Про те, що це були цінності Гальчинської, капітан не мав жодного сумніву. Вони цілком співпадали з описом прикрас, які носила убита жінка. Згодом це підтвердить експертиза, але тим часом Андрійко був переконаний у своєму висновку.
Тільки одне він спитав у хормейстера:
— Де ви ховали їх?
Було дивним, що під час обшуку їх не знайшли.
— Це не мої, — похмуро відповів Славов.
— Віктор Іванович, — з нотками декору в голосі промовив капітан, — адже я попередив, що тільки чесне визнання може полегшити… Крім вас, нікого у цій камері сьогодні не було. Проведемо експертизу і встановимо, що знято їх з убитої, що ви тоді скажете?..
— Ну, мої, — роздратовано буркнув хормейстер — Нехай і мої. То що? Купив для своєї коханки. Тому й никав, як ви сказали, біля ювелірних скупок. Мої, не Гальчинської…
— А як ви їх сховали при обшуку?
— У носовичку. Коли витирав піт.
Андрійко мало не крякнув, згадавши, що це він дозволив хормейстеру користатися носовичком. Але тепер після знахідки діамантових сережок остаточно переконався, що він на правильному шляху.
Після другого допиту Славова Андрійко звернувся до прокурора за постановою про обшук у хормейстера в готелі. Обшук, який капітан із Задорожним та місцевими колегами провели у номері Славова, дав очікувані результати. Капітан Андрійко, уражений тим, що зумів хормейстер сховати від нього у носовичку сережки, був особливо ретельний. Він нишпорив по усіх закутках приміщення сам, обдивився особисті речі хормейстера, вистукав чемодан, помітивши підшиту внутрішню обшивку «дипломата», одірвав її, хоч Славов, який був присутній при обшуку, категорично протестував проти цього. Але доскіпливість і рішучість капітана дала свої наслідки: за обшивкою було сховано два персні з алмазами і великий рубін на золотому ланцюжку. Речі, які зі слів Шумейкової і племінниць Гальчинської, належали убитій.
Після того, як капітан із гнівним виразом на обличчі показав зблідлому хормейстеру свою знахідку, той повністю скис.
Капітан був задоволений своєю знахідкою, але обшуку не припиняв. Він шукав перстень з найбільшим діамантом, який Гальчинська із Шумейковою не змогли оцінити у Києві і за оцінкою якого треба було їхати до Москви.
Андрійко знов і знов усе мацав і перемацував у номері, попросив у працівника готелю драбину і з неї оглядав верх шафи, шукаючи будь-якої щілини, проглянув карнизи і ліплення, вкриті шаром пилу.
Час минав, а спітнілий капітан не вгамовувався, від напруження і лазіння на драбині у залитій південним сонцем кімнаті він розпалився, обличчя почервоніло, і рубець на щоці загрозливо побагровів. Всі втомилися, навіть Задорожний, який припинив розшуки, сів до столу і став писати протокол обшуку. Поняті теж втратили інтерес до пошуків і посідали біля столу, розглядаючи гарні дорогі прикраси, які лежали перед ними.
Зрештою капітан зліз із драбини і підступив до Славова. який, здавалось, байдуже, з відстороненим, порожнім поглядом сидів на ліжку.
— Ви знаєте, що я іще шукаю?! — сердито спитав його каштан.
Славов мовчки знизав плечима.
— Не знаєте?! — ще суворіше промовив Андрійко. — Де перстень з великим діамантом, який ви здерли з руки убитої? Де він, питаю я вас!
Хормейстер відвів провинний погляд убік, його серповидне лице, здавалося, ще дужче замкнулося в собі.
— Де?! — не стримавшись, гнівно скрикнув Андрійко.
— Продав, — поступаючись натиску капітана, нарешті видихнув з себе підозрюваний.
— Де, коли, кому?
— Не знаю. Біля скупки. За двісті п'ятдесят карбованців.
Капітан мало не схопився за голову.
— За двісті п'ятдесят?
Славов кивнув.
— Йому ціна щонайменше тридцять — сорок тисяч! Це ж унікальний камінь.
Але, здавалося, й це повідомлення не справило на хормейстера враження.
— У мене скінчилися гроші. Мене виселяли…
— Як виглядала людина, якій ви продали?
— Не пам'ятаю… чоловік, ошатно одягнений…
— А ще? Обличчя? Якісь особисті прикмети? Конкретно одяг?
— Не пам'ятаю… Правда, очі в нього були… Дуже холодні. Він торгувався. Давав двісті. Я просив п'ятсот… Але з рук персня він не випускав. Я не міг довго торгуватися. Ніхто доти не купував, думали, підробка… Я віддав за двісті п'ятдесят…
Капітан Андрійко дивився на зніченого хормейстера уже не гнівно, а презирливо. Він розумів, що за таким словесним портретом, власне, без будь-якого портрета, сочинському карному розшуку буде дуже складно знайти цього покупця…
Славов покірно підписав разом із понятими протокол обшуку, Андрійко запакував знайдені цінності і повіз Славова назад до міського управління. Там уже під час третього протягом цього дня допиту Славов почав признаватися у вбивстві і розповів подробиці.
На запитання капітана про мотиви злочину він сказав:
— Коли я познайомився з Гальчинською і потрапив до її квартири, я зрозумів, що вона багата. Я всіляко догоджав їй і на роботі виділяв серед усіх…
— Ви були її коханцем?
— Так, — кивнув Славов, — я дуже хотів зблизитися з нею… Я навіть запропонував одружитися, бо жив я бідно, на маленьку зарплатню. Ви ж знаєте, як платять у культурі… а вона розкошувала. Це було несправедливо. Я весь час думав, звідки у естрадної співачки таке багатство, такі діаманти. Теж, певно, якась нечиста історія… Це несправедливість долі гнітила… До того ж, коли освідчився, вона мене образила. Незважаючи на те, що я значно молодший і, здавалося, подобався їй, різко, навіть грубо відмовила… Гідний тільки на роль коханця, не більше!..
Тоді я вирішив убити її і пограбувати. Я носив в собі цю ідею кілька років. Думка про вбивство переслідувала мене. Я не спав ночами, в найменших деталях обмірковуючи свій план.
Коли вона запрошувала у гості і, роздягаючись, знімала свої коштовності, клала їх на тумбочку біля ліжка, я дурів. Ледве стримувався, щоб тут-таки не задушити її подушками…
Зрештою я вирішив убити її молотком і заздалегідь купив його. Важкий, зручний, чистенький, з гладкою ручкою, він став моїй найближчим другом, під час безсоння я клав його біля себе в постіль і тоді, заспокоєний, засинав.
— Де він тепер? — жорстко спитав Андрійко.
— Потім, — хормейстер уникнув слів «після вбивства», — я кинув його в урну на Чкалова разом із ватяником, який теж був у крові…
Капітан подумав, що попереду оперативників іще чекає марудна і брудна робота на міському звалищі, куди, очевидно, потрапили закривавлені ватяник і молоток і які треба будь-що знайти, щоб довести обвинувальний висновок щодо злочину Славова. Не підводячи голови від протоколу, який писав поспіхом, намагаючись встигнути за квапливою, плутаною розповіддю підозрюваного, він кинув:
— Продовжуйте!
Збираючись із думками, Славов не відразу розкрив рота. Трохи похитуючись на стільці, з напівзаплющеними очима, він ніби перебував у сомнамбулічному сні.
— Я слухаю, — повторив Андрійко, відірвавшись від протоколу. — Купили молоток. Що було далі?
— Я поміняв квартиру на Севастополь. Я ніколи не чекав, що подумають на мене. Ніхто не знав, що я повернувся до Києва і заздалегідь узяв квиток на Сочі… Я прийшов до неї, упізнавши мене, вона відчинила двері. Ми привіталися, і вона пішла уперед…
— Вона скрикнула: «Як давно я тебе не бачила!» — зауважив капітан.
— Я. вже не пам'ятаю… — витріщив очі підозрюваний. — Може бути… — Голос Славова затремтів. — І тоді я витяг із кишені молоток і з усією силою вдарив її по голові. Мій вірний друг не підвів — вона відразу впала, і я став її добивати…
Славов схлипнув і раптом голосно заридав.
Капітан Андрійко, не виявляючи своїх почуттів, терпляче чекав, коли скінчиться істерика.
— Я ж любив її, — бурмотів, схлипуючи, хормейстер. — Я ж хотів одружитися… Вона сама винна…
— Годі нити! — гримнув на нього Андрійко. — Продовжуйте! Як вона впала?
— На живіт… Це потім я перевернув її на спину, щоб зняти персні, сережки… У шкатулці, на тумбочці, я знайшов іще два персні… Ви їх зараз забрали…
— Далі.
— Я знайшов ключі і тільки тоді помітив трубку біля телефону й поклав її на важіль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири і замкнув її.
— О котрій годині?
— Я не дивився на годинник… Може, о п'ятій чи шостій дня… Надворі вже було темно.
— Де ви поділи ключі?.
— Я про них забув і згадав лише в аеропорту… Спустив у туалет….
Допит закінчувався. Андрійко дав підписати підозрюваному протокол і наказав відвести його до камери. Потім пішов до начальника відділу і від нього дав телеграму, щоб із Києва вислали за Славовим конвой…
Уже в Києві дорогою до слідчого ізолятора із Славовим сталася нова істерика. Крізь негусту пелену мокрого снігу, що висіла над Києвом, він помітив, як машина з площі Перемоги завертає на вулицю Воровського.
— Тільки не везіть мене у цей дім! — закричав він. — Я не витримаю!
Андрійко наказав водієві повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:
— Вам все одно доведеться побувати на місці злочину, підтвердити зізнання в деталях. Без слідчого експерименту не обійдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе…
Славов, хитаючи головою, застогнав…
19
Полковник Коваль важко підіймався по лунких металевих сходах міського Управління внутрішніх справ, яке незмінне, скільки пам'ятає, містилося у старезному, дореволюційному, але ще міцному будинку колишніх «присутственных мест». Ці сталені сходи, вичовгані до блиску, амортизуючі під вагою людей, на які ставали багато років підряд і рішучі, впевнені ноги чиновників усіх рангів та урядів, і тремтячі, розгублені — підданих правосуддю, ніби підкреслювали непохитність і силу закону. Скільки разів, сотні, тисячі, ступав по них і Дмитро Іванович Коваль з вірою в душі у справедливість, яка завжди живе в людині, хоч би які найтяжчі обставини складалися навколо.
Полковник піднімався повільно, ще раз пригадуючи деталі давньої справи про убивство реемігранта з Канади Андрія Гущака. Час вносив свої корективи. Обмежені у часі, зникали в небуття окремі люди, цілі покоління. Але ніколи не вмирала справедливість, прагнення її. Раніше чи пізніше, а злочини проти людини все одно розкривалися — якщо не міліцією, то історією, й із пітьми небуття висвічувалися образи жертв і постаті їхніх катів.
Так сталося і з давньою подією — пограбуванням банку Апостолова, з трагедією самого банкіра і його сім'ї, з долею отамана загону анархістів Андрія Гущака…
Багатьох із персонажів цієї трагедії за півстоліття уже не було серед живих — загинув Андрій Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психіатричній лікарні колишній банкір Павло Амвросійович Апостолов, померла і його донька Клава, зовсім постарів професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибениці гауптштурмфюрер СС Раух і, нарешті, загинула не своєю смертю колишня співачка з «Едельвейса» Люція Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидів нині у слідчому ізоляторі і, обливаючись від страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих і просили справедливості…
З цими думками полковник Коваль постукав у кабінет Андрійка. Капітана на місці не було, і Дмитро Іванович зайшов до канцелярії.
— Остап Володимирович у начальства, — сказала строга дівчина-секретар.
— «На килимі»? — пожартував Коваль.
Дівчина розуміла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого літнього чоловіка не підхопила і у відповідь тільки підняла брову.
— Давно викликали? — спитав Коваль.
— З півгодини.
— А не нарада?
— Ні.
— Значить, скоро відпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком підлеглим, — посміхнувся полковник і, роздягнувшись під строгим поглядом секретарки, сів на стілець.
Генерал, начальник Управління, багато років працював із Дмитром Івановичем. Він тоді був так само, як і Коваль, підполковником, потім полковником, вони навіть дружили. Проте зараз Дмитру Івановичу не хотілося з'являтися йому на очі. Почалися б банальні розпитування про життя-буття пенсіонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла заміж за кубинця і поїхала з ним, покинувши університет. Довелося б розповідати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубі. Там був гарний синій-синій океан, пальми, банани, авокадо і не було тієї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удівець Коваль… Там була відчужена молода жінка, що звалася його дочкою, але відхрестилася від свого минулою і всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Івановича, і він не любив ятрити її перед чужими людьми.
Та ось двері кабінету прочинилися й із них вислизнув розпашілий капітан Андрійко. Він втупив очі у Коваля, немов не впізнав його. За мить відсутній погляд його просвітлів, капітан вигукнув: «Дмитро Іванович! Яким побитом?!» — і радо простягнув руку.
— Чекаю вас, Остапе Володимировичу, — відповів полковник.
Вони пішли до кабінету Андрійка, і Коваль дорогою мовчав, даючи можливість капітану отямитися після розмови з начальством.
У кабінеті Остап Володимирович заспокоївся і відразу почав розповідати Ковалю про поїздку до Сочі, хоч Дмитро Іванович поки що нічого не питав. Закінчуючи, Андрійко сказав:
— Ватяник і молоток Славова ми таки знайшли на міському звалищі. Можете уявити собі, Дмитре Івановичу, яка це задача була! Довелося перерити великі купи мокрої від дощу і снігу гнилизни… Але знайшли!
— Та знаю, знаю, — кивнув Коваль. — І самому доводилось.
— Експертиза підтвердила: кров на ватянику і молотку — Гальчинської… Хоч сліди були слабі, стерті, частково змиті, але почасти збереглися…
Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, і ніхто на нього не зазіхнув. — Капітан задоволено перевів подих. — Он як, Дмитре Івановичу, закінчилася ця діамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невідомі шляхи господні. Ніколи не думав, коли займалися Гущаком і Козубом, що через багато років знову все спливе і закінчиться тільки тепер… Та слава богу. Бо затягли з нею… Тут уже нові підпирають…
Скінчивши свою розповідь, Андрійко запитально поглянув на Коваля. «Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знічев'я?! Чи, може, це таке пенсіонерське дозвілля?»
— А справа ця, Остапе Володимировичу, не закінчена, — раптом промовив полковник. — Ні, ні.
— Як так? — щиро здивувався капітан.
— А так. У нас, крім Гальчинської, був іще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.
— Як це «не знайшли»? Я сам відкрив у платяній шафі сховку з коштовностями. А те, що конфіскували у Славова, було останнім, яке нам пощастило врятувати…
— Далеко не все, — не погодився Коваль. — Згадайте стрази, ту підробку під справжні дорогоцінні речі, яку колись виготовив передбачливий банкір Апостолов, щоб одурити злодіїв, і сховав їх разом із паперами у Лісовій під Києвом. Те, що ви знайшли, не складає і десятої частки скарбу. А де решта?
Капітан незадоволено знизав плечима.
— Хто зна, що із рештою сталося. Пролетіли над країною роки, війна. Десь щось зникло, розвіялося… Та й чи переконані ми остаточно, що у Гальчинської коштовності із скарбу Апостолова?
— Остапе Володимировичу! — з докором промовив Коваль.
— Ну, нехай і так! — уже починав сердитися капітан. — То що ви хочете, Дмитре Івановичу?
— Гадаю, що справа Гальчинської — Апостолова не закінчена.
— Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипівна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слідчу групу розформовано… Чого ж ви хочете, Дмитре Івановичу? Щоб іще одна нерозкрита на нашій шиї зависла? Адже ваша мрія, Дмитре Івановичу, про втрачені коштовності Комерційного банку Апостолова — це міф. Немає жодних фактів, жодних підстав для порушення якоїсь справи, тим більше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвідчений юрист, і я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?