Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором і піднявся на другий поверх, відшукуючи потрібну кімнату.
Біля дверей кімнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долітав тихий дзвін гітари і хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
«Мелькают Арбатом знакомые лица, — співав Адамадзе, — цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина…»
Дмитро Іванович потоптався біля дверей, не хотів заважати, розумів, що старому зараз не до нього. Вирішив дочекатися кінця пісні.
«Четвертые сутки пылают станицы, — тим часом долітало з кімнати. — Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня…»
Однак з сусідньої кімнати вийшло двоє дідів із світлим пушком на голові, схожих на близнят, і Ковалю стало незручно стовбичити під дверима. Він постукав і відчинив двері. Адамадзе був сам у кімнатці, яка відразу неприємно вражала: сірі, без шпалерів, поквацяні колись невиразною фарбою стіни, які взялися плямами, єдине брудне вікно, вичовгана ногами підлога з такими чорними, затертими маленькими килимками біля кожного з двох ліжок, ніби вони лежали на цьому місці від часів потопу. Тішили око тільки кольорові фотографи, розвішані над одним ліжком, та горщик із невеликим зеленим кактусом на підвіконні.
Він сидів на ліжку, застеленому сірою картатою ковдрою, які можна побачити тільки в казенних місцях, і, схиливши голову, сумно перебирав струни гітари. Побачивши Дмитра Івановича, відклав гітару і здивовано промовив:
— Ви?.. — І відразу додав: — Дуже добре, що прийшли. Думав, більше вас не побачу… А нам треба ще раз поговорити… Сідайте на оце ліжко, — показав на друге ліжко, що стояло навпроти. — Стільці розвалилися, забрали на ремонт. А сусіда звечора гостює в онуків…
У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе і розповість йому щось важливе.
Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гітару і, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, він відразу й забув про Коваля.
Пролунав акорд, і хрипко, з викликом у голосі Адамадзе заспівав:
«А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет… А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет…»
Полковник терпляче слухав.
«Ах, русское солнце, великое солнце, — співав далі Адамадзе. — Корабль «Император» застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!.»
Раптом старий обірвав пісню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.
— Ось так, полковнику, — скрушно промовив він.
Коваль пильно поглянув на Адамадзе і нічого не відповів. Він розумів його.
Перемітати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: «О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой… Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь…» Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла між ліжками, мовби шукав на ній склянку з вином.
— Та годі про це… Даруйте, не можу без сліз, — промовив він, витираючи долонею очі. — Що то старість… Крутила мною доля, як чорт світом! Колись я боявся смерті, а тепер знаю — немає нічого більш страшного, ніж саме життя. Особливо таке, як було у мене. — Він сумно повторив речитативом: — «Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!..» І наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Івановичу, дозвольте вас так називати.
Коваль кивнув.
— Дуже жорстоко, — повторив Адамадзе. — Щоправда, цього разу вже востаннє. — В очах старого спалахнув божевільний вогник. — Вона завжди знущалася з мене… Бачила, як бився я в житті, як риба об кригу. І сміялася з моїх жалюгідних силкувань, щоб наприкінці приготувати пекельний подарунок… Ви думаєте, я не знаю, що залишилося мені кілька днів, ну, місяць… Я зумів зазирнути в лікарні у свою історію хвороби… Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за піклування, але запізно… Довго чуже місце у цій богадільні я не займатиму… І ця гітара знову повернеться на своє запилене місце у кімнаті відпочинку і теж забуде мене… Я ось що хотів, Дмитре Івановичу. — Адамадзе замовк на кілька секунд. — Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тільки схожа на правду, але не правда…
Коваль хотів зауважити, що він про це здогадувався, але стримався.
— Розповідь буде довгою. Майте на увазі, ви перша і єдина людина, якій я все розповім. Не криючись… Як на сповіді. — Адамадзе гірко посміхнувся. — Ніколи не подумав би, що доведеться сповідатися не пастирю, а полковникові радянської міліції! Несповідимі шляхи твої, господи!.. То з чого почати? — припинивши свої ламентації, замислився старий грузин. — Почнемо, мабуть, з Канади… Ні, краще з Апостолова. Я тоді збрехав вам. Знав я Павла Амвросійовича Апостолова, знав! Більше того, залицявся до його дочки Клави і збирався після випуску з училища одружитися. Жив я тоді у Харкові, вчився у юнкерському… Але почалася революція. Я достроково одержав чин підпоручика-артилеркста і став воювати проти більшовиків. Потім страшна голодна еміграція: Константинополь, Бельгія, Конго і нарешті — Канада. Там я зустрів людину на прізвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свій час він гримів на Україні.
— Чув, чув, — посміхнувся полковник.
Адамадзе здивовано витріщився.
— Чув, чув, — повторив Коваль. — Розповідайте далі, Антоне Нодаровичу.
— І про Апостолова знаєте, і про Гущака! — пробурмотів грузин. — Дивовижно. Виходить, я вам не відкрию якоїсь таємниці, якщо скажу, що повернувся в Європу і записався у німецьку армію, щоб потрапити сюди і знайти скарб Апостолова… Мені про історію банку розповів сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, він нізащо не хотів точко назвати місце сховки, бо й сам збирався повернутися і розкопати.
— Він таки повернувся, — сказав Коваль. — І загинув по дорозі до сховки тут, під Києвом, на станції Лісовій.
Адамадзе знову здивувався.
— Виходить, у нього були дві сховки?
— Андрій Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невістка і онук… І спочатку, очевидно, поїхав перевірити ближчу, в якій були паперові гроші, векселі і фальшиві діаманти — стрази. На той час її уже випадково виявили будівельники.
Коваль на щирість відповідав щирістю.
— Он як! — похитав головою Адамадзе. — Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в піраміді влаштовували два поховання — одна камера справжня, з тілом і коштовностями царя, а друга фальшива, яка відводила грабіжників.
— Найчастіше злодії розкривали обидві, — зауважив Коваль.
— Так і в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербівці під Харковом.
Адамадзе докладно розповів про свою епопею в окупованому Києві, про кафе «Едельвейс», Люцію і гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова від знищення есесівцями.
— Ми довго морочилися із старим, — згадував Адамадзе, — але нічого витягти з нього не могли. Та коли він якось пробурмотів «Вербівка» і я зв'язав це з так само випадково зроненим «Вербівка» Гущаком у Канаді, то припустив, що треба шукати село або хутір із такою назвою…
— А де міг Раух переховати знайдені ним і вами цінності? — спитав Коваль. — Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?
— Де? Оце головне питання… Ні у службовому кабінеті в гестапо, ні в своєму особнячку він не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхніми законами, мав би знайдене відразу передати державі. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий підвал в гестапо, де допитували, тільки вже не господарем… Не забувайте, що він і мене боявся. Не будучи до кінця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству… Як не крути, а за елементарною логікою, мав би сховати у такому місці, де не шукали б і яке міг би легко контролювати.
— Так, так… — погоджувався Коваль, чекаючи дальших міркувань Адамадзе і вже здогадуючись, куди той веде. — Маєте рацію, Антоне Нодаровичу… Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому місті?
— Гадаю, була. Ймовірно, у коханки, Люції.
— Тобто Людмили Гальчинської?
— Так.
Запала пауза. Кожний із співбесідників обмірковував почуте.
— Ото я й хотів вночі перевірити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.
— Так, так… — мимоволі погладив Коваль свою голову, хоч гулі на ній уже не було.
— Втім, якби й знайшов, діло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатіти. Нащо тепер мені все… — сумно закінчив Адамадзе. Після нової паузи у розмові він раптом спитав:
— Уже знайшли, хто її вбив?
— Нібито.
— Шкода, — блиснув очима грузин.
Полковник не зрозумів старого.
— Це збирався зробити я! — жорстко мовив Адамадзе. — Після визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади і навела на мене енкаведистів. Ми зустрілися з нею на площі Калініна, де стратили гестапівців, і це стерво упізнало мене. Через кілька днів я вже стояв перед судом… Десять років! Тепер — як десять днів… а тоді! Я рвався з таборів, щоб знайти і забрати у неї коштовності, утікав, набрав ще десятку… Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала… Він, можливо, затримався у Києві за наказом начальства, замітав сліди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люції, якщо ховав у неї, ці мільйони. І не встиг. Упіймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жадність фраєра згубила! Втім, — сумно додав старий, — і мене так само… Якщо не секрет, хто її вбив?
— Заарештовано одного чоловіка, але суду ще не було.
— Обшук у неї робили? — пожвавився Адамадзе.
— Звичайно.
— І знайшли коштовності?
— Кілька дрібничок. Обручки, сережки. За них її і вбили.
— Кілька дрібничок? — недовірливо перепитав старий грузин. — Там має бути велика залізна коробка, повна коштовностей, а не якісь сережки… Цілком можливо, це в неї з іншого джерела, коли вже міліція коробки не знайшла, — розчаровано мовив Адамадзе. — Гауптштурмфюрер грабував де тільки міг — багатих євреїв, крамниці. А можливо, — міркував далі вголос старий, — Раух подарував їй обручки із скарбу, не відкриваючи всієї таємниці, а коробку десь інде переховав… Або, може, таки примудрився відправити в Німеччину… Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить… Шкодую тільки, що нещасна Росія втратила… У мене, чорт забирай, тепер інша проблема, де закопають, — раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, — чи й не закопають, а поріжуть на шматки колишнього князя студенти-медики…
— Я ще сам поцікавлюсь висновками медиків, — спробував заспокоїти старого Коваль. — Ви в історії хвороби, певно, не все прочитали як слід.
— Ет, — махнув рукою Адамадзе, — як співається у пісні, «уже не изменить нам курс корабля…». Я вам ще одну заспіваю, табірну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прізвище, здається, Домовитов… — Старий знову потягся за гітарою і, похиливши голову, тихо заспівав:
«Знаю я, далеко нас загонят… Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей…»
Адамадзе раптом припинив спів і розридався. Коваль налив йому води, але старий відмахнувся.
— Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, — пробурмотів, схлипуючи, він. — Залиште мене, прошу… Я вас дуже прошу…
Коваль глянув на мокре від сліз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, підвівся і тихо вийшов з кімнати… Через кілька хвилин він покинув цю юдоль суму і спогадів…
21
Капітана Андрійка Коваль застав у кабінеті в доброму гуморі. На колегії його похвалили за чіткі оперативні дії і дізнання у справі вбивства колишньої співачки Гальчинської, про яке багато говорили в місті.
— Отакі діла, — похвалився капітан. — Вашими молитвами, вашою наукою і допомогою користуємось.
Полковникові не хотілося псувати настрій начальникові карного розшуку, і він відмовився від свого задуму розповісти Андрійкові про Адамадзе. Адже капітан хоч і вийшов на старого грузина, проте не зацікавився ним як слід і не «розробив» його. Натомість Дмитро Іванович поздоровив капітана і побажав йому й надалі так чітко, оперативно розкривати трагедії і знаходити винуватців. І нехай не більшає, а меншає таких тяжких і сумних пригод у місті.
— А воно ж усе більшає, — зітхнув Андрійко. — Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! — Капітан поплескав себе по потилиці. — За Гальчинську — Славова похвалили, навіть відзначили цінним подарунком, а за ці два накрутили хвоста.
— Остапе Володимировичу, — змінив тему розмови Коваль. — А де ключі від квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже ці ключі, певно, не речовий доказ і до справи ви їх не приєднали.
— Ні, — відповів капітан. — Але чого ви, Дмитре Івановичу, знову, — Андрійко хотів сказати «за рибу гроші», але стримався, — за Гальчинську. З нею покінчено.
— Так, — погодився полковник. — Розумію. Мені тільки ключі потрібні.
— Немає таких ключів, Дмитре Івановичу, — незадоволено промовив господар кабінету, — хіба я вам не казав?! Після вбивства Славов замкнув квартиру і гайнув в аеропорт. Ватянку і молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключі, тікаючи, він випадково поклав не у ватянку, а до кишені штанів і виявив їх тільки в Борисполі. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.
— Значить, квартира й досі порожньою стоїть?
— Так. Опечатана.
— Я все ж таки хотів би до неї заглянути.
— Ну, Дмитре Івановичу, — надув губи капітан. — Там абсолютно нічого немає… Я ж сам обшукував.
— Вірю, вірю, — погодився Коваль, — знаю вашу доскіпливість… А все ж хочеться побувати в ній..
Андрійко знизав плечима і висунув одну з шухляд столу.
— Ось мої ключі, оцей підходить, — показав на довгастий плаский предмет — ключ не ключ, відмичка не відмичка, — там один замок, другий поламаний.
Коваль узяв ключ і з словами: «Я скоро поверну» — покинув кабінет, залишивши в ньому збентеженого і сердитого господаря.
…У колишній квартирі Гальчинської Дмитро Іванович змахнув труху із шкіряного крісла, в якому, певно, любила сидіти співачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, і опустився на нього.
Довго сидів він нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль — уявляв собі життя, що буяло в нині мовчазних стінах квартири, персонажів трагедії цього життя. У думці він ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, міркував, де він сам при потребі сховав би коштовності.
Капітан сказав правду: сама кімната і все в ній було детально оглянуто, обшукано, стіни вистукано і перевірено спеціальним приладом — нічого в них не ховалося. Під підлогою теж нічого не було, у меблях, крім тієї сховки у шафі, яку виявив Андрійко, більше цінностей не знайшлося. Капітан навіть шкіряну обшивку сидіння у кріслі, на яке сів Коваль, безрезультатно підірвав, і тепер під ногами було повно злежаної трухи.
Відчуваючи своє безсилля, Коваль відкинувся головою на високу стінку крісла і замислився… Через хвилину-другу він стрепенувся: здається, задрімав! Полковник злякався: невже таки старість?! Ні, ні, він просто погано спав цю ніч. Снилися якісь кошмари, у снах все дико змішалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесівці гралися алмазами, і Раух ковтав їх, як галушки, голі дівчата збирали розкидані по землі персні, а він, Коваль, бігав від одної до другої, складаючи коштовності у залізну скриньку.
«Отже, — знову підсумовував у думці полковник, — Андрійко з помічниками усе тут винишпорив і, виходить, Адамадзе не має рації, підозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна річ, у якійсь стіні, котрі грубі, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюційний, як і оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигідно відрізняється від Будинку старих. До революції він, очевидно, планувався, як «доходний дім», а пізніше зазнав внутрішнього перепланування». Міркуючи про це, Дмитро Іванович, подумав, що слід поцікавитися у старожилів, які тут були раніше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської під час війни мала не одну, хоч і велику, кімнату з альковом та кухню, а дві, і Раух сховав цінності у стіні другої, що згодом відійшла до сусідів.