Сокирко зиркнув на майора чіпко, наче сфотографував: підтягнутий, худорлявий, риси обличчя брусуваті, наче вирубані з міцної деревини, років сорок, не більш.
Іван підхопився й став струнко. Майор ковзнув по ньому вивчаючим поглядом, але відразу одвернувся й потиснув Онищенкові руку. Заступник наркома щось сказав секретарці, Сокирко не розібрав, що саме, він помітив тільки, що Онищенко вказує йому на оббиті цератою двері, не одразу усвідомив, що це саме його запрошують до кабінету; нарешті, збагнувши, посунув уперед, але зупинився, пропускаючи Онищенка.
— Проходьте… — кивнув той. Іван усе ще нерішуче тупцював на місці, і Онищенко всміхнувся: — Ми з вами, як Чичиков з Маніловим…
Сокирко знав, що про якогось Чичикова писав Гоголь, що саме — не пам’ятав, до Гоголя, як взагалі й до інших письменників, не доходили руки, та й, зрештою, чи обов’язково чекістові засмічувати собі мізки старорежимною літературою? Революція народила своїх письменників — Фадєєва та Гладкова, ще, може, Соболева, «Капітальний ремонт» якого Сокирко прочитав з інтересом і вважав цей роман кращим за толстовські чи гоголівські.
— То прошу! — повторив заступник наркома, і Іван протиснувся у двері боком, не повертаючись до начальства спиною — це було б остаточним порушенням субординації.
Ще більш здивував Сокирка Онищенко, коли вони опинилися вдвох. Запропонував Іванові сісти не біля письмового столу, а вказав на крісло поряд з низеньким, круглим, заваленим журналами й газетами. Улаштувався навпроти, закурив «Казбек», підсунув пачку Іванові, випустив дим з ніздрів і подивився запитально. Сокирко знітився, та постарався нічим не виказати цього: потягнувся за цигаркою, хоч курив рідко — у компаніях та після добрячої чарки.
— У комсомолі ви з якого року? — запитав Онищенко.
Іван подумав, що для з’ясування деталей його біографії простіше було б подзвонити до управління кадрів, та відповів, утупивши в заступника наркома відданий погляд:
— З двадцять четвертого.
— Здається, ви з Фастівського повіту?
— Село Чорногородка.
— На Тетереві?
— Батькова хата на самісінькому березі.
— Біля кладовища?
— Звідки знаєте? — запитав Сокирко й одразу знітився: такому високому начальству негоже ставити запитання.
— З сусіднього села отаман Гайовий…
— З Дорогинки.
— У двадцять другому ми полювали на отамана. Але тоді Гайовому вдалося вислизнути.
— Здається, його взяли у Києві?
— На розі Столипінської і Великої Підвальної. Отаман був озброєний до зубів: два нагани й кілька гранат. Ішов з охоронцями.
— Ви?.. — здивувався Сокирко. — Ви особисто брали Гайового?
— Що ж тут дивного? Тоді я ще був помічник оперуповноваженого.
— Кажуть, ви працювали ще з Кравченком та Євдокимовим?
— Під їхнім керівництвом… — Онищенко знову подивився на Івана, струсив попіл у масивну чавунну попільницю й запитав: — До органів вас рекомендував комсомол?
— У двадцять восьмому мене обрали секретарем сільського осередку, а з тридцятого працював у Фастівському комітеті.
— Виходить, брали участь у колективізації? Важко було?
Сокирко всміхнувсь переможно. Згадав себе разом з головою сільради Гнатюком на майдані біля чорногородської церкви: Гнатюкові принесли з церкви лавку, голова був худорлявий і низенький, але розмовляв ледь не басом. Зранку Гнатюк випив склянку самогону, голос сів і звучав як труба з оркестру, переможно й настирливо. Гнатюк, підвівшись на лавку, насварився на людей маленькими кулаками, ця загроза видавалась смішною, натовп слухав погано, люди перебивали не погоджуючись. Схаменулися лиш тоді, коли Сокирко з Гнатюком та з надісланими з Фастова на допомогу активістами пішли розкуркулювати. Дати б тоді Гнатюкові волю, виселив би всю Чорногородку. Він кипів, як розжарений самовар, ненависть клекотіла в ньому. Голова не милував нікого — Іван добре пам’ятав, як стара Сотничка випхала поперед себе п’ятеро дітлахів і сама стала на коліна, та Гнатюк лиш реготав зневажливо, складаючи протокол на виселення, а Сотник — похмурий, міцний, як віл, мовчазний і лютий — підвів жінку, посунув на Гнатюка, і той позадкував до столу, шукаючи в кишені наган. Нарешті витягнув, тицьнув дулом Сотникові в груди, загорлав люто: «Назад, куркульська мордо, бо покладу на місці!»
«Я куркуль? — засопів Сотник. — Цю землю мені сільрада дала в двадцять першому, коли всім ділили. На їдоків тобто, по десятині… То я — господар, — підвів важкі кулаки, — розумієш, господар, я зі своїх десятин щороку снопи возив, а ти у сільраді горло дер та самогоном заливався. На воли я сам отягнувся і на коня також, усе село знає, а ти як був бидлом, так бидлом і лишився!..»
«Поїдеш у Сибір із своїми цуценятами, — зловісно посміхнувся Гнатюк, — аби не пив нашу незаможницьку кров і не шкодив трудовому селянству!»
«Я і на Соловках не пропаду, — пообіцяв Сотник, — але якщо не сам, то дітям накажу, щоб повернулися і тебе, сволоту, зничтожили».
Сокиркові тоді не було шкода ні Сотника, ні інших чорногородських куркулів. Усі вони однакові, дбають лише про себе, про власне збагачення, заважають суцільній колективізації, а партія закликає саме до цього. Щоб незаможники, сільська біднота, об’єднувалися, колективно перетворювали село, а куркульню слід ліквідувати раз і назавжди, вирвати, як бур’яни з майбутніх чистих колгоспних ланів.
Тому й відповів твердо, чесно дивлячись заступникові наркома у вічі:
— Важко не важко, партія наказала — хто, крім нас, зробить? Хіба вам було легше, коли брали Гайового?
— Правильно міркуєте, товаришу Сокирко, — звузив очі Онищенко. — Ми з вами на передньому краї, і від нашої витримки та принциповості залежить багато.
— Вчимося у вас, старшого покоління, — сказав Іван, зиркнувши на орден Червоного Прапора на Онищенковій гімнастерці.
— Я голосував за вас, коли приймали в партію. Бо певен, що не схибите.
Іван опустив очі, проте одразу підвів і мовив, дивлячись віддано:
— Можете не сумніватися.
— Знаю вашу принциповість, тому й викликав, — сказав Онищенко сухо, та Іван уловив у його тоні якусь непевність. — Коротше, вам доручили вести справу Романюка. То прошу врахувати! Романюк член парти з великим стажем, колись ми воювали разом.
Сокирковим обличчям майнула тінь, і це не пройшло повз увагу заступника наркома.
— Боронь боже, я не хочу, щоб ви потурали Романюкові. Але розберіться у справі без упередження, — чи то попросив, чи то наказав. — Ми не можемо дозволити собі знищувати досвідчені й загартовані партійні кадри.
Іван на знак згоди нахилив голову, розмірковуючи: і Бухарін, і Риков та іже з ними також були досвідчені й загартовані, а виявилися звичайними шпигунами іноземних розвідок. Але ж порівняно зовсім недавно і сам товариш Сталін сказав, що не дозволить розправу над Бухаріним. Отже, Сталінові стали відомі додаткові факти. А ми знаємо, як можна організувати такі факти, подумав нараз і сам жахнувся своєї думки…
Проте навіщо фальсифікувати? Факти повідомлені в листі, а той, про кого пишуть, може визнати їх або відкинути. От Бухарін сам визнав, що шкодив Радянській владі, брав участь у прямих заколотах проти неї, якщо ж нікчемний Романюк визнає, що був завербований польським генштабом, хто сумніватиметься в цьому?
Як домогтися цього визнання?..
Й не таких притискали, подумав Сокирко, але, впіймавши напружений погляд Онищенка, вирішив: певно, не треба…
Від заступника наркома залежить, чи одержить він чергову шпалу, то чи варто псувати з ним стосунки?
— Можете покластися на мене, — сказав. — Гадаю, хтось хоче звести рахунки з товаришем Романюком, от і наклепав на нього.
Сокирко побачив, як пом’якшали риси обличчя в заступника наркома, й остаточно утвердився в своєму рішенні. Кому потрібен той Романюк? Працівник середнього рангу, й навряд чи сам нарком пам’ятає про свою резолюцію. Таких резолюцій товаришеві Балицькому доводиться накладати щодня по декілька, і, якщо з розумом обгрунтувати своє рішення, Романюка можна випустити через тиждень чи навіть раніш. Раніш, мабуть, не варто, поспішливість кине тінь на нього самого, а тиждень — достатній строк, щоб розібратись із звичайним наклепом.
Але що каже Онищенко? Іван навіть не повірив власним вухам.
— Завтра чи післязавтра, якщо матимете вільний час, увечері зайдіть до мене додому. Колись ви були в мене, пам’ятаєте квартиру? Поп’ємо чаю, погомонимо, бо тут, — заступник наркома обвів руками кабінет, — стільки справ і стільки відвідувачів, що й дихнути нема коли…
Сокирко прямував до дверей, спиною відчуваючи Онищенків погляд. Тримався прямо, мало не марширував, а хотілося стрибати: завтра увечері він чаюватиме із самим заступником наркома у кімнаті з шаблею на килимі. Треба натякнути Онищенкові, що управління кадрів зволікає з наданням йому чергового звання.
Носити тобі шпали, товаришу Сокирко, подумав, і хвиля радощів перехопила дихання.
2
— Давай так, тату: цілком одверто.
— Давай, — погодився Онищенко.
Антон усівся на тахті, спершись спиною на килим.
— Днями редактор доручив мені написати статтю про шкідників з Наркомату комунального господарства…
— І правильно вчинив.
— Я також не заперечував. Але почав розбиратися у справі — хотів написати аргументовану й злу статтю, — бачу, нічого не виходить. Бо емоцій проти шкідників у Наркоматі доста, люті також, а доказів жодних.
— Докази з’являються під час слідства.
— І ви просто так, без вагомих аргументів заарештовуєте людей? — здивувався Антон.
— Маємо очистити країну від внутрішніх ворогів.
— Двадцять років минуло після революції, невже ти справді віриш, що ворогів побільшало?
— Я — боєць партії і мушу виконувати її накази.
— Виходить, я — молодий незагартований комуніст і зовсім не розуміюся на тому, що відбувається у нас…
— Виходить.
— Але ж я, хоч і незагартований, свято вірю в соціалізм. І хочу тільки добра для країни.
— Маємо виконувати волю й рішення Центрального Комітету. Партія не може помилятись і якщо висунула гасло, що в міру просування країни до соціалізму класова боротьба загострюється, так воно і є. А що таке боротьба? Не треба пояснювати?
— Маєш на увазі, що вороги підводять голову?
— Звичайно. А з ворогами одна розмова!
— До стінки?
— Кожен одержує по заслугах.
— А чи не здається тобі, що саме у вашій парафії досить вільно трактується поняття вини?
— Згоден, бувають помилки, проте ми з усіх боків оточені ворогами — іноді краще перегнути палицю.
— Але ж і Ленін, і Дзержинський вимагали суворо дотримуватися законності.
— Ми намагаємося діяти тільки в рамках закону.
— Намагаєтеся… В міру можливого… І хто ж саме визначає цю міру?
— Партія.
— В особі керівників?
— І ти ставиш це під сумнів?
— Однак, тату, НКВС почав заарештовувати й керівників.
Онищенко дістав цигарку, закурив, глибоко затягнувся, випустив дим і сказав:
— Виходить, і серед керівників є зрадники. Справа Каменева та Зінов’єва свідчить про це.
— А я не можу повірити, що Бухарін — шпигун. Ну, помилився, ну, схибив, але стати на шлях прямої зради!..
— Він сам визнав це.
— А скажи мені, тату, тільки відверто, серед твоїх підлеглих нема таких, хто міг би витягнути з нього це зізнання?
— Скоро ти не віритимеш і мені.
— Ні, ти зліплений з іншого тіста.
— Ми з тобою, сину, обидва комуністи, й тісто має бути високого гатунку.
— А чи не припускаєш, що до партії пролізли кар’єристи?
— Заперечуєш сам собі. Від таких ми й звільняємось.
— І у ваших органах можуть бути люди нечесні. Маючи в руках необмежену владу, вони примусять людину казати все, що їм вигідно.
— Не уявляю, хто б міг примусити мене!
— Я ж кажу: ти з іншого тіста. Інші ж не витримують…
— Припини недостойні розмови! — спалахнув Онищенко. — І уважно подивись навколо! Якщо можеш, звичайно… Народ зібрав усі сили, країна індустріалізується, самі Магнітка й Дніпрогес чого варті, я вже не кажу про інші заводи — хто міг навіть уявити, що всього за кілька років ми досягнемо таких успіхів? Власні автомобілі, літаки, трактори, військова техніка — тепер ми спроможні дати відсіч будь-якому ворогові. Хіба це не доказ правильності лінії партії? І особисто товариша Сталіна?
— Вважаєш, кількістю гармат і танків можна виправдати безпідставні арешти?
— У нас в Наркоматі надійні кадри, й ми розбираємося в кожній справі.
— Із Романюком розберетеся?
— Я вже дав вказівку.
— Тату, ти знаєш Романюка краще, ніж мене. Він твій друг, ви разом з’їли пуд солі. Ти ж ніколи не повіриш, що Микола Олексійович ворог!
— Я ж кажу: з Миколою розберуться…
— І як тобі не соромно, тату. Дав вказівку — розібратися… Замість того, щоб негайно звільнити Романюка. Своєю владою, хіба ти вже не заступник наркома? І твої вказівки не обов’язкові для підлеглих?
— Романюка заарештовано за наказом самого наркома.
— А ти не міг піти до Балицького й поручитися за Миколу Олексійовича?
— Тобі невідомі усі нюанси роботи нашого апарату.
— Мені до шмиги всі ваші бюрократичні нюанси, якщо заарештовують чесну людину!
— Ліс рубають — тріски летять…
— І ти кажеш це з чистою совістю?
— Країна стала дибки, — роздумливо мовив Онищенко. — Пам’ятаєш гоголівську трійку? І як порівнюється вона з Росією? А тепер у нас масштаби стократ більші. Розгін і масштаби — що ж, можливо, хтось випадково і потрапить під колеса…
— Ні! — Антон підвівся на тахті, сперся спиною на шаблю, розпростав руки, поклавши долоні на ефес та піхви, вигукнув: — Сто разів — ні! Тобі цю шаблю дали, щоб рубав ворогів, тільки ворогів, і сам Дзержинський сказав: в органах мають працювати люди з’ холодною головою, палким серцем і чистими руками. А хіба можна чистими руками піднімати зброю на невинних?
— Перебільшуєш.
— Хотів би… Але вчора, збираючи матеріал про шпигунів у Наркомунгоспі, не видобув жодного переконливого факту. А там заарештували кількох відповідальних працівників. Кажуть: шкодили… А як конкретно? Так скоро й до самого наркома Голуб’ятникова доберуться… А він, як і ти, із старої гвардії, працював у Харкові, потім головою Чернігівського губвиконкому. Невже й він ворог?
— Ні, не ворог, і Центральний Комітет не допустить знищення партійних кадрів.
— А скажи, Сталін не може не знати, що робиться в країні?
— Ти що! — жахнувся Сидір Гаврилович. — Звичайно, Сталіну все відомо, і я гадаю — він наведе порядок. Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…
— А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?
— Якщо б ти не був мій син, — жорстко сказав Сидір Гаврилович, — і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.
— Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.
— Отже, ти неправильно зрозумів Леніна. Володимир Ілліч ставив питання про кооперування на селі, й заслуга товариша Сталіна, що він провів ленінську ідею в життя.
— Але ж ти, тату, зовсім не розумієшся на економіці. Хоч це визнаєш?
— Так, у мене не було ні часу, ні умов для навчання, — з гіркотою визнав Сидір Гаврилович. — З вісімнадцятого по двадцятий весь час на фронтах, а з двадцять першого — у ЧК. Сам учився, ну, курси різні… Але ж ти закінчив університет, ми з матір’ю мріяли про це, шкода, не дожила… Однак зарубай собі на носі: учила тебе Радянська держава, і мусиш їй вірно служити.
— Служити — значить мислити!
— Виконувати волю й накази партії.
— А якщо бачу, що не туди йдемо?
— Ми йдемо до комунізму. Що б не трапилося. Шлях наш визначений на багато років уперед.
— На якійсь стадії можливі й відступи. Чи просто помилкові рішення.
Сидір Гаврилович різко повернувся до сина, обпік поглядом.
— Цить! Щоб я ніколи такого не чув!
— Тату, і відступи, й помилки неминучі. Це — діалектика.
— Не діалектика, а безвідповідальне базікання.
— Скажи ще — вороже…