У Мони з'явилися товаришки, І вранці вона просто бігла в дитячий садок. Найкраща її товаришка мешкала в тому самому будинку, й Моніта познайомилася з її батьками — молодим приємним подружжям. Вони домовилися, що доглядатимуть одне одному дітей, якщо комусь потрібний буде вільний вечір. Монина товаришка ночувала в них багато разів, а Мона спала в неї двічі, хоч Моніта не могла придумати на той час нічого, кращого, як піти в кіно у центрі міста. Це принаймні давало їй почуття волі, а згодом знайомство з сусідами їй навіть пригодилося.
Якось у квітні, — Моніта вже працювала в ресторані третій місяць, — коли вона стояла вільна і, як звичайно, думала про своє, склавши руки під фартушком, Маурітсон покликав її від свого столика. Вона підійшла, кивнула головою на тарілку з гороховою юшкою, яку він їв, і спитала:
— Недобра?
— Чудова, як завжди, — відповів Маурітсон. — Але мені ось що спало на думку. Я тут сиджу день у день і наїдаюся, а ви все на ногах, усе працюєте. От я й хочу спитати: можна вас запросити в якийсь інший ресторан і чимось пригостити? Для різноманітності. Звичайно, ввечері, коли ви вільні. Скажімо, завтра?
Моніта вагалась недовго. Вона давно вже склала собі думку про Маурітсона: чоловік чесний, порядний, не любить пити, правда, трохи кумедний, але приємний; і боятися його немає підстав. До того ж вона давно сподівалась таких запросин і вже вирішила, що відповість. Тому й сказала:
— А що, можна піти.
Просидівши в п'ятницю вечір у ресторані з Маурітсоном, Моніта тільки в двох пунктах змінила свою думку про нього: він був не зовсім непитущий і, мабуть, не такий уже й порядний. А втім, через це він не став їй менше подобатися, їй навіть було з ним цікаво.
Тієї весни вони кілька разів ходили в ресторан, і Моніта лагідно, але рішуче відхиляла його спроби запросити її ввечері на склянку грогу й не приводила його до себе.
На початку літа він кудись зник, а в липні вона сама отримала двотижневу відпустку й поїхала до сестри в Норвегію.
Першого ж дня після відпустки вона побачила Маурітсона за своїм столиком, а ввечері вони зустрілися. Цього разу Моніта поїхала з ним на Армфельтсгатан, уперше залишилася з ним ночувати, і він не розчарував її в ліжку.
Обоє вони були вдоволені тим, як складалися їхні стосунки. Маурітсон не накидався їй, і вони зустрічались тільки тоді, коли вона сама хотіла — раз чи двічі на тиждень. Він ставився до неї уважно, тактовно, і їм було добре разом.
Моніта, своєю чергою, також була делікатна. Маурітсон, наприклад, уникав розмов про те, що він робить і звідки бере гроші. І хоч її цікавило це, вона ні про що не допитувалась. Адже вона сама не хотіла, щоб він надто втручався в її життя, насамперед оберігала від нього Мону, тому й не вдавалася в його справи. Вона його не ревнувала, він її також — чи здогадувався, що в неї, крім нього, нема ніяких коханців, чи просто не надавав цьому ваги. І про минуле життя ніколи її не питав.
Восени вони дедалі рідше ходили кудись, а більше сиділи в нього — приготують щось смачне, трохи вип'ють і рано лягають у ліжко.
Час від часу Маурітсон виїздив у справах, але ніколи не розповідав, куди й чого. Моніта була не така дурна і швидко збагнула, що він робить щось протизаконне. Та І оскільки Маурітсон їй подобався і здавався з натури: чесним; вона не могла припустити, що його вчинки — звичайнісінькі злочини. Якщо навіть він привласнює чуже то не краде, а просто відбирає в багатих, щоб допомогти убогим, як Робін Гуд. У кожному разі не торгує, наприклад, білими рабинями й не продає дітям наркотиків. Сподіваючись підбити Маурітсона на. відвертість, вона при нагоді натякала йому, що не бачить нічого аморального в незаконних діях, спрямованих проти лихварів, спекулянтів чи взагалі проти суспільства експлуататорів.
Перед різдвом Маурітсон змушений був трохи втаємничити Моніту у свою діяльність. Різдво і для злочинців — гаряча пора, із захланності він боявся щось проґавити й набрав стільки доручень, що просто не міг упоратися з ними сам: Бо як можна фізично встигнути другого дня різдва в Гамбург для дуже складної ділової операції, що вимагала його особистої присутності, і того самого дня доправити замовлення на аеродром Форнебю в Осло? Оскільки Моніта збиралася на свята до сестри, він не втримався від спокуси й попросив її бути його заступницею і гінцем. Доручення було не складне, але саму процедуру передавання пакунка обставлено такими хитрими запобіжними заходами, що безглуздо було б запевняти її, ніби йдеться про звичайний різдвяний подарунок. Маурітсон дав їй докладні інструкції і, знаючи її думку про наркотики, сказав, що в пакунку фальшиві бланки для махінацій з поштовими переказами.
Моніта не відмовилась допомогти йому і передала пакунок без будь-яких ускладнень. Він оплатив їй дорогу, та ще й додав кілька сотень крон за послугу.
Здавалося, так легко зароблені гроші, та ще й тоді, коли на них була скрута, мали б заохотити Моніту до подальших послуг Маурітсонові. Але, подумавши, вона вирішила обережніше ставитись до його доручень.
Звичайно, гроші їй потрібні, але якщо вона ризикує опинитись у в'язниці, то принаймні повинна знати за що. Моніта пошкодувала, що не перевірила пакунок, у неї виникла підозра, що Маурітсон її обдурив. І вона вирішила надалі не виступати в ролі його посланця. Їй не хотілось носити з собою таємничі пакунки, в яких могло бути що завгодно від опіуму до бомби з годинниковим механізмом..
Видно, Маурітсон інтуїтивно вгадав її думки, бо більше не просив допомогти йому, Він не змінив свого ставлення до неї, але Моніта почала відкривати в ньому такі риси, яких раніше не помічала, Вона переконалася, що він їй бреше, та ще й без будь-якої потреби, бо вона ніколи не питала його, що він робить, коли на певний час зникає, і ніколи не намагалася загнати його в тісний кут. Почала вона також здогадуватися, що він не шляхетний грабіжник багатіїв і добродій злидарів, а швидше дрібний шахрай, який за гроші зробить усе що завгодно.
Після Нового року їхні зустрічі порідшали, не тільки тому, що Моніта почала його краще бачити, а більше через Маурітсонові ненастанні роз'їзди.
Моніта не вважала, що набридла йому, бо кожен вільний вечір він намагався пробути з нею. Одного разу на початку березня до Маурітсона при ній навідались гості, якісь Мальмстрем і Мурен. Вони були трохи молодші за Маурітсона і, видно, завітали в справах. Їй ті гості сподобались, особливо один, але більше вони не приходили.
Зима тисяча дев'ятсот сімдесят другого року для Моніти виявилась тяжкою. Ресторан, де вона працювала, перейшов до іншого господаря, той зробив із нього бар, розгубив давніх клієнтів, а нових не здобув. Кінець кінцем він звільнив усю обслугу, а приміщення переобладнав на залу з гральними автоматами. Моніта знов лишилась без роботи і почувала себе ще самітнішою, бо Мона будні проводила в дитячому садку, а в неділю і в свята гралася з товаришками.
Моніта лютувала на себе за те, що не могла порвати з Маурітсоном. А втім, лютувала тільки тоді, як його не було, бо разом із ним їй було добре. Моніті лестила його закоханість. До того ж, крім Мони, він був єдиний, хто начебто потребував її.
Нудячись без роботи, Моніта часом заходила вдень на квартиру Маурітсона, коли знала, що його нема вдома. Вона любила посидіти там самотою, почитати, послухати платівку чи просто походити по кімнатах серед його речей, до яких ніяк не могла звикнути, хоч бачила їх не раз. Крім кількох книжок і деяких платівок, у Маурітсона не було нічого, що б Моніті хотілося мати у своїй квартирі, а проте їй чомусь тут подобалось.
Маурітсон не давав Моніті ключа. Вона сама замовила собі такий самий, коли він якось залишив його в неї. Це було єдине втручання в його незалежність, і спершу Моніту мучило сумління..
Вона завжди пильнувала, щоб не залишалось ніяких слідів її відвідин, і приходила туди тільки тоді, коли знала, що він десь поїхав. Цікаво, що б він сказав, якби довідався про її візити? Звичайно, вона часом нишпорила в його речах, проте не знаходила там і нічого особливо злочинного. Ключа вона зробила собі не для того, щоб стежити за ним, а просто хотіла мати таємничий куточок, де можна було б сховатися. Звичайно, її ніхто не шукав, ніхто не цікавився, де вона, але їй подобалось почувати себе недосяжною і незалежною, бо це нагадувало їй часи дитинства, коли, граючися з дітьми в піжмурки, щастило сховатися так, що ніхто не міг її знайти. Якби вона попросила, Маурітсон, мабуть, і сам дав би їй ключа, але тоді пропав би чар таємниці.
Якось у середині квітня, коли Моніті було надто тяжко на серці, вона подалася на Армфельтсгатан. Посидить у найбридкішому і найзручнішому Маурітсоновому кріслі, послухає платівку з музикою Вівальді, і, може, до неї знов повернеться те незвичайне почуття спокою і недосяжності.
Маурітсон поїхав до Іспанії і мав повернутися аж завтра.
Моніта повісила плащ і сумку в передпокої, взяла з. собою сигарети, сірники й зайшла до вітальні. Все, як завжди, — прибрано й поскладано. Маурітсон прибирав сам квартиру. На початку їхнього знайомства вона якось спитала його, чому він не найме когось для такої роботи. Він відповів, що йому подобається прибирати і шкода дарувати це задоволення комусь іншому.
Поклавши сигарети в сірники на широке бильце крісла, вона пішла до другої кімнати і ввімкнула програвач. Вона вибрала «Пори року» і під перші звуки «Весни» принесла з кухні блюдечко. Потім, сіла підібгавши ноги, в крісло й поставила блюдечко також на бильце.
Моніта думала про Маурітсона, про те, який у них убогий роман. Вони знайомі вже рік, а їхні взаємини не поглибились, не зміцніли за цей час, а швидше навпаки. Вона навіть не могла згадати, про що вони розмовляли, зустрівшись, — мабуть, тому, що балакали про дурниці. Сидячи в його улюбленому кріслі й дивлячись на полицю з безглуздими тарілками й вазочками, вона подумала, що Маурітсон, власне, — дуже кумедна постать, і всоте запитала себе, чому й досі не кинула його і не завела собі справжнього чоловіка.
Моніта закурила, пустила тоненьку цівку диму до стелі й вирішила викинути з голови того нікчему, щоб остаточно не зіпсувати собі настрою.
Вона вмостилася зручніше й заплющила очі, намагаючись ні про що не думати й легенько помахуючи рукою з сигаретою в такт музиці. Зненацька посеред ларго рука зачепила блюдце, воно впало на підлогу й розбилося.
— От бісова душа! — вилаялась Моніта.
Вона встала, пішла до кухні, відчинила дверці під зливальницею і сягнула рукою по віника, який звичайно стояв там праворуч біля, мішка на сміття. Віника на місці не було. Моніта присіла, навпочіпки, й зазирнула в шафку. Віник лежав долі, і, дістаючи його, вона помітила за мішком на сміття портфель. Старий, витертий портфель, якого вона, раніше ніколи не бачила. Певне, Маурітсон поклав його туди, щоб винести вниз на. смітник, бо він не влазив у сміттєпровід.
І раптом вона помітила, що портфель обмотаний міцною мотузкою, зав'язаною кількома вузлами.
Моніта витягла його на середину кухні. Важкий…
Портфель її зацікавив, і вона почала обережно розв'язувати вузли, намагаючись запам'ятати, як вони були зав'язані. Потім розмотала мотузку й відкрила портфель.
Він був набитий камінням і чорними шиферними плитками — десь зовсім недавно вона бачила такі.
Моніта насупила брови, підвелася й кинула недопалок у зливальницю, вражено дивлячись на портфель.
Навіщо Маурітсон набив його камінням, обмотав мотузкою й поклав у шафку?
Вона уважніше оглянула портфель. Справжня шкіра, мабуть, новим він був дуже гарний і дорого коштував. Вона заглянула під накривку — прізвища власника не було. І ще її здивувало те, що хтось обрізав гострим ножем чи лезом усі чотири ріжки портфеля, і то недавно, бо зрізи були зовсім свіжі.
Раптом вона здогадалася, що Маурітсон надумав зробити з портфелем. Ну звичайно, хотів утопити його в морі! Ну, може, не в морі, то в затоці. Але навіщо?
Моніта нахилилась і почала витягати з портфеля шиферні плитки. І поки складала в купку на підлозі, то згадала, де їх бачила. Внизу в під'їзді, біля тих дверей, що виходять на подвір'я. Видно, ними мали мостити подвір'я, і він там їх набрав.
Біля самого дна пальці її торкнулися чогось гладенького й твердого. Вона витягла його з портфеля і завмерла, тримаючи в руці. І в її голові почала набирати чітких форм думка, що давно вже підсвідомо визрівала там.
А що, може, це й був вихід, може, в цьому блискучому металі втілена її воля, про яку вона так давно мріє.
Пістолет був завдовжки близько двадцяти сантиметрів, мав широке дуло і важке руків'я. На блискучій синюватій поверхні над запобіжником була вибита марка: «Лама».
Моніта зважила його в руці. Важкий. Вона вийшла до передпокою і сховала пістолет у сумку. Тоді повернулась до кухні, склала плитки назад у портфель, обмотала його мотузкою, намагаючись зав'язати її так, як вона була зав'язана, і поставила портфель туди, де він стояв.
Потім узяла віник, позмітала у вітальні черепки, винесла в коридор і висипала в сміттєпровід. Повернувшись, вона вимкнула програвач, поклала на місце платівку, знов зайшла до кухні, забрала із зливальниці недопалок, укинула його в унітаз і спустила воду. Далі надягла пальто, застебнула сумку, перевісила її через плече і наостанці ще раз оглянула квартиру, перевіряючи, чи все стоїть так, як було. Вона помацала, чи ключ є. в кишені, захряснула двері й побігла сходами вниз.
Прийде додому і все обміркує докладно.
XXV
У п'ятницю сьомого липня Гунвальд Ларсон устав дуже рано. Звичайно, не з сонцем — це вже було б занадто. Адже того дня сонце з'явилось над стокгольмським обрієм за одинадцять хвилин до третьої.
До пів на сьому він устиг прийняти душ, поснідати й одягтися, а ще за півгодини стояв уже на східцях того самого типового будиночка на Сонгарвеген у Солентунь в якому чотири дні тому побував Ейнар Ренн.
Тієї п'ятниці заповідалось багато подій: по-перше, мала відбутися нова зустріч Маурітсона з Бульдозером Ульсоном, і, видно з усього, не така приязна, як раніше. А по-друге, може, пощастить нарешті спопасти Мальмстрема й Мурена і розладнати їхню велику операцію.
Та поки спецгрупа візьметься до праці, Гунвальд Ларсон хотів з'ясувати невеличку загадку, яка цілий тиждень муляла його. В загальних подіях це була дрібничка, просто порошинка. Але він хотів її скинути з голови, а крім того, хотів довести самому собі, що розмірковував слушно і прийшов до правильних висновків.
Стен Шегрен не вставав разом із сонцем. Довелося довго чекати, поки він відчинив, позіхаючи і плутаючись у довгому купальному халаті.
Гунвальд Ларсон відразу приступив до справи.
— Ви збрехали поліції, — спокійно сказав він.
— Я збрехав?
— Минулого тижня ви двічі змалювали прикмети грабіжника банку, начебто схожого на жінку. Крім, того, докладно змалювали машину, «рено-шістнадцять», якою грабіжник немовби втік, і двох спільників, що були в тій машині.
— Правильно.
— У понеділок ви слово в слово повторили те саме старшому, слідчому, який приїздив сюди побалакати з вами.
— І це правильно.
— Правильно й те, що майже всі ваші слова — чистісінька брехня.
— Я змалював ту біляву особу так, як бачив її.
— Авжеж, тому що інші свідки також бачили її. І ви ще враховували те, що в нас може виявитись кіноплівка з кінокамери в банку.
— Але я все-таки думаю, що то була жінка.
— Чому?
— Не знаю. Адже можна чуттям угадати жінку.
— А от цього разу чуття зрадило вас. Та я прийшов не тому. Я хочу, щоб ви підтвердили, що Історія з машиною і двома чоловіками — ваша вигадка.
— А навіщо вам це?
— Мої мотиви вас не стосуються. Тим паче, що вони особисті.
Із Шегрена відразу злетів сон. Він пильно подивився на, Гунвальда Ларсона і спроквола мовив:
— Наскільки мені відомо, неповне чи хибне свідчення не вважають злочином, якщо його не дано під присягою.
— Цілком правильно.
— У такому разі я не бачу сенсу в нашій розмові.
— Зате я бачу. Я хочу з'ясувати одну справу. Скажімо, я дійшов якогось висновку й хочу знати, чи він правильний.
— І що це за висновок?
— Що ви морочили поліції голову не з корисливих міркувань.
— У нашому суспільстві досить таких, що дбають тільки про свою користь.
— Але ти не дбаєш про свою користь?
— Принаймні намагаюся не дбати. Мало хто мене розуміє. Наприклад, дружина не розуміла. Тому я тепер сам.