Обидва поліцаї також відразу звернули увагу на неприємний дух. Квастму визначив, що це дух гнилизни, «дуже схожий на сморід гнилого м'яса». Докладніше визначення джерела того смороду (знову ж таки зі слів Квастму) привело їх до дверей квартири на поверх вище. З наявних відомостей, за дверима містилася однокімнатна квартира, в якій від певного часу мешкав чоловік близько шістдесяти років на прізвище Карл Едвін Сверд. Прізвище це визначене, бо воно було написане на клаптику картону, пришпиленому під електричним дзвоником. Оскільки були підстави гадати, що в квартирі може лежати тіло самогубця, або людини, яка вмерла природною смертю, або собаки — знову ж таки за словами Квастму, — або хворої безпорадної людини, поліцаї вирішили зайти до квартири. Дзвінок не працював, а на стук у двері ніхто не відповідав.
Спроба знайти управителя будинку, двірника чи когось іншого, хто мав другого ключа, не дала успіху. Тоді поліцаї звернулися по інструкції в управління й отримали наказ зламати двері.
Покликано слюсаря, і, поки він прийшов, минуло ще півгодини. Слюсар дійшов висновку, що двері замкнені на замок, який не можна відчинити ніякою відмикачкою, і щілини для пошти в дверях також не було. Спеціальним інструментом йому пощастило випиляти замок, проте двері не відчинялися.
Крістіансон і Квастму, чергування яких уже давно скінчилося, знов звернулись по інструкції і дістали дозвіл вивалити двері. На їхнє запитання, чи не буде при цьому присутній хтось із кримінальної поліції, їм коротко відповіли, що нема кого послати.
Слюсар пішов, вважаючи, що зробив своє діло.
Близько сьомої години Квастму й Крістіансонові пощастило зняти двері із завісів, зламавши шплінти. Але далі виявилися нові труднощі. Двері були ще замкнені на два міцні металеві засуви й на штабу, що заганялася в одвірки. Помучившись ще з годину, поліцаї нарешті опинились у квартирі, де стояла страхітлива задуха і трупний сморід.
У кімнаті, що виходила вікном на вулицю, вони знайшли мертвого чоловіка. Він лежав на спині приблизно за три метри від вікна поряд із ввімкненим електричним каміном. Від каміна й тепла знадвору тіло розпухло, стало «майже вдвічі більше від своєї нормальної величини». Тіло геть розклалося, в ньому кишіли черви.
Вікно на вулицю було замкнене за защіпку зсередини, завіса спущена.
Друге вікно, в кухні, виходило на подвір'я. Рама була обклеєна паперовими стяжками, видно, його давно вже ніхто не відчиняв.
Меблів у квартирі було мало, і всі убогі. Квартира, «з погляду стелі, підлоги, стін, шпалер і пофарбування», була дуже занедбана.
Речей хатнього вжитку в кухні та в кімнаті також було небагато.
Знайдені пенсійні документи свідчили, що небіжчик — Карл Едвін Сверд, шістдесятидвохрічний пенсіонер, колишній робітник складу. Пенсія призначена шість років тому через інвалідність.
Після того, як слідчий Густавсон оглянув кімнату, тіло послано на судово-медичну експертизу.
Попередній висновок: самогубство або смерть з голоду, від хвороби чи з інших природних причин.
Мартін Бек пошукав у кишенях сигарети марки «Флоріда», які вже перестали випускати.
Про Сверда газети не писали нічого. Надто звичайний випадок. Стокгольм посідає одне з перших місць у світі по самогубствах, але цього воліють не розголошувати або, якщо нема ради, підтасовують чи й перебріхують статистику. Найпростіше і найпоширеніше пояснення: в інших країнах із статистикою поводяться ще гірше. Правда, останніми роками члени уряду не зважуються заявляти про це вголос, мабуть, відчули, що люди все-таки більше покладаються на власні очі, ніж на заяви політиків.
А коли це не самогубство, то тим паче не треба про нього писати. Річ у тому, що в так званому суспільстві високого добробуту повно хворих, убогих і самітних людей, які в кращому разі живляться м'ясом, призначеним для собак, і, залишені без догляду, помирають у щурячих норах, гучно званих житлом.
Ні, цей випадок не для публіки. Та й поліції тут нема чого робити.
Якби на цьому все скінчилося. Але повість про пенсіонера Карла Едвіна Сверда мала своє продовження.
VI
Мартін Бек надто довго працював у поліції, щоб знати: коли в рапорті не сходяться кінці з кінцями або в ньому щось незрозуміле, то в дев'яноста дев'яти випадках зі ста причина полягає в тому, що хтось поставився до своєї праці недбало, допустився помилки, погано оформив рапорт, не вловив головного або просто не вміє зрозуміло викласти свої думки.
Друга частина повісті про покійників будинку на Бергсгатан виявилась темною.
Спершу все йшло так, як і належало. В неділю ввечері тіло повезли в морг. В понеділок у квартирі зроблено необхідну в таких випадках дезинфекцію, і відповідальні за це співробітники поліції склали протокол.
Розтин тіла зроблено у вівторок, і висновок надійшов до поліції другого дня.
Досліджувати розкладений труп не вельми приємно, а надто коли наперед знаєш, що йдеться про самогубство або про смерть з якихось природних причин. А коли до того ж небіжчик не посідав високого становища в суспільстві, а був, наприклад, скромним пенсіонером, колишнім робітником на складі, то досліджувати його тим більше нецікаво.
Протокол розтину підписала особа, що її Мартін Бек не знав, певне, якийсь тимчасовий працівник. Текст був пересипаний вченими словами й не дуже зрозумілий.
Мабуть, саме тому ця справа й посувалася так повільно. Бо з усього виходить, що ці папери потрапили у відділ насильницьких злочинів, до Ейнара Ренна, аж через тиждень. І, видно, аж там вони справили належне враження.
Мартін Бек присунув до себе телефон, щоб уперше після довгої перерви подзвонити у службовій справі. Він зняв трубку, торкнувся правою рукою диска з цифрами й спинився.
Він забув номер телефону морга. Довелося заглянути в довідник.
Експерт — це була жінка — начебто здивувалась.
— Звичайно, пам'ятаю, — сказала вона. — Висновок послано два тижні тому.
— Я знаю.
— Там є щось неясне?
— Просто я дещо не зовсім розумію.
— Не розумієте? Як це?
Чи в її голосі не забриніла образа?
— З вашого висновку виходить, що досліджуваний наклав на себе руки..
— Так.
— А в який спосіб?
— Хіба з висновку не видно? Чи я написала так незрозуміло?
— Ні, чому ж.
— То що ж вам неясно?
— Як щиро казати, то багато що. Але винна, звичайно, моя необізнаність.
— Ви маєте на думці термінологію?
— І її також.
— Завжди бувають такі труднощі, коли хтось не має медичної освіти, — втішила вона його.
Голос дзвінкий, чистий — мабуть, вона ще зовсім молода!
Мартін Бек промовчав. А варто було б сказати: «Слухайте, дівчино, цей висновок призначений не для патологоанатомів. Він потрібен був поліції, і його належало так написати, щоб кожен слідчий міг усе зрозуміти».
Але він цього не сказав. Чому?
Лікарка урвала його роздуми:
— Алло, ви слухаєте?
— Так, слухаю.
— У вас є якісь конкретні запитання?
— Так. Найперше я хотів би знати, чим ви обґрунтовуєте своє припущення, що це самогубство.
— Шановний комісаре, — здивовано відповіла вона, — адже тіло привезла нам поліція. Перше ніж зробити розтин, я сама зв'язалася по телефону зі службовцем, який, по-моєму, відповідав за слідство. Він сказав, що це звичайний випадок і його цікавить тільки одне питання.
— Яке?
— Чи досліджуваний наклав на себе руки.
Мартін Бек роздратовано потер груди кісточками пальців. Інколи в нього боліло те місце, де влучила куля. Йому пояснили, що це психосоматичне явище і що воно зникне, коли підсвідомість звільниться від тягаря минулого. Але цього разу було навпаки — його дратувало найсправжнісіньке теперішнє. І підсвідомість була тут ні до чого.
Адже допущено елементарну помилку. Розтин треба робити об'єктивно. Наштовхувати судового лікаря на якусь версію — просто службовий злочин, а надто, коли експерт такий молодий і недосвідчений, як ця дівчина.
— Ви не знаєте прізвища того службовця?
— Слідчий Альдор Густавсон. Я зрозуміла, що він веде цю справу. — Він справляв враження досвідченого і тямущого фахівця.
Мартін Бек нічого не знав про слідчого Альдора Густавсона і про його фахову кваліфікацію.
— Отже, поліція дала вам певну настанову? — спитав він.
— Можна сказати й так. У кожному разі, мені ясно натякнули — є підозра, що це суїцид.
— Он що.
— Суїцид, як ви, мабуть; знаєте, означає самогубство.
Мартін Бек нічого на це не відповів. Натомість спитав:
— Розтин важко було робити?
— Властиво, ні. Якщо не брати до уваги великих органічних змін. Адже вони завжди вимагають іншого підходу.
Цікаво, чи багато самостійних розтинів на її рахунку?
— А робота забрала багато часу?
— Зовсім ні. Оскільки йшлося про суїцід або про гостре захворювання, я почала розтин з торокса.
— Чому?
— Бачите, покійник був людина літня. І оскільки він помер нагло, відразу спадає на думку, що причиною була серцева недостатність або інфаркт.
— А чого ви припускаєте, що він помер нагло?
— Ваш службовець натякнув мені на це.
— Як саме?
— Дуже ясно, наскільки я пам'ятаю.
— Що він сказав?
— Що сказав? Мовляв, той старий або наклав на себе руки, або помер від паралічу серця. Десь так.
Знов кричуща помилка. В паперах немає жодних даних, які б свідчили проти того, що Сверд, поки помер, довго пролежав паралізований чи непритомний.
— Ну гаразд, ви зробили розтин грудної клітки.
— Так. І майже відразу знайшла відповідь на запитання. Не залишалось ніякого сумніву, яка причина смерті.
— Самогубство?
— Звичайно.
— Як воно сталося?
— Той старий стріляв собі в серце. Куля застрягла в грудях.
— Він улучив у саме серце?
— Майже влучив. Найбільше пошкоджено аорту. Дівчина замовкла, тоді спитала, явно бажаючи його вколоти:
— Чи я висловлююсь досить ясно?
— Так.
Наступне питання Мартін Бек сформулював точніше:
— У вас великий досвід з вогнепальними ранами?
— Гадаю, що достатній. А крім того, цей випадок виявився не таким уже й складним.
Скільки за своє життя їй довелося розтинати вбитих вогнепальною зброєю? Трьох чи двох? А може, тільки одного?
Лікарка, мабуть, відчула його мовчазний сумнів, тому пояснила:
— Я працювала в Йорданії під час громадянської війни два роки тому. Там вистачало вогнепальних ран.
— Але самогубств, напевне, було мало?
— Так, справді.
— То знайте ж: рідко котрий самогубець цілиться і серце, — пояснив Мартін Бек. — Вони більше стріляють собі в рот, а декотрі в скроню.
— Так, це правда. Але він далеко не перший. У курс: психології я вчила, що самогубцям властивий інстинкт цілитись у серце, а особливо тим, які романтизують самогубство. А таких чимало.
— Як ви гадаєте, скільки Сверд міг прожити з такою раною?
— Недовго. Хвилину, може, дві або три. Внутрішній крововилив був дуже широкий. Я б сказала — хвилину, і якщо й помиляюся, то не набагато. Це має якесь значення?
— Може, й не має. Але мене цікавить ще одне. Ви робили розтин двадцятого червня.
— Так, двадцятого.
— Скільки, на вашу думку, часу він уже лежав убитий?
— Гм…
— У протоколі цей пункт висвітлений нечітко.
— Не так легко відповісти на ваше питання. Може, якийсь досвідченіший патологоанатом відповів би точніше.
— А все-таки, як вам здається?
— Щонайменше два місяці, але…
— Що але?
— Все залежить від приміщення. Тепло й волога мають велике значення. Наприклад, могло бути й менше, як два місяці, коли тіло лежало в теплі. З другого боку, як я вже сказала, процес розкладу зайшов так далеко…
— А що ви скажете про вхідний канал?
— З тієї самої причини на це запитання також важко відповісти.
— Постріл зроблено впритул?
— На мій погляд, ні. Але врахуйте, що я можу помилитися.
— А який ваш погляд?
— На мій погляд, він застрілився другим способом. Адже є два найвідоміші способи стрілятися, правда ж?.
— Так, два, — відповів Мартін Бек.
— Або дуло приставляють до тіла й натискають на курок, або тримають руку з пістолетом чи якоюсь іншою зброєю на відстані, спрямовуючи її на себе. Тоді, здається, натискають на курок великим пальцем?
— Авжеж. Ви вважаєте, що це був другий спосіб?
— Так. Але з усіма можливими застереженнями. Коли тіло так розклалось, важко сказати, чи постріл було зроблено впритул.
— Розумію.
— Виходить, це тільки я нічого не розумію, — сказала дівчина легковажним тоном.
— Чого ви без кінця питаєте? Хіба так страшенно важливо, як він застрілився?
— Схоже, що важливо. Сверда знайшли у квартирі, вікна й двері були замкнені зсередини. Він лежав поряд із ввімкненим електричним каміном.
— Через це тіло його так і розклалося, — пожвавішала вона. — В такому разі досить було й одного місяця.
— Справді?
— Так. І через це також важко було визначити, чи він стріляв упритул.
— Розумію, — мовив Мартін Бек. — Дякую за допомогу.
— Нема за що. Дзвоніть, коли вам буде ще щось незрозуміле.
— До побачення.
Він поклав трубку.
Хвацько вона все пояснює. Скоро залишиться нез'ясованим тільки одне.
Але тим важче його з'ясувати.
Сверд не міг накласти на себе руки.
Адже застрілитись без зброї не так легко.
А в квартирі на Бергсгатан не знайдено ніякої зброї.
VII
Мартін Бек знову удався до телефону.
Він хотів розшукати поліцаїв з патрульної машини, яка приїздила на Бергсгатан, але жоден із них тепер не чергував. Йому довелось дзвонити в кілька місць, поки він з'ясував, що один із них пішов у відпустку, а другого викликали до суду свідком у якійсь справі.
Гунвальд Ларсон десь засідав, а Ейнар Ренн пішов кудись у службових справах.
Нарешті йому пощастило зв'язатись із службовцем, що переслав папери з дільниці до міської кримінальної поліції. Переслав він їх аж у понеділок, двадцять сьомого, тож Мартінові Беку здалось не зайвим запитати:
— Це правда, що висновок медичної експертизи прийшов до вас ще в середу?
У голосі службовця почулася непевність.
— Щиро казати, я добре не знаю. В кожному разі, я прочитав його аж, у п'ятницю.
Мартін Бек помовчав. Вія чекав якогось пояснення.
— У нашій дільниці тепер тільки половина людей, — повів той далі. — Ми насилу встигаємо зробити найневідкладніше. А папери накопичуються. З кожним днем їх стає все більше й більше.
— Отже, до п'ятниці ніхто не читав висновку?
— Чому ж, читав начальник оперативного відділу. І в п'ятницю вранці спитав мене, в кого пістолет.
— Який пістолет?
— Той, що ним Сверд застрілився. Я не бачив ніякого пістолета, але гадаю, що його знайшов котрийсь із поліцаїв, які приїхали на виклик.
— Переді мною лежить їхній рапорт, — сказав Мартін Бек. — Якби вони знайшли зброю, то повинні були б написати про це в рапорті.
— Я не бачу ніяких помилок у діях нашого патруля, — почав захищатися службовець.
Боронить своїх людей, і не важко зрозуміти чому. Останнім часом поліцію критикують дедалі гостріше, стосунки з населенням погіршились, а навантаження майже подвоїлось. Через це люди масово звільняються з поліції, і, на жаль, кидають роботу, як правило, найкращі. Хоч у країні. зростає безробіття, добру заміну знайти важко. А тим, що залишились, треба триматися разом і боронити один одного.
— Може, й так, — погодився Мартін Бек.
— Хлопці зробили все, що належало. Зламавши двері і знайшовши в квартирі труп, вони викликали слідчого.
— Того Густавсона?
— Так. Він з кримінальної поліції. Це його справа робити висновки й називати в рапорті все, що, крім трупа, було помічене. Я вирішив, що вони звернули його увагу на пістолет і він забрав його.
— А потім не згадав про нього в рапорті?
— Таке часом буває, — сухо відповів службовець.