Каллош перебив його:
— Доля країни важливіша, ніж майбутнє якогось самовпевненого хлопчиська. Не варто далі дискутувати. Ви можете висловити свою окрему думку, але незалежно від цього наше рішення набирає чинності… Випадок серйозний, занадто серйозний. Будь ласка, товаришко Кульчарне, запросіть сюди Красная.
* * *
— Попрацювали! На сьогодні досить, — звернувся літній професор до молодої брюнетки.
— Як вам завгодно, пане професоре, — одказала дівчина, глянувши чорними, трохи розкосими очима на сивого вченого, що сидів за мікроскопом.
— Ось воно як, дівчинко, — всміхнувся професор Голуб. — Коли людині п'ятдесят дев'ять років, вона вже швидше стомлюється.
— У вас вигляд зовсім молодої людини, пане професоре! Якби не біле волосся, я б вам і сорок не дала.
— О, ви дуже люб'язні, Естерко, — збентежено промовив вчений. — Але втома буває не тільки від фізичного перевантаження. Ні, я втомився не від роботи. — Професор підвівся і підійшов до дівчини. Гумова підлога приглушила його кроки. — Ви неправі, дівчинко. Що не кажіть, а все ж я стомлений, сварливий старик.
— Пане професоре, — озвалася Естер, спершись на довгий стіл, заставлений різними хімікатами. — Давайте припинимо на кілька тижнів досліди. Тепер уже ми впевнені, що проблема буде успішно розв'язана. Кілька тижнів спочинемо…
— Ні, Естерко, зупинятись не можна. Ні за що! — запротестував професор, піднявши вгору тонку руку. — Синтез — це найбільш хвилююча, захоплююча стадія дослідів, дівчинко. І найбільш болісна. Так, підрахунки стверджують правильність наших міркувань, останні досліди також показують, що наші припущення правильні. Але не забувайте, що це ще не все. Кінцевий результат попереду…
У дівчини заіскрилися очі, вона глянула на вченого.
— Пане професоре, я без усяких вагань беруся підтвердити перший дослід. Прищепіть мені серум інфекційної хвороби і випробуйте на мені антибіотик. Я настільки впевнена, що результат буде позитивний…
— Ні, ні! — вигукнув Голуб. — Не смійте й думати про це. Щоб більше таких розмов не було, ясно?
Естер опустила голову. Пасма густого каштанового волосся розсипалися, заховавши її обличчя.
— Гаразд, не буду, — тихо промовила вона.
— Отак, Естерко. Ну, давайте вмиватися, — сказав професор і важкою ходою попрямував до умивальника. — Скажіть, донечко, як справи у Красная? Сьогодні він до мене ще не приходив.
— Його викликали на засідання дисциплінарної комісії…
— Ага, я й забув про це… Що з ним скоїлося? Він щось говорив, але я, чесно кажучи, не прислухався.
Дівчина ще стояла біля стола, її погляд блукав десь далеко. Слабке проміння призахідного вересневого сонця пробилося крізь віти дерев, зазирнуло в лабораторію.
— Боюсь, пане професоре, що Іштвана виключать з університету, — промовила задумливо дівчина.
— Що ви кажете, люба? — Голуб рвучко обернувся і здивовано глянув на дівчину. Краплі мильної води стікали з його рук на підлогу. — Що ви сказали? Виключать?
— Так, пане професоре.
— Красная?
— Так, — одказала Естер.
Голуб знову почав ретельно милити руки.
— Ні, це неможливо, — мовив він після, деяких роздумів. — А в чому його, власне, звинувачують?
— Його батько був членом партії нілашів, — пояснила дівчина і пружними кроками підійшла до професора.
— В такому разі треба покарати батька, а не сина!
— Не в тому біда, пане професоре, ким був батько Іштвана, а в тому, що він не написав про це в автобіографії. Тепер товариш Каллош вважає, що Іштван навмисно приховав цей факт.
— А чому він не написав? — звернувся до дівчини Голуб.
— Тому, що батько для нього не існує. Так пояснив мені Іштван.
Очі Голуба округлились від здивування. Він перестав витирати руки.
— Не розумію, люба. Як це «не існує»?
— Так. Іштван ненавидить свого батька.
— Ненавидить? Це неможливо! Дитина не може ненавидіти свого батька.
— А проте це так, пане професоре. Не знаю, що сталося між ними, але Іштван і слухати не хоче про батька.
— Це жахливо! Скажіть, люба, між ними були якісь політичні незгоди?
— Очевидно, бо його батько був активним фашистом. Обоє замовкли. Голуб скинув халат, сів у глибоке крісло біля письмового стола, неквапливо запалив сигарету і, випускаючи кружальця диму, поринув у свої думки. Він уважно стежив за дівчиною, яка мила руки і час від часу заглядала у дзеркало над умивальником.
— Скажіть-но, Естерко, — почула дівчина голос Голуба, — ви могли б зненавидіти свого батька?
— Батька? — обернулась вона до професора. Рушник застиг в її руках. — Ніколи не задумувалась над цим. Трудно відповісти, бо я не знаю навіть, що таке ненависть.
— Припустімо, що ваш батько був би фашистом… — наполягав Голуб.
— Я не можу уявити свого батька фашистом, — засміялась Естер.
— Не уникайте відповіді. Це просто припущення. Відповідайте ж, так чи ні?
— Пане професоре, — все ще всміхаючись відповіла Естер, — є випадки, коли діти ненавидять своїх батьків. Я вже чула про це. Отже, в принципі це можливо. А що стосується моїх відносин з батьком, то між нами ніколи не було ніяких непорозумінь. Тому мені трудно дати вам конкретну відповідь.
— Заждіть, — перебив її Голуб. — Я неправильно сформулював запитання. Знаю, в окремих випадках батьки заслуговують, щоб діти ненавиділи їх. Це тоді, коли вони негідники, не дбають про дітей, б'ють їх, знущаються над ними. Це інша справа. Але ненавидіти когось тільки за те, що в нього інші політичні погляди, на мою думку, неправильно. Особливо тоді, коли йдеться про батька і сина, про такого батька, який любить свого сина і віддає йому все, що може…
— Мені здається, пане професоре, що політичні мотиви ще більше виправдовують ненависть, — відповіла Естер.
— Зрозумійте мене правильно, — сказав Голуб, — я ненавиджу фашизм. Але коли б мій батько був фашистом, я не міг би зненавидіти його.
— Пане професоре, мені не хотілося б сперечатись, але я гадаю, що у ваших словах є суперечність, — твердо сказала Естер.
Голуб запитливо глянув на неї.
— Ненавидіти фашизм взагалі, не зачіпаючи конкретних осіб, носіїв фашизму, не можна. Ненавидіти ідеї і любити тих, хто їх вигадав і застосував на практиці, — тут не сходяться кінці з кінцями. Що може дати абстрактна ненависть до фашизму? Нічого! Фашизм став дійсністю внаслідок діяльності його носіїв…
— Я бачу, з вами важко сперечатися, — засміявся професор, — Я далекий від політики. Можливо, причиною цього є те, що з політикою зв'язані різні жахливі речі. Набагато кращою є сфера науки, оці клітини, пробірки, все те, що відкриває нашому погляду мікроскоп. Ось що, люба. Відкладіть на завтра наші нотатки. — Професор підвівся.
Естер зібрала аркушики з записами, що лежали на столі, і поклала їх у жовту пластмасову папку. Деякий час задумливо розглядала папку і, всміхнувшись, спитала:
— Пане професоре! Ми ще не дали нашим дослідам назви. Що написати на папці?
Голуб замислився.
— Напишіть «ФБ-86», — сказав він згодом. — Якщо не помиляюсь, ми розпочали ці досліди вісімдесят шість днів тому?
— Так, — відповіла Естер, — вісімдесят шість днів. А тепер, пане професоре, дозвольте звернутися до вас з проханням.
— Будь ласка, — привітно сказав вчений.
— Допоможіть Краснаю. Буде жахливо, якщо його виключать.
— Що ви, люба! Невже ви справді думаєте, що з Краснаєм може скоїтись якесь лихо! Це ж найталановитіший студент нашого університету. Ставити питання про його виключення можна було б лише в тому разі, коли б він припустив грубе порушення правил. Наскільки я його знаю, на це він нездатний.
— Спасибі, — сказала Естер.
Вона взяла олівець і вивела на папці: «ФБ-86. 1949 р.».
Голуб провів дівчину до парадних дверей. Естер попрощалась і швидко попрямувала по втрамбованій садовій доріжці.
Естер охоче приходила до професора. Їй подобалось у нього. Іноді вони довго прогулювались по саду. Вчений захоплено показував їй своє маленьке царство. Він сам доглядав сад. Це було для нього приємним відпочинком. Сад був гарний, впорядкований. Незважаючи на осінню нору, густим, зеленим килимом стелилася трава. Тільки пожовкле і рудувате опале листя нагадувало про те, що літо скінчилось.
Не доходячи до повороту доріжки, Естер оглянулася, щоб, за звичкою, ще раз помахати на прощання професорові. Вона підняла руку, всміхнулась. Голуб стояв у дверях вілли. Він теж махнув Естерці рукою, дочекався, поки дівчина зникла за поворотом, і зайшов у будинок.
Естер швидко попрямувала до автобусної станції. Вона думала про Іштвана.
Тільки б усе обійшлося добре. Бідолаха! Він такий самотній. Живе на стипендію. Вона вірить йому. Правда, іноді він поводиться трохи дивно. Сторониться дівчат. Крім навчання, захоплюється тільки спортом, але й то не заради змагань чи спортивної слави. На змаганнях він так кинув на килим чемпіона університету Гевеші, наче це був лантух з картоплею. Хлопці кажуть, що з вільної боротьби Іштван міг би бути чемпіоном країни, але він і слухати не хоче про участь у великих змаганнях. Так, дивний хлопець.
Дівчина вирішила пройти до наступної зупинки… На розі, біля кондитерської, вона несподівано зустріла Іштвана. Обличчя хлопця було похмуре, стурбоване.
— Іштване! — схопила вона хлопця за руку. — Ну як?
— Виключили, — промовив Іштван глухим голосом і відвернувся.
— Це неможливо! — прошепотіла Естер, все ще міцно стискуючи руку Іштвана. — Що ж робити?.. — спитала після короткої паузи.
— Піду до Голуба, — зітхнув хлопець.
— Ходімо, Іштване, вип'ємо кави, — запропонувала Естер. — Все одно Голуб зараз вечеряє. Потім підемо до нього.
— В мене немає грошей, — відмовився Іштван.
— Нічого, у мене є. Ходім.
Вони зайшли в кафе. Естер замовила чорну каву.
— Естер, — озвався хлопець, — ми вже давно знайомі. Скажи, ти вважаєш мене негідником? Чи ворогом? — Він з надією дивився на дівчину, наче від її відповіді залежало його майбутнє.
— Ні. Я знаю тебе як чесну людину. Але ти зробив помилку, не написавши всього про свого батька.
— Повір, люба Естер, — перебив Іштван і глянув на неї своїми блакитними очима. — До 1946 року я нічого не знав про нього.
— А Каллош казав, ніби ти висловлювався проти радянської науки?
— Казав. Це ще більше ускладнило моє становище.
— Але ж це брехня! За що тільки сердиться на тебе цей Каллош?
— Не розумію, — розвів руками Іштван.
— Я говорила з Голубом, — сказала Естер. — Він обіцяв допомогти.
— Що ти йому сказала?
— Тільки те, що сьогодні дисциплінарна комісія розглядає твою справу.
— Я теж казав йому про це, — мовив Іштван.
— Ти знаєш, який він неуважний. Одразу ж забув. Він не розуміє, за що ти зненавидів свого батька. На його думку, батька не можна ненавидіти. Ми ще посперечалися з ним.
— Багато хто не може цього зрозуміти. А ти розумієш? — звернувся він до дівчини.
— Так, — твердо відповіла Естер.
Вони довго мовчали. Надворі вже вечоріло. Засвітились на стінах бра, і приємний присмерк оповив людей.
— Ходімо, — озвався через деякий час Іштван. — У тебе вистачить грошей, щоб розрахуватися? Бо коли пі, нам доведеться зостатися тут, — додав він з гіркою усмішкою.
— Стільки ще знайдеться, — всміхнулась хлопцеві Естер.
Вони розплатилися і повільно, немов двоє закоханих, пройшлися до вілли професора.
Дівчина вийняла з сумочки ключ, відчинила хвіртку. Іштван стримував нервозність. Як його зустріне Голуб, що він скаже? Хлопцеві хотілося повернутись і піти геть.
— Ходімо, — сказала дівчина, підбадьорливо усміхаючись.
Голуб був здивований, його дружина Магда, вродлива жінка років сорока п'яти, теж з цікавістю розглядала пізніх гостей.
— Заходьте, — привітно запрошувала вона.
— Пройдіть у мій робочий кабінет, — запропонував професор. — Ну, кажіть, що сталося? — спитав він хлопця, усівшись у глибокому шкіряному кріслі. Естер та Іштван зайняли місця поруч, на дивані.
— Виключили мене. Рішення негайно набирає сили.
— Все ж таки виключили? — вчений схопився і почав знервовано ходити по кімнаті, зімкнувши пальці за спиною. Раптом він зупинився перед юнаком, пильно глянув йому у вічі. Іштван спокійно витримав колючий погляд.
— Скажіть, друже, — озвався Голуб. У його голосі відчувалася рішучість. — Даєте слово честі, що не вчинили нічого протизаконного?
— Даю! Найбільша моя провина — я нічого не сказав про батька навіть після того, як дізнався, що він живий.
— Значить, я можу виступати на ваш захист?
— Якщо ваша ласка, пане професоре. Я можу тільки заявити, що ніякого злочину не вдіяв. Проявив звичайну необачність, оце і вся моя провина.
— Гаразд, синку. Для мене цього досить, — мовив Голуб. Він сів і знову запалив сигарету. — Я хотів би спитати ще одне: чому ви зненавиділи свого батька?
Іштван схилив голову і заходився нервово крутити пальцями китиці скатертини, якою був накритий стіл. Дівчина теж зацікавлено глянула на хлопця, але бачила тільки його схилену голову і коричневу від загару шию. Коли Іштван підвів голову, його очі були вологі.
— Він убив дівчину, яку я кохав! — сказав хлопець ледве чутно.
— Ваш батько її вбив? Нічого не розумію! Хто вона, ця дівчина?
— Майя. Студентка, — була відповідь. Естер дивилась на Іштвана широко розкритими очима. Про це він їй ніколи не говорив.
— Саме так, пане професоре, він убив її. Не власноручно, звичайно. Майя була єврейка. Він закликав до розправи своїми статтями і дослідженнями. Я дуже кохав Майю і ніколи не прощу батькові її смерті.
— Коли це було?
— 16 жовтня 1944 року. На другий день після того, як партія нілашів захопила владу.
— Ваш батько був членом цієї партії?
— Так. Він був запеклим фашистом, найближчим співробітником професора Маля.
— І ви дуже кохали ту дівчину? Адже тоді ви були ще хлопчиком…
— Мені тоді минуло дев'ятнадцять, — відповів тихо Іштван. — Я ще й тепер її кохаю. Коли ж довідався, за яких обставин вона вмерла, то ще більше покохав її. Вона поводилась як герой.
— Розумію, розумію… — промовив Голуб. Він вийняв нову сигарету, знову запалив і в глибокій задумі випустив хмарку диму. — Ось що, друже. Ідіть зараз додому. Напишіть апеляцію і завтра подайте її в ректорат. Зрозуміли?
— Так.
— Потім прийдете сюди, закінчите роботу по аналізу крові, перевірите правильність підрахунків. Доки я продовжуватиму тут досліди, ви щодня будете приходити сюди! Ясно?
— Так, пане професоре.
— Завтра вранці я поговорю з Каллошем. Тримайте себе в руках. Ми не допустимо, щоб вас виключили. Правда, Естерко?
— Правда, пане професоре, — радісно закивала головою дівчина.
Іштван з полегкістю зітхнув і помітно заспокоївся. У Голуба великий авторитет. Як-не-як — він відомий вчений. Коли він втрутиться в справу, усе, певно, владнається. Юнак підвівся:
— Велике вам спасибі, пане професоре. Значить, завтра прийду. — Він вклонився.
— Вище голову, друже! — підбадьорив хлопця вчений. — Усе буде гаразд…
Молоді люди вже спускались з сходів, коли Голуб покликав Іштвана.
— Вже пізненько. Ви, може, проведете Естерку додому?
Професор хитрувато примружив очі і всміхнувся. Він усміхався ще й тоді, коли за молодими зачинилася хвіртка.
* * *
— Де ти живеш? — озвався тихо Іштван. — Бачиш, я навіть цього не знаю.
— На вулиці Батхіань, — відповіла дівчина.
— Можна тебе провести?
— Ти виконуєш наказ професора?
— Ні, ні, — заперечив Іштван. — Я все одно провів би тебе.
— Це дуже люб'язно з твого боку.
Хлопець запитально глянув на неї. Він повеселішав, став спокійніший. В очах заіскрився колишній вогник.
— Ходімо пішки.
— Як хочеш, — всміхнувся Краснай.
Вони довго йшли, не промовивши жодного слова.
— Іштване, — озвалася нарешті дівчина, — ти дуже кохав її?
— Дуже.
— Розкажи про неї.
— Що саме розповісти?
— Усе. Яка вона була? Чому ти її кохав?
— Яка була?.. Висока, струнка. На чверть голови вища, ніж ти. Темне волосся спадало до самих плечей. Завжди весела. Мріяла стати скульптором. Любила усе красиве. Оце і все про неї. Чому кохав її? Не можу сказати. Людина ніколи не шукає пояснення, чому кохає. Якщо ти була закохана в когось, ти знала, чому кохаєш?