Наталя Тисовська
ВІД АВТОРА
Всі особи й події, описані в цій книжці,— вигадані, а якщо вам здалося, що ви когось упізнали, автор запевняє: ви однозначно помилилися. Єдиним невигаданим героєм загадкової історії, яка мала місце у столиці України року… ліпше не розголошуватимемо котрого, є комп’ютер, а який — ви дізнаєтеся свого часу.
Епіграфом до книжки нехай правлять рядки молодої Марини Цветаєвої з п’єси-мініатюри «Метелиця»:
— Я не герой.
— Ви краще, — Героїня!
Передмова
ВІД ОПОВІДАЧА
* * *
Ранок видався світлим, сонячним і веселим. І вітру майже не було, і сніг почорнів, осів і щезав під землею, і здавалося, що от-от — та й вистромиться перша трава. Горобці, які завжди найпершими піднімають весняний галас, мов показилися: шалено цвірінькаючи, зривалися з чорного гілля, злітали розкуйовдженою хмарою, потім хмара розпадалася, розривалася, горобці бризкали навсібіч, щоб знову за мить злетітися докупи, виконуючи ритуальний танок, який провіщав певний, невідворотний кінець зими.
Виходячи з квартири, я механічно запхала в сумку вчорашнього листа, а потім у метро кілька разів діставала, роздивлялась і ховала його, так і не вирішивши, що він може означати.
Протягом усього дня мене начальник мало цікавив, а його заступник — і поготів. Я рішуче відмовилася допомагати колегам вводити дані з атестації і втупилася в екран комп’ютера, блукаючи інтернетом. Піти чи не піти — ось де заковика…
В обідню перерву надворі було сонячно і від того радісно. Весняними калюжами хлюпали перехожі, розбиваючи нечіткі обриси будинків на химерні уламки, порушуючи хистку рівновагу маленьких калейдоскопів, що дедалі більшали, зливались і вже струменіли рікою. Пахне Дніпром навіть тут, у самому нутрі міста, пахне темною водою, що виплюскується з берегів.
З автомата неподалік нашої контори я ще раз подзвонила за здавна відомим мені номером. Відсутньо блукаючи оком вітриною кіоску, заставленою шоколадом і смаколиками, я чекала довго, дуже довго, але телефон так і не відгукнувся.
На кінець дня мене все начальство вкупі завалило роботою, навіть віце-президент контори (дружня нам сторона) підсунув якісь папери на переклад, але накази, розпорядження, угоди, посадові інструкції, начерки бізнес-плану, листи, клопотання лежали неторкані, бо кожне англійське слово — знайоме, легке, очевидне — намертво застрягало в голові, і не можна було до нього дібрати українського відповідника, хоч плач. Стоси паперів росли.
Рівно о пів на шосту я кинула контору напризволяще. Мокрим асфальтом, не обминаючи калюж, спустилася до Володимирської, нею дійшла до Прорізної — і вниз. Квітневе сонце пливло помалу на захід, перехожі щільніше запинали пальта й плащі, а вітер розносив над вечірнім містом холодну мжичку, шпурляв у лице. Але рипнули стиха двері до півпідвалу «Хрещатого яру», й очам відкрився химерний, потойбічний світ: широкі чотиригранні колони підпирали важку стелю, що притискала додолу пірчасті хмари тютюнового диму; цей дим оповивав обличчя, і з сірого туману зненацька виринали то здивоване око, то неприродно-червоні вуста, застиглі в усмішці, то біла-біла рука з довгою цигаркою в пальцях…
Кафе було майже порожнє. Де ж той незапланований день народження? Мабуть, відгуляли ще вчора… Замовивши бутерброд, я вмостилася за столиком. По сусідству крутився молодий бомж, з яким мені випало познайомитись у ті далекі часи, коли ще можна було лазити в ботанічний сад через паркан і прогулювати пари в університеті. Навіть здалося, що й джинси на бомжеві були ще з тої доби. У першу зустріч він розповідав із пафосом, що бомжування для нього — стиль життя. Має і освіту, і батьків, і квартиру, але сюди, в підвал, кожна людина приносить трошки світу, що ніколи не набридає.
Ліниво дослухаючись до розмови, що бомж вів із парою, яка замовила шампанське й, певно, мріяла про тихий вечір удвох, без свідків, я дочекалася шостої. Анічогісінько не сталося. До мене ніхто не підсів із загадковою усмішкою, ніхто мені не підморгував, ніхто не викликав раптово до телефону. Двері раз у раз відчинялися, до кафе заходили люди, та їх чомусь більше цікавили гральні автомати нагорі. О пів на сьому витримка зрадила мені. Сусіди вже допили шампанське й покинули бомжа, тож він занудьгував. Заплативши за два морозива, я заговорила до нього.
— Привіт! Як справи?
Він зиркнув на мене спідлоба. В рожевих пластмасових розетках опливало вершкове морозиво, присипане тертим шоколадом. Бомж удав, що пригадує мене.
— Привіт! — нарешті відповів. — Усьо путьом. А ти як?
— Та ніби незле… Я сюди стільки років не потикалася, бач, а ти й досі не переселивсь у модніший заклад!
— Не в моєму віці за модою гнатися.
— Тут задорого — як для кав’ярні такого… е-е-е… рівня.
Бомж знизав плечима, спостерігаючи уважно, як двоє підлітків нагорі відштовхують одне одного від грального автомата. Механічна музика заливала верхній поверх кафе і просочувалась униз, у півтемний і майже порожній підвал.
— Кому задорого, того сюди не запрошували… — нарешті він звів на мене очі.
— Ясно. Невже ти тут щодня буваєш?
— А чом би й ні?
Побалакай із таким! Бомж прикрасив розм’якле морозиво охайними півколами, що лишала маленька ложка, і все підтанцьовував, ніби підскакував. Шкіряна куртка підтанцьовувала окремо від тіла. Від бару долинуло гудіння кавоварки, вчувся терпкий запах.
— Кави хочеш? — спитала я. Собі б я радо замовила гарячого шоколаду, та його чомусь більше не було в меню.
— Сьогодні в тебе — атракціон небаченої щедрості? Ну, давай.
Підійшла офіціантка з кавником. Ми на мить припинили стукати ложками, замилувавшись настояною рідиною, що, зблискуючи, наливала по вінця крихітну філіжанку.
— Нудьга тебе тут не заїдає? — мовила я, не лишаючи надію розговорити бомжа. — Люди ж ті самі.
— Як коли. От учора тут — віриш — не нудьгували. Аматорський стриптиз, дві бійки…
— З кров’ю чи кетчупом?
— А ти журналістка? Збираєш матеріал про нічне життя столиці?
— Якби мене цікавило нічне життя, я пішла б до казино. Тут усе одно о десятій зачиняють, хіба ні?
Він поплямкав морозивом і помовчав. Тоді спитав:
— Пишеш статтю «Один день із життя київського бомжа»?
— А якби й написала і продала в бульварну газету — і всі б до тебе ходили по автограф… хіба кепсько?
— Супер.
Він доїв морозиво й охайно облизав ложку. Потім узявся до кави.
— Тут учора не святкували день народження? — запитала я.
— Ні, а що?
— Так, просто… То що тут учора коїлося?
Бомж зиркнув на мене, дістав дешеву цигарку, довго її розминав між пальців, прикурив. Випустивши дим одночасно ротом і носом, він зблиснув на диво білими зубами:
— Тобі з брудними подробицями чи без?
— Я тебе зупиню, як почне нудити.
— Ну-ну. З ранку починати?
— Ліпше з шостої вечора. Стриптиз можеш обминути.
— О шостій тут сиділа кралечка. На зріст маленька, а віку, — він критично глянув на мене, — приблизно твого. Вдягнена по-офісному. Каву брала разів зо п’ять — куди тільки лізло? А кавалер до неї так і не підвалив.
У мене враз змокли руки: відчуття тривоги прийшло нізвідки, але не хотіло відпускати серце.
— А яка вона собою? — запитала я, знаючи наперед, якою буде відповідь.
— Невже твоя знайома? Ну, кругленька така, волосся коротке, темно-русяве. Курила весь час. Очі темні й великі, а на лобі — смішна така родимка, просто в центрі, між бровами.
«Вона, точно!» — майнуло в голові.
— А потім?
— А потім до неї підкотили двоє хлопів — знаєш, із тих, що спереду мають по золотому зубу. Підсіли, — бомж гмикнув, — запропонували скласти їм компанію. Кралечка до стінки відвернулася, тільки цигарку в попільничку струшує… Не знаю, що вона їм там бовкнула, та один із хлопів образився — страх: підскочив, як скажений, ухопив її за руку і потягнув до виходу. А вона не пручалася навіть, пішла з ними. Хто б міг подумати?
Ні, це не може бути про неї. Це якась байка.
— А люди? — автоматично запитала я. — Люди їх не зупинили?
— Які люди? — щиро здивувався бомж. У сірих очах плескалося: «Ти не з Марсу?»
— Ну, люди — бармен, відвідувачі, ти, нарешті…
— Сонечко моє, та тут таке часом буває, що дрібні сварки не дивина.
— А бармен який був? — затремтів зрадливо голос.
— До чого тут бармен? Та той, що й сьогодні працює. А вони…
Ноги вже підняли мене зі стільця… Ні, сісти, заспокоїтися, змусити себе дослухати до кінця!
— …поїхали звідси на конкретній тачці. «Audi» кавового кольору, модель «TT» — ну, як пістолет… Номери жовті.
Умить забула я про будь-які дні народження й запанікувала: людина надсилає мені дивного листа без підпису, а потім виявляється, що телефон не відповідає, а саму її бачили з двома сумнівними хлопами…
— Вибач, — кивнула я бомжеві.
Майже рівно дійшла до шинквасу. Я поставила на людину, з якою ми безліч разів пили гарячий шоколад у цьому закладі — по дві, по три чашки, доки грошей ставало, доки від цукру не зводило зуби, а потім у дворі по той бік дороги довго сиділи на рипучій дитячій гойдалці, бо тоді нам було сімнадцять і вісімнадцять років, а в житті — все попереду. Тільки ця людина могла викликати мене в Яму.
— Вчора о шостій до вас заходила пані. Ну, розумієте, я з нею домовлялася, — плутано пояснювала я бармену, — але не прийшла, тобто прийшла, але день переплутала, тобто я не була певна, на який саме день вона призначила… Ви не пам’ятаєте? Може, вона вам щось казала…
Бармен терпляче переждав хаотичний монолог, переставляючи склянки, досипаючи каву в кавоварку, наливаючи комусь коньяк.
— Від кого очікуєте повідомлення? — офіційно, наче в приймальні, запитав він, насупивши брови. На мить привиділося, що він суворо зиркнув на мене поверх скелець уявних окулярів.
— Від Олени Сіренко.
Оленку, — а саме її обличчя малювали мені клуби тютюнового диму, що висів у підвальному приміщенні Ями, саме вона мене вперше в цю Яму і завела, — Оленку я надибала в університеті, і з першого погляду на неї мені здалося, що ні з ким вона тут приятелювати не збирається — сидить собі на диво спокійна й байдужа серед тільки-но зарахованих балакучих, схвильованих нас. Кожен кучерик її зачіски, кожен рух, навіть сережки її золоті випромінювали відстороненість. Вона обрала мене сама — як потім зізналася, за галасливість.
— Ваше прізвище? — уточнив бармен сухим голосом.
— Тисовська.
— Прошу.
Руки майже не тремтять. Читаю.
«Наталю! Якщо ми сьогодні не здибаємося, спробую тобі подзвонити. Треба поїхати у справах. Мій новий комп’ютер лишаю тобі». Оленчині гостренькі букви.
Що за історія? Хто ті двоє? Мені вже давно мало що відомо про Оленчине життя. На роботі її не було, це ясно, бо вона спершу ходила з Матвієм у гори, а потім догулювала відпустку, але ж і до телефону не підходить… Батьки? Вони тим більше нічого не знають. Хіба Матвій? З ним Оленка познайомилася на роботі, після чергового невдалого роману, і скорив він її своєю надійністю, врівноваженістю, якимсь умиротворенням, що навіювало все його єство. Зараз йому подзвоню…
А потім виявиться, що мені просто закортіло романтичної пригоди — і я її вигадала…
Як же вона примудрилася пхнути бармену записку? І чи не простіше було з першого-ліпшого автомата зателефонувати? Я гляділа на аркуш паперу в синю клітинку, і не полишало мене відчуття, що весь сюжет — вдало розіграна містифікація, а завтра Оленка подзвонить мені зранку і, як нічого не було, запросить до Ями — «на каву»…
Нарешті я повернулася до бомжа.
— Номери машини?
Півхвилинне здивування і напрочуд чітка відповідь:
— Три трійки і ще якісь цифри… вже не пригадую. То ти і є кавалер, який її надурив?