Через багато років після Великої Вітчизняної війни постарілий Гущак, який втік після цієї акції, вирішив повернутися на Україну і віддати Батьківщині сховані ним і Апостоловим багатства. Тим часом колишній банкір опинився у психіатричній лікарні, бо зазнав тоді ж тяжкого стресу, до якого спричинилася втрата багатства і сім'ї.
По дорозі до сховки на станції Лісовій реемігранта Гущака підстеріг Козуб, який і штовхнув колишнього спільника під колеса електрички… Та ніхто з них не знав, що у сховку на Лісовій Апостолов поклав не справжні алмази, а так звані «стрази» — підробку і що на цю сховку, прокладаючи трасу газопроводу, давно натрапили будівельники, які й здали знахідку до музею…
Тепер виявилося, що справжні коштовності були в іншому місці і невідомо як потрапили до рук співачки Людмили Гальчинської…
Капітан обережно відчинив дерев'яну скриньку, у якій тепер зберігалися знайдені коштовності, і блиск діамантів освітив кімнату.
Полковник Коваль схилився, над ними. Після розслідування справи загибелі реемігранта Гущака біля станції Лісової він поцікавився вмістом скарбу, схованого Гущаком там. Виявилося, що в тому тайнику, випадково розкопаному будівельниками, були різні фінансові документи, векселі внутрішні і закордонні, які втратили свою силу, і трохи іноземної валюти. Крім того, у окремому шкіряному саквояжі лежали загорнуті в замшу алмази та інше дорогоцінне каміння, кілька золотих перснів з діамантами. Як виявилося, усі дорогоцінні камінці, серед них і великі алмази, були майстерною підробкою із звичайного скла, що їх називають «стразами», а золоті персні — із мідяного сплаву.
— Так, вони, вони… такі самі… — зрештою вимовив Коваль.
— Ювелірною експертизою встановлено, що справжні, — зауважив радник юстиції…
— Я добре пам'ятаю оцей діамант, — показав полковник на великий прозорий камінець, що мінився світлими вогнями. І сережки дуже схожі. — Після самогубства Козуба ми з Остапом Володимировичем ходили до музею, де зберігалися ті фальшивки, цікавилися: що ж було знайдено будівельниками, заради чого Козуб пішов на вбивство, — пояснив Коваль Співаку. — Так, Остапе Володимировичу?
— І не раз. Я, наприклад, заходив до музею тричі.
— Що ж виходить? — міркував вголос полковник. — Виходить, що у Апостолова були дві сховки. Одна з фальшивими алмазами, а друга — із справжніми. І Гущак знав про обидві… Чого він спочатку подався у Лісову, де були фальшиві?
— Думаю, йому кортіло подивитися одну й другу, — сказав Андрійко. — Тільки до другої, а втім, і до першої, він таки не добрався… Перешкодив Козуб…
— Якби дізнатися, де була сховка із цими справжніми діамантами, — зауважив Коваль. — Ясно, що ці кілька дрібничок не складають усього скарбу. Де ж решта? Думаю, не могла ця сама Гальчинська пустити за вітром скарби цілого банку.
— Так. Вона не дуже шикувала, хоч ні в чому собі не відмовляла, — сказав Співак,
— Навіть у платних коханцях! — вкинув капітан.
— Але як це все потрапило до її рук — от у чому питання. Звичайна естрадна співачка нібито без якихось широких зв'язків… — говорив далі радник юстиції.
— Якщо не брати до уваги того гестапівця, біс його мамі! — вкинув капітан.
— Ну, не привіз же він їй цінності з Берліна!
— Може, Апостолов саме в неї і ховав, тут була та сама друга його сховка, — припустив капітан,
— Ні, ні! — категорично відкинув таку версію Коваль. — Навіть найулюбленішій коханці Апостолов не довірив би такі скарби. Крім усього, у нього в той час була молода дружина, колишня вихователька доньки Клави, ім'я її, здається, було Єфросинія Іванівна, їй у крайньому разі довірив би.
— Навряд, Дмитре Івановичу. До неї першої прийшли б з обшуком.
— Бачу, що ця знахідка у Гальчинської породжує більше запитань, ніж є відповідей, — зітхнув Співак. — Але тим часом нам треба шукати вбивцю Гальчинської.
— Добре, повернемось до наших баранів, — посміхнувся Андрійко, навмисне вживаючи улюблену приказку Коваля.
Дмитро Іванович зрозумів капітана і у відповідь добродушно кивнув: мовляв, повертайтеся, Остапе Володимировичу, до ваших баранів, до ваших справ, я не маю претензій…
17
Час минав, Минали дні, місяці. Громами, пожежами, вибухами прокотилася над головою Люції на захід війна. Київ було визволено, і місто потроху поверталося до нормального життя. Центральний проспект — Хрещатик — і прилеглі до нього вулиці іще лежали в руїнах. Влітку досить було найменшого подуву вітру, щоб над купами цегли рудим туманом підіймався у повітря тонкий пил. Люди обережно ходили по вузьких, нерівних стежках серед битої цегли. Ще було голодно у місті, люди жили гаслами і надіями. Панувала ейфорія, яка охопила все суспільство, загальне піднесення духу, яке долало навіть гіркий сум за полеглими у війні, за безвинними жертвами Молоха.
Цього мирного січневого дня Люцію, яка була на репетиції хору, покликали до телефону. Вона здогадалася, хто може дзвонити, і притьмом побігла до артистичної вбиральні. Люція не помилилась: її новий приятель — майор з військової комендатури Ігор Петрович Єпіфанцев — нагадував, щоб ішла на площу Калініна, де відбудеться акт відплати фашистським катам — прилюдна страта гестапівців, які лютували у Києві.
Люція подякувала, поклала трубку на важіль телефону і повільно вийшла з кімнати. Вона була збентежена, почуття її двоїлися, її тягло піти на площу, власними очима побачити страшне видовище, і водночас щось стримувало її, мовби боялася за себе. Та зрештою чого їй ніяковіти, адже не її каратимуть, а їх. Що їй ті гестапівці?! Вона не служила у них. Сама їх боялася! А те, що приймала Курта, так то тільки, щоб врятувати життя. Кожен тоді рятувався як міг, і хто її звинуватить, що вона це робила у свій спосіб. Зрештою, вона теж жертва фашистів — хіба не обдурив її підло гауптштурмфюрер, який втік, покинувши її напризволяще…
В останні дні перед появою радянських військ вона причаїлася у своїй квартирці. В місті коїлося щось страшне, падали снаряди, міни, німецькі команди вогнеметами палили будинки і підривали їх вибухівкою. Навіть у вузькому проміжку між будинками висів рожевий відблиск міських пожеж. Курт подзвонив їй під вечір, наказав готуватися до виїзду, сказав, що за годину приїде. Вона гарячково спакувала свій чемодан і, радісно знервована, ловлячи вухом шум мотора на вулиці, чекала Курта.
Проте він не з'явився. Ні за годину. Ні за дві. Ні протягом ночі… Стомлена, позбавлена сил, Люція непомітно для себе заснула, сидячи у кріслі.
Прокинулась, коли над містом уже займався новий осінній день. Здавалося, уже ніколи більше не побачить Курта, не побачить Європи, що доля позбиткувалася з неї… їй стало дуже самотньо і лячно на душі, мучило передчуття повного краху після того, як повернеться Радянська влада, яка знищить її маленький, виплеканий за два роки затишний світ. Якийсь час вона ще надіялася, що Курт повернеться. Навіть коли радянські війська увійшли у Київ. Адже битва іще тривала… Особливо піднеслася духом, коли німці знову потіснили ворога і забрали назад Житомир, що був воротами до столиці… Проте сподіванням її не судилося здійснитися…
Люція повернулася до зали, де йшла репетиція, не знаючи, що їй робити.
Коли у місті остаточно встановилася Радянська влада, Люція пішла ва-банк. Вона знайшла комендатуру і запропонувала свої послуги для художньої самодіяльності. Там і познайомилася з майором — помічником коменданта. Гарненька, привітна співанка, яка потерпала при німцях, справила на нього враження, і він почав виявляти до неї прихильність. Зрештою влаштував її до ансамблю, організованого комендатурою, і Люція піднеслася духом.
Співанка у залі тривала. Проте недовго. До зали заглянув черговий і сказав, що всім треба йти на площу Калініна, де буде виконано вирок Військового трибуналу над воєнними злочинцями
Репетицію припинили, і всі рушили на площу.
Люція йшла в гурті з усіма хористками, когось тримала під руку, жартувала, як усі, сама не тямлячи, що щебече, а на душі було мулько. Вона уже лаяла себе, що пішла. Прагнула не виділятися серед інших — їй здавалося, що на обличчі у неї написано все її сум'яття.
Округла площа Калініна у центрі міста лежала в руїнах. Амфітеатром її оточували високі купи битої червоної цегли, ледь припорошеної сніжком, — все, що залишилося від навколишніх будинків. Люди видиралися по ній вгору, щоб поглянути вниз на очищений від цегли центр, де підносилась дуже висока дерев'яна шибениця з кількома зашморгами на довгій перекладині, які порожньо звисали, далеко не сягаючи землі.
Засуджених ще не привезли.
Ласкаве, по-зимовому притишене сонце проглядало крізь хмари, пестило обличчя людей. Люції здавалося, що світ на її очах поділяється навпіл: на тих, хто, гризучи насіння, жартуючи, стоїть на цегляних горбах, і на тих, кого ще немає тут, але яких мають привезти, їй було тяжко, бо вона була і серед одних, і серед других. Здригаючись від чекання страшного видовища, стоячи на криваво-червоній цеглі, вона все ж була по цей сонячний бік, де буяло життя, за яке вона завжди спритно чіплялася.
Слушної хвилини, коли товаришки захопилися своїми розмовами, Люція непомітно вислизнула з тісного кола і спустилася вниз. Там, втративши з очей площу і шибеницю, вона стояла, не наважуючись піти геть, їй здавалось, що в такому разі усі зрозуміють її настрій.
Та ось Люція почула, як дужче загомоніли вгорі люди, долетіли гнівні вигуки. Перемагаючи себе, піднялася назад на вершечок цегляного горба. На площу в'їхали вантажівки із збитими з грубих дощок високими помостами, на кожному з яких стояло по двоє: один у чорній формі, без пояса, простоволосий, другий, поруч, — у радянській військовій формі, що супроводжував засудженого злочинця і мав виконати вирок. У Люції закалатало серце.
Машини повільно під'їхали під шибеницю і зупинилися так, щоб кожен засуджений опинився рівненько під своїм зашморгом. З горбів, здалеку, вони здавалися маленькими олов'яними солдатиками.
Над площею, посилені потужними рупорами, пролунали слова вироку, в якому перелічувалися страхітливі злочини гестапівців. Грізний голос, що долітав, здавалося, з неба, тисячократно відлунював над головами.
Нарешті він стих, і тиша запала над містом. Люція опустила очі додолу. Стояла ні жива ні мертва. Не могла дивитися і не могла втекти. Зрештою підвела голову. Виконавці вироку вже приміряли зашморги над головами засуджених.
Якийсь молодик, що опинився поруч Люції. звернувся до неї. Люція нічого не почула. Він посміхнувся. Жінку пересмикнуло: «У таку хвилину!» Вона сердито відвернулася від молодого нахаби і вгляділася в те, що відбувалося на площі. Там серед грізної тиші виконавці уже прилаштовували зашморги на шиях гестапівців. Засуджені були міцно припнуті до дощок і не могли вчинити опір. Тільки один щось вигукував, а інший, який опинився найближче до того місця, де стояла Люція, пручався і усе намагався ударити головою в груди радянського офіцера.
І раптом Люція голосно зойкнула. Незважаючи на віддаль, вона упізнала непокірного гестапівця — це був Раух!
Бавлячись, він любив легенько буцати її головою. Тільки тепер це був не грайливий порух, а безпомічний протест проти смерті.
Люція мало не зомліла. Вона хитнулася і, якби не підтримав той самий залицяльник, певно, упала б. Так от чому в неї було таке тяжке передчуття! Вона вже не побачила, як за командою усі машини враз рушили з-під шибениць і залишені без опори засуджені затанцювали, загойдалися у зашморгах.
Молодий чоловік допоміг їй зійти униз, та, коли схотів провести додому, Люція так гарикнула, що він миттю відчепився.
Вона рушила через площу, з якої вже зняли військове оточення і яка вирувала людьми. Дехто з цікавістю вглядався у колись страшних володарів окупованого міста, саме ім'я яких вкидало в дрож. Можливо, цим задовольнялося одвічне людське прагнення справедливості і віра в те, що з чорною ніччю фашизму остаточно покінчено. Інші, хто мав біду чавіть здалеку бачити цих монстрів, переконувалися, що справедливої кари зазнали саме ті криваві кати, котрі мордували людей. Не втримувалися кияни і від прокльонів на адресу повішаних. Скільки жителів міста потерпіло від них! Майже кожна сім'я зазнала втрат, пережила трагедію окупації, голод і нестатки.
Люди ще довго не розходилися з площі. Якась хвороблива сила тягла і Люцію підійти до Курта і глянути на нього. Але що вона сказала б йому подумки на прощання? Проклясти, як інші? За що? Хіба тільки за те, що обдурив, що обнадіяв щасливим життям у казковій Європі? Ні, він сьогодні сплатив усі свої борги на цій площі… Можливо, просто не встиг з нею утекти від Радянської Армії? Щось затримало його, і, не розрахувавши, він, такий меткий, спритний, дужий, не встиг вислизнути з рук ворогів. Та ні, не вона його затримала, швидше за все він не встиг вчасно упоратися із своїми справами…
Люція не підійшла близько до Курта, який, як і всі, гойдався над землею. Вона зупинилася віддалік, поглянула на таку знайому їй постать і відчула сльози на очах.
Якийсь цибатий хлопчисько підскочив вгору і, діставши Рауха, смикнув його за ногу. Люція дико закричала, хлопець перелякався і шмигнув у натовп, На Люцію стали дивитися. Схаменувшись, вона рвучко відійшла від шибениці і потовпилася з усіма до вузького проходу на розбитий Хрещатик. Проте не встигла зробити і кількох кроків, як почула своє ім'я. Злякано обернулася, її наздоганяв якийсь бородань.
— Не впізнаєш, Люціє? — спитав чоловік, міцно узявши її під руку.
— Пустіть, — вирвалася жінка. — Який нахаба! Хуліган!
— Люціє, негарно цуратися старих друзів, — мовив чоловік, відпустивши її руку. — А згадай: «Едельвейс», Гіллер «за півкіло маргарини…» — проспівав чоловік. — І, звичайно, гер гауптштурмфюрер… Втім, з Раухом справи покінчені…
Люція уже упізнала у бороданеві колишнього тапера і поліцая Антона Адамадзе.
— Звідки ти взявся? — знайшлася спитати. — Я вже думала, десь пропав…
— Руки у твого Курта були довгі, але мене він все-таки не дістав, — засміявся Адамадзе.
Люція намагалася не виказувати свого страху перед ним, бо знала, що нічого доброго ця зустріч їй не принесе.
— А що ви з ним не поділили, з Куртом?
— Ось про це я хочу у тебе спитати… Він не залишав тобі якогось спадку, гарненьких камінців тощо? Може, ти й не знаєш нічого про довгасту металеву коробку? Га?
Люцію немов вкинули в окріп. Так, у Курта була коробка, яку він чомусь не тримав на своїй квартирі, а у неї, не дозволяючи під страхом смерті торкатися її.
— Ні про яку коробку я нічого не знаю.
— Але, — єхидно посміхнувся Адамадзе, кивнувши в бік площі, від якої вони вже відійшли, — з собою на той світ він нічого не забрав.
— Я нічого не знаю, — вперто повторила Люція.
— Ну, гаразд, ми про це ще поговоримо. Дай мені свою адресу.
— Нащо тобі моя адреса?
— Хочу в гості, хоч ти і не запрошуєш.
Люція промовчала.
— Хіба я вже такий нікчемний парубок? — і далі жартував Адамадзе. — Правда, на мою бороду багато срібла відтоді, як ми попрощались, просипалось. Та це не біда… Досі я був толерантний до тебе. Тримався осторонь. Не залицявся. Не заважав тобі любитися з гауптштурмфюрером. А тим часом у моєму серці, можливо, теж бурхало полум'я кохання до тебе…
Від жартів Адамадзе Люцію кидало в жар. Все це було схоже на знущання.
— Іди ти під три чорти! — не витримавши, визвірилася вона. — І на очі більше мені не потрапляй, бо і на тебе у мене зашморг знайдеться.
Коли Адамадзе, дружньо змахнувши рукою, пішов цегляною стежкою до Хрещатика, Люція не зразу оговталась. Якусь хвилину стояла на місці, а потім кинулася не додому, а до військової комендатури.
Люція заглянула до кабінету помічника коменданта. Майор, побачивши її, підвівся з-за столу, покинув офіцера, з яким розмовляв, і поспішив назустріч. Єпіфанцев був такий же молодий і стрункий, як Раух. Якби не радянська форма на майорі, їх можна було б сплутати. Люції на мить навіть здалося, що Курт воскрес. Втім, хіба сплутаєш мертве із живим?! Курт завжди був похмурим, часто знервований і злий навіть, а Єпіфанцев, йдучи килимовою доріжкою до Люції, привітно посміхався.