В Антона Адамадзе не було жодних цінностей чи золота, не було й родичів за кордоном. Становище склалося безнадійне, і судилася йому смерть чи то з голоду, чи від туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних і взимку неопалюваних бараках.
Але і тут доля усміхнулася до нього. Від джутової фабрики у таборі підпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичів у Бельгії і, вирвавшись з табору, з часом надіслав звідти виклик і молодому князеві.
У Бельгії Адамадзе довго поневірявся, а прочувши про врангелівську білогвардійську організацію, яка засилала шпигунів і диверсантів у Радянську Росію, охоче зголосився до неї. Після короткої підготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголів, що палали ненавистю до більшовицької влади, пішов на завдання. Проте на кордоні вони потрапили у засідку, і підпоручик врятувався, дякуючи темряві і своїм прудким ногам.
Зрозумівши безглуздість такої діяльності білогвардійців, Адамадзе почав шукати інший шлях у житті. Через деякий час він вступив до Бельгійського колоніального інженерного училища, що готувало фахівців для роботи у африканських колоніях. Навчання було безплатне, але вступник підписував контракт, що зобов'язував після закінчення відпрацювати п'ять років у Бельгійському Конго, при цьому частка зарплатні відраховувалася за кавчання.
Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропічний ліс під скелястими горбами, де майже голіруч чорні раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах і особливо велетенські волохаті павуки, які міцною сіткою затягували гілки дерев і кущів, павуки, від яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранці, колишній підпоручик виявляв, що за ніч він опинився під липучою сіткою, у центрі якої висіло волохате чудисько, і протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сітку з павуками, що коливалася перед очима…
Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потім втік на узбережжя океану, звідки, сховавшись у трюмі пароплава, повернувся до Європи.
Зрозуміло, приїхати назад до Бельгії і працювати там за фахом він не міг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. І почалося звичайне для російських емігрантів життя: бурлакування, випадкові підробітки, існування на межі жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що він добре грав на піаніно та інших музичних інструментах. Придбавши гітару, він став завсідником нічних матроських кабаре у Марселі. Наслухавшись байок про те, як легко робити гроші у далекій Америці, він найнявся на судно, що пливло до Канади…
Спогади не тішили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти і нанівець зводило його часом нелегкі зусилля. Вступивши в Німеччині до гітлерівської армії, він потрапив на Україну. У перші дні війни залізнична варта, в якій служив колишній підпоручик, жила більш-менш спокійно. Партизанські загони ще тільки формувалися, підривники не розгорнули своїх нападів на залізниці, у боях взвод Адамадзе участі не брав, і йому здавалося, що все буде так, як він планував, що незабаром він опиниться у Харкові і знайде Апостолових… Як далі буде діяти, Антон Нодарович ще не знав, але основні пункти плану виконувалися. Від станції Карлівка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночі під час обходу колії він оступився на місточку і впав на каміння з чотирьохметрової висоти — забив спину і ушкодив праву ногу. Німецьке начальство не виявило особливого піклування про його здоров'я і до військового госпіталю у Харків не повезло. Тоді солдати взводу, який складався з різно-масного наброду російських емігрантів та східних націоналістів, покинули, свого командира у маленькій приватній лікарні, що відкрилася в приміщенні сільського медпункту. Лікар у ній виявився кваліфікованим, і Адамадзе почав швидко одужувати…
Одужавши, він подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця — Сумська, величний дім Апостолова, але в ньому заселилася якась німецька установа. І хоч скільки блукав побіля нього, нікого з Апостолових не зустрів. Нарешті йому пощастило, на Благбазі, — так тепер називався жалюгідний риночок, що збирався на місці колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовіщенського базару, — він зустрів закутану у дрантя підстаркувату жінку, що торгувала усяким дріб'язком і в якій він насилу упізнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинію Іванівну. В цьому йому допоміг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем «ПА» — «Павло Апостолов», який Єфросинія Іванівна продавала з-під поли. Злякавшись людини у німецькій шинелі, жінка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примітив вензель, який багато років тому впав йому в око під час званого обіду.
Упізнавши у чоловікові того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрічах із своєю вихованкою, Єфросинія Іванівна почала скаржитися на, своє знедолене життя.
У довгій розмові Адамадзе дізнався, що після пограбування банку все рухнуло у сім'ї Апостолових. Павло Амвросійович десь зник, з хати у них більшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потім Клаву зробив своєю коханкою міліціонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на ній, пішов учитися і «з хама став паном», якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинія, у тяжку годину рятувала як рідну, ставши знову панією, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому році Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька і віддала його до психіатричної лікарні.
Більше нічого про колишню любов підпоручика Єфросинія Іванівна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де поділися цінності банку.
Отже, Харків не виправдав сподівань тепер уже колишнього командира взводу німецької залізничної варти, і, вважаючи себе демобілізованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи німецького вояки, які у нього ще ніхто не відібрав, вирішив ще раз спробувати щастя.
В резерві у нього іще залишався Київ, де, із слів Єфросинії Іванівни, у психіатричній лікарні перебував старий Апостолов.
Так підпоручик Адамадзе опинився у Києві у маленькій холодній кімнатці на вулиці Великій Васильківській.
Він крутився на своєму тапчані під благенькою, підбитою вітром шинелькою і думав гірку думу. Адже перелітав через океан, записувався до німецької армії, ризикував бути убитим зовсім не для того, щоб бринькати на піаніно ідіотські пісеньки і марші у кафе гладкого кабана Гіллера… Тікаючи у далекі роки з білою армією з Криму, наречений гарненької гімназисточки Клави Апостолової ніяк не думав, що доведеться колись повернутися… Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києві теж не було. Адамадзе довідався, що вона з чоловіком евакуювалася. Щоправда, підтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справді перебуває у психіатричній лікарні. Тепер треба було зуміти побачитися з ним…
Час минав. Адамадзе усе дужче відчував голод. У животі бурчало, погляд його усе частіше зупинявся на натюрморті з харчами, який він знайшов на вулиці і повісив навпроти тапчана.
Він глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього і він зустрівся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.
Адамадзе підхопився і став чіпляти до шиї чорного метелика.
7
Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люції, мовби вперше побачив, і, трохи відсторонивши її рукою від коридору, пройшов в глиб квартири. В кімнаті Курт ковзнув поглядом по стінах з літографіями і портретами акторів, по слониках, що виладналися вервечкою на поличці з книгами, одсмикнувши завісу, що затуляла нішу алькова, заглянув у всі кутки, потім підійшов до вікон, які виходили у двір, і зазирнув униз. З першого, біля входу в квартиру, можна було побачити не тільки подвір'я, але й вузький простір між будинками, а так само смужку тротуару і вулиці.
Люція стояла ні в сих ні в тих. Вона була вкрай збентежена несподіваною появою Курта і його незрозумілою поведінкою. Слідом за гауптштурмфюрером й собі краєм ока заглянула у найближче вікно. Знайомий краєвид змінився: на тротуарі біля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.
Що це — обшук? Вона ж Курта не запрошувала і адреси не давала.
У Люції завмерло серце і ноги стали ватяними. Мало того, що гестапівець з'явився без будь-якого попереджування, він ще й тримався так, мовби у чимось підозрював її. Але ж вона ні в чому не винна!
І раптом Люції стало млосно, і вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стінку. У кутку Курт побачив ріжок рамки, який висовувався з-за підсервантника, і витяг. Це було збільшене сімейне фото Рахільки та її батьків. Несподівану непрохану нічну появу Рахілька нічим тоді не пояснила, та й пояснювати не було чим — прийшла до своєї господи, та й годі! Сподівалася застати батьків, але запізнилася. З дому Рахілька нічого не взяла, крім фотографій батьків, хоч навіщо вони були їй, так чи інакше приреченій на смерть, думалося тоді Люції. Може, хотіла і на той світ піти з батьками на серці? Але велике сімейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахілька не мала як узяти, і Люція запхнула його за підсервантник, забувши про нього.
Курт Раух витяг фото і спитав, не повертаючи голови:
— Хто такі?
— Жили тут раніше.
Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Він нічого не питав далі, але Люція не витримала і сама додала:
— Євреї…
— Бачу, — буркнув есесівець і шпурнув фото під ноги. — Викинь цю гидоту… А як ти тут опинилася? — раптом строго спитав.
— Як? — Люція знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахількою і батьки її, тікаючи з Києва, покинули на неї квартиру.
— Оця училася у нас на хоровому… Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькій кімнатці… Так я вирішила…
— Експропріювати… — закінчив за Люцію гауптштурмфюрер і повернувся лицем до дівчини… — Це ви вмієте. Але в даному випадку зробила правильно. — І тут вперше голос його став м'якший, а на обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. А Люція підбадьорилась.
— А що ж, — зухвало підіграла йому, — пожили вони, й годі… Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку… Тепер моя черга гарно пожити…
Вона жодного разу не назвала ім'я подруги, але при цих словах Рахілька ніби вродилася серед кімнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чітко розпізнати можна було тільки очі, які палали, як дві великі жарини, і невідомо як тримались у повітрі перед Люцією. Співачка змахнула рукою, відганяючи мару.
Курт сів у крісло:
— Провітри добре квартиру. Щоб і духу юдиного не було…
Люція згідливе кивнула і, піднявши з підлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.
— Розкажи про всіх своїх сусідів, — уже благодушно продовжував далі несподіваний гість.
Люція докладно описала мешканців її поверху і тих, які жили над нею, на третьому, і внизу, де порядкувала двірничка.
Курт, здавалося, залишився задоволений сусідством, але Люцію не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподіваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умі? Адже ясно, що про Рахільку і її нічну появу Курт нічого не знає, виходить, була ще якась причина. І тут Люцію знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листівка?! Певно, її він і шукає; Виходить, була провокація, може, гестапо, і Курт так перевіряє її, Люцію.
І дівчина згадала усі подробиці історії з листівкою, що налякала її.
У неділю, пізно повернувшись з кафе і роздягаючись у коридорі, Люція механічно засунула руку в кишеню. В ній, як завжди, лежав зібганий носовичок і маленьке люстерко. Крім цих знайомих речей, пальці намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована співачка перевірила штори на вікнах, тоді ввімкнула лампу і почала роздивлятися розлінієну сторінку зі шкільного зошита. На ній машинкою було надруковано: «Товаришу, не вір фашистській брехні. Радянські війська повсюди відбивають атаки фашистів…» Люція перестала далі читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хаті міг піддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберігати ж таке?! Та й викинути ніяк. У кватирку? Знайдуть біля дому, почнуть трусити всіх, а вона так боїться болю — як заберуть у гестапо, одразу признається… Що ж тоді буде? Хто їй повірить, що не знає, яким чином цей страшний папірець опинився у її кишені?!
Вона ще раз кинула обережний погляд на папірець. «Знищуйте окупантів, насамперед офіцерів і таких катів, як комендант Києва Ебергардт, як начальник поліції…»
На мить майнула думка: «Знайти вранці Курта, показати йому цю листівку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть… Ох, як вона зараз їх ненавиділа! Яка підлість — підсовувати невинній людині, підводити під розстріл.
Проте Люція відмовилася від цієї думки. Вона не буде встрявати в політику, її справа — співати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку ціну, не потрапити між перехресний вогонь.
Третьокласницею, їдучи з мамою у піонерський табір, бачила на станції Дебальцево сцену, яка навік вкарбувалася у пам'яті. Робітник, який зчіплював залізничний состав, подаючи машиністові маневрового паровозика сигнали, не уберігся і потрапив між дисками буферів, що зійшлися, — з малою Люцією сталася істерика, і вже годі було думати про поїздку у табір. Ні, ні, нізащо не потрапити між диски! Завжди бути насторожі, завжди вчасно вислизнути з-поміж буферів.
Люція подерла страшний папірець на найдрібніші клаптики, вона розривала і розривала аркушик, поки її пальці уже не могли утримати малюсінькі частинки. Тоді пішла у туалет і почала кидати їх в унітаз, та не всі враз, бо вода не зможе усі змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть перші папірчики, тоді ще кинула, іще. Коли у руках нічого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок «Еврики» і трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевіряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.
Тоді повернулася у кімнату, гарячкове міркуючи, хто б це міг підкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гіллер? Ні, він не посмів би, та й потрібна вона йому у кафе: де іще він знайде таку слухняну помічницю? На ній тримається вечірнє кафе, бо багато клієнтів приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тільки нажертися, коли з'являється на роботу, і відтюкати свою норму на піаніно, щоб Гіллер не вигнав. До неї він ставиться байдуже і старанно виконує замовлений акомпанемент. Поміркувавши, вона вирішила, що таку свиноту могла вчинити тільки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, — їхні пальта висять у сінях поряд, непомітно вкинула — і все.
Але вона, Люція, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне — не потрапити між диски буферів…
Тим часом гауптштурмфюрер підвівся і підійшов до чорного, лискучого піаніно. Він підняв кришку і, стоячи, узяв акорд. Люції здалося, що він просіяв, почувши глибокий, чистий звук інструмента.
— «Стейнвей»! — урочисто промовив він. — Ти знаєш, що таке… «Стейнвей»? Цього ніхто не знає, тільки ми — німці, з усіх народів найчутливіші до чистоти звука. — Він погладив рукою блискучий бік піаніно. — Мій любий «Стейнвей»! — розчулено повторив він.