток у голосі, майже дружелюбно, — особливо не турбуйтесь. У мене є документи. Вони не гірші за справжні, а може, навіть і кращі. Ми з вами випадково розговорилися на бульварі, я попросив вас здати мені на якийсь час кімнату… А тепер — на добраніч, я втомився.
— На добраніч.
Павлюк старанно замкнув обоє дверей, поторгав защіпки на вікнах. Вийняв з кишені штанів пістолет, опустив запобіжник, поклав зброю під подушку, роздягнувся і вмить заснув.
Зате подружжя Торкунів не могло зімкнути очей до ранку. Гість наганяв на них жах. Коли його гучне хропіння долинало з сусідньої кімнати, вони здригались і лякливо озирались на стіну.
Анеля не переставала лаяти чоловіка.
— Вічно твої витівки, — сичала вона, потираючи нарум'янені їдоки. — Жили б собі спокійно. Казала ж тобі: не ходи на вулицю Лева. В разі чого сказав би їм, що хворів, не міг підвестися з ліжка. А тепер? Що тепер буде?
Торкун мовчав. Він теж не знав, що тепер буде.
VII. У ПРИВОКЗАЛЬНОМУ ПРОВУЛКУ
Розшуки «самовбивці» Блеквуда не дали наслідків. Ні в місті, ні на вокзалі, ні на пристані, ні на заставах доріг, що вели з Енська, не знайшли людини, яка хоча б приблизно нагадувала Блеквуда. Він справді наче у воду впав. 1 поступово оперативних працівників, що цілу добу вартували на своїх поетах, чатуючи ворога, доводилося знімати з цих постів і посилати на інші завдання — не можна було займатися лише цією справою…
Проте розшуки від цього не стали менш напруженими, тільки провадили їх іншими методами. Особливо енергійно діяв Воробйов. Першим викривши «самовбивство», він вважав своїм обов'язком розшукати зниклу людину.
Воробйов обмірковував можливі варіанти втечі Блеквуда, намагався виявити хоч якусь ниточку знайомств, зв'язків його в Енську, регулярно проглядав зведення різних пригод, сподіваючись там знайти щось таке, що привело б до мети. Але нічого підхожого для себе не знаходив.
І от якось в одному зведенні Воробйов прочитав, що зник громадянин Ситник Семен Гаврилович, який проживає у Привокзальному провулку, будинок 5, квартира 10. Подія була незвичайна, і Воробйов не залишив її поза увагою.
Минулої суботи Ситник поїхав за місто, де в нього був власний будиночок з клаптиком землі, і не повернувся. Сусіди по квартирі заявили про це в міліцію.
У квартирі номер десять Воробйова зустріли непривітно. На дзвоник двері відчинила жінка середнього віку, у фартусі поверх злинялого ситцьового халата.
— До Ситника? — повторила вона слова Воробйова, оглядаючи гостя з ніг до голови. — А ви що, знайомий його чи родич?
— Ні, я в справі.
— В якій справі? — не заспокоювалась жінка.
Воробйов пояснив, хто він і звідки. Жінка відійшла од дверей, жестом запросила в коридор.
— Давно пора, — сказала вона вже лагіднішим голосом. — А то пропала людина, і ніби це нікого й не стосується.
— А може, поїхав куди? — спитав Воробйов, переступивши поріг.
Квартира була густо населена — в коридор виходило шість чи сім дверей. Десь у дальній кімнаті галасували дітлахи, поруч заливався патефон: «Парня встретила дружная боевая семья-а-а…», у кінці коридора крізь розчинені двері було видно кухонну плиту.
— Коли б поїхав, сказав би, — впевнено заперечила жінка. — Неодмінно: так, мовляв, і так, Маріє Василівно, їду… Бувало коли думає, що затримається, — він частенько на своєму городі допізна порався, любив це діло — завжди попереджав: сьогодні пізно повернуся… Ось його кімната, — перебила вона сама себе, показуючи на нічим не примітні двері, пофарбовані коричньовою фарбою.
Воробйов злегка шарпнув за ручку дверей. Замкнені.
— Ключ у кухонній шафі, — сказала Марія Василівна. — У нас усе по-простому, одне від одного не криємось.
Воробйов викликав двірника, виконав усі необхідні для такого випадку формальності, потім узяв ключ, відімкнув двері і ввійшов у кімнату.
Роздивився. Кімната як кімната — скромно і охайно прибране житло холостяка. На столі клейонка замість скатерки, три стільці, табуретка, залізна койка, застелена байковою ковдрою. На стіні кілька фотографій і вирізана з «Огонька» репродукція.
— Не знаєте, родичі в нього є? — спитав Воробйов Марію Василівну, яка стояла на порозі.
— Ні, — відповіла вона. — Родина під час війни загинула. Семен Гаврилович людина хвороблива, після контузії лікувався.
Покінчивши з оглядом кімнати, Воробйов вирішив поїхати за місто, де у Ситника був малесенький будиночок.
Він стояв осторонь від групи таких самих, літнього типу, халупок, ближче до моря, на краю кручі, біля підніжжя якої невгамовно шумів прибій. Від битого шляху сюди вела добре втоптана стежка. Вона впиралась у хвіртку. Огорожа з колючого дроту оточувала невеликий клаптик землі. Одну частину ділянки Ситник відвів під город, другу — засадив виноградом. Виноград був зовсім молодий і ще не родив. Обшарпаний самотній будиночок дивився єдиним тьмяним оком.
— Гей, хазяїне! — голосно гукнув Воробйов, підійшовши до хвіртки. Ніхто не відповідав. — Хазяїне!
Мовчанка. Тільки внизу похмуро шумів прибій.
Воробйов підняв клямку хвіртки, підійшов до вікна і, заслонивши долонями очі від світла, зазирнув у кімнату. Порожньо. Він помітив, що віконна защіпка не ввійшла у своє гніздо на підвіконні і відчинити раму можна без особливих зусиль.
Відчинив вікно, вліз у хату.
Тут усе було так само просто, скромно і охайно, як у кімнаті на Привокзальному провулку. На дощаному столі стояла встромлена в пляшку напівспалена свічка, поряд валявся обгорілий сірник. «Поїхав, як стемніло», відзначив про себе Воробйов.
Не знайшовши в порожньому будинку нічого цікавого, Воробйов знову виліз через вікно і почав оглядати ділянку. Потім обслідував стежку і прилеглу до неї територію. Робив це довго, з дедалі більшим хвилюванням, а коли скінчив, стомлено сів на камінь, закурив і поринув у роздуми. Сліди розповіли Воробйову все, що відбулося тут кілька днів тому.
До будиночка Ситника прийшло двоє: один — невисокий на зріст, легкий; другий — вищий, гладкий, ступні його глибоко відбилися в землі. Трохи поговоривши, всі троє попростували до шосе. Ситник добровільно залишив оселю — в цьому не було сумніву, жодних слідів боротьби, опору з його боку Воробйов не виявив.
Отже, вони замкнули будинок і пішли. До шосе сліди були добре помітні, але далі, на асфальті, зникали.
Перед Воробйовим постали нові складні питання. Куди подівся Ситник? Чому він вирішив кудись піти, нікому про це не сказавши? Що це були за люди, які відвідали його? Чому Ситник пішов з ними?
На жодне з цих запитань Воробйов не міг відповісти.
…Ось уже понад місяць, як місцева міліція одержала відомості про те, що в Новосибірську з'явилися спекулянти, які збувають по фантастично дорогих цінах закордонні товари: жіночу білизну, взуття, парфюмерію. Торгівля ведеться суворо конспіративно, тільки вдома у «надійних людей». Є припущення, що товар збувають підставні особи, а головний організатор намагається бути непомітним.
Відомості залишалися непідтвердженими, неясними, поки однієї ночі працівники міліції не постукали у двері завідувача продовольчої крамниці номер 3 — Котельника. До такого візиту Котельник виявився цілком підготовлений. Без тяганини і зайвих викручувань розповів, що робив «операції» з халвою, вершковим маслом, оселедцями і взагалі з усім, що потрапить під руку.
Під час обшуку в квартирі Котельника знайшли, крім золота і грошей, коробку пудри «Ша нуар». Ярлик на коробці свідчив, що місяців два тому вона була у Франції.